Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45875
Рецензій: 89736

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Кінець епохи

© Max Gakh, 29-11-2018
Костя прокинувся – щось маленьке та тверде відскочило від його плеча. Він сонно протер очі, сперся на лікоть, обмацав постіль і серед накрохмалених складок натрапив на кедрову шишку.
Відгорнувши проштамповане синім складським штампом простирадло, яке заміняло ковдру, Костя сів на край скрипучого пружинного ліжка. Годинник показував за десять другу. Вікно було відчинене, фіранки ледь-ледь погойдувались на протязі, яскравий курортний місяць прожектором бив у кімнату. Малиновський заснув у кріслі; на підлозі валявся тріснутий касетний плеєр та набита недопалками зелена пляшка з-під каберне.
– Ей! Прокидайся! – прошепотів дівочий голос унизу.
Костя встав та підійшов до вікна.
– Нарешті... Спускайся давай!
– А хто це?
– Спускайся! Познайомимось.
Він вдруге обвів поглядом кімнату: бардак страшенний... Його боса ступня обмацала лінолеум у пошуках в’єтнамок – ті чомусь виявились не біля ліжка, а під холодними ребрами батареї.
Перила спільного балкону тонули в густій виноградній лозі, ніде не світилось. Костя збіг залізними сходами та підійшов до дівчини.
– Чого так довго, а? – нетерпляче спитала вона. – Я тут уже хвилин двадцять стирчу.
Костя спробував краще її роздивитись: невисока, худенька, темноволоса. Короткі джинсові шортики, темно-зелена маєчка. Чорний шипований браслет.
– Слухай, я тебе, здається, знаю...
– Та ясне діло! – засміялась вона. – Хто ж мене не знає. Я Віка, – вона простягнула йому свою тонку бліду руку.
– Дуже приємно, –  потис він її дещо розгублено. – Я…
– Костя, – випередила його дівчина. – Я в курсі.
– Окей, ясно...
Вона сховала руки у задні кишені шортиків та стала невинно роздивлятись бетонну плитку.
– То чим ти займався? Спав?
Костя повільно кивнув.
– Спав. А ти?
Вона знизала плечима.
– Та от, не спиться щось... Я їду завтра.
– Я теж, – сказав Костя.
Вона підняла голову. Її очі були великими і темними.
– Серйозно?
– Серйозно.
– Тоді добре, що я тебе розбудила, – задоволено сказала вона.
Костя знизав плечима.
– Мабуть. А що ти хотіла?
Вона відкинула пасмо з чола. Усмішка раптом зникла з її губ.
– Хочеш, щоб я пішла? – спитала вона тихо.
– Та ні, – пробурмотів Костя. – Ні, я нічого такого… Просто, знаєш, дивно якось. Ми ж навіть і не знайомі по суті. Ну, тобто, я бачив тебе в їдальні, але…
– Але так і не підійшов, – вона сіла на мармуровий борт фонтану.
Костя не придумав, що відповісти. Кедри відкидали довжелезні тіні впоперек подвір’я. Темрява пахла хвоєю. Тріскучими голосами перемовлялись поодинокі нічні цикади.
– Слухай, не переживай ти так, – усміхнулась нарешті Віка. – Я просто прогулятись хотіла.
– Ну давай, – погодився Костя. – Прогуляємось. Я ж не проти.
– Круто! До речі, у мене тут ще дещо з собою є, – вона показала почату пляшку портвейну.
– Це червоний? Чи білий?
– Білий. Ми з дівками вчора в Масандру їздили, там на заводі купили. Це все, що залишилось.
– І як?
– Та таке собі… – вона передала йому пляшку. – Бормотуха галіма.
Він зробив обережний ковток – портвейн віддавав важким спиртовим духом. Віка відштовхнулась від мармурової плити та підстрибнула.
– Ну що? Пішли?
– Пішли.
Центральні ворота бази були зачинені, довелось шукати бічну хвіртку. Костя пропустив Віку вперед. Вони рушили вузькою стежкою вздовж довгої шеренги кипарисів. За хвилину попереду з’явилась освітлена червонуватим ліхтарем вулиця. Петляючи, вона збігала вниз, до набережної.
–  А куди підемо? – спитав Костя, ступаючи на посипаний хвоєю асфальт.
– Та все одно, – Віка ковтнула портвейну та скривилась. – Головне, щоб до моря.
– Покупатися хочеш?
– Можна.
–  Давай тоді на набережну спочатку, а там далі придумаємо.
– Давай, – кивнула вона та передала пляшку.
Вони пішли вулицею. Низькі, криті шифером будинки обабіч спали, лише десь далеко погавкував самотній собака.
– А цей твій друг... Ну, патлатий такий – він теж їде?
Костя зрозумів, що вона має на увазі Малиновського.
– Ні, він ще на тиждень лишається.
– Ясно...
– Тебе з ним познайомити?
– Ні-ні! – вона замотала головою. – Ти мені більше подобаєшся.
– Дякую, – знічено пробурмотів Костя.
Наступну сотню метрів їх розділяло незручне мовчання. Віка не витримала першою.
– Я дурна, я знаю, – склавши руки на грудях, вона нервово засміялася.
– Чому ти так кажеш? – здивувався Костя.
Вона знизала плечима якось надривно, ніби будь-якої миті готова була розплакатись.
– Бо це правда...
– Я так не думаю, – заперечив Костя.
Віка відвернулась.
– Ти просто мене не знаєш.
– Ти мене теж.
Вони проминули стоянку великих туристичних автобусів. Попереду, з-за ряду особняків виросла п’ятиповерхівка. У кількох вікнах ще світилося.  
– У тебе хтось є? – навмисно буденним тоном спитала Віка.
– Маєш на увазі, чи я з кимось зустрічаюсь? – уточнив Костя.
– Ага.
– Та ні, ні з ким.
– А та риженька – хіба не твоя дівчина?
– Риженька? – перепитав Костя. – А, Настя… Та ні. Просто одногрупниця; вона вже поїхала.
– А чого ви так, окремо?
– Разом квитків не було.
Попереду, на розі досі працювала шашлична. З відчинених навстіж дверей пахло застояним сигаретним димом та спеціями. Всередині грала музика, сухо шелестіли голоси; мангал на веранді давно погас.
Віка присіла зав’язати шнурівки кедів.
– А ти на чому вчишся? – спитала вона.
Костин погляд зупинився на літаку, що плив по небі яскравою пульсуючою точкою.
– На історичному. Четвертий курс.
– Виглядаєш старшим.
– Я і є старший.
– Класно.
– Що? Бути старшим?
– Ага...
Віка справилась зі шнурівками, і вони рушили далі. За шашличною, під фарбованим серебрянкою погруддям Овідія голосно розбилася пляшка.
– І нафіга вона тобі, ця історія?
– Якщо чесно, сам не знаю... Треба ж чимось у житті займатись.
– Мені хтось казав, у вас там бухають по-чорному, – зауважила Віка.
– Може бути, – байдуже погодився Костя. – Легше сказати, де не бухають.
Він передав їй пляшку, яка виглядала майже порожньою. In vinum veritas, доречно нагадав латинський девіз із облупленого фронтона технікуму садівництва та виноградарства.
– А ти на чому? Ну, вчишся...
– Прикладна математика, – похмуро пробурмотіла Віка. – Але я кидати буду.
– Чого так?
Вона засміялась:
– А ти глянь, де я, а де математика! Не моє, одним словом...
Костя залишив пляшку під переповненим смітником.
– Ну, знаєш, де чиє – це так з першого погляду сказати складно. Люди різні бувають.
– Та я вже раз мала кидати, – пояснила вона. – Минулого року. Але старі якось пронюхали, напрягати стали. Ну, думаю, хай буде, лишусь... Ще на семестр.
– А що робитимеш, коли кинеш? – поцікавився Костя.
Віка скуйовдила своє темне волосся.
– Не знаю... Може, поїду кудись. Автостопом.
– Звучить круто.
– Ти зі мною? – вона грайливо штовхнула його ліктем у бік.
– Ну я ж не кидатиму. У мене пари будуть, сесія, – не то всерйоз, не то жартома пояснив він.
– Зануда, – зітхнула Віка.
Вони дійшли до перехрестя, де починалась набережна. Ліворуч стояв схожий на мавзолей будинок культури, праворуч – універмаг в оточенні нещасних, отруєних вихлопними газами пальм.
– Ти вже придумав, куди ми далі підемо? – спитала Віка.
– Та є одна ідея... Знаєш, де база підводників?
Вона замотала головою:
– Не знаю.
– Ну там, в кінці набережної, – показав він. – Так трохи далі. Там стоянка ще і готель із басейном. А за ним така бетонна штука недобудована.
– А, точно! Знаю, – закивала Віка. – Веди!
Вона розкинула руки та, смішно підстрибуючи, полетіла вперед маленьким живим планером.
– Юххху!.. Люблю ніч!
Порожня набережна виглядала незвично. Ліхтарі світили через один, і море за білою стрічкою балюстради зовсім зникло у темряві, нагадуючи про себе лише невиразними перекатами хвиль. Небом блукав розмитий промінь прожектора – мабуть, із дискотеки неподалік.
– Ти море взагалі любиш? – спитав Костя.
Віка копнула золотисту пивну кришечку. Та покотилась нерівним асфальтом та вилетіла в темну пустоту між двох пузатих, ніби гіпсові курячі стегна, балясин.
– Не знаю. Я так поїхала, за компанію. А взагалі, скажу тобі, трешняк тут іще той!.. Ти краще про себе розкажи, – попросила вона.
Невизначеним жестом Костя намалював у повітрі щось на зразок горизонтальної вісімки.
– Та нема що особливо розказувати.
– Всі так говорять, – розчаровано пробурмотіла Віка.
– Ну знаєш! Життя – штука банальна.
– Звучить не дуже. Ти правда так думаєш?
– По-різному буває.
– А прямо зараз? – вона подивилась на нього з надією.
– Що зараз?
– Ну, я не знаю… В тебе є якесь відчуття пригоди?
– Є. Звичайно, – обережно промовив Костя.
– Якось непереконливо ти це сказав, – Віка провела долонею по кам’яному поручні балюстради. – Я тобі просто не подобаюсь...
Костя зітхнув: приїхали.
– Можеш нічого не казати. Мені все одно, – випередила вона його заперечення. – Ага, прикинь: мені пофіг!
Вона засміялася різко, майже істерично. Відвернулась та на кілька секунд завмерла. Костя не знав, куди подіти руки; може, обійняти її? – подумав він.
– Інколи мене це все просто вбиває, – Віка заговорила зовсім іншим, беземоційним тоном. – Я стирчу вже два тижні тут, у цій дірі, з цими тупими козами і тепер, в останню ніч просто хочу класно провести час. Розумієш? Просто хочу чогось незвичайного, щоб було що згадати. Що тут поганого?
Вона глянула на нього нещасним, благальним поглядом.
– Нічого, – пробурмотів Костя.
Набережна майже закінчилась. Над стоянкою висіла холодна зірка прожектора. За обсадженою туями готельною огорожею проглядався басейн із порожнім баром та покинутими шезлонгами. Віка зупинилась. Вона боязко торкнулась його руки.
– Слухай, навіть якщо я тобі не подобаюсь, давай, ти мені про це не казатимеш, добре?
Костя уважно зазирнув у її очі.
– Добре. Але ти мені подобаєшся, – сказав він. – Серйозно.
– Я просто хочу, щоб ця ніч запам’яталася, розумієш?
– Розумію, – кивнув він.
– Мені вже вісімнадцять, – приреченим тоном промовила вона. – Мені просто хочеться чогось… Чогось іншого. Чогось хорошого.
Трохи далі від місця, де вони стояли, починався спуск до бази підводників. Костя торкнувся Вікиного оголеного плеча – воно було білим і гладким, ніби теплий мармур.
– Поцілуй мене, – попросила вона.
Він нахилився та знайшов у темряві її губи. Поцілунок вийшов якимось фальшивим, вимученим – все мало бути зовсім не так, і обоє це знали. Вона винувато усміхнулась та взяла його за руку:
– Ходімо!
Сходи з ракушняка стали спускатися довгим, порослим чагарниками схилом. Пахло ялівцем. Покручене гілля лаврових дерев висіло низько над землею. Кущами суничника прокралося щось живе – кіт або, може, заєць.
Нарешті ліворуч з’явився темний силует бази. Вузький пляж унизу був затиснений між рядом бетонних колон з одного боку та невисокою, порослою молодими соснами скелею з іншого.
Віка з Костею ступили на посрібнену місяцем гальку. Тут пахло вже не ялівцем, а сухими водоростями. Море було на диво тихим – густим, маслянисто-чорним, ніби нафта. Віка зупинилась біля самої води.
– Вночі море таке страшне… Брр!
– І не лише море, – пробурмотів Костя.
– Шкода, бухло закінчилось.
– Треба було сказати, я б у себе в кімнаті ще пляшку взяв, – він сів на край розламаної навпіл бетонної плити.
– Ми б тоді з тобою ще на півдорозі хороші були!
– Ага. Макарони вечірні б назад полізли.
Віка скривилася, згадавши розварену масу, яку в їдальні чомусь навалювали у глибокі супові миски.
– Фу! Мені цю їхню гидоту навіть куштувати стрьомно...
– Буває й гірше, – байдуже сказав Костя. – Тобі тут подобається? – він мав на увазі бухту.
Віка по-жіночому діловито оглянула пляж та знизала вузькими плечима.
– Нормально. Тільки у воду щось лізти не хочеться.
– Мені теж.
– Можна до тебе? – попросилась вона.
– Само собою, – Костя підняв руку, і Віка прошмигнула в його обійми.
З того боку скелі, де проходило шосе, почувся п’яний жіночий сміх. Серед безмежжя моря, неба і часу він виявився настільки зайвим, що здався магнітофонним записом. Зірки сяяли незвично яскраво, так, ніби щойно лише спалахнули вперше. Костя мовчав. Віка несміливо провела пальчиком по його грудях.
– Про що ти думаєш? – спитала вона.
– Та так, згадую...
– Що?
– Як плив сюди вперше, – сказав він. – Якась на диво темна ніч тоді була. Один лише факел на кормі горів...
– Коли це було?
– Дуже давно.
Несподіваний спогад розбудив протиріччя, яке, здавалося, завжди дрімало десь у душі. Він усвідомив, що не знає, чого йому прямо зараз хочеться більше, забути про все та залишитись тут і тепер з цією зворушливою дівчинкою чи прямо зараз кудись звідси зникнути назавжди.
– Коли в тебе автобус? – спитала Віка.
– О шостій ранку.
– Зовсім скоро, – прошепотіла вона. – Так мало часу...
– Мало, – погодився Костя.
Вона влаштувалася зручніше. Її долоня погладила його передпліччя, її праве стегно притислось до його лівого.
– Хочеш секрет?
– Давай.
Вона розстебнула шипований браслет та показала зап’ястя.
– Що це? – наперед знаючи відповідь, спитав Костя.
– Чікнути хотіла.
– Навіщо?
– Не знаю, – зітхнула вона. – Просто тяжко буває. Нема куди подітись.
– Від чого?
Вона зробила дивний рух головою, ніби маючи на увазі склепіння нічного неба.
– Від цього всього… Та забудь!
Костя погладив її плече, спину, волосся. Вона здавалась такою маленькою, такою беззахисною. Світ же, навпаки, таким безмежним.
– Тепер твоя черга.
– Моя черга? – перепитав він.
– Ну, твій секрет.
– А, ти про це...
Він задумався.
– Тільки не кажи, що не маєш секретів, – попередила вона.
– Маю, звичайно, – сказав Костя. – Навіть більше, ніж хотілося б.
– Ого! А по тобі й не скажеш. Такий…
– Зануда? – усміхнувся він.
– Скромний, я хотіла сказати.
Костя зібрався з думками.
– Бачиш, гора? – він показав туди, де на південному сході далеко в море виходив довгий скелястий виступ.
– Бачу.
– Там фортеця стоїть; точніше, руїни. Їх зараз, правда, не видно.
Віка кивнула.
– Ага…
– Вона тут із римських часів, – пояснив Костя. –  Тут базувалося від чотирьох до п’яти центурій.
– І що?
Костя знизав плечима.
– Та нічого. Я просто бачив, як її будували. Це і є мій секрет.
Віка недовірливо глянула на нього своїми великими темними очима.
– Щось я не шарю, про що ти…
– Я був римським легіонером, – пояснив Костя.
Віка раптово вибухнула реготом та поплескала його по коліні.
– Круто! А я індійською принцесою!
Костя глянув на неї здивовано.
– Ти серйозно?
– Ну, як серйозно... Типу, в минулому житті.
Він нахмурився.
– Це як?
– Під холотропкою бачила, – пояснила вона. – Такий ніби ліфт. Ти в нього заходиш і вибираєш свої попередні втілення – цікаво! Але стрьомно... Не рекомендую.
Костя розчаровано кивнув.
– Ясно.
– А в тебе це як було? Під маркою? – зацікавилась Віка.
Він похитав головою.
– Та ні, насправді.
– Тобто?
Костя зітхнув.
– Довга історія...
– Розкажи! – запротестувала Віка.
– Ти все одно не повіриш.
– Так і що?
– Нічого.
– Тоді розказуй!
Костя зібрався з думками та почав:
– Я народився в Іллірії...
– Це де? – відразу ж перебила Віка.
– Там, де Хорватія тепер.
– А, ясно.
– Нас у сім’ї було семеро, – продовжив він. – Гроші в батьків не водились, тому я пішов до армії. Служив в основному у східних провінціях: Македонія, Фракія, Сарди. Одного прекрасного дня наш легіон відправили придушувати повстання в Сирії – можливо, це було якось пов’язане із християнами, я не знаю. Словом, ішли ми кілька тижнів. Коли дістались до місця призначення – якогось богами забутого містечка між Антіохією та Пальмірою, Фракія нам почала здаватися раєм...
– Чому? – спитала Віка, яка всі ці назви чула вперше.
– Спека стояла пекельна, – пояснив Костя. – Зі сходу дули сильні вітри, і пісок був усюди: у воді, у волоссі, на зубах... Місцеві нас ненавиділи, вони таємно допомагали бунтівникам. Ті ховались у пустелі. Там, серед пісків здіймалося гранітне плато, стояли червоні скелі. Між ними пролягав лабіринт ходів. Колись там жили люди, ціле печерне місто; але на той час воно давно занепало.
– І що сталось?
– Нас було п’ятеро. Ми напали на слід одного з їхніх розвідників – принаймні так ми думали. Судячи з усього, він нас перехитрив і завів у засідку. Словом, ми опинились у лабіринті. Згори посипалось каміння. Одному з наших переламало ноги. Інший – той, який останнім ішов, – кинувся тікати. Обвал підняв куряву, щось роздивитись було нереально. Той, що залишився попереду, закричав – ми з товаришем стали задкувати. Але ззаду почулись вигуки повстанців. Ми розгубились... Раптом я помітив бічний хід. Ми покидали мечі, поскидали шоломи, обладунки та якось протислися між каменів. Ми потрапили у щось на зразок тунеля, накритого червоним гранітним склепінням. Голоси були зовсім близько. Я обернувся: мій товариш упав – з шиї у нього стирчала стріла. Я зрозумів, живим мені звідти не вибратись...
Костя витримав паузу. Віка мовчала.
– Але ж ти вибрався, – промовила нарешті вона.
– Так, – кивнув він. – За одним з поворотів тунелю було щось на зразок ями, діаметром десь із каналізаційний люк. Я стрибнув туди і опинився в темному лазі, прорубаному прямо крізь масив скелі. Він похило спускався вниз.
– А ті, що за тобою гнались? Вони тебе побачили?
– Здається, ні... Словом, повз я сам не знаю скільки, але, судячи з усього, достатньо довго. Я слабо розумів, хто я, де я і що зі мною; єдине, що було важливо, – це те, що я живий. Темрява була абсолютною, коліна й лікті пообдирались до крові. Коли до мене повернулася здатність більш-менш тверезо мислити, я зрозумів, що не знаю, чи є на тому боці взагалі якийсь вихід. Але повертати назад я не збирався.
Віка затамувала подих.  
– І що було далі?
– Далі я відчув, що десь попереду вода – в повітрі запахло вологою. Потім з’явилося слабке червонувате світло. Через деякий час я вже ясно бачив стінки лазу. А коли лаз нарешті закінчився, я зрозумів, що він привів мене до підземного озера.
– Ніфіга собі...
– Ага. І я так сказав, – погодився Костя. – Скинув залишки обладунків і стрибнув у воду. Вона була страшенно холодна, з-під неї йшло світло, те саме, що я його бачив, коли повз лазом. Якийсь червоний вогник горів у глибині; пульсував, ніби серце. І ще звук – не то лютні, не то голоси, не знаю. Сама вода раптом здалась якоюсь невагомою – я ніби ковзав у пустоті, під гранітним куполом гроту. Зрештою, про це все одно словами не розкажеш... Хоча, власне, мені було не до того – сама розумієш, досить, що живим лишився.
Словом, переплив я це озеро, виліз на протилежному березі. Там була кам’яна платформа, на зразок причалу. З неї догори вели вузькі, вирубані у скелі східці, вздовж яких у залізних кільцях висіло декілька смолоскипів. Я став обережно підніматись. Я потрапив до довгої напівтемної зали – в її дальньому кінці, з-за масивних колон пробивалося денне світло... Я був на сьомому небі від щастя, але такий виснажений, що не міг стояти на ногах. Опустився на холодну підлогу, притулився спиною до стіни. І побачив жерця.
– Жерця? – недовірливо перепитала Віка. Так, ніби це була перша деталь історії, яка її по-справжньому здивувала.
Костя кивнув.
– На ньому був пурпуровий хітон – не кожен імператор зміг би собі такий дозволити. Спочатку він стояв нерухомо в тіні колони і лише мовчки дивився на мене. Потім зробив кілька кроків мені назустріч та звернувся до мене незнайомою мені мовою. Не розумію, сказав я єдине, що знав арамейською. Він перейшов на койне: хто ти такий? Що ти тут робиш? Я сказав, що прийшов звідти – і показав униз. Його обличчя прибрало спантеличеного виразу. Як ти туди потрапив? – спитав він. Я сказав: хід у скелі. Жрець розгубився. Ти побував у воді? – спитав він. Так, сказав я. Аж тут раптом…
– Що?
– Раптом він упав переді мною на коліна. Сам не знаю, що на нього найшло. Він підповз ближче, став бити поклони, обхопив руками мої ступні. Став повторювати якісь незрозумілі слова, знов і знов. Що це значить? Що це значить? – допитувався я на койне. Я злякався, що він покличе бунтівників. Але, схоже, нічого такого він на меті не мав.
– Чого він хотів? – Віка виглядала заінтригованою.
– Він говорив про те, що мене обрали боги; що мені тепер нічого боятись. Що світ тепер для мене, як довгий сувій чи щось таке. Словом, я не зовсім зрозумів... Лише потім, трохи прийшовши до тями, він підвівся та урочисто промовив: мій друже, ти щойно увійшов у Дім споконвічної долі! Очі його просто-таки сяяли від радості.
– Що він мав на увазі? – спитала Віка.
– Спочатку, – сказав Костя. – Я подумав, що так вони називають свій храм. Але потім до мене дійшло: він мав на увазі мою долю. Його пояснення були плутаними. Час від часу у них проскакували незнайомі слова, для яких він не міг підібрати грецьких відповідників. Якщо коротко, він сказав, що я ніколи не помру. Що я житиму вічно. Розумієш?
– Нічого собі…
– Потім жрець, правда, уточнив, що я все-таки можу померти, в разі, якщо мені голову відріжуть, – додав Костя. – Але такого поки не траплялось.
Пауза.
– Одним словом, жрець дав мені провідника, і з його допомогою я повернувся до табору. Командувачі дуже зраділи, що хтось із експедиції вижив, що когось можна нагородити і відрапортувати перед вищим керівництвом про принаймні частковий успіх операції. Я отримав грошову премію та відпустку додому. Мені навіть запропонували залишитись у Наронському гарнізоні. Та я був молодим і спраглим до нових пригод, а Нарона була надто близько. Від товариша я дізнався про корабель, який відходив до Таврики. Це був новий, майже незвіданий фронтир імперії, і я попросився до гарнізону одного з тамтешніх новостворених форпостів.
Віка давно змирилася з присутністю незнайомих назв, а тому не перебивала.
– Ми прибули, коли спорудження стін ще тривало. Деякий час ми жили у наметах. Мені відразу сподобалось це узбережжя; у живописній порожнечі цього пейзажу відчувався якийсь особливий спокій. Він наповнював мене енергією, ніби натякаючи, що тут, серед цих вибілених сонцем скель мені повинні трапитись великі знахідки.
Попри загальні очікування, служба не таїла в собі жодних небезпек. Тутешнє царство погодилося стати васалом імперії, і з місцевими племенами була укладена домовленість про мир; власне, вони трималися від нас подалі, за пагорбами, і, якщо не брати до уваги торговців вином, сріблом або шкірами, ми з ними майже не контактували. Потяглися довгі дні, місяці, роки...
Костя перевів подих.
– Ми потрапили у пастку рутини. Ми рятувались від нудьги як могли, забуваючись у жінках, випивці, азартних іграх. Інколи в нашу гавань запливали кораблі грецьких купців, і ті розповідали нам останні новини. Десь у столиці плелись інтриги, відбувались підступні заколоти, правителі мінялися з шаленою швидкістю. Але оскільки в нашому забутому богами закутку від цього не мінялось нічого, скоро такого роду новини нас цікавити перестали. Ми байдужіли. Ми віддалялись одне від одного, замикаючись кожен у своєму маленькому світі, днями й ночами мріючи про щось своє, за пляшкою або просто так. Хтось іще планував вийти на пенсію і повернутися в рідні краї, завести сім’ю, дітей. Та більшість змирилася з плином речей, не чекаючи від життя нічого, крім цього остогидло пустого гористого пейзажу, куди нас закинула доля. В глибині душі ми заздрили варварам, які щасливо собі жили десь там, за пагорбами, не здогадуючись, що вони варвари, і що їх батьківщина – всього навсього убогі задвірки Імперії...
Все частіше, вечорами, після перезмінки на одному з оглядових постів я виходив за ворота та сам один блукав цим узбережжям – ті самі хвилі, та сама галька, тільки дві тисячі років минуло... – Костя окинув поглядом пляж. – Все більше й більше я розмірковував про те, що сказав мені жрець, про безсмертя і Дім споконвічної долі. І чим більше я про це розмірковував, тим більше мені хотілось цю долю випробувати, – він усміхнувся. – Нагода підвернулась, коли до нас прислали новенького.
Його звали Кроне, це був дебелий рудий галл, який марив подвигами та легким заробітком у далеких землях. Він ще не знав про це місце того, що знали ми: тут його не чекало нічого, крім тихої безнадії.
Костя підняв та кинув у море камінець.  
– Кроне був наділений запальним темпераментом, до того ж не вирізнявся надлишком культури – це було саме те, що треба. Якось за вечерею ми випили по кілька глеків кислого місцевого вина, і я, ніби між іншим, зауважив, що в Галлії найогидніші жінки, яких я бачив, більше схожі на свиней, а не на жінок. Мовляв, одна з таких рудих свинок, з якою мені одного разу довелося провести веселу нічку, мабуть, була сестрою Кроне. Звичайно, все це була чистої води вигадки; в Галлії мені навіть бувати не доводилось.
Загальний лінивий сміх раптово обірвався. Кроне розбив об підлогу глиняну кружку, в нападі люті зірвався на ноги та заявив, що мені доведеться відповісти за свої слова, інакше він мене задушить власними руками. Я спокійно відказав, що готовий до поєдинку на мечах. Кроне підвівся та витер рукою бороду. Прямо зараз, просичав він. Товариство притихло, з помірною цікавістю очікуючи розвитку подій. Я обвів поглядом їх пусті п’яні обличчя і кивнув: прямо зараз.
Центуріон зауважив, що нам доведеться вирішувати свої справи за воротами. Він не мав наміру нести відповідальність за можливу смерть котрогось із нас. Ми не заперечували. Узявши мечі, щити та обмундирування в кімнаті для амуніції, ми вийшли за західний бастіон.
Встигло стемніти, море внизу було на диво лагідним. Нас супроводжували кілька товаришів, жоден з яких не пробував нас відмовляти – все-таки, для них це була яка-не-яка розвага. Аррас, десятник, мовчки ішов попереду, несучи смолоскип. Слідом за ним ми піднялись на скелю над морем, ось туди, – Костя показав на темний виступ, по краю якого проходило шосе. – Це був кам’янистий пустир із самотнім старим евкаліптом – ідеальне місце для поєдинка. Наші товариші поставали півколом. Ніч була тиха і тепла, як зараз. Вогні фортеці миготіли далекими жовтими точками.
Костя глянув на Віку. Та пригорнулась до нього і мовчки спостерігала за морем, мимохіть погладжуючи шипи на браслеті.
– До смерті чи до першої крові? – спитав Аррас; так було заведено. Я сказав, що мені все одно. Кроне вишкірився та сплюнув у куряву. Там, звідки я родом, б’ються до смерті! – заявив він. Я погодився: нехай буде так. Вістрям списа хтось намалював на землі коло. Ми з Кроне зайняли свої місця один навпроти одного. Я прислухався до власних відчуттів. Розумом я усвідомлював, що цей момент із тих, які називають моментами істини, та серце моє ніякої істини в ньому не відчувало. Пам’ятаю лише, як чайки кричали внизу, над пляжем. І як із тихим шипінням палахкотів смолоскип... Починайте! – подав сигнал Аррас.
Як я й передбачав, Кроне відразу пішов у наступ. Він діяв прямолінійно, користуючись перевагою у фізичній силі. Я закрився щитом і відчув, як згори посипались один за одним удари його меча. Я маневрував, намагався контратакувати. Та слід віддати галлові належне, він був управним воїном. Навіть, не знаю, на що я розраховував... Мабуть, просто шукав зустрічі зі смертю.
Все сталося швидко. Спочатку я втратив щита, потім не помітив каменя під ногами; чи може, не захотів помітити... Я перечепився, упав на спину. Кроне стрибнув уперед. Він ударив зі всієї сили – вибитий із рук, мій меч задзвенів у куряві. Я простягнув руку і відчув, як важка, взута у шкіряну сандаль галлова ступня опустилась на мої пальці. Суглоби хруснули так, ніби хтось ламав сухий хмиз. Хвиля різкого болю піднялася до ліктя, тупим занімінням розлившись по всьому тілові. Голова пішла обертом. Я забув про меч та чимдуж поповз до евкаліпта. Не знаю, чого я там шукав... Можливо, сподівався на захист духа дерева – там, звідки я родом, вірили в такі речі.
Що ж, мій друже, тепер ти відповіси за свої слова! – злорадно просичав Кроне. Я не тримав на нього зла; він був лише інструментом у руках долі, моєї долі. Наступним, що я відчув, був схожий на розряд блискавки спалах болю, що прошив мій хребет. Я раптом розділився на себе та когось стороннього, і цей сторонній зрозумів, що галл увігнав меча мені у спину...
Біль був усюди. Він відтіснив мене кудись на периферію буття, зайнявши весь доступний простір розуму, цього порожнього резервуару відчуттів. Я повалився лицем у теплу куряву. З моїх легень вийшов протяжний хрип. Сторонній у мені констатував: після такого не живуть – мене налякало не так темне провалля болю, як ясність цього розуміння.
Костя замовк. Було чути, як серпантином нічного шосе проїжджає машина. Віка стрепенулась, ніби раптово прокинувшись.
– Що було далі?..
– Далі не було нічого, – чітко, майже по складах промовив Костя. – Точніше, було, але не відразу, і не зовсім зі мною... Я ніби зісковзнув з якогось гладкого краю та полетів униз. Ніч, скелі, евкаліпт – усе зникло. Навколо були самі лише темні сипучі піски, які стискали мене все тісніше й тісніше у своїх обіймах. Я хотів скрикнути, випустивши свій жах у світ, але не зміг. Я спробував зробити вдих, та суха лавина піску забила рот, ніс, очі... Раптом мені згадалася Сирія: бунтівники, гранітний лабіринт серед пустелі, підземне озеро, червоний вогник у пітьмі. Я зрозумів, що бачу цей вогник. Що він просто переді мною; що я можу торкнутись до нього руками. Тільки рук у мене більше нема. Та й усього мене ніби як теж. А те, що від мене залишилось, пливе до цього червоного світла, пливе безкінечно довго, ніби до далекого, побаченого крізь товщу води сонця… Ти ще слухаєш? – спитав він у Віки.  
– Слухаю, – кивнула вона повільно, неначе загіпнотизована.
– Не знаю, скільки минуло часу. Інколи мені здається, ніби одна лише мить. Інколи, ніби я прожив там якесь безкінечно довге, геть чисто забуте життя. Щось жевріло в мені, щось повільно зріло... Коли це щось достатньо виросло, щоб знову стати мною, я усвідомив себе посеред дивного сновидіння, в якому розгрібав руками важку розсипчасту темряву, протискаючись крізь тісний, туго набитий мертвою речовиною простір. Я здивувався впевненості власних рухів і вирішив не втручатись у цей процес; я просто спостерігав. Раптом перешкода піддалась, і моє тіло провалилося в залиту світлом повітряну пустоту. Я виліз назовні та зрозумів, що до крові роздер руки, розгрібаючи землю та каміння, під якими був похований.
Стояв похмурий холодний ранок. Я здер із себе напівзотліле шмаття і роззирнувся – я стояв посеред невеликого гарнізонного кладовища в тіні кедрів. До фортеці було близько десяти стадій – мені не залишалось нічого іншого, як вирушити в тому напрямку.
По дорозі я не зустрів нікого. Неспокійне спінене море вперто накочувалось на берег. Я йшов, відчуваючи, як дивно знову бути живим. Як дивно дихати; бачити небо, дорогу, пагорби, і бути чимось від них окремим...
Чим ближче я підходив до фортеці, тим більше хвилювання відчував. Ось-ось з-за останнього пагорба з’являться знайомі стіни, думав я. Хтось із третьої центурії зустріне мене біля брами. Всі, мабуть, здивуються, посміються, згадавши ту злощасну нічну пригоду. Ого, а я думав, ти копита відкинув! – скаже Аррас. Можливо, ми навіть помиримося з Кроне… Ось він, останній пагорб, пологий і голий, ніби собачий череп, а фортеці все не видно. Я зупинився, роззирнувся довкола. Може, не та стежка? – подумав я. Але стежка тут була одна єдина. Я пішов повільніше, готуючись до будь-чого.  
Нарешті з-за пагорба все ж з’явився шматок західної стіни. Він стирчав із землі, як гнилий різець зі старечих ясен. Там, де мали бути ворота, була лише глибока яма. Там, де мав бути плац, лежали присипані піском брили пісковика та уламки цегли. Я не повірив своїм очам. Я знаю, це дивно почути з уст людини, що тільки що повернулася з того світу, але я ніби привида побачив.
Серед руїн паслися кози. З-за високої купи каміння, що залишилась від північної вежі, у сіре небо здіймався такий же сірий дим. Я побрів туди, де горіло багаття. Біля вогню сидів замотаний у дрантя старий, мабуть, пастух. Що сталося? – звернувся я до нього, зауваживши, як дивно знову чути власний голос. Старий повільно обернувся та прислухався, ніби не вірячи, що хтось міг і справді до нього говорити тут, серед цих мертвих руїн. Ніби сумніваючись, чи не сплутав він часом мій голос із голосом власних думок.
Хто тут? – спитав нарешті він. З того, як забігали його очі, я зрозумів, що він сліпий. Що тут сталося? – ще раз спитав я. Де? – не зрозумів старий. Здається, його здивувала не лише моя присутність, а й те, що я звертався до нього грецькою. Тут, – я озирнувся, щоб переконатись, що все це не міраж. – Тут скрізь руїни. Що сталося з фортецею? З фортецею?.. – перепитав старий. – Так, тут була колись фортеця, – невпевнено, ніби пригадуючи щось випадково від когось почуте, пробурмотів він. – Але її давно вже немає. Я бачу! – вигукнув я. – Я бачу, що її немає! Але що тут сталося? Хто це зробив? Пастух злякався та увібрав голову в плечі. Не знаю. Це було дуже давно...
І я зрозумів, що старий дійсно нічого про це не знає. І що він правий: все це було дуже давно. Все це більше не мало ніякого значення.
Поступово світло розповіді погасло, і Костя, одним лише зусиллям думки залишивши дві тисячі років позаду, повернувся до реальності пляжу, який був тут і тепер. Коротка літня ніч добігала кінця. Було напрочуд тихо, лише камінці шаруділи в мінливому мереживі морської піни.
– Чекай, то ще раз, скільки тобі років виходить? – мляво спитала Віка, поволі пригадуючи, де вона і як взагалі сюди потрапила.
Вона не хотіла собі у цьому зізнаватись, але його розповідь щось виключила в ній. Хвилювання, страх, відчуття неповторності моменту – все змило хвилею слів. Залишилась лише суто фізична втома. І ще якесь нездорове бажання довести до кінця початку справу, навіть якщо та від самого початку виглядала безнадійною.
Костя винувато усміхнувся:
– Дві тисячі майже.
Віка присвиснула:
– Ціла як її… ціла епоха. А мені вже вісімнадцять, – сумно зітхнула вона.
Вона уявила собі ті пустельні міста, про які він згадував із самого початку – пісок у воді та на зубах – і ліниво подумала, що треба все-таки кидати універ і кудись їхати, принаймні місяці на три. Але в цій думці чомусь не відчувалось ніякої легкості.
Потім вона згадала, для чого годину тому сиділа під його корпусом, кидаючи шишками у вікно, різко підвелась та завмерла. Її поза нагадувала позу античної статуї.
– Що таке? – здивовано спитав Костя.
– Я хочу, щоб ця ніч запам’яталась, – твердо сказала вона.
Костя зміряв її уважним поглядом.
– Що ти маєш на увазі?
Віка глянула на свої долоні. Тоді обережно скинула тонкі бретельки з плечей, і маєчка сповзла на талію.
– Я хочу, щоб ти… – вона затнулась. – Щоб ти взяв мене.
Її маленькі груди яскраво біліли при світлі місяця. Костя дещо розгублено озирнувся навколо.
– Прямо тут?..
– Прямо тут, – кивнула вона.
Із темної гущавини почулись несміливі пташині голоси. Скоро світатиме, зрозумів Костя.
– А в тебе… В тебе це взагалі з кимось уже було? – обережно спитав він.
– Один раз, – без тіні сором’язливості сказала вона. – Але то таке, краще не згадувати...
Його погляд ковзнув по її талії, грудях, шиї. По короткому шраму під лівим ребром. Він знав: вона чекає, щоб він підійшов та торкнувся її тіла. Але чомусь і далі сидів на краю плити.
Віка похитала головою:
– Я негарна, я знаю…
– Не кажи так!
– А яка різниця?
– Що “яка різниця”?
– Казатиму я чи ні. Від цього все одно нічого не зміниться.
Це правда, подумки погодився він.
– Ти взагалі мене хочеш?
– Хочу, – збрехав він, повільно підводячись.
– Тільки ти ж мені боляче не зробиш, правда? – тихо спитала вона.
– Не зроблю.
Він зробив крок уперед, обійняв її за талію. Її руки сплелися навколо його шиї. Він став цілувати її губи, плечі, шию. Її пальці занурились у його волосся. Від відчував тепло її дихання, частий ритм її серцебиття.
– Для чого ти мені це все розказав? – прошепотіла вона йому на вухо.
Він зустрівся з нею очима.
– Як це, для чого?..
Віка погладила його шорстку щоку.
– Тобі не треба нічого вигадувати, – по-материнськи м’яко промовила вона. – Ти й так мені подобаєшся.
Костя винувато опустив погляд.
– Я не вигадував, – сказав він.
Усмішка повільно зникла з її обличчя. Воно щось втратило, якусь іскру життя; воно стало схожим на гіпсову маску. Віка обережно відштовхнула його та відступила на крок назад.
– Блін, яка ж я дурна! Я тобі про себе, про те, що відчуваю, а ти...
Вона заплакала. Костя нервово кашлянув та опустив погляд. Він відчув сором – мабуть, усе це зайшло надто далеко.
– Тільки не кажи, що ти це всерйоз! Ти ж це все придумав. Ти ж придумав, правда? Я думала, ти нормальний, а ти...
Костя мовчав. З моря долинув далекий гудок пароплава. Велика жирна чайка взялась невідомо звідки та опустилась на бетонний звис другого поверху недобудованої бази.
Небо стало ледь-ледь сіріти. Віка похапцем підняла маєчку та накинула на плечі бретельки.
– Я йду, – твердо заявила вона.
– Чекай!.. – Костя  простягнув до неї руку.
Вона вивернулась та скрикнула.
– Не чіпай! Не треба!
Вона стала повільно задкувати до сходів.
– Я думала, ти нормальний... – з непідробною гіркотою в голосі повторила вона. Її маленька постать стала поступово розчинятись у бузково-сірих передсвітанкових сутінках, аж  поки остаточно не зникла поміж низьких сосен.
Костя сів на плиту. Деякий час він вдивлявся в море, що поволі проявлялося з темряви величезною живою фотографією. Над буйками кружляли чайки. На скелястому виступі вже можна було розгледіти обрис фортечної стіни.
Ще півгодини, і зовсім розвидниться, зрозумів він. Пора збиратися на автобус.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 03-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Володимир Ворона, 30-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Т, 30-11-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.99906301498413 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …