Увесь початок літа пекло просто нестерпно, а потім піднявся сильний вітер. Він дув три дні і три ночі, завалив кілька вутлих парканів, понаносив сміття, злюче бився у ворота. На третій день вітер уже дмухав з подвійною силою, гнав майже безлюдним селом хмари пилу, обірвав кілька гілок.
Четвертого дня вдарила гроза. Гримало, гуркало, блискало, і почались нудні, майже осінні дощі. Один день, другий, третій… Моросило вранці, дощило вдень, вночі за вікнами шурхотіло і капало. Природа ніби надолужувала те, що пропустила за місяць з лишком літа.
Жучка ті дні коротала в хаті, лежачи на дивані і клацаючи пультом. Телебачення було нудним, як і ті сльотаві дні: ні серіалу нормального, ні передачі про закривачку, якісь шоу чи як там воно називається, політика і реклама. «Ну от шо ви показуєте, шо ви показуєте?», — не раз зверталась Жучка до телевізора, так, неначе то була жива людина, і вкотре натискала на кнопку на пульті. «Оце б зараз на огород, — думала вона. — Заріс, мабуть… Ох, ох… Чи може до Гальки сходити?».
Вона глипнула у вікно. Вулиця була безлюдною і сірою. Кілька крапель падало з даху, з відкритої фіранки приємно тягнуло прохолодою. Жучка вимкнула телевізор і, крекчучи, підвелась з дивану. У майже темних сінях вона намацала дверцята старої шафи і потягнула до себе. В обличчя війнув запах застояного часу. Жучка навпомацки вийняла звідти куртку. «А де ж калоші?», — подумала вона. Клацнула вимикачем, і жовтаве світло вихопило масивний силует шафи, килимець, ряд взуття, порожнє відро і цілу батарею порожніх і чисто вимитих банок. Жучка нахилилась до взуття, але калош там не було. «Чи не на крильці я їх оставила? — промайнуло і всередині похололо. — Господи, це ж вони мокрющі…».
Беручись за клямку вхідних дверей, Жучка зачепила поглядом кухню, двері в яку були відчинені, і побачила на столі Василя — великого, сірого кота, який сидів біля зграйки чашок з фруктовими малюнками і витріщався у вікно. «Ти чого на стіл заліз, гад! Ану брись!», — крикнула йому бабуся і затрясла сухим кулаком. Кіт неохоче сліз і всівся під столом, прямо біля калош. «А ось де ви...», — полегшено сказала до них Жучка. Вона підійшла до столу, нахились і вже з калошами в руках почула, як краплі б’ються в скло вікна. Вони бились все сильніше і сильніше, доки не перетворились на суцільну зливу. «От тобі і сходила, тьху…», — подумала Жучка і повернулась у залу.
***
Злива швидко вщухла, слабко відгримівши над головою, залишивши після себе слабку мжичку. Жучка знову почала збиратись на вулицю, як по трасі проїхала величезна вантажівка. Вона стишила хід і завернула до сусідів. Жучка аж підбігла до вікна. Машина була повністю заповнена дровами. З її кабіни вилізло двоє чоловіків — Сашко і Шурік. То були брати, жили вони аж на іншому краю села у старій, але ошатній хаті, три роки тому їздили в Польщу на заробітки, а тепер займались дровами, у Шуріка була машина «Жигулі», а Сашко був неодружений — Жучка знала про них все, хоча жили вони далеко і не були її навіть далекими родичами. Брати були брудні і неголені, очевидно, сьогодні, як завжди, працювали, не зважаючи на дощ. Вилізши з машини, вони відкрили задній борт і прямо в калюжу смачно впало кілька кругляків. Жучці від заздрощів аж подих перехопило. Кругляки були гарні, сухий дубок. «От гади!», — промайнуло в голові, але чому чоловіки були гадами, Жучка і сама не знала, тим більше, що дрова були непотрібні — її хата обігрівалась газом. Але заздрість не зникла, навпаки розбурхалась з новою силою. Жучці захотілось прямо зараз вибігти на вулицю і накинутись на чоловіків, вчепитись їм у шиї, вирвати волосся на голові, однак вона розуміла, що на це потрібна причина, бодай якась.
Тим часом з двору вийшов господар Володька Степаненко, чоловік років сорока, який був у селі не останньою людиною, мав дві машини і тримав господарство. «Кучу грошей, мабуть, стоє та машина», — подумала Жучка, свердлячи очима кузов. Володька привітався з Сашками, вся трійця хвильки дві поговорила, поплювала собі під ноги, а потім один із братів поліз в кабіну. Машина загурчала, поволі поповзла вперед і дрова загуркотіли на землю. «От гади, от гади! — уже сичала Жучка. — Вони ж … Вони ж…». Вона не могла знайти причини свого обурення, аж тут їй згадався її сарай і величезна тріщина, майже на всю його стіну, яка утворилась два роки тому, коли будівля почала просідати під дією підземних вод. Але хто про це зна?. «Точно, сарай, — з радістю подумала Жучка. — Ну я вам зараз покажу…».
І вона спішним кроком вибігла з хати, забувши про дощ та те, що їй майже вісімдесят, причвалала до чоловіків і почала:
— Та шо ж ви, паразити, творите? Ви своїми дровами мені весь сарай завалите! Не вірите? От пішли подивитесь. Там така тріщина, на всю стіну! З утра все було нормально, поки ви не загрюкали! Божечки, я думала землетрясєніє… Шо ви дивитесь? Хто мені сарай одрємонтірує, а? У мене грошей немає. Сарай скоро завалиться. І курятник тоже.
Її голос, старий, але досі гучний, лився нестримним потоком. Сама бабця випромінювала злість і здавалось, що от-от кинеться на людей, вчепиться в їхні холоші. Сашки лише переглядались, а Володька подумав: «Не зря її Жучкою прозвали. Точно як собака».
Це тривало хвилин п’ять, доки дощ, який до того ледь моросив, стих взагалі, а Жучка все більше розходилась і розходилась, бо чоловіки мовчали і дивились на неї, немов на звірину в зоопарку. Нарешті коли вийшло сонце, Жучці і самій набридло, вона плюнула і пішла додому, кинувши на прощання кілька прокльонів. У хату вона повернулась ще більше знервована, ніж була раніше, бо її «жертви» не виявили ніяких емоцій і взагалі не сприйняли її слова серйозно, адже її знало все село, її повадки і манеру чіплятись до людей, за що яблунівці і дали її таку кличку. Бабуся цього не знала, але відсутність реакції ще більше її роздратувала. Уже вдома, з охами впавши на диван, слухаючи, як здавлює серце, вона подумала: «От же ж люди… Вміють довести».
***
Сонце вийшло по обіді. Хмари розвіялись, а тепер надворі страшенно парило. Жучка чвалала по мокрому двору, тягнучи важкі калоші, і щось бубоніла собі під ніс. Настрій було зіпсовано. На огород сьогодні не вийдеш. Мабуть, дощ ще буде, диви, як парує. Окрім того, у Степаненків знову чувся гуркіт. Бабуся спочатку ходила собі і бубоніла, а потім пішла до того сараю з тріщиною, переступила кілька старих каструль, заповнених дощовою водою, сичачи від мокрої трави підійшла до паркану і обережно відхилила одну із дощечок. Ну точно — Степаненки возили у двір дрова. Брат Володьки і дід, на десять років менший від Жучки, робили вилазки тачками (причому, видно, новенькі, ще блистять!), сам Володька, уже скинувши свою картату сорочку, розмашисто розколював кругляки, а двоє пацанів, одному десять, іншому — вісім з половиною, тягали нарубане в сарай. Усе відбувалось так злагоджено, що Жучку знову взяли завидки, але скандалити вибігти не наважилась, натомість продовжувала спостерігати, відчуваючи, як на голову падають краплі з листя дикого винограду. Принаймні, це цікавіше, ніж телевізор.
За тим «лайв-шоу» Жучка спостерігала хвилин п’ять. Аж тут з хати вийшла жінка Степаненка (Галька, сорок один рік, працює в райцентрі, на підприємстві ЗАТ «Сири Великої і Сирої Балки», штаб-квартира — Велика і Сира Балка, продукція — молоко, сири, минулорічний виторг — 20 тис. грн. — промайнуло в голові Жучки).
— Ти б дрібніше колов, Володь, — порадила Галька, витираючи руки фартухом.
— Нашо? — перепитав Володька, грюкаючи масивним колуном.
— Ну ти странний… — вибалушила на нього очі Галька. — А як такі кабани в пєчку влізуть?
— Влізуть, ще й як! — запевнив Володька, ставлячи на дровітню інший дубовий кругляк. — Як розгориться, то хоч чорта лисого кидай! А на розтопочку уже зімой будемо підколувати…
Галька замовкла, не знаючи, що сказати, але і не погоджуючись з чоловіком, а потім мовила:
— А що за двором сьодні шум був? Опять ця куздра прибігала?
— Ага, — відказав Володька і засміявся. — Робити бабі нічого, от вона в дощ і вибігла.
— Да? — перепитала Галька. — І шо вона казала?
— Не знаю, — відказав Володька і зареготав. — Я по-собачому не понімаю!
Після цієї фрази засміялись всі інші, а Жучка відсахнулась від паркану. Їй враз стало жарко, а руки аж затремтіли. «Ах ви ж іроди! — зі злістю подумала вона. — Насміхатись! З мене! Ну я вам покажу…».
Уже в хаті вона набрала номер і сказала: «Алло, міліція?». На тому кінці щось клацнуло, а потім стомлений голос запитав: «Бабо, це опять ви?». «Да, я», — навіть гордо відповіла Жучка, задоволена, що її впізнали. «Ну шо, вас опять у магазині общитали?», — запитав міліціонер. «Нє, нє, тут друга ситуація…». І Жучка, відкашлявшись, швидко-швидко, немов боячись, що черговий кине слухавку, затараторила: «Степаненки жить не дають, своїми дровами мені сарай валять, а ремонтірувать не хочуть, а ще ось насміхаються і обсуждають, сама чула, чесслово…». «Сарай? — перепитав міліціонер. — Залізли до вас у двір і поламали?». «Нє, вони дрова в себе вигрузили, но гуркіт був такий сильний…». «Все ясно, — перебив черговий. — Нємєдлєнно виєжжаєм. Ждіть роту спецназу». І в слухавці почулись короткі гудки. Бабуся зітхнула, спочатку не звернувши уваги на останні слова, сиділа і справді чекала на приїзд міліції, але потім зрозуміла — нікого не буде. Як і минулого разу. «Ну Стьопка, ну підожди, — зашипіла Жучка, звертаючись до уявного чергового. — От побачу твою матір, все їй розкажу, про тебе, про твою міліцію і як ви там работаєте!...».
Вона лягла на диван, але думка про те, що поряд з нею спокійно живуть повноцінним життя її «вороги», не давала спокою. Жучка покрутилась, покашляла, але сон не йшов. «Жизні мені не дають», — бухтіла вона. Щоб хоча б якось відволіктись, вона вийшла аж у садок, за яким виднівся її город, а далі — річка, а за нею ліс. Коли було сухо, Жучка тут проводила всі надвечірки, поки разом з сутінками не налітали комарі, такі злі, що прокушували одяг. Жучка трималась до останнього, сичала, відмахувалась, але все ходила від саду до городу, шукаючи якусь бур’янину. Все має бути кращим, ніж у цих Степаненків…
Ось і зараз Жучка стояла в холодній траві і порівнювала свій сад та сад сусідів. У неї все було гаразд: низенька трава радувала око (навіть тут бабуся рвала бур’ян, робила це вручну і з майже ювелірною точністю), яблука зібрані… Але там, за сітчаною загородою, виднівся сад Степаненків. У них і саду майже не було — кілька плодових дерев і пара кущів смородини. Але теж було чисто і акуратно. Найбільше відрізнялась трава — Володька косив її мотокосою, і вона радше скидалась на газон. Жучка відчувала, як в неї всередині знову закипає злість…
І вона підійшла до сітки, де також знала слабке місце (на третьому стовпі підгнили цвяхи), завченим рухом потягнула за шмат сітки і тихо, немов диверсант, пролізла в отвір. Вона так часто робила, рано-вранці лазячи в сад сусідів за яблуками (ну а що, вони все одно в них валяються?). Але зараз яблука її не цікавили. Обережними кроками Жучка підійшла до доріжки, задрала поділ юбки, присіла, наморщила лоба і… Вся операція зайняла менше хвилини. Жучка повернула одяг на місце, повернулась своїм лазом у двір, залишивши по собі невелику пахучу купку. «Хай тепер походять, іроди», — задоволено думала вона.
В хаті вона ввімкнула телевізор і вперше за весь день відчула спокій. Справу зроблено — кривдників покарано. Жучка лежала на дивані і почала куняти під турецький серіал, аж тут крізь сон долинув страшенний гуркіт. Бабуся прокинулась, почвалала на кухню і побачила на підлозі розбиті чашки з фруктовими візерунками, а поряд кота, який сидів собі і спокійно вмивався.
— Ах ти ж гаааад! — закричала Жучка.
Бабуся схопила совок, занесла його над головою, щоб провчити хвостатого негідника, як раптом її подих сперло, а серце ніби прошило сотнями голок…
***
… Лікарша зробила укол і почала збиратись, Жучка лежала на дивані, ще кілька хвилин тому бліда і нещасна, почала поступово приходити в норму.
— Марин, це все Степаненки. Вони мені жизні не дають. Сьодні дровами мені чуть хату не завалили. А ще цей кіт, щоб він скис…
Лікарша скрушно глипнула на бабусю і сіла на табуретку:
— Тьоть Лєн, я ж вам уже казала колись, — сказала лікарша. — У всьому винуваті тільки ви.
— Як? — холодно перепитала Жучка.
— Та так, — відповіла лікарша, втомлено тручи рукою обличчя. — Проблема у вашому отношенії до людей. Ви багато злитесь. Отсюда і всі ваші болячки.
Жучка почала була знову розповідати про сусідів, кота, згадувати випадки з різних відрізків життя, де всі були ворогами бабусі і всі намагались їй насолити, але лікарша, знаючи, що ця пісня надовго, спішно попрощалась і пішла додому. Жучка лежала набурмосена на дивані і думала: «От гадина! Вона ще мене вчити буде… Треба буде на неї бомагу накатать». І після цього пішла прибирати в кухні, а за вікном знову почався дощ.
