Мій дядько був вправним мисливцем та неперевершеним байкарем. Знав він їх напам’ять чи видумував на ходу, але на кожну тему в розмовах тут же знаходилася відповідна мисливська чи армійська байка.
Приїхав я якось погостювати до дядька. Акурат після того, як від воєнної кафедри інституту, разом з однокашниками місяць пробув у військовій частині. Постріляв з автомата, пістолета, прийняв присягу. Не дивно, що коли закінчилася денна колотнеча, після вечері став розповідати братам та дядьку про свої армійські пригоди.
- Стояли ми в Монголії, в пустелі Гобі – перехопив ініціативу дядько. – Викликає мене сам начальник штабу дивізіону майор Уськов. Ну, думаю, раз майор викликає саме мене, значить щось дуже складне та важливе. Так і є. Треба терміново доставити пакет у віддалену батарею. «Я наказав, щоб тобі видали зброю» - каже майор. – «Зараз у сурків брачний сезон. Ці осли стали страшенно агресивні. В разі чого - стрельнеш в повітря, налякаєш. Ну ти ж мисливець, розберешся, що до чого. Тільки ж дивись не захоплюйся. Пакет треба доставити терміново». Дорогу я знаю. Треба йти вздовж річечки до броду, а там стежкою вгору. Взяв пакет, зброю і пішов. Іду я, значить, вздовж річки, а в воді сидить ведмідь. Ведмеді там не такі, як у нас. По-перше менші за розміром, а по друге не чисто бурі. В них крім бурих волосин ще є сиві. Тому він такий сіро-бурий. На грудях, горлі, плечах біляста смуга. Що він там робив - не знаю. Може, рибу ловив. Побачив мене загарчав, мовляв не підходь, це моє місце. Думаю, що ж робити? Піти прямо, так ведмідь може напасти. А саме в цьому місці до річки майже впритул підійшов чималенький горбок, лізти на який не дуже то хотілося. Обійшов я той горбок, підхожу до річки, а там теж сидить ведмідь. Інший чи той самий перейшов на нове місце – не знаю. Але думаю, що той самий. Бо як тільки мене помітив вискочив з води і кинувся на мене. Ну я звичайно ходу, заскочив на сосну. А ведмідь за мною. Хочу піднятися вище, та мене щось не пускає. Роздивився – автомат зачепився за гілку. Зняв я цей автомат і кинув вниз. А він вдарився прикладом об землю і дав коротку чергу прямо в ведмедя. Добре що черга вийшла коротка, а то б і мені дісталося.
Начебто простенька байка. Та дядько розповідав її так артистично, що ми захоплено слухали з роззявленими ротами. І тільки вранці я подумав, а звідкіля в пустелі Гобі взялася сосна? Мабуть звідтіля ж, звідкіля і ведмеді. Та й, наскільки мені відомо, служив дядько відразу по війні в Прикарпатті. Хоча про ту службу ніколи нічого не розповідав.
Особливою гордістю дядька була мисливська рушниця Зауер, три кільця центрального бою. Звичайно ж про неї була своя байка:
- Під час війни приїхав у наш ліс на полювання німецький граф з друзями. Нас – хлопчаків – взяли йому прислужувати. Рушниць навезли цілу підводу. По п’ять стволів на рило. Я одну приховав. Думаю, якщо кинуться, знайду та зароблю шоколадку. А ні – то моя буде.
Якщо хтось сумнівався в графському походженні рушниці дядько казав:
- Ти подивися яке тут гравіювання, порівняй зі своєю тулкою, а тоді базікай!
Я, звичайно ж, не вірив в цю байку. По-перше, настільки мені відомо, графи були у Франції. У Німеччині були курфюрсти та барони. А по-друге, у нашому степовому лісочку окрім зайців нічого не водилося. Чого б то якомусь цабе їхати сюди на полювання? Правда, бабуся розказувала, що приїжджали якісь німці полювати під час війни. Напилися, жодного разу не вистрілили та й поїхали.
- Ох і ружжо – нахвалював дядько зброю. – Я з нього зі ста метрів зайцю вухо прострілюю.
- Прямо на бігу?
- Та ти шо! Заєць, коли біжить, то вуха на спину кладе. А от коли озирається навколо, то стає стовпчиком і вуха вверх підіймає, щоб краще чути. Ось тоді я його клац і в вухо.
- А навіщо в вухо?
- А нашо мені той вбитий заєць? Для м’яса? Так у мене того м’яса! І поросятка, і гуси, і індики, і кури. Для шкурки? Так у мене он повний двір кролів. Але ж і полювати кортить. От прострелив зайцю вухо, значить я його вполював, помітив значить. Як ото баби гусенятам або каченятам шкурку між пальцями на лапках вирізають. Якщо вполюєш зайця з простреленим вухом, знай – то мій заєць!
Більше ніж рушницею дядько гордився синами, особливо старшим. Дядина була не з нашого села і навіть не з ближніх. Привіз її дядько здалеку. Маленька, ловкенька, з лицем неначе намальованим, тиха та мрійлива. Старший син видався високим та могутнім, як батько, але обличчям пішов у матір. Менший, обличчям весь в батька. Сусіди казали: «Глянеш на твого меншенького – викапаний батько. І до попа не ходи. Кинь на вулиці – принесуть». Але росточком вдався в матір, такий же тихий та мрійливий. Скоріше нагадував сором’язливу дівчину, ніж буйного красеня батька.
- Оце парубок, так парубок – нахвалював старшого, – а то Вакула.
- Дядьку, а якого Вакулу ви маєте на увазі? Нашого родича діда Вакулу, чи того гоголівського коваля?
- І того, й іншого.
Дід Вакула, низенький, міцно збитий, займався гончарством. Вважався блаженним, тобто сільським диваком, бо робив не тільки глечики, макітри, миски, кухлі, а ще й фігурки дивних істот, які роздавав дітям. Та не просто роздавав. Ці фігурки були героями фантастичних казок, які він сам придумував. Збирав на подвір’ї дітлахів, розігрував з цими фігурками цілі лялькові спектаклі, а наприкінці казав:
- Беріть дітки, кому що сподобалось.
На запитання – навіщо він це робить? – з усмішкою відповідав:
- Глечики то для шлунку, а фігурки для душі.
- Ну з дідом все зрозуміло, а чим вам гоголівський коваль не вгодив?
- Тюхтій! Жодна жінка на світі не варта того, щоб через неї зв’язуватися з чортом. Хоча якби я спіймав чорта …
Життя у старшого не склалося. За що б не брався – нічого не виходило. А меншенький мрійник став ректором педагогічного вишу, хай і в місті районного підпорядкування.
Коли я прийшов провідати діда Вакулу, то попросив, щоб він зробив мені зайця з простреленим вухом.
- А це що за дивовижа? – перепитав дід.
Я йому розповів дядькову байку.
- З дробовика зайцю в вухо - дід витер сльозу, що бризнула від сміху. – Давно я нічого не робив, але тобі зроблю.
І таки зробив. Заєць наскільки був схожий на дядька, коли той розповідав свої байки, що дивитися на нього без посмішки було неможливо.
Минуло чимало літ, і ось тепер, сам не знаю навіщо, везу я цього зайця на дев’ятини по дядьку. Вийшов з автобуса, йду центральною вулицею, дивлюся – чи не зустріну кого знайомого. Біля магазину зупиняється таксі і з нього виходять старшенький з дружиною в дешевих турецьких шкіряних курточках з величезними в’язками бананів. Привіталися.
- Що, подобається? – задоволено повернувся туди-сюди, коли перехопив мій погляд на одяг. – У малого рушниць ціла колекція, та всі закордонні. Язика зламаєш, щоб виговорити назву. А про «зауер» він каже, що рушниця так собі, ширпотреб. Єдина її цінність, так це пам’ять про батька. Так що дістався цей «зауер» мені. Ми його продали і купили ось ці куртки. Не тільки ж йому та його жінці ходити в гарному вбранні. І не тільки його дітям банани їсти.
Вони пішли в магазин, демонструвати свої обновки, а я рушив до дядькового обійстя. Йшов і думав: «А чи варто комусь показувати цього зайця з простреленим вухом?» .
