Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2545
Творів: 46140
Рецензій: 90202

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Укрфентезі

Замок з привидами

© Богдан Горгота, 20-11-2018
    Все життя доля вела мене за собою туди, куди я найменше хотів, підштовхувала на ту роботу, на яку я найменше розраховував. Дивно, але я ніколи не чинив опору, з головою поринав у призначене мені і отримував від цього задоволення. Але ось доля привела мене в місто, в якому я ніколи не надіявся і не хотів прожити свої останні роки життя. І я вперше збунтувався. Я вперше почав нарікати і шукати виходу з цього глухого закутку. І наштовхувався на глуху стіну нерозуміння від людей, які ще вчора з шанобливою посмішкою тиснули мені руку, розсипалися в люб’язностях і запевняли в довічній підтримці. І останній акорд в симфонії мого життя – це державна дача, яку в народі називали «Замок з привидами». І ось тут, в цьому місці з символічною назвою, я нарешті отямився, і нарешті зрозумів, що цей епізод життя є остаточним і вже не підлягає коригуванню. Тут я мусив спокутувати свою вину перед Сергійовичем. І не тільки перед Сергійовичем. А зрозумівши, змирився і поринув у роботу, яка знову принесла мені задоволення.

   Заспокоївшись, я почав впорядковувати свої записки і щоденники, які звик вести ще з часів моєї далекої юності і ця звичка саджала мене щовечора за стіл, і вимагала детально аналізувати все побачене і почуте за день. Я знав, що за мною ведуть активне спостереження, що водій і всі домашні працівники кожен день змушені складати детальний звіт про все, що побачили і почули в моєму «Замку з привидами», і тому намагався поводити себе обережно і, водночас, невимушено. Я знав, що всі мої телефони прослуховуються і всі розмови записуються, і тому був максимально обережним в розмовах з людьми, які намагалися зберегти свою честь в тому безглуздому шабаші з брехні та наклепів, які були влаштовані після моєї відставки. Я не здогадувався, а знав про все це, а тому швиденько впорядкувавши свої записки, загорнув їх у целофан і тихцем закопав у глухому закутку дачі. Закопав старі записи і почав нові під загальною назвою «Крах», і «забував» їх на письмовому столі, аби відволікти увагу спостерігачів від тих записок, які я писав окремо, утаємничено, криючись навіть від власної тіні, і які в майбутньому, надіюсь, знайдуть свого читача в новому світі, в новій державі, служінню якій я присвятив усе своє життя.

   Швидкий плин життя змиває із пам’яті людини все незначуще, буденне, хоч і необхідне при побудові системи цінностей, і, водночас, викристалізовує ті миттєвості, які власне і складають сенс життя. В моєму насиченому подіями житті тією особливою миттєвістю стала зустріч з молодим науковцем, очі якого випромінювали потужну енергію інтелекту. Та зустріч відбулася в фойє нового Інституту теоретичної фізики, до відкриття якого я доклав чимало зусиль, ламаючи політичні стереотипи своїх колег і помічників, аби відділити їх погляди на науку від безглуздого і руйнівного шабашу «ортодоксів-марксистів». Я ніяк не міг змиритися, що науку, яку успішно впроваджують у життя за кордоном, в нас перетворюють в «містицизм» і обзивають «прислужницею світового імперіалізму». Я ще міг зрозуміти малограмотних людців, які підхалімажем та інтригами продерлися на високі щаблі влади, але не міг зрозуміти науковців, які мовчки скорялися їм. А передумовою було моє тривале листування з Нільсом Бором, яке моя винахідлива дружина вела від імені сторонніх віртуальних осіб. Філософія поглядів цієї непересічної людини вразила мене, але я ніяк не міг здогадатися, як саме можна втілити їх у життя, аби отримати достеменний результат. Ви будете сміятися, але в той час я думав виключно про синтетичні продукти харчування, які за своїми якостями не повинні були поступатися природним аналогам і не приносили жодної шкоди людині, але які можна було б створювати виключно на заводських автоматичних лініях. І не тільки тому, що сільське господарство Союзу все частіше давало збої у виробництві, а ще й тому, що я все ще вперто вірив у реальність ідеї комунізму. Я носився зі своєю фантастичною ідеєю синтетичних продуктів, як циган з торбою і, водночас, боявся озвучити її навіть уві сні. Не маючи змоги сформулювати якийсь конкретний план, я вирішив для початку організувати в Києві Інститут теоретичної фізики, в якому можна було б перевірити ідеї теоретиків квантової механіки і в якому можна було б зібрати молодих науковців з нестандартним мисленням, а зустріч з українськими академіками остаточно утвердила мене в думці, що напрямок обрано правильно.

   Отож, я буквально зіштовхнувся з цим молодим чоловіком і охорона не встигла зреагувати, як він схопив мене за лацкани піджака і збуджено заговорив:
̶  Яке щастя! Як добре, що я вас зустрів!
   Я спробував звільнитися і, водночас, жестом зупинив охоронців.
̶  Не відштовхуйте мене, – швидко говорив він далі, але випустив з рук мій піджак, – мені конче треба обговорити з вами одну дуже важливу справу! Справу державної ваги!
   Я був заворожений магією його палаючих очей, але досвід довгих років роботи з людьми взяв гору і я стримано промовив:
̶  Товаришу, справи державної ваги не вирішуються у дверях і нашвидкуруч. Якщо у вас є обґрунтована пропозиція, то детально і зрозумілою мовою викладіть її на папері і направте на мою адресу. Я обов’язково розгляну вашу записку і обов’язково дам відповідь на неї…
   Я не встиг договорити, як він вихопив з-під свого білосніжного халата згорнутий в трубочку і міцно перев’язаний червоною ниткою зошит і ткнув його мені в руку.
̶  Ось! Тут все розписано і тут моя адреса і мої робочий та домашній телефони. «Домашній» – то умовно, бо я живу в гуртожитку і з’являюся там тільки після десятої вечора виключно переспати, але я завжди готовий відгукнутися на ваш дзвінок навіть вночі, якщо такий буде.
   Я взяв зошит і дружньо поплескав молодого науковця по плечу.
̶  Я обов’язково прочитаю вашу записку і обов’язково дам відповідь.
   Що я ще міг сказати йому в ту мить? Що пообіцяти? Але він зрозумів мене без зайвих слів, бо приязно посміхнувся і відступив, даючи мені дорогу.

   Я не забув про свою обіцянку. Але я не міг одразу ж і відреагувати. І не тому, що після тієї зустрічі почали стрімко розвиватися неприємні події в Чехословаччині і я з головою занурився у розв’язання конфлікту. Я тричі перечитав зошити молодого науковця того ж вечора і вже не міг заснути до ранку. В мене руки тряслися не від перевтоми і безсонної ночі, а від збудження, бо втоми від того часу я вже не відчував. Я ходив, розмовляв, вів абсолютно адекватний спосіб життя політика високого рангу, але глибоко в підсвідомості таємничою мелодією бриніли слова із записки молодого науковця і вони підбадьорювали, додавали наснаги. Я не розумів всієї глибини викладеного дрібним каліграфічним почерком з акуратними таблицями і графіками на дванадцяти листках учнівського зошита цим хлопчиком з палаючими очима. Але я дивився у глупу осінню ніч, яка розпливалася по вікну депресивним дощиком, і перед моїми очима відкривалася фантастична картина майбутнього, і вона, ця сяюча картина, не просто манила своєю грандіозністю, а збуджувала і надихала, надавала енергії і сил, і відчуття, що вже ніщо не зможе перешкодити реалізації великого плану. Стримувало тільки одне – це поспіх, який зазвичай породжує хаос, а в хаосі можна втратити орієнтири і заблукати в трьох соснах, і тоді вже хтось інший, а не ти, підхопить цю ідею і реалізує її.

   Перше, що я зробив – це відправив свого водія, якому я повністю довіряв, до молодого науковця аби заспокоїв його і наказав терпеливо очікувати слушного часу. Потім я наказав республіканським спецслужбам, а мені вдалося сформувати таку структуру в середині союзної, перевірити всі ракетні військові частини на території республіки на предмет безпеки в частині витоку інформації. З надійних і, головне, розумних офіцерів сформували підрозділ, який повинен був таємно стежити за всіма науковими структурами, які займалися новітніми розробками, стежити і непомітно оберігати їх від надзвичайно цікавих очей. Аби прикрити цей рух, завуалювати його у всюдисущих очах центру, почали поширювати слух про перспективні розробки сталінських науковців в плані довголіття і продовження молодості, і тут мені допомогли «ортодокси-марксисти», які все, що було пов’язане зі Сталіним, навіть найефемерніші фантазії шизофреніків, сприймали за чисту монету. І це спрацювало на сто відсотків. В центрі, на мою втіху, почали тихцем витискувати з науковців інформацію що-до роботи сталінських спецінститутів, а московським академікам не залишалося нічого іншого, як витерти спітнілі від перенапруги лисини і покірно підтримати плітки, які поширювали київські спецслужби, та й занурити всі профільні інститути в активну роботу. Допомогла ще й інформація про роботу західних біологів над клонуванням тварин. І не тільки тварин, запевняли союзні спецслужби. І робота по оздоровленню владних організмів, які невпинно, за програмою матінки Природи, старіли і розкладалися під впливом невблаганного часу, закипіла з небувалим ентузіазмом.

   Доскіплива перевірка військових гарнізонів дала свої плоди. На одному з об’єктів ракетної армії виявили щойно збудований підземний комплекс, який одразу ж потрапив в аварійний стан. Інженери не провели ретельної геологічної розвідки місцевості перед будівництвом командного пункту і вже готовий триповерховий підземний комплекс був затоплений ґрунтовими водами, сухими залишились тільки тунель і досить просторе приміщення під ліфт. Всі спроби відкачати воду не дали втішного результату. До всього завалився ще й центральний в’їзд в тунель і ця аварія виправдала підозри, що в бетонний розчин додавали малувато цементу. Вселенський скандал потихеньку загасили і вдячний генерал, перехрестившись, одразу ж «забув» про цей об’єкт, а мої офіцери знищили всі паперові носії інформації що-до нього. Але найскладнішим завданням було провести через союзне відомство «необхідність» повної заміни, і кілька раз, охорони та обслуги ракетного дивізіону, аби повністю стерти з пам’яті будь-яку згадку про аварійний підземний бункер. На це витратили два роки часу. Але ці два роки знадобилися нам для детальної розробки плану проведення експерименту, для підготовки лабораторії.

   Ви помітили, що я сказав «нам»? Я ховав свій план не тільки від колег і підлеглих, але й від найрідніших і близьких мені людей. Навіть молодий науковець, ідею якого ми довго і вперто впроваджували у життя, нічого не знав
і ні про що не здогадувався до тої миті, аж поки, власне, він сам мав розпочати вже свій об’єм роботи. Повністю були посвяченими у мій план тільки офіцери підрозділу, які вели таємне спостереження за науковцями. І ці молоді башковиті хлопці настільки пройнялися цією ідеєю, що посвятили їй усе своє життя, лишаючись невидимими для суспільства.

   Тепер що-до того самого молодого науковця, з подачі якого і заварилася вся ця каша. Він виявився не таким уже і молодим на той час, коли я зіштовхнувся з ним у фойє Інституту фізики. За його плечима було вже сорок бурхливих і трагічних  років сирітського життя. Дитячий будинок в невеликому містечку посеред безмежних степових просторів Казахстану. Інтернат на березі Каспійського моря, в якому мріялося про польоти в Космос. З будівничого містечка на Байконурі він тихо і непомітно перебрався в МФТІ, аби реалізувати свою дитячу мрію. Закохавшись в чарівну дівчину, яку випадково зустрів на вулиці Москви, він кидає елітний вуз і вслід за дівчиною перебирається в омріяний Київ, в місто його батьків, які поклали свою молодість, своє життя на олтар справедливого світлого майбутнього і поїхали по комсомольській путівці піднімати цілину. Ось тут, в Києві, з ним і трапилася подія, яка перевернула все його життя – його перше кохання в тяжких муках помирає від невиліковної хвороби. Думаю, що він так і не отямився від того шоку. Бо вся подальша його робота, всі його інтереси і захоплення були спрямовані виключно на вивчення таємниці життя. Він не бачив і не хотів бачити навколо себе нікого і нічого, крім науки. Він був одержимий наукою до тої миті, коли його привезли в глухе поліське село неподалік від того надсекретного об’єкту, в якому вже підготували лабораторію для експериментів. І коли я дізнався, що його вдалося одружити з донькою голови сільради і влаштувати на роботу лісником, то був… ну, не шокований, але дуже здивований. На що Анатолій, мій колишній водій, одразу ж зауважив: «Аби ви побачили ту нещасну дівчину, над якою відверто познущалася матінка Природа, то ви б здивувалися ще більше». Я нічого не відповів, а попросив привезти фото молодят і бажано крупним планом. І невдовзі вже уважно розглядав їхні щасливі обличчя. Перше, що кидалося в очі – це недбало обтесані риси обличчя цієї зовсім юної дівчини, майже дитини, і її сутула постава, вона немов би згорбилася під вагою того, що бачила щодня у дзеркалі. Але її очі! Її щаслива посмішка пом’якшувала грубі риси, а великі, ледь примружені очі світилися з цієї фотографії нестримною енергією, жагою до життя та прихованим інтелектом. Погляд її очей заставляв забути про вади фізичного тіла. Я не міг одразу підібрати слова, аби описати враження від першого і єдиного заочного знайомства з цією дівчиною, але я одразу зрозумів нашого науковця.
̶  Я приголомшений, – розводив руками Анатолій, – Сашко закохався у неї! Ми тепер переживаємо, аби ця обставина не зашкодила справі.
̶  Його тепер звати Сашко? – перепитав я.
̶  Олександр Терентійович – він сам вибрав.
̶  Побачимо. І будемо надіятись, що Олександр Терентійович нас не підведе, – це єдине, що я міг сказати на той час, і віддав фотографію Анатолієві, і він одразу ж спалив її при мені. Трохи поміркувавши, я мовчки віддав Анатолієві і зошит молодого науковця. І Анатолій зник з ним.

   Напружене й активне подвійне життя дало свій результат: я проґавив ту мить, коли Фортуна кинула косий попереджувальний погляд на мене і пропустив удар, потужний удар від «ортодоксів-марксистів», в табір яких тихцем затесалися нездари-кар’єристи. Мене надійно ізолювали в «Замку з привидами», позбавивши всіх засобів зв’язку з довколишнім світом. Навіть дружина два роки не могла приїхати до мене, їй морочили голову різними «спецефектами» і також тримали ізольованою у київській квартирі. Який час я ще махав кулаками довкола себе, так, за інерцією, бо добре усвідомлював всю безнадійність ситуації. Найбільше мене бентежила та обставина, що саме зараз розпочався наш довгоочікуваний експеримент. І я не мав змоги стежити за ним! Більше того, я тремтів від однієї думки, шо зараз, коли «активісти-ортодокси» розпочали масовану зачистку всієї системи управління, яку я створив у республіці, під ніж «реформ» може потрапити не тільки моя структура спецслужби, але й той окремий підрозділ, який безпосередньо займався експериментом.

   Давня звичка – заспокоїтись, а тоді вже й шукати рішення проблеми, – надійно спрацювала і цього разу. Виспавшись і добре попоївши я вийшов на вуличку, яка тягнулася до автомобільної траси, і пішов у напрямку переліску в супроводі невсипущої охорони. І раптом піймав себе на відчутті, що я бачу довколишній світ якимось іншим, він суттєво відрізнявся від того світу, який я залишив вчора ввечері, коли пішов спати. Довкола нічого не змінилося, крім охоронця, який в кумедному картузі «від сільського дядька» уважно длубав паличкою землю біля стовбура берези, все лишилося на своїх місцях і, водночас, відбулися зміни, які ніяк не вдавалося сформувати в слова і в образи. І я остовбенів від здогаду – експеримент успішно розпочався! Більше того! Я враз зрозумів, що моя кар’єрна катастрофа, моя ізоляція від довколишнього світу були наслідком успішного початку експерименту з переформатування суспільства. Я зробив кілька різких рухів, немов намагався злетіти в повітря, і бадьорим кроком пішов назад, до свого «замку». І сів писати «Крах». На самому початку я акуратно написав речення: «Весь довколишній світ, абсолютно весь, створений з елементарних часток, які згортаються в атом. Але! Така елементарна частка, як електрон, є, водночас, і квантом. І можливо саме тому ми ніяк не можемо пояснити природу електричного струму, що типовий квант розглядаємо виключно як елементарну частку». Далі великими жирними літерами вивів: «У Бога нема ніяких інших рук, крім твоїх». Знову перечитав написане і в душі повеселився, уявляючи обличчя моїх колишніх колег, які читатимуть це, а вони обов’язково перечитають, бо я залишу цей зошит на столі і піду прогулятися, аби спостерігачі могли спокійно сфотографувати його зміст. Однозначно, для моїх колишніх це буде сигналом, що я з’їхав з глузду і вони залишать мене в спокої. …І тільки зараз додивився, що цей короткий текст написав українською. А ось цього вони мені не пробачать і запакують до психушки. Я вирвав компрометуючу сторінку із зошита, знайшов сірники і спокійно вийшов на вулицю, аби спалити її.  
  
  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Богдан Горгота, 21-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 20-11-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 3.1575191020966 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …