Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46398
Рецензій: 90567

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза початок

Людина, в якої все вийшло, або... ГЕНЕРАТОР

© Щєпкін Сергій, 08-12-2018
Бо поправді кажу вам: коли будете ви мати віру,
хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете:
Перейди звідси туди, то й перейде вона,
і нічого не матимете неможливого!
Матвія, гл.17. 20

Поправді кажу вам: Як хто скаже горі цій:
Порушся та й кинься до моря,
і не матиме сумніву в серці своїм,
але матиме віру, що станеться так, як говорить,
то буде йому!
Марка, гл.11. 23


Ви помічали, як взимку хмари гріють Землю?

***

З ним це почалося вже давно. Можливо, і більш за все, воно існувало завжди, а можливо і взагалі не лише з ним, але чому тоді ніхто про це не говорив відкрито, привселюдно, на повний голос, ось, мовляв, – воно є, і хочете ви цього, чи не хочете, але воно таки має місце бути, як сонце, зорі, вітер, люди і все інше, і нічого ти з цим не поробиш; так ось, чому про це не говорилося – він вже починав здогадуватись. Ні, можливо хтось колись і говорив про це, але ж ніхто ще не говорив так, щоб усі про це чули і знали. Хоча, можливо, тоді б воно і не існувало взагалі.
Але що це явище – по-іншому він назвати його поки що не міг – існує, він знав напевно. І що воно має свої особливості – також. Однією з цих особливостей було таке: про нього не можна було говорити вголос комусь, навіть говорити взагалі, навіть самому собі, навіть думати про нього. Бо тоді воно враз щезало, ніби пошивало тебе в дурні, а потім, коли ти про нього вже й забував, знову з’являлося, як ніби нічого не сталося.
Кожному доводилося стикатися з таким феноменом: якщо у нас щось  вийшло дуже добре «ненавмисно», то дуже часто це ж саме ніяк не можемо повторити «навмисно»; тобто якщо ми «похвалимося» кому-небудь (або навіть собі), що щось уміємо,  і спробуємо повторити той же успіх напоказ, то він майже ніколи не повторюється. Проходить якийсь час, і коли ми вже забули своє «хотіння комусь щось довести», здатність повторюється знову, і знову «ненавмисно», і часто зі ще більшим успіхом.
Якщо ця здатність могла проявлятися, а могла і не проявлятися, тоді вона мала б властивість і посилюватися, адже що значить – «не проявлятися»? Це значить – послаблюватися, а якщо існує «мінус», то обов’язково повинен існувати і «плюс». Треба було тільки якось знайти спосіб посилювати цю здатність. «Якось», «якось», одні «якось», ні щоб – «як ось», і дві крапки, і далі – перелік. Тим паче, що цей перелік турбував його все більше і більше, і на його думку, турбуватися мав не лише він. І далеко не лише він. Хто саме – це ще питання …  

…Сон тягнувся як липка гумка, і розплющувати очі зовсім не хотілося, точніше, він не міг примусити їх відкритися. Якась млява рідина наповнювала кімнату і тиснула на ковдру, і боротися з нею не було сили.  Мозок вже працював, був готовий сприймати і перетравлювати, але знайти той шлях, по якому потрібно було передати тілу якийсь наказ, він чомусь не міг. «Підняти руку і… скинути з себе ковдру…» … ніякої реакції, лише рідина тисне зверху.  «…відкрити очі…» …тиша… «…повернути голову … н-н-і-і-і … потрібно… скочуватися з дивану…» … знову ні-і…   І раптом …
Тіло схопилося як пружина і звичними рухами швидко надягало джинси, ковдра вже лежала на своєму місці так, як вона лежить кожного дня, закриваючи теплі останки тіла на простиралі, погляд шукав шкарпетки і футболку, язик в роті вже відчував смак зубної пасти, а щоки – дотик холодної води. Мозок згадав слово – … це слово … яке ж слово? Яке слово  згадав мозок? яке слово??? чи не слово? Що згадав мозок?!!!
«Треба вставати і записувати вночі», - прохолодне надворі повітря приємною дорогою пройшлося по легенях, розширило зіниці і розбило думки в голові по рівнях.
- Вночі-вночі… , - раптом він відчув, що це знову починається. – «Спокійно, спокійно, ніяких різких рухів і думок. Сьогодні… вночі… потрібно вийти надвір… ні, бути надворі, хм, яка різниця? ти відчуєш… не вночі, пізно увечері, щоб нікого не було близько, нічого не роби, нічого не чекай, просто бути надворі, сам один, нікого-нікого, сам усе побачиш… Що це? Голос? Ні, не голос. Думки? Ні, це не думки… це маячня якась». «Так, тільки так все треба зробити, хіба це важко?».
- Ні, не важко… Що там сьогодні можна поснідати?

***

Самий перший, самий найдавніший спогад, який може згадати людина про себе саму, народжує свідомість цієї людини, стає її початком. З того моменту людина стає свідомою, зі своїм особистим Я.
Він пам’ятав той момент. Можливо всі це пам’ятають, можливо хтось не пам’ятає. А він пам’ятав. Його свідомість, його Я народилося стоячи на стільчику, ні, – на табуретці, фабрикою виготовленій великій і красивій табуретці, зараз таких вже не виготовляють. Табуретка стояла стійко, але перше чуття кричало, що вона може тебе в будь-який момент зрадити, висковзнути з-під ніг, пошити в дурні. Табуретка робила його вищим майже вдвічі, до того ж в руках був телефон, великий чорний телефонний апарат з дротом, його потрібно було тримати, тримати рівно, щоб не впала слухавка.
Хтось гукає. То мама, вона просить підняти голову. Хм, стій на такій висоті, тримай телефон рівно, щоб слухавка не впала, ще й дивися не собі під ноги, а кудись уперед… що це?
Яскравий спалах засліпив на мить очі, але його вистачило, щоб потім, через роки, пам’ятати цю першу зустріч із самим собою одиноким випадком, крапкою перед нескінченною поки що лінією свідомості.
На згадку є фото, справжня світлина того часу із допотопного фотоапарату: охайно вдягнений світло-кучерявий хлопчик на фоні красивої занавіски стоїть на стільці, тримає телефон, і дивиться прямо на вас, задумливим обличчям ніби запитуючи: і що? Що тепер? Підпис олівцем із зворотної сторони пояснював: « 2р.»
А далі були іграшки, цікавенні ігри під піччю, таким велетенським чудовиськом, книги у ліжку, яке теж було якесь величезне з горою картатої ковдри, яку бабуся пошила із одних тільки різноманітних клаптиків. Багато книжок, їх читала більше бабуся, бо мама була на роботі, і ще старша двоюрідна сестра. Вона прибігала часто, бо жила по сусідству, поряд. Проте йому не подобалося, як вона читає, бабуся читала краще. Коли читала бабуся, руки, ноги і все тіло саме переставало рухатися, але починали рухалися картини в голові. Вони змінювали одна одну, напливали слідом за словами, і це було диво: нічого немає – а стільки всього є! Після тих читань вже не хотілося до іграшок, бо вони в порівнянні з тими картинками були такі… були такі… бідні, чи що.
А потім мама з роботи принесла цяцьку, яка могла на білій стіні показувати картини, які так були схожі на ті, що з’являлися при читанні. Це були діафільми. Багато діафільмів. Чудернацькі казки, байки, також про природу, про звірів, яких світ не бачив.
Коли пізніше крутили діафільми разом з друзями із вулиці, помітив якусь дивну річ: вони заходили до кімнати одні, а виходили якісь зовсім інші, це було видно по їхнім обличчям. Ні, вони виходили гратися і сміятися як і раніше, але все таки і не так, як раніше. Коли він запитував у них, що сталося, вони казали, що нічого, але при наполяганнях признавалися, що ті діафільми ніяк не йдуть із голови.
А що було до того спалаху? Він не пам’ятав нічого. Із останнього, з чим познайомився у житті, знав тільки, що літаючі гори із ліанами-коріннями, які з’явилися у фільмі «Аватар», лише вдало повторили розповіді із тих книжок, які видно читала йому бабуся до того спалаху, бо вони були дуже-дуже знайомими, а про них він ніде не чув у свідомому житті – це точно. Дивні птахи і звірі, про яких співав Борис Грєбєнщіков, Євдондоксія і Снандулія теж були звідти, так само, як і багато-багато якихось інших дрібниць, які вряди-годи та зустрічаються посеред життя. Але як називалися ті казки, чи книжки, які читала бабуся, тепер годі було згадувати, бо деякі з них мабуть були ще до того, самого найпершого, новонароджуючого спалаху фотоапарату. І вже тепер, зараз чомусь здавалося, що ті казки були індійськими. Цю думку чомусь дуже підсилював той факт, що українська мова належить до індоєвропейських мов, отже у нас були одні пращури зі своїми казками. Але куди поділися ті книжки, і саме головне – звідки вони взялися у бабусі – він звичайно знати не міг. Е-ех, раніше потрібно було, раніше…
Чи можливо, щоб вона їх як усні народні казки із пам’яті розповідала?

***
  
Димова завіса туману наближалася справа по річці, і з гори могло здатися, що то величезна ріка пінистого крему тече мимо маленьких споруд якихось істот, які наважилися жити в такому сусідстві. Людські хати понад річкою були як розкидані понад дорогою сірникові коробочки.  Величезні дуби по берегах, кожен з яких був втричі більший за будь-яку хату, і ті лише своїми верхівками ледве-ледве виринали з густої білої навали, що повільно рухалася вниз за течією.
Прохолода на плечах забулася, як давня образа, і думка «одягатися треба тепліше» вичерпала весь конфлікт. Він знав – це була інформація, і він її отримує зараз, отут, біля ріки, окутаної туманом. Власне туман, і те що відбувається, і є інформація. Вона ще має розкодуватися і проявитися, як стародавня фотоплівка, і тоді можна буде побачити усю її красу… А зараз густий, порівняно невисокий туман із видимими краями накочувався рівно над річкою і її берегами якимись дивними істотами, творіннями, картини змінювалися одна за одною, вони підступали справа наліво все ближче і ближче, клубочились і перекидались усім своїм єством всередині себе і перетворюючись раз поміж раз у все, що тільки є і може бути насправді,  і в уяві, і ще в щось нове, ніколи не бачене.  Ще ніколи в житті не бачив він такого туману, та ще й вночі, і ніхто ніколи не казав йому, і не чув він щоб хтось говорив поміж собою, що бувають такі нічні тумани. Та й видно його так було тільки тому, що на чіткій межі між туманом і прозорим, але темним повітрям створювалося неймовірне враження: за ним, за туманом, все було видно як на долоні, навіть межі туману, а як тільки зробиш кілька кроків у туман – нічого не видно – ні зірок, ні вогнів села. Вилита з велетенського відра густа завіса нарешті підступила до ніг, і поглинула з головою. Остання на небі зірка встигла блиснути в очі, і після неї нічого вже видно не було.
Запаморочилося в голові, до язичка підступила млість – всередині туману було світліше, ніж поза ним, але втрачалося розуміння простору: верх, низ, право, ліво… Він навіть тепер, повернувшись в якийсь бік, не знав, з якого боку річка, а з якої село, але що він знав тепер точно, так це те, що ця світла маса несла інформацію, знання – щось таке, що необхідне для того, щоб все продовжувалося, і головне – розвивалося далі…

***

Існує впевнене твердження, що прохання написати на папері все, що ти зробив у своєму житті поганого, добросовісно ніхто не виконає. Тобто людина не зможе написати перед очі абсолютно всі свої вчинки, які тепер, у дорослому і справді свідомому віці вважає поганими.
Коли він почув це вперше, здивувався. Як не виконає? Чому це? Не розкажуть про погане? Що поганого було в його житті зроблено ним самим? Одного разу злякав бабусю. Вона заходила в сіни, відкрила двері і тільки через поріг – він як вистрибне, та як крикне: «Хх-ха-а-а!!!» Бабуся довго потім відсахувалася…  Вибачення просив – це він пам’ятав точно: бабуся з пахучими краплями сиділа на лаві у сінях, а він біля її колін. Хтось за спиною. Перший серйозний урок було засвоєно.
Кривдив молодшу сестру – неспокутуваний гріх. Мабуть це було від того, що він не хотів її глядіти, а його заставляли, бо треба було. Що найгірше – «давав» їй щиглі по голові, не сильні, але іноді вона від них плакала… Це вже потім він пізнав, що кожен удар по голові є міні- мікро- струсом мозку.
Пізніше, начитавшись книжок (до речі, книжки треба зачисляти і до добрих справ) про сищиків і злочинців, захотів перевірити себе: на спір крав значки на прилавку у магазині, за яким сидів продавець. Щоправда невеличкі такі, щоб між пальцями можна було сховати. Береш один, розглядаєш, потім ще один або кілька таких самих чи подібних, розглядаєш їх ще, один між пальцями затискуєш, а потім рукою із значками кладеш їх на місце на прилавку, а другою рукою, порожньою, тягнешся до інших значків. Очі продавця завжди на порожню руку дивилися. Три рази вистачило, щоб у цьому переконатися. Та й друзі просили показати, бо не повірили, що з-під носа можна вкрасти, але вперше дехто побоявся бути поряд. І пістолет ще був, самий коштовний – 4.80 – у райцентрі. Тоді він був у шостому класі. Зайшов у «Дитячий світ», піджак і зверху легка куртка, підійшов до вітрини, де лежали ті пістолети, взяв коробку, відкрив, дістав, показав друзям у вікно, вони стояли на тротуарі і спостерігали за ним у вікна магазину. Пістолет поклав до внутрішньої кишені піджака (у іншій для рівноваги заздалегідь був товстенький блокнот), коробку на місце, поправив стосик тих коробок, і пішов на вихід, дивлячись на прилавок із продавцем, ніби зараз буде ще щось розглядати або запитувати. Коли вийшов на вулицю, друзів десь не було. А потім замітив їх біля кінотеатру під деревами. Він ішов до них, а вони бігли поперед нього, не даючи себе догнати. Потім пропонував їм пістолет, бо він йому не був потрібний, і ніхто не хотів брати. Після того, як сказав, що зараз його викине у ставок, один погодився забрати.
Що стосується крадіжок, то ще були шкіряні офіцерські рукавички і п’ять чи шість брусків мила. Але якщо про це розповідати, то по черзі. Шкіряними рукавичками сильно хизувався молоденький офіцерик, лейтенант, який щойно закінчив свою академію і прийшов служити на «коробку». Прийшов разом з іншим, але старшим лейтенантом, механіком,  який потім розповідав, що після їхньої академії майже всім «старших лейтенантів давали, а цьому чомусь не дали». Офіцерик той, лейтенант, був пихатий до матросів, деякі з них були всього на півроку молодшими від нього. Тому кожен із «стариків» намагався якось дошкулити «старпому», посаду якого той «тягнув». Одного разу лейтенант, будучи черговим по кораблю, спав у себе на канапі, і не почув тихий стук в двері каюти, не почув тихого голосу: «Тт-ащ   лейтнант…  Тт-ащ   лейтнант…», не почув тихих кроків аж до його столу, не почув тихенького дихання над своєю головою, не почув кроків назад до дверей і звуку,  коли вони зачинялися. А вранці, коли крикливий лейтенант повідомив про крадіжку, мудрий командир, який тільки що прийшов з домівки, запитав: «А ти ж де був? Чергував по кораблю і не зачинив каюти? Дав комусь скористатися своїми ключами? Чи можливо спав і взагалі нічого не чув? Кортик на місці?» Зблідлий лейтенант побіг дивитися на кортик. Шмон був, звичайно, обшук, але рукавички випробовували нову схованку, знайдену у переборках корабля.
Потім ті рукавички були подаровані якомусь наркоману, який дуже мерз у руки… А із тою схованкою ще кілька епізодів пов’язано, але ж слухайте, є речі, про які розповідати не можна, ні , не так – про які розповідати безглуздо. Та й поганого там не було практично, так, порушення встановленої дисципліни.
А мило – то вже у буремні дев’яності. Він тоді у бригаді по електрифікації працював. Девіз бригади був: «Працюємо за двох, їмо за чотирьох, а п’ємо скільки наллють».  За рахунок зарплати давали якісь товари. Одного разу дали господарського мила брусків по десять, смердючого, як можуть смердіти кістки і тіла тварин, з яких воно виготовлене. Кожен те мило заховав у свою торбину, а один працівник, пенсіонер вже, виклав його на видноті, всі мимо нього ходять. Йому кажуть, щоб прибрав десь, бо вкрадуть, нащо залишив так? А він: «Ет, не вкрадуть, кому воно потрібне, мило якесь, нехай лежить». Так продовжувалося до обіду. Коли після обіду «якогось мила» не стало (треба сказати, що воно благополучно відправилося у дірку сільського туалету разом із милом того, хто його туди вкидав), випивший пенсіонер бігав розмахував ножем, стрибав до всіх у вічі, звинувачував. А йому всі відповідали: «Якесь мило, кому воно потрібне, може ти сам його десь прибрав».
Ще до поганого можна зарахувати вікна. Двічі в житті бив людям вікна. Перший раз ще років у дванадцять-тринадцять. У сестри украли ляльку, яка сама ходила, коли її тримаєш за руку. І ось вони з мамою чомусь пішли до сусідів через кілька хат, а із великої миски з помідорами нога ляльки виглядає. Він тоді витягнув її і показав мамі. То була лялька сестри. Коли вийшла хазяйка, то сказала, що ні, то їхня лялька, кляті діти у помідори вимазали. Але вони працювали на фермі, і в них була така зарплатня, що таку коштовну ляльку вони би не купляли своїм дітям, тому що вони і дешевших іграшок не купували. Він то знав, бо з тими дітьми грався. Через кілька ночей вся вулиця чула дзвони розбитих шибок. Потім чутки донесли, що бабська експертиза постановила, що стріляли з рогатки, бо декілька попадань були між вікна і поколупали стіну.
А другий раз – то вже у тій же бригаді, у 90-і. Одному працівнику несправедливо мало нарахували премії. Працівник звернувся до бухгалтера, чому, мовляв, так і так. А той при всіх послав його по відомій дорозі і сказав, що той балбес, і нічого не розуміє, тільки носа свого пхає. Знову прийшлося терпіти кілька тижнів, щоб на того працівника підозру не навести.  А де жив бухгалтер – знали всі, у нього дім новий збудований, а за парканом, що недалеко від вікон, бита цегла валяється… До речі, бухгалтер після того випадку бігав пів ночі вулицями містечка, а потім мовчав кілька тижнів на роботі в себе, нічого нікому не розповідав, видно було, ніби якусь думу думає. Може ж до чогось додумався…

***


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 11-12-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76790499687195 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …