Якось восени… Та ні, сталося це не восени, напевно не восени. Сталося це влітку, але дні тоді стояли прохолодні, вітер з Лиману задував гостро-пронизливий, і відбувалося все рано-вранці. Тому запам’яталося мені, що якось восени пішли ми з братом і бабусею рибалити «на Скелі».
Зазвичай рибалити ми, шестирічні та на нашу думку цілком дорослі, ходили удвох, і зазвичай ходили просто «на Лиман». Для цього було достатньо перетнути город, переступити або перестрибнути низенький дротяний тин, а далі прямувати рожево-бузковим солончаком. Метрів за двісті солончак впирався в приземкувату піщану дюну, зарослу осокою, очеретом і чіпкою нетребою, а одразу за дюною й лежав Лиман. Тепер насаджуй черв’яка та закидай вудку, і головасті бички не змусять рибалку чекати. Бідончик швидко наповниться сірими напівпрозорими рибками, всі – одна до одної: тіло вміщується в кулаку, а з нього з одного боку стирчить широкий хвіст, а з іншого – голова з банькатими очима та пожадливим ротом.
Але коли-не-коли ми вибиралися «на Скелі»; для цього одразу за городом треба було повернути ліворуч, у бік Станіслава 🇺🇦, дійти до Каналу, що заступав пряму путь, стежкою уздовж Каналу дістатися Лиману та вузьким перешийком обійти Канал, а потім пройти ще зо два з половиною кілометри, втопаючи по кісточки в сірому піску, перемішаному із битими черепашками. А там пласка долина, в якій лежали Олександрівка 🇺🇦 та солончак, починала випинатися, горбитися та здійматися, а далі аж до самісінького Станіслава, а можливо, й далі, над Лиманом нависали доволі високі та стрімкі глинисті урвища – Скелі, або Херсонські гори.
Там, де починалися Скелі, скоцюрбилася халупа. Під тією халупою лежав догори днищем дюралевий човен, колись дуже давно пофарбований зеленим; в халупі панував страшний безлад, а ще інколи траплявся там чоловічок із яскраво-рожевим одутлим обличчям. Він завжди, у будь-який час доби мав такий вигляд, ніби його щойно розбудили, і кумедно кліпав на прибульців сліпучо-блакитними очицями. Розмовляв той чоловічок чи то нерозбірливо, чи то незрозуміло, тому розмов із ним ми уникали. Пригадую, одного разу в нас закінчилися черв’яки, і ми запитали чоловічка, чи немає в нього, бува, черв’яків; він тричі й без жодного успіху повідомив щось, а потім знесилено кивнув на банку на підвіконні. Знявши з неї кришку, ми негайно кинули ту банку та прожогом вилетіли з халупи; у банці, дійсно, колись жили черв’яки, але деякий час тому вони померли та наразі видавали такий міцний сморід, що він аж витискав із очей сльози та паморочив голову.
Та найважливіша принада риболовлі «на Скелях» полягала ось у чому: у воді напроти халупи бовваніли величезні уламки залізобетонних плит і блоків, мабуть, руїни колгоспного причалу. Через брак у нашому хлопчачому господарстві човна ми завжди рибалили «на Лимані» з берега, а отут, «на Скелях», видершись на ті руїни, ми здобували шанс порибалити майже по-справжньому. Хоча риба «на Скелях» ловилася точнісінько така сама, як і при ловах просто «на Лимані», ми на тих уламках не були, а головне, не почувалися на березі, тому нас не полишало передчуття, що ось тут і можна зловити щось таке неабияке.
І того дня бабуся кинула свої господарські справи та рушила з нами рибалити «на Скелі». Ранок був ясний, але вітряний і прохолодний, і ми нап’яли на себе прадідові піджаки, шапки та черевики. Черевики були нам завеликі, а ходити в них по піску було майже неможливо; тому до Скель ми дісталися босоніж, а там знову негайно взулися, видерлися на бетонні уламки якнайдалі від берега, закинули вудки та втупилися в поплавці.
Однак той похід видався дещо незвичний, якщо не сказати невдалий: бички, які часто-густо ковтали навіть голий гачок, клювали мляво, і незабаром така риболовля нам набридла. Ми заходилися крутити головами в пошуках більш цікавої розваги, аж тут нашу увагу привернули потужні сплески.
Метрів за двадцять від берега на поверхню води вистрибувала якась чимала рибина; вдаривши по воді всім тілом, вона деякий час знесилено лежала на хвильках, спроквола ворушила плавцями, а потім повільно зникала в глибині, аби за хвилину або дві знову вистрибнути, вдарити та прилягти. Ми з братом витріщилися на рибину: овва, та вона ж величезна, і ось, просто так лежить, підходь і бери… але як?!
А відповідь, як і рибина, лежала на поверхні. Бабуся одною рукою підібрала поділ, другою міцно схопила вудку та без вагань почимчикувала водою до сплесків. Діставшись до них (а глибини там було старенький аж до грудей), вона дочекалася рибини, вперіщила її вудлищем, підхопила з води, повернулася зі здобиччю до нас і кинула її на бетон.
– Синець, – коротко повідомила бабуся, і те слово мене аж зачарувало. Рибина насправді сяяла такою розкішною та яскравою синню, що інакше її назвати було абсолютно неможливо. Бабуся заходилася щось пояснювати, проте милування та зачарування так поглинули мене, що всі її слова пройшли повз мої вуха. Нині я припускаю, що вона розтлумачувала нам, що влітку риба на Лимані страждає від задухи та паразитів, які й змушують її вистрибувати з води; але що вона дійсно казала, мені невідомо.
Непевно, ніби з чужих слів, я пригадую, що того дня бабуся не так рибалила, як щось розповідала; вона загалом щоразу, коли ми бували десь разом, пояснювала, пригадували, переповідала… Але що? – я нічого не можу згадати. Проте я пам’ятаю кожну луску ошелешеної риби, її глибоку синяву, що повільно вицвітала та згасала; кожнісіньку, схожу на крихітний напівпрозорий кубик піщинку, прилиплу до риб’ячого хвоста; судомні сплески жерстяних, із веселковими відливами зябер; колір води в Лимані та Скель над ним; щербинки та черепашки в бетонній плиті; доброзичливу гладкість плямистого бамбукового вудлища… Я сушив голову, чому в моїх дитячих спогадах, таких яскравих і насичених, особливо про літа на Лимані та в Олександрівці, дорослі німі або майже німі. Це загалом не дуже схоже на дорослих, і геть несхоже на бабусю: потім, у отроцтві та юності, я переконався, що вона – оповідач невтомний, майстерний і натхненний. Але тоді, в ті далекі чарівні літа на Лимані… – ні, майже нічого не згадую.
А потім в мене виникла гіпотеза. Мама переказала мені епізод з мого раннього дитинства: нібито колись була негода, і я повідомив рідним, що в мене «голова хилитається під вітром, як маківка». Гадаю, вже тоді мене поглинув пошук і підбір слів, які би влучно, з кінематографічною достовірністю відтворили те, що бачили мої очі. Тому все побачене таке яскраве в моїй пам’яті; тому спогади так наполегливо просяться на папір; тому я так мало пам’ятаю з тих давніх розповідей бабусі, а слово «синець» вихопив моментально – адже краще не скажеш…
…Шкода. Тоді та ще довго потому мені не спадало на думку, що коли-небудь цей оповідач змовкне назавжди, а мені з того вітряного дня на Скелях залишиться тільки одне його слово. «Синець».
XI.2018
Ілюстрація: Володимир Черніков. Вітряний день, 1983, дивитися на:
art-nostalgie.com.ua/Chernikov/11.jpg
