Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2595
Творів: 47246
Рецензій: 91963

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Ера ненависті. Розділ 5.

© Іван Дурський, 24-11-2018
Століттями Антарією правили чаклуни. Магія — говорили вони — поза політикою та світськими справами. Чари допоможуть вилікувати всі недуги.
І як результат міста вмирали від чуми, Ярли та князі йшли одне на одного війною. Ріки пересихали. Ліси горіли раз в кілька років. Люди вмирали прямо на вулицях. Ватаги харцизів грабували цілі села, віддаючи людей некромантам для експериментів та жертвоприношень.
- Життя жорстоке! — суворо відрізав тоді Пірокар і мене спустили по сходах монастирю в Іштарі. Він не хотів тоді нічого робити: В нього з лідером некромантів, Полум'ям, був мир. Смерть Понтія (незважаючи на те, що той був відступником, навіть серед своїх) могла знищити крихкий мир. Для Пірокара Марія і Тео були всього лише простими смертними. Для мене вони були сенсом всього мого життя.
Для мене вони були всім…
***
Наступного ранку Лео чекав на дворі. Світило сонце, останні теплі дні. Лео одягнутий в свою броню, за спиною меч, на поясі, коротка шабля. Я броні не носив, лише інколи кольчугу, щоб не сповільнювались рухи. Наші тіні зблизились.
- То ми домовились? — з порогу запитав Лео.
Я обхопив сокиру міцніше. Вибір був очевидний. Мене бісив Лео, мені не подобалась його самовпевнена посмішка.
- Значить, не домовились — Лео дістав меч і направив лезо на мене — жаль.
Не знаю, що він ще хотів сказати, мене це не хвилювало. Я спробував знести йому голову, але він виявився спритнішим.
Щока загорілась від багряного сліду, що той залишив. Я не одразу помітив, як вилаявся.
Лезо меча направлене мені в шию. Я відбив його лезом сокири і вдарив ногою йому в живіт. Лео впав і відкотився вбік. Лезо сокири зайшло в землю замість його голови.
- Це все, на що ти здатний? — усміхаючись спитав найманець — звик, мабуть, битись з старими та безпомічними.
Цього разу він атакував швидше. Фінт мечем, тоді удар кинджалом, знову удар мечем. Відбивати удари я не став, відскочив назад, тоді вбік. Одразу ж випад кинджалом в лице. Лео ухилився. Я пригнувся, меч просвистів зовсім близько, розрізавши жмут волосся на моїй голові.
Сокирою зачепив його за п'яту і потягнув на себе. Лео знову впав. Цього разу, я не дав йому встати. Лезо сокири направив йому до горла. Він випустив зброю з рук. Навколо нас вже зібрався натовп. Зівакам було цікаво, чим все закінчиться. Лео тут знали всі, але боялись його меча. Але тепер, коли він лежав беззбройний на землі, страху не було.
- В цих краях ненавидять людей мага вогню! — голосно прокричав, щоб чули всі — в вас там двоє висять! Немов герб триклятого містечка – До мого реготу, приєднались десятки інших – Цей чоловік, що ковтає пилюку з моїх чобіт — лиже чоботи Пірокару, як мерзенний раб!
Лео зрозумів, що зараз станеться. Його очі розширились від страху
- Добий мене! — з ненавистю виплюнув він.
- Я не хочу його смерті! — пропустив його слова повз вуха — але місцеві звичаї поважаю! Лео потягнувся до кинджала, але отримав древком сокири в лице. Ногою я відкинув меч.
Місцевий люд радісно загудів. Лео тут не любили. Я відійшов, дозволивши найманцю встати.
- Ну, хто посміє?! — кричав тримаючись за лице.
Спочатку не було нічого. А тоді хтось з натовпу напав і вперіщив найманця кийком по голові. Лео відповів кулаком в лице. Люди немов збожеволіли.
- На гілляку його! Спалити! Четвертувати, і зварити в котлі!
Лео Карахала поглинула юрба. Він відбивався, наче загнаний звір, але сили були нерівні.
Я стояв по оддаль і впивався їх ненавистю. Мій регіт ставав гучніше, в той ж час, коли крики Лео затихали.
***
Лео, ще довго забивали до смерті, коли я, продавши його меч, купив коня і покинув містечко. До Іштару було неблизько, але я чекав десять років. Десять років, день у день мені снилась сім'я. Кожний день, я перелічував імена вбитих мною людей. І з кожним днем я ненавидів цей світ, котрим правлять чарівники. Час, здавалось мав владу лише над моїм лицем. В довгому волоссі, все більше сивини, Лице покрите зморшками та рубцями.
Але всередині був той ж Роран... Повний сили та вогню в грудях.
Роран, що втратив людську подобу. Мефодій виявився правим — вороття не було. Я любив свою роботу. Не так, як Марію і Тео, любив свою брудну справу викривленою, збезчещеною любов'ю. Ненависть давала мені сили жити, але поволі забирала самого мене. Я не хотів жінок, я не всміхався дітям, не пив в шинках. Все, що рухає мною, лише смерть, бажання забирати життя. І я заберу ще більше, заберу скільки потрібно, щоб дійти до своєї мети.
- Скоро я буду з вами — пробурмотів, дивлячись в небеса.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75733709335327 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …