Тарас Григорович Шевченко замолоду добре грав у футбол. А поміщик Енгельгардт був свинею в торжковських пантофлях і ходу йому не давав. Якось вночі, коли Тарас Григорович ганяв м’яча між скульптур у Літньому саду, а ночі тоді стояли білі, до нього підійшов солідний мужчина в драповім сюртуці й попросив закурить. Це був Карл Брюллов, він саме їхав в Італію «Останній день Помпеї» малювать. Курива не було, то Брюллов ще трохи постояв з Тарасом Григоровичем, побалакав, а потім скочив у бричку та й помчав геть.
А як був Брюллов уже в Мілані, то стрів там Берлусконі та й каже: таке от і таке діло, хлопець способний, треба помогти. А того довго й просить не треба було. Кому треба подзвонив, СМС-ку скинув (у нього ж усе схвачено), і дивись, їде вже Тарас Григорович бусом з Дрогобича на Італію. А маршрутки з Дрогобича на Італію могли тоді й у Петербург завернуть, якщо треба було кого в дорозі підібрать. Ну, а як приїхав уже в Італію, то почав грать. І все голи та голи забиває, матчі виграє, на полі один десятьох обводить. Усі кажуть: феномен. І дуже його італійський народ полюбив, а найдужче жінки. Правда, він на жінок тих уваги ніякої, бо весь час був футболом зайнятий.
Тарас Григорович і Гоголь
А в цей час в Італії Гоголь жив, Микола Васильович. У нього були гастріт, депресія і криза творча дуже сильна. То він в Італії на водах од цього всього лікувався. А Тарас Григорович як почув про нього, то зразу ж у гості поїхав і дуже подружився. Гоголь пив мінеральну воду тричі на день і приймав холодні й гарячі компреси. Вода була дуже цілюща, чистий сірководень. Так Гоголь пив ту воду, бо треба було, а Тарас Григорович щоб товариша піддержать. Було як вип’є кухоль, то скривиться як середа на п’ятницю і аж смикнеться весь. А Гоголь регоче, показує на нього пальцем і каже: «Ну, ти і мочемордій!» А потім Гоголь вип’є склянку води, скривиться і засмикається. А вже тоді Тарас Григорович зарегоче, покаже на нього пальцем і скаже: «Ну, ти і зеркало руськой революції!» А Гоголь на це скаже: «Сам ти Толстой!» і трохи обідиться.
А у дворі в Гоголя росла груша-дичка в вазоні. Він її з Миргорода з собою привіз, щоб вона йому про батьківщину нагадувала і в транс помагала ввійти, щоб книжки писать. То на ту грушу внадився Пушкін прилітать. Пушкін – це такий попугай, весь білий, десь так як невелика гуска убільшки, тільки що дзьоб кривий, а з голови чорне пір’я стирчить. Прилетить, сяде на грушу і починає розоряться та всякі комікси показувать. То він кот учьоний, то Руслан і Людмила, то станціонний смотрітель. А як почав ще щось про Полтаву верзти, то Микола Васильович вже не здержався і чоботом прямо з вікна садонув. Пушкін десь пропав на три дні, вернувся з підбитим оком і більше вже про Полтаву не згадував.
Через якесь урем’я дуже закортіло обом і Тарасу Григоровичу, і Миколі Васильовичу додому. А що в Тараса Григоровича була вже ціла стіна медалей чемпіонських і три чемодани грошей, то купив він на один чемодан нову Ламбарджіні, красиву таку, кабріолет, жовту і з прицепом. І як тільки весна настала, погрузили все добро своє у машину, вазон із грушею й Пушкіном на заднє сидіння поставили, обнялися з Берлусконі на прощання, посідали в кабіну та й рушили на Украйну. Тарас Григорович був усю дорогу за рулем, бо в Гоголя правів не було. Ні таких, ні куплених.
Спочатку на Одесу поїхали, у Гоголя друг там жив старий, ще по ліцею. Не в самій Одесі, а так, трохи не доїзджаючи. Порфирій Вальцман. І друг давній, і просто чоловік хороший, хлібосольний, ще й канхветну фабрику держав. Канхвети були у нього дуже добрі й такі пахущі, наче мило печатне. То Тарас Григорович із Гоголем до нього швидко з Італії добралися, десь із тиждень гостювали та й далі поїхали. Тарас Григорович каже Гоголю: «Завезу тебе спочатку в Миргород, а далі вже сам на Моринці і Керелівку поїду». «Ага,- сказав Гоголь,- давай».
Ну, до Кременчука, в принципі, нормально доїхали, а там далі навігатор чогось не туди повів, довго блудили, а потім ще й застряли, причому сильно. Саме тоді Гіперлуп із Гребінки на Знам’янку тягли, трасу перерили, а ніяких же ні знаків, ні загородок не поставили. Ну, все як всігда.
Гоголь і мулатка
То поки Тарас Григорович по трактора ходив, а Пушкін десь із горобцями полетів, Микола Васильович закуняв трохи на сонці. І раптом прокидається, а перед ним стоїть джип Лексус, а в ньому мулатка. І така красива, що Микола Васильович як її побачив, то зразу занімів, й од нього тільки флюїди з іскрами в її сторону пішли. А вона його як побачила, то теж заніміла, й од неї теж флюїди до нього пішли і теж з іскрами. Отак сиділи, а між ними тільки флюїди та іскри літали. Добре, що не в жнива, бо було б.
А потім мулатка йому й каже: «Їду на Миргород, можу підвезти, якшо шо». Так він свій чемодан до неї мерщій у джипа закинув, сам у кабіну вскочив і тільки закуріло за ними. А вже як поїхали, то стали балакать. І мулатка йому про себе все розказала. І що звать Наталка, що родом із Полтави, а в школу ходила в Миргороді. Що батька не знає, а мати дуже добра й трудяща жінка. Що в школі весь час дражнили Альбіносом, і що це дуже обідно. Що після школи пішла в Полтаву в кооперативний, а звідти чисто случайно, саме проїздом у Полтаві був, Обама забрав її в Америку. Спочатку курси лідерів у Стенфорді, а там аспірантура. А вже як захистилася, вернулася назад у Миргород. Держить там бізнес: мінеральна вода та три вишки газові з бутаном і пропаном. Всього хватає, ні в чому не нуждається, от тільки щастя нема. Чоловіки кругом усі якісь грубі і в гендерному смислі примітивні. Бачать у ній тільки сексуальний об’єкт, а так хочеться, щоб хтось як людину понімав і душу міг оцінить. А Гоголь їй усе про себе розказав. І про москалів, і про Італію. І що холостяк, бо все якось то учоба, то робота, а на себе й часу нема. Тільки про літературу устидився сказать, а сказав, що так, бізнес середньої руки, а в Італії був як турист, шпиль пізанської башти подивитися, бо друзі присовітували. А Наталка все дивилася то на Гоголя, то на дорогу, а з очей сльози капали.
А вже як дісталися до Миргорода, то місяць так просто жили, нерозписані, а тоді вже розписалися і в церкві Київського патріархату повінчались. І народилося в них шестеро діток: три хлопчики і три дівчинки. Красиві такі, смагляві, тільки що носи у всих якісь довгі. Але то нічого, аби щастя було та здоров’я. А ще пішов Микола Васильович у бізнес до Наталки, а з літературою покінчив, бо тільки нерви і здоров’я одбира, а на неї і шість дітей не прогодуєш, і сам не проживеш.
А «Мертві Душі», питаєте, хто написав? Як хто? Пушкін. І видав наче то Гоголь, бо бренд був дуже розкручений, а Пушкіна тоді більше як сорт горілки знали, бюджетний такий і без претензій.
