Тарас Григорович Шевченко замолоду добре грав у футбол. А поміщик Енгельгардт був свинею в торжковських пантофлях і ходу йому не давав. Якось вночі, коли Тарас Григорович ганяв м’яча між скульптур у Літньому саду, а ночі тоді стояли білі, до нього підійшов солідний мужчина в драповім сюртуці й попросив закурить. Це був Карл Брюллов, він саме їхав в Італію «Останній день Помпеї» малювать. Курива не було, то Брюллов ще трохи постояв з Тарасом Григоровичем, побалакав, а потім скочив у бричку та й помчав геть.
А як був Брюллов уже в Мілані, то стрів там Берлусконі та й каже: таке от і таке діло, хлопець способний, треба помогти. А того довго й просить не треба було. Кому треба подзвонив, СМС-ку скинув (у нього ж усе схвачено), і дивись, їде вже Тарас Григорович бусом з Дрогобича на Італію. А маршрутки з Дрогобича на Італію могли тоді й у Петербург завернуть, якщо треба було кого в дорозі підібрать. Ну, а як приїхав уже в Італію, то почав грать. І все голи та голи забиває, матчі виграє, на полі один десятьох обводить. Усі кажуть: феномен. І дуже його італійський народ полюбив, а найдужче жінки. Правда, він на жінок тих уваги ніякої, бо весь час був футболом зайнятий.
Тарас Григорович і Гоголь
А в цей час в Італії Гоголь жив, Микола Васильович. У нього були гастріт, депресія і криза творча дуже сильна. То він в Італії на водах од цього всього лікувався. А Тарас Григорович як почув про нього, то зразу ж у гості поїхав і дуже подружився. Гоголь пив мінеральну воду тричі на день і приймав холодні й гарячі компреси. Вода була дуже цілюща, чистий сірководень. Так Гоголь пив ту воду, бо треба було, а Тарас Григорович щоб товариша піддержать. Було як вип’є кухоль, то скривиться як середа на п’ятницю і аж смикнеться весь. А Гоголь регоче, показує на нього пальцем і каже: «Ну, ти і мочемордій!» А потім Гоголь вип’є склянку води, скривиться і засмикається. А вже тоді Тарас Григорович зарегоче, покаже на нього пальцем і скаже: «Ну, ти і зеркало руськой революції!» А Гоголь на це скаже: «Сам ти Толстой!» і трохи обідиться.
А у дворі в Гоголя росла груша-дичка в вазоні. Він її з Миргорода з собою привіз, щоб вона йому про батьківщину нагадувала і в транс помагала ввійти, щоб книжки писать. То на ту грушу внадився Пушкін прилітать. Пушкін – це такий попугай, весь білий, десь так як невелика гуска убільшки, тільки що дзьоб кривий, а з голови чорне пір’я стирчить. Прилетить, сяде на грушу і починає розоряться та всякі комікси показувать. То він кот учьоний, то Руслан і Людмила, то станціонний смотрітель. А як почав ще щось про Полтаву верзти, то Микола Васильович вже не здержався і чоботом прямо з вікна садонув. Пушкін десь пропав на три дні, вернувся з підбитим оком і більше вже про Полтаву не згадував.
Через якесь урем’я дуже закортіло обом і Тарасу Григоровичу, і Миколі Васильовичу додому. А що в Тараса Григоровича була вже ціла стіна медалей чемпіонських і три чемодани грошей, то купив він на один чемодан нову Ламбарджіні, красиву таку, кабріолет, жовту і з прицепом. І як тільки весна настала, погрузили все добро своє у машину, вазон із грушею й Пушкіном на заднє сидіння поставили, обнялися з Берлусконі на прощання, посідали в кабіну та й рушили на Украйну. Тарас Григорович був усю дорогу за рулем, бо в Гоголя правів не було. Ні таких, ні куплених.
Спочатку на Одесу поїхали, у Гоголя друг там жив старий, ще по ліцею. Не в самій Одесі, а так, трохи не доїзджаючи. Порфирій Вальцман. І друг давній, і просто чоловік хороший, хлібосольний, ще й канхветну фабрику держав. Канхвети були у нього дуже добрі й такі пахущі, наче мило печатне. То Тарас Григорович із Гоголем до нього швидко з Італії добралися, десь із тиждень гостювали та й далі поїхали. Тарас Григорович каже Гоголю: «Завезу тебе спочатку в Миргород, а далі вже сам на Моринці і Керелівку поїду». «Ага,- сказав Гоголь,- давай».
Ну, до Кременчука, в принципі, нормально доїхали, а там далі навігатор чогось не туди повів, довго блудили, а потім ще й застряли, причому сильно. Саме тоді Гіперлуп із Гребінки на Знам’янку тягли, трасу перерили, а ніяких же ні знаків, ні загородок не поставили. Ну, все як всігда.
Гоголь і мулатка
То поки Тарас Григорович по трактора ходив, а Пушкін десь із горобцями полетів, Микола Васильович закуняв трохи на сонці. І раптом прокидається, а перед ним стоїть джип Лексус, а в ньому мулатка. І така красива, що Микола Васильович як її побачив, то зразу занімів, й од нього тільки флюїди з іскрами в її сторону пішли. А вона його як побачила, то теж заніміла, й од неї теж флюїди до нього пішли і теж з іскрами. Отак сиділи, а між ними тільки флюїди та іскри літали. Добре, що не в жнива, бо було б.
А потім мулатка йому й каже: «Їду на Миргород, можу підвезти, якшо шо». Так він свій чемодан до неї мерщій у джипа закинув, сам у кабіну вскочив і тільки закуріло за ними. А вже як поїхали, то стали балакать. І мулатка йому про себе все розказала. І що звать Наталка, що родом із Полтави, а в школу ходила в Миргороді. Що батька не знає, а мати дуже добра й трудяща жінка. Що в школі весь час дражнили Альбіносом, і що це дуже обідно. Що після школи пішла в Полтаву в кооперативний, а звідти чисто случайно, саме проїздом у Полтаві був, Обама забрав її в Америку. Спочатку курси лідерів у Стенфорді, а там аспірантура. А вже як захистилася, вернулася назад у Миргород. Держить там бізнес: мінеральна вода та три вишки газові з бутаном і пропаном. Всього хватає, ні в чому не нуждається, от тільки щастя нема. Чоловіки кругом усі якісь грубі і в гендерному смислі примітивні. Бачать у ній тільки сексуальний об’єкт, а так хочеться, щоб хтось як людину понімав і душу міг оцінить. А Гоголь їй усе про себе розказав. І про москалів, і про Італію. І що холостяк, бо все якось то учоба, то робота, а на себе й часу нема. Тільки про літературу устидився сказать, а сказав, що так, бізнес середньої руки, а в Італії був як турист, шпиль пізанської башти подивитися, бо друзі присовітували. А Наталка все дивилася то на Гоголя, то на дорогу, а з очей сльози капали.
А вже як дісталися до Миргорода, то місяць так просто жили, нерозписані, а тоді вже розписалися і в церкві Київського патріархату повінчались. І народилося в них шестеро діток: три хлопчики і три дівчинки. Красиві такі, смагляві, тільки що носи у всих якісь довгі. Але то нічого, аби щастя було та здоров’я. А ще пішов Микола Васильович у бізнес до Наталки, а з літературою покінчив, бо тільки нерви і здоров’я одбира, а на неї і шість дітей не прогодуєш, і сам не проживеш.
А «Мертві Душі», питаєте, хто написав? Як хто? Пушкін. І видав наче то Гоголь, бо бренд був дуже розкручений, а Пушкіна тоді більше як сорт горілки знали, бюджетний такий і без претензій.
Тарас Григорович і Кендзабуро ОЕ
А вже як вернувся Тарас Григорович до Ламбарджіні з трактором, то побачив, що ні Гоголя, ні Пушкіна там нема, а на землі слід од коліс і од жіночої туфельки. Ну, десь так розміру 36-37. То він про Гоголя все так одразу й зрозумів. А про Пушкіна зовсім неясно було де той пропав, просто загадка якась.
Ну, а як трактор витяг його назад до траси, то вже Тарас Григорович гарно притопив і погнав через Градизьк та Деньги на Черкаську дамбу, а там до Моринців уже й рукою подать. А як уїхав у Моринці на Ламбарджіні з прицепом і грушею на задньому сидінні, то вже все село збіглося, три дні святкували й у районну газету написали. А на четвертий день зібрав Тарас Григорович сход села і сказав, що буде в Моринцях футбольний клуб організовувать і стадіон строїть. Місяців за два і стіни вигнали, і соломою перекрили, і поле з травою зробили, і трибуни з лавками кругом поля. А футболістів Тарас Григорович по всій Черкаській області назбирав, спеціально їздив. Назвав футбольний клуб «Звенигородка», бо, каже, слово замашне і якесь позитивне. І пішло-поїхало. Треніровки, ігри, чемпіонати. Як область пройшли, на Київ двинули, а там Стокгольм, Копенгаген, Гельсінфорс. І тільки на Петербург та Москву ніколи не їздили. У Тараса Григоровича були свої на це резони. І не раз і Європу, і лігу Чемпіонів вигравали, і не було їм там рівних. Отак ото із Звенигородки український футбол і почався. І до сих пір слава гримить. Було, як програє мадрідський Реал яку гру, то Зідан сяде, зажуриться і так з серцем скаже: «От щоб мої так грали, як ті звенигородці! А ні ж, не можуть, бо школа не та.»
А то якось прибився було до звенигородців японець один. Кендзабуро звали. Він у Білозір’ї винокурному ділу вчився. В Японії ото саме бум із віскі починався. Це зараз уже японське віскі знають по всьому світу, а тоді вони це діло тільки налагоджували. То де-хто поїхав у Шотландію за наукою, на їхні острови, а він у Білозір’я, бо чув що білозірська самогонка нічим не гірша од шотландського віскі. Так Кендзабуро став за футболістами іздить, наче фанат. Куди вони, туди й він. І все щось записує. А ще той Кендзабуро за Вакарчуком фанатів, ну, ще до того як той на президента рішив іти. Чи, може, не рішив. Воно так і до сих пір неясно. Ну, і вже коли пізніше Кендзабуро в Японію вернувся, то став скрізь підписуватися Кендзабуро ОЕ. А про звенигородську команду книжку написав. «Футбол 1860 року» називається. Тільки так там усе понабріхував і поперекручував, що аж читать противно. Так шо краще й не читайте.
Тарас Григорович і княжна Болконська
А що вже дівчата любили Тараса Григоровича, то дуже любили. І глазки йому строїли як де побачать, і СМС-ки з сердечками посилали. А він тільки так трохи осміхався і казав: «Не обіжайтесь дівчата, я вас всіх дуже люблю, та тільки часу на глупості в мене нема. Так що вже звиняйте.» А найбільше за ним княжна Болконська упадала. Прийде отак, сяде, очі в Тараса Григоровича втупить, що й не змигне та все примовляє: «Я маю мрію, я маю мрію». То Тарас Григорович пробував якось її одвадить. Спочатку по-хорошому, мовляв, залишимося друзями і слатимемо один одному одкритки, то, бува, розсердиться і закричить: «Та щоб я з вами, з ригами!» Двічі чи тричі було, що міліцію викликав, та хіба ж то поможе, як у них, Болконських, там усе куплено.
Коротше кажучи, не видержав Тарас Григорович, бо нерви не жилізні, покинув усе й пішов у воєнкомат в армію записуватись. А там як побачили його біцепси, так зразу у морську піхоту і направили. Їхній гарнізон тоді на Аральському морі стояв. Воно було спочатку як флотилія, а коли море висохло, то стали їх морською піхотою називать. Це вже зараз морська піхота є і на Чорному морі, і на Балтійському, і в американців, і в британців, та де її тільки нема. А тоді була лише на Аральському морі.
Ну, служба була важка. Наряди, марші, рукопашка, висадка, посадка. Всього хльобнув. А окрім служби, то дуже вже життя було нудне та одноманітне. Ото хіба, бува, картину яку намалює чи дітей казахських збере та у футбол грать учить або ж слово «паляниця» вимовлять. Чи вірша якого напише, у фейсбук запостить і коменти читає. І дуже йому досаждало, коли ще й китайці лізли зі своїми коментами. Понаписують щось китайськими буквами, сваряться, чубляться. А Тарас Григорович буков їхніх не знав, сильно на це сердився, і як тільки ото таке побачить, так зразу і банить. Нікому спуску не давав.
А вірші його дуже гарно розходилися. Лайки, перепости. І хоч постив він їх під ніком «Інкогніто», та кому треба було, по ІР його відшукали й на весь інтернет розтрубили хто, що і до чого. І став він, можна сказать, що знаменитим ще й за вірші. І всі казали: «Яка різностороння людина!» А це ж вони ще й не все про нього знали.
Груша Гоголя
Море Аральське, коли Тарас Григорович прибув туди на службу, було вже як ставок убільшки і таке солоне, що не можна. Із риби ще водилося трохи латимерії, правда хорошого в ній нічого нема, хто їв, знає. А тут ще й солона така, як оселедець пересолений. Щоб хоч якийсь із неї толок був, треба два дні вимочувать. І ні деревини тобі, ні куща, тільки вітер куряву ганяє, а од неї в очах щипає та на губах солоно.
А Тарас Григорович же на Арал із собою гоголеву грушу привіз. Якось уже звикся з нею, та й знов же ж відповідальність, як ото в Сент-Екзюпері з його лисицею. А груша вже підросла, із вазона коріння стирчало. То Тарас Григорович взяв і висадив її в грунт, щоб не мучилась. А груша вже стільки й за Гоголем, і за Тарасом Григоровичем по світу наїздилася, стільки всього набачилася, начулася і натерпілася та так загартувалася, що для неї й не було вже нічого луччого як отой солонець. І як почала вона рости та плодоносить, то всі тільки охкали та ойкали. А там один за одним і нові деревця полізли, і дуже скоро кругом Аральського моря густі ліси наросли. А де ліс, там і вода. Стало Аральске море водою набираться. А там, дивись, качки, лиски і чирки прилетіли. Бугай почав дуть, жаб багато всяких розвелося. Ну, і короп, лящ, тунець, камбала. Ну, і щука та окунь, щоб риба не дрімала. А ще ж і рогіз там, осока, очерет всякий. І чаплі, лелеки, пелікани. Правда, з дерева тільки груша одна, більш нічого не росло. А вода в морі стала тільки трохи солонуватою, ото як Миргородська приблизно.
А ще стали про це газети скрізь писать. Одні що «чудо», другі «екологічний прорив», а треті, що «генноінженерний геноцид та їжа Франкенштейна». Хоч до чого тут той Франкенштейн, але це вже хто газету содержить, той і каже що писать. Приїздила ще якось група з Russia Today, але про них проти ночі краще не згадувать.
А од Академії Наук щоб розібраться що до чого трьох експертів прислали. Звали їх Лінней, Ламарк і Дарвін. Тільки не той Дарвін, що пісні співає, а справжній, з бородою. Лінней як грушу побачив, то зразу обміряв, обфотографувув, плодів дві корзини 10-кілограмові набрав на аналізи. А тоді питає Тараса Григоровича: «А що ж це за груша?». А той каже: «Ну, як це що за груша? Гоголева груша, Миколи Васильовича». То Лінней так зразу в блокнот і записав: «Груша Гоголя», ну, і тепер уже її весь світ так знає. Як Грушу Гоголя. Ну, ботаніки так точно знають.
А Ламарк із Дарвіном тільки цілими днями по берегу ходили та сварилися. Ламарк все кричав на Дарвіна: «Ну, і шо? Хто прав? Можеш тепер свій «Origin of species» спалить!» А Дарвін лише язика Ламарку показував і дулі в кишенях крутив. Єхидні вони, ті британці, часом бувають. Що є, то є.
Тарас Григорович і сер Пол Маккартні
Стояв якось Тарас Григорович на березі та у горизонт вдивлявся. Аж бачить іздалеку - щось жовте пливе. Так йому спочатку здалося, що то його Ламбарджіні. А потім подумав, що, мабуть, міраж. А потім уже не знав що й думать, бо побачив, що то жовта субмарина, а зверху сер Пол Макартні стоїть і британським прапором розмахує. А як припливла вже субмарина до берега, то вийшли з неї Пол Макартні, Рінго Стар і ще один чоловік, Джордж Берклі, так назвався. Пол Маккартні сказав, що це їх британська королева з концертом прислала, бо хотіла Тарасу Григоровичу щось хороше зробить. Вона давно вже його у фейсбуці читала і багато лайкала. Просила ще привезти у Лондон грушу Гоголя, два-три екземпляри, для королівського ботанічного саду. А от Берклі, сказав Пол Макартні, з ними просто за компанію, світу побачить хотів. А Тарас Григорович сказав, що дуже радий, на їхній музиці виріс, а в Моринцях коло клубу часто оту пісню Макартні крутили, де «гоп-гей-гоп», тільки слів не могли розібрать, то підспівувли «гоп-гей-гоп, Енгельгардт – це жлоб». Пол Макартні сказав, що переклад дуже точний, це саме те, що він хотів цією піснею виразить. А ще й у літературному плані переклад дуже добротно зроблений. Тарас Григорович на цих словах трохи зашарівся, а тоді покликав гостей до столу.
Поки за столом сиділи, то балакали і про те, і про се, а Берклі все пробував балачку на своє звернуть. Той Берклі був багатий чоловік і філософ, придумував всяку всячину та людям голови морочив. Основна його фішка була, що світ – це просто сукупність відчуттів, а що там насправді, ніхто не знає. Може, і зовсім нічого нема. Ще й слово для цього придумав – соліпсизм. Рінго Стар казав йому на те, що воно то так, можна й таке думать, якщо повно грошей, стабільний доход і більш ні про що думать не треба. А тут як наїздишся по гастролях та набарабанишся, то вже не до соліпсизму. Каже, може як дороблюся до пенції, то теж стану соліпсистом. А Пол Макартні на те йому казав, що з нашою роботою як і доробишся, то вже ніякого здоров‘я не буде, щоб про різні дурниці думать. А Тарасу Григоровичу той Берклі навіть сподобався, бо хоч і брехні всякі розказував, але так гарно, що аж повірить у них хотілося. Так Тарас Григорович йому на згадку навіть картину намалював: білий-білий фон, а на ньому червоне серце таке красиве у віночку і коровай.
А через день був концерт, та такий концерт, що всім концертам концерт. Один тільки «Реве та стогне» п’ять разів на біс співали і Тараса Григоровича на сцену викликали. Тільки Берклі на концерті не було, бо він в цей час свої діла облаштовував. Прочув Берклі, що на Аралі велике родовище нафти відкрили, то він там з ким треба перебалакав, кому треба на лапу дав, і взяв те родовище в концесію. Он він чого на Арал їхав, філософ. А по всій Європі бензоколонок наставив. Арал називаються, голубі такі, мов Аральське море. Хто бував по Європах, той бачив. У того Берклі і так грошей повно було, а це вже й зовсім. Отакий ушлий чоловік. А тут весь вік горбатишся і гол як сокол. Чи, може, гіл як сокіл? Як воно правильно по-українському? Чи українською? Щось я зовсім заплутався...
Тарас Григорович і 100 гривень
А тим часом уже й служба в Тараса Григоровича закінчилася, і зібрався він на дембель. Берці нові начистив, вдягнув празничного дембельського кітеля й берет кольору морської хвилі, взяв рюкзак із дембельськими пожитками, сказав: «Прощавайте, не поминайте лихом» та й сів на поїзд «Аральське Море – Київ Пасажирський» від Укрзалізниці. Провідниця його як побачила, вся почервоніла і руками сплеснула: «Ой, та це ж наш Тарас Григорович!» А потім всю дорогу чай з печенням йому задурно носила. Тарасу Григоровичу аж незручно було.
А коли приїхав у Київ, то вийшов з вагона на перон. Людей багато, на нього поглядають, видно, що впізнають. Де-хто посміхається і рукою махає. То Тарас Григорович теж їм посміхався і рукою махав. А потім пішов до банкомата гроші знімать, бо гривень із собою зовсім не було. Автомат видав гроші сотнями, глянув Тарас Григорович на них і обімлів, бо всі до одної з його портретом. «Ну, нічого собі, оце діла»,- подумав Тарас Григорович. Вийшов він з вокзалу, пішов по вулиці Петлюри до Бібіковського Бульвару. Вийшов на бульвар, глянув, а там табличка «Бульвар Шевченка». Тарас Григорович ще дужче обімлів. Пішов угору по бульвару, звернув до Університету Святого Володимира. Дивиться, а на ньому табличка «Університет Тараса Шевченка» і портрет його на стіні висить. У Тараса Григоровича аж в потилиці заболіло, і серце часто забилося. Піду, думає, в парк, сяду на лавку, трохи оддихну. Зайшов у парк, дивиться, а на постаменті, де раніше пам’ятник цареві стояв, царя вже нема, а стоїть якийсь дядько, вже в літах, лисий з вусами і в такім сюртуці, як у Брюллова. А на пам’ятнику написано: Т. Г. Шевченко й стовпчик із вірша, що його Тарас Григорович торік у фейсбуці постив. У Тараса Григоровича аж голова закрутилася. Аж раптом бачить, а по алеї групка студентів іде, хлопці й дівчата, і кожен по дві шини автомобільні несе. Побачили Тараса Григоровича, зупинилися і зашепотіли: «Шева, Шева...» А найменша дівчина виступила вперед і сказала: «Драстуйте, Тарасе Григоровичу!» «Драстуйте,- усміхнувся він.- Куди це ви?». «На Майдан,-серйозно сказала дівчина.-Ходімте з нами». «Ходімте!»,- сказав Тарас Григорович, підхопив шини у дівчини, і весь гурт посунув униз по бульвару. А потім було ще багато всякого. Але то вже другим разом.
