Скло, до якого Василь притулив свого лоба, було прохолодним - вранішнє сонце ще не встигло нагріти його. Вмостившись зручніше на боковому сидінні й хтозна-чому оглянувши напівпорожню маршрутку, він заплющив очі. Звичайно, краще було б це зробити в зручному й теплому ліжку, та телефонний дзвінок від Павла, Василевого кума, змусив змінити плани. Тож тепер, після нічної зміни, довелося їхати не додому, а за місто - допомогати латати дірявий дах кумового будинку. Бо сам Павло боїться висоти, а Василь колись працював висотником, тож кого насамперед треба було просити про допомогу, як не рідного кума…
Маршрутку колихнуло й Василь крізь примружені очі побачив, як вона залишила стоянку, вирулила на проспект і, петляючи поміж іншими автівками, швиденько покотилася в напрямку передмістя.
Очі самі по собі знов заплющилися - безсонна ніч брала своє, - та монотонне гудіння, що потроху заколисувало, порушив голос чоловіка, що сидів позад Василя. Молодик, мабуть, розмовляв по мобільнику, й розмовляв доволі голосно:
- Доброго ранку, люба! Як спалося моєму сонечку? Що сьогодні гарного наснилося моїй кицюні?.. Я?.. Телефоную сказати, що дуже тебе кохаю...
Після цих слів Василь навіть розплющив очі - йому було в дивину чути таке не в кіно, а наживо, та ще й поряд. Отже, в книжках правду пишуть - люди дійсно іноді говорять один одному про своє кохання не криючись, без усіляких там натяків.
- До речі, - продовжував за спиною чоловічий голос, - я тобі, моє щастячко, приготував подарунок. Тому не дивуйся, якщо прийде кур’єр і вручить ключі від Лінкольну Таун Кар-9, твого улюбленого відтінку - кольору слонової кістки. І не дякуй - ти ж знаєш, що для моєї квіточки я навіть зірку з неба дістану...
Василь хотів було вже повернутися й подивитися на взірець чоловічої щедрості, який їхав поряд з ним у маршрутці, та мимохідь у вікно побачив, мабуть, той самий лімузин, що невідомий “добродій” тільки-но подарував своїй коханій - вони саме проїжджали повз автосалон.
“То він ще той жартівник, - подумав про сусіда Василь. - Такі казки розповідає, що аж завидки беруть. Втім, його попередні слова все одно переважають всі оці повітряні обіцянки.”
- Хто телефонував? - голос чоловіка на задньому сидінні раптом став крижаним. - Знову вимагав повернути борг?.. А ти йому відповіла, що товстий ..й на паличці, а не гроші, він отримає? І нехай, б..дь, більше не телефонує, козел ї...чий, бо всі ребра перерахую йому на...й! Пі..с, такий ранок зіпсував!
Молодик, мабуть, вимкнув мобільник, бо в маршрутці стало тихо й лише з радіо біля водія приглушено чулася пісня про якийсь там централ.
“Ось тобі й кохання-зітхання! - Василь знов притулив голову до скла. - А я вже почав було вірити в світлі високі почуття. Та виходить в світі нічого не міняється - як було “homo homini lupus est”, так воно й залишилося! А все інше вигадки та інсинуації міжнародного імперіалізму.”
- Люба, це знов я, - почулося невдовзі позаду. - Ні, не про нього - ти просто слухавку не бери, коли побачиш, що він телефонує... Я запитати ще хотів - ти не будеш проти, якщо я сьогодні ввечері зайду до тебе?.. От і добре! Приготуй тоді якогось супчику - клята мівіна вже в печінках сидить… Та я не знаю якого - ти жінка, тобі видніше… А що, без м’яса не можна?.. Так це ж у магазин треба буде заходити, а у мене ж грошей, сама знаєш…
Якогось овочевого хоча б - з макаронами, але без м’яса… Нічого, я їстиму… Отже, чекай - буду обов’язково. Вибач, моя зупинка…
Молодик скочив з місця й Василь встиг побачити лише його спину - маршрутка рушила, а чоловік із заднього сидіння загубився у вуличному натовпі, так і не показавши своє обличчя...
- Агов, Світлано, привіт! - жінка, яка щойно зайшла, зверталася до пасажирки, що сиділа сама на здвоєному сидінні спереду Василя. - Куди це ти так рано?
- О! Марино! Привіт! Додому їду. Сідай поряд - поговоримо. Скільки це ми не бачилися?
- Хтозна скільки! А ти що після нічної зміни?
- Та ні. Довелося за кормом для кошенят до міста з’їздити - закінчився, а в нашому сільмазі такого немає.
- Так у тебе ж, наскільки я пам’ятаю, наче кіт був. Чекай, згадаю, як його…
- Мурзик. Тільки немає вже Мурзика - чоловік мій недавно вбив його.
Василь нагострив свої вуха, хоча очі, які тільки-но прикрив, розплющувати не поспішав.
- Та ти що! І як це сталося? Твій Андрій наче живодером ніколи не був.
- На полювання він збирався, мисливець дідьків - невдовзі бо відкриття сезону, тож перевіряв рушницю. Каже, що проводив регулювання прицілу - на горобцеві, що поверх паркана сидів, - потім натиснув на курок, а тут Мурзик стрибнув на того ж горобця. Пташка злетіла, а кіт навіть нявкнути не встиг. Ще добре, що наша хата край села стоїть, а то було б… Я саме на кухні посуд мила, у вікно все бачила - тарілку з сервізу, звичайно, вже не склеїти, - розбилася, - та Мурзика ще більше шкода. Вибігла швиденько на подвір’я, а чоловік вже кота тримає на руках і на мене винувато поглядає. Ти знаєш, і досі дивуюся собі - не стала ні сварити його, ні бити нічим. Хоча визнаю, що коли побачила біля груші лопату, то з’явилася було думка трішки вирівняти її об спину свого благовірного. Втім, стрималася - натомість мовчки лопату чоловікові подала, вказала на край городу, сказала, щоб там прикопав кота і готував автівку, бо поїдемо у місто купувати кошеня. А сама перевдягатися пішла.
- Це на тебе зовсім не схоже, - промовила Марина. - Щоб ти - і мовчки?
- Кажу, сама собі дивуюся, але так і було. Біля ринку в підземному переході бабуся якраз кошенят продавала. Я, коли побачила їх, зупинилася й сказала, що оцих двох беремо. Чоловік вину свою відчував - ні слова не заперечив, бабці гроші віддав, кошенят до кошика поклав і мовчки до автівки поніс. А кошенята такі милі! У мене тут в мобільнику фото є - зараз покажу.
На хвильку в маршрутці стало тихо й Василь хотів вже пересісти позад жінок, щоб теж поглянути на кошенят, але подумав, що це виглядатиме не дуже пристойно, тому залишився на своєму місці.
- Ось, дивися, - продовжила Світлана, - це Ізя, а це - Барсик.
- Які гарнюні. А чому Ізя? - запитала Марина. - Хіба котів так називають?
- Та ти тільки поглянь на нього - вилитий же Ізя, еге ж? Чоловік тільки сідає обідати, Ізя тут як тут - здирається по штанях йому на коліна й починає там себе вилизувати. Бачу, що чоловікові це не подобається, та він лише дивиться скоса на мене й мовчки терпить. Поїсть, а потім легенько десь перекладе кошеня, ще й так, щоб те не нявчало, бо…
- А Барсик теж до чоловіка лащиться?
- Та ні, той більше біля мене крутиться. Або десь вляжеться й спить. Розкажи краще, як ти - і досі працюєш продавчинею?
- Коли це було! Я, Світлано, тепер сама на себе працюю - грумером.
- А це що за професія така?..
- Дивовижна професія…
Майже ритмічне погойдування заколисало Василя й він так і не дізнався, хто такий грумер. На додаток ще й проспав свою зупинку - розбудив його водій вже на кінцевій, бо маршрутка ставала на відстій.
До кумової хати можна було б і під’їхати, та Василь вирішив не чекати наступну автівку, а скоротити шлях, пройшовши пішки через садове товариство, що розмістилося дугою повздовж села. Дорогу він знав добре, бо від кума часто ходив сюди, на кінцеву зупинку, де, щоб не їхати стоячи, можна було ще в маршрутці присісти.
Василь йшов неквапом, принагідно роздивляючись дачні ділянки, й не помітив, коли поперед нього з’явилися чоловік років тридцятип’яти-сорока й молодий ще зовсім хлопець - мабуть, з бокової вулички вигулькнули.
Чоловік з майже налисо стриженою головою, в обрізаних трохи нижче колін спортивних штанях, ступав, наче кроками міряв город. Окрім старих в’єтнамок на ногах більше нічого на ньому не було. Обличчя його Василь не бачив, втім, хлопця в джинсах, кросівках та футболці розгледіти вдалося - той задкував перед своїм супутником і знімав його на мобільний телефон.
- Та мені до розпареної сраки, чуєш, яка там у тебе автівка, квартира, яхта, - жестикулюючи, голосно промовляв старший, - все це мені до задуп’я! Хоч там “Бентлі", хоч “Запорожець” горбатий раритетний, хоч "Бугатті" з колесами від сусідової підводи, та навіть хоч стометрова яхта, тіпун їй під корму - мені на це насрати, розумієш? Скільки ти там і кого в копиці топчеш, яких дівиць, самиць оцих розкішно-оксамитових - та навіть якщо в космос летиш, - мені на це нас-ра-ти!
Незнайомці йшли доволі жваво й тому Василеві, щоб чути цю незвичну промову, теж довелося пришвидшити крок.
- Я, чупойдо, в своєму пізнанні настільки сповнився, - продовжував чоловік у в’єтнамках, - що здається нібито вже сто трильйонів мільярдів років проживаю на трильйонах і трильйонах таких же планет, як ця Земля. Мені цей світ абсолютно зрозумілий, і я тут шукаю тільки одного, зінське ти щеня, - спокою, душевної рівноваги й повної гармонії від злиття з нескінченно вічним, від споглядання великої фрактальної розмірності й від ось цієї дивовижної всеєдності існування, нескінченно вічного. А ти мені знову зі своїм ось цим…
Іди, метушися собі далі - це твоє покликання, це твій шлях і твій горизонт пізнання. Він незрівнянно дрібний в порівнянні з моїм, повір! Я наче вже давно глибокий старець, безсмертний (ну або майже безсмертний!), який на цій планеті від її самого зародження - ще коли Сонце тільки-но сформувалося як зірка, і ось ця газопилова хмара почала формувати консервати-планети. Я на цій Землі наче майже п'ять мільярдів років, йолопе, живу, і знаю вздовж і впоперек весь цей світ, а ти мені про якісь...
Та мені насрати на твої тачки, на твої, злидню, гемонські яхти, на твої квартири, на все твоє добро. Я був на цій планеті незліченною множиною - і крутіше Цезаря, і крутіше Гітлера, і крутіше всіх великих був. А десь був і висохлим кавалком гівна, ще гіршим, ніж ти отут зараз. Я безліч цих станів відчуваю. Десь я був більше подібним до рослини, десь я більше був подібний до птаха, чи хробака, десь був просто шматком каменю, - це все і є душа. Вона має межі подібності абсолютно різноманітні, і їх, шерепо, безліч. Але тобі цього не зрозуміти, тому ти їдь собі, вишкварку, бо ми в цьому світі живемо різними відчуттями й різними прагненнями. Відповідно, різні у нас місця, різне й наше призначення.
Бажаю, халамиднику, щоб всі найкрутіші автівки були у тебе, і всі найгарніші самиці щоб розчепірювали ноги перед тобою, щоб розсовували свої щілини, і не абияк, а наче килим стелили, і пестили і ласкали тебе, а ти щоб заїздив їх аж до посиніння, до червоного, як оте небо на захід сонця. І щоб на кращих яхтах, і на літаках літав ти, і робив усе, що тільки заманеться. Та якщо мало ідей буде, звертайся до мене - я тобі на кожну твою ідею запропоную сотню трильйонів своїх і жодна з них не повториться.
А з мене досить - я йду, наче сивий дідуган, який побачив вічне, доторкнувся до Божественного й сам став, мабуть, схожим на Бога. Спрямований в це нескінченне, залучений у всі й у вся, в цьому сокровенному блаженстві я перебуваю в спокої, в гармонії та благодаті.
Ось в цьому наша різниця - я йду милуватися сві-то-будовою, а ти йдеш перейматися якоюсь метушнею. Тобі не розгледіти це вічне нескінченне, воно тобі не потрібне. Наші шляхи тут, звичайно, мають щось загальне, тому що все в цьому світі пов’язане одне з одним, але хоч я тебе й розумію прекрасно, а ось ти мене - навряд чи. Тому що я наче тебе в собі утримую, всю твою суть - вона становить одну малесеньку таку піщиночку від того, що є в мені, от і все!
Тому іди, їдь, лети, шкребися собі навкарачки, а я, лайдаче, пішов отримувати насолоду від споглядання тихої течії теплої південної річки. Тож, нумо, халяндруй, щоб тобі щастя було!
І я теж пошкварчу звідси...
Чоловік несподівано звернув на стежину, що вела крізь чагарі до річки (Василь з кумом теж ходили нею на риболовлю), й вже за кущами неголосно заспівав:
“Сонце зайшло за хмару, раптом піднявся вітер.
Всесвіт, всім зрозумілий, тобі, на жаль, не зрозуміти.
Небо цілують комети, всіялись полем квіти.
Всесвіт, всім зрозумілий, тобі, на жаль, не зрозуміти…”
Василь зупинився, намагаючись розгледіти крізь листя бузини обличчя співака.
- Дідько! Сраний дідько! - почувся поряд переляканий голос хлопця з мобільником. - Я ж не ввімкнув запис! От халепа! Серго, зачекай! Серго! - і юнак теж чкурнув у кущі.
“Що це було? - Василь все ще стояв і ошелешено дивився на стежину, на якій зникли його мимовільні супутники. - Може я ще сплю в маршрутці й усе це мені лише сниться?..”
- Агов, Василю! А чого це ти городами ходиш? - чиясь рука лягла на плече. Василь озирнувся й побачив поряд кума Павла. - Я з іншого боку виглядаю, а тебе все нема, та й нема. Ось вирішив поки що сміття в корчі винести, а тут раптом ти. Заблукав чи що?
- Та ні куме, не заблукав - заслухався. Скажи, а що то за Серго лисий тільки-но до річки почимчикував - хто він такий?
- Ти про Дурдачника? Та є тут один - наче й не дурень, хоча й відразу не зрозумієш - чи несповна розуму, чи з його надлишком. Живе на дачі, що стоїть пусткою, шкоди нікому не робить, навіть навпаки, злодіїв подекуди лякає. Дачники, та й ми, іноді підгодовуємо його - шкода ж бо.
- А що то за хлопець з ним, ще й відео знімав - для чого?
- Та кажуть у цього Серго є свій канал на ютубі. Я сам не бачив, але говорять, доволі популярний канал - ото, мабуть, один з тих аматорів-операторів. А чого ти так ним цікавишся?
- Та ненароком підслухав, що він казав хлопцеві, й дещо мене зачепило. От і подумав, чи не поселився випадково тут у вас якийсь філософ-відлюдник?
- Хе-хе! Якби тебе так життя потріпало, то можливо й ти теж став би філософом.
- А що з ним сталося?
- Це довга історія! - Павло закинув клунок із сміттям в кущі. - Пішли до столу, там все й розповім.
- Може спочатку полагодимо дах, або хоча б подивимося, де там тече й що з тим робити, а вже потім за стіл?
- Який дах? - Павло усміхнувся. - Який тече? Я ж торік металочерепицю вклав. Втім, ти ж давно не був у мене.
- Стривай, але ж ти телефонував зранку, просив приїхати, допомогти…
- Просив. А як тебе інакше в гості витягти? Ти ж такий дурний до роботи, що вдома навіть у свято працюватимеш, еге ж? А сьогодні Спас - чув як дзвони калатають? - от я й вигадав отой дах. Зараз поїмо смажених карасиків - я зранку вже на річці посидів, - вип’ємо, поговоримо. Якщо бажаєш, постелю тобі в холодку й спи собі, відпочивай. Скільки того життя - всього не переробиш, а відпочивати теж треба вміти.
Вони саме підійшли до Павлової садиби, хазяїн відчинив хвіртку й пропустив гостя уперед:
- Чого це ти такий насуплений - образився, чи що?
- Та ні, не образився - ти все правильно кажеш. А насуплений, бо не знаю, куди ти умивальника переніс - не йти ж до столу з немитими руками.
- О! Це вже діло! Це вже впізнаю кума! Умивальник онде під вишнею, рушник теж там, - Павло вказав на дерево біля альтанки. - Вмощуйся на лавці, а я зараз стола швиденько накрию. Що пити будемо - наливку, вино, чи горілку? Я, до речі, смачнющу хреновуху зробив - п’ється легко, горло обпікає м’якесенько, голова не болить, ще й, кажуть, після неї зростає потенція!
- Неси все - розберемося по ходу.
Василь почимчикував до умивальника, а Павло, потираючи руки й задоволено усміхаючись, побіг до хати. Звідти до альтанки невдовзі перекочували обіцяні карасі, вареники, рясно перемазні смаженою цибулею, два види салату, нарізка з домашньої ковбаси та бринзи. По центру столу вписалася ваза з яблуками, грушами та виноградом.
Василь вже всівся на лавці, підмостив під бока в якості опори невелику тугу подушку, набиту, мабуть, свіжим сіном - бо від неї смачно пахло сухим різнотрав’ям, - й тепер розслаблено спостерігав за метушнею кума. Павло саме закінчив носити харчі з хати й тепер, крекчучи, поліз у погріб за випивкою.
Василь підняв очі до неба, по якому невидимий вітерець поволі гнав невідомо куди легенькі хмарки.
“Чим тобі не течія? - подумалося раптом йому. - І я, нехай не стотрильйонний, та все-таки споглядач. Якби ще зрозуміти, навіщо воно мені, оте споглядання? І що краще - метушня, з “повітряним” Лінкольном, кормом для пухнастого Ізі та хреновухою, що підвищує потенцію, чи оте на перший погляд безглузде сидіння на березі теплої південної річки?..”
- А ось, Василю, відповідь на всі наші запитання, - Павло, що якось непомітно з’явився посеред альтанки, поставив на стіл спітнілу сулію з жовтуватою, ледь каламутною рідиною й підморгнув кумові, який чомусь дивився на нього здивовано-перелякано...
