Загалом твори на конкурсі дуже різнопланові, і логічніше було б виставляти кожному бали окремо - за власні якості самого твору (наприклад оцінки за конкретні пункти, як то: відповідність вимогам до теми конкурсу, художність, оригінальність абощо), а не за ранжиром, коли одразу доводиться вирішувати наскільки один твір кращий за інший в загальних оцінках – міряти твори безпосередньо одне до одного виявляється досить складно.
Хоча як саме б така система працювала, я сам до пуття не розумію, але, менше з тим.
1. Дарія Кононенко. Дві дороги
Дія «Двох доріг» очевидно переносить до буремної епохи перших визвольних змагань. За певний час це стає зрозумілим, хоча, якщо на самому початку проґавити закинутий автором «ключик» на ім’я Нестор, то потім ще довго можна губитися в здогадах що ж саме й коли відбувається, і ким, власне, є головний персонаж. Кулемети, гусарські доломани й вовкулаки сплітаються в химерний клубок, і над всім тим ширяє біла дівчина, тут, здається, без коси. Вона ж вказує герою на дві дороги, таке собі пророцтво-роздоріжжя. Формально, в творі ота сама пошукована міфопоетичність аж через край ллється, головний герой перевертнем, у різних подобах прослизає, вигулькує у тексті скрізь, і в самих несподіваних для інших подобах. Проте фантасмагорична мозаїка подій і подоб загалом виходить трохи розімкнутою - центральний узор так і не складається. Оповідь практично до кінця лишається химерним нагромадженням страшних подій війни. Окрім прикінцевої кульмінації, бодай якоїсь структури в тексті практично не виникає – читача просто хапають за чуба, занурюють у діжку з подіями, так що наприкінці перед очима стають Махновські прозріння, які ні про що, зрештою, не говорять, тому що і з червоними і з Петлюрою Батька об’єднувався, і то не один раз. Загалом все це більше виглядає, як уривок твору, а не цільний твір, тому моя оцінка – 3.
2. Шепітко Олександр. Книга – не тільки джерело знань
Оповідь починається ліричним відступом, що розходиться ледь не на третину тексту, і в якому гоголівський, як не дух, то стилістика, в малоросійському її ізводі, аж плещеться, не знаючи ще куди б себе скерувати. Друга частина є цілком повчальною історією, такою, що назва твору стає ледь не дидактичною. При цьому загальна структура другої, оповідної частини, то майже притча – з виразною зав’язкою, розв’язкою і обов’язковою мораллю, що читачеві віртуозно підноситься ледь не під самий ніс. Проте виходить так, що перша частина твору це таке післяобіднє розкошування, що може й додає якогось глибшого сенсу другій частині, а може й ні. Хоча й шикарне. А друга – за наповненням, не так повчальна історія, як детальний опис передкурортної метушні. Зрозуміло, що тут побут має стати смачною приправою, і в принципі він чудово розкриває характери й взаємовідносини персонажів. Але також - скрадає практично всю дію, динаміка зводиться майже виключно до реплік, а самі репліки героїв виходять трохи задовгі, важкуваті, не зовсім природні - забагато описовості. До того ж перша частина з ідилічними картинками 19го, якщо не глибше, століття, постійно змушує гадати, куди ж автор виверне, а нікуди, мабуть. Це просто післяборщевий сон. У творі не те щоб не було зовсім конфлікту – самі акценти розташувались в такому порядку, що інтриги, бажання дізнатися що ж буде далі, майже не виникає. Проте твір грамотний і читати приємно. Тому ставлю оцінку – 8.
3. Оксана Буртин. На перехресті доль або Про козака Дмитра та його подорож до Москви
Любови до рідної землі у творі таки достатньо. Головний герой бере активну участь у борні, що розгортається поміж гетьманом, Сигизмундом та московським безіменним царем. Доходить аж до переповідання військового походу Сагайдачного й облоги Калуги, де після слів «козаки висадили свої сили східніше» уява малює щось не менш епічне за висадку союзників у Нормандії. Проте основним рушієм карколомних подій і стрибків сюжету є, нажаль, очевидна недосвідченість авторки. І то навіть не тому, що сюжетна лінія аж так стрибає. Радше дається взнаки перенасиченість анахронізмами і тим, чому я навіть назви добрати не можу. Наприклад коли Галі раптом спадає на думку запитати в кобзаря «чи десь там, у світах, можна купити хатину для них двох з матір’ю, а цю б могли продати» - навіщо, у яких світах, чому саме в перехожого кобзаря? Але сюжет вже стрибнув – не заскучаєш. Й далі починаються перипетії на кшталт тих у радянських фільмах, із обміном квартир. Хоча хто в кого що купує не зовсім зрозуміло. З анахронізмів в око одразу впадають панночка, що в незнайомому селі, заледве вискочивши з карети, біжить купатися, спальні й взагалі окремі кімнати у сільській хаті і навіть клуб, теж сільський, очевидно. Ну а весело, тому що твір просто рясніє перлами на кшталт «з глибини майдану», «смакували піснею» чи «розвідка піднімала надією». Весело тому що певен – це дитячі, легко-минучі огріхи і авторка, за бажання, їх швидко в своєму письмі позбудеться, і переросте такі фрази закоханого героя, як «твоя любов рятує красоту наших відношень». Тому тут ще все точно попереду, а поки оцінка – 1.
4. Надія. Чуєш: кру, кру…
З гоголівського у творі, якщо пошукати, мабуть, найбільше казковости. Ну справді - дурний янкі потрапив в Україну - взагалі не так щоб і неможлива історія. Але всі перипетії з понадхлібосольними вуйками й надінтуїтивною дівчиною вибудовуються в пригодницький сюжет, що в своїй основі спирається на досить хисткі, далекі від реального життя умови. Не те щоб подібних, ласих до чужого Миськів і Петрів в нас не вистачало, але не дуже віриться, щоби люди випрошували в іноземця одяг, чи щоб іноземець затримався саме в таких людей аж на два дні. Та й потім - доросла людина два дні цмулить компот і не розуміє чому п’яніє так, що сподівається вже єдино на «може хоч шукать будуть», і кого шукати - молодика з «гарною фізично підготовкою», пловця, скелелаза, якому, за авторкою, ризиковані подорожі зовсім не в дивину. А сама втеча, як виявилось, вимагала лише навшпиньках вийти через хвіртку. Чим такому недотепі зарадить подорож в Одесу, теж незрозуміло, там теж є свої Миськи. Тобто сам задум цікавий, але, як на мене, в деталях недостатньо продуманий. Поза тим у творі «українського» достатньо, це й замальовки людей, колоритне мовлення, описи природи. Але в цілому лишається відчуття недоробленості, не доведення твору до дійсно якісного рівня.
Оцінку ставлю – 2.
5. Антон. Їй личила осінь
Твір приємно вражає, попри зовсім нечисельні огріхи, дивною прозорістю письма, відсутністю в’язкого квазі-сільського стилю, коли автори вдають із себе 70-річних дідів/бабів, патологічно нездатних висловлюватися так, аби те бодай трохи відповідало сучасним реаліям. Загалом оповідь скидається на подув вітру – така ж свіжа, скороминуща і безпосередня, як явище природи. І так само, як те явище, не переобтяжена зайвим сенсом, хоча це вже, радше, мінус. Сенсу там не те щоб немає, але «намацати» його справді важкувато, та й враження легкого подуву не надто до того й схиляє. А гоголівського в творі, мабуть, нічого і немає, є щось українське – таке, що тут і зараз відзеркалює дійсність – маленька скалочка тої реальності, що тут, в Україні відбувається. З зовсім нечисельних неточностей можна вказати на «здування пилу зі спітнілої долоні» - важко уявити як щось сухе можна здувати із чогось вологого (спітнілого), та «передавав солодкі вітання від Володимира» - одразу не добереш хто той Володимир і що під солодкими вітаннями насправді автор має на увазі смаколики. Оцінку ставлю – 9.
6. Леонід Пекар. Відьма
У творі наявні дві основні лінії – це природа, яка огортає практично весь твір, проростає практично в кожному реченні, і відьомська лінія, що її автор розкриває, так би мовити, в потенції – дії не відбуваються прямо тут і зараз, а відкриваються минулим, що вже було, і тим, що ще обов’язково має бути. Власне ця друга лінія, принаймні з формальної точки зору, наближає твір до умов конкурсу. Але справжньою окрасою стає таки описова частина оповіді. Природа у автора вийшла набагато цікавішою, живою, дихаючою – хоча б ті бджоли, що змотують в тугі клубки час – розташування слів саме в цьому реченні трохи накульгує , але сам образ дуже красивий, як і інші описові моменти. Тобто попри бажання автора, мені так здається, на перший план врешті виходить не героїня-відьма, а саме природа. І саме завдяки природі твір читати цікаво. Оцінка – 9.
7. Волод Йович Бограч
Автор не те щоб оригінально, але досить невимушено, без особливих натяжек вводить у земний побут інопланетян. І, хоча невір’я в людство інколи виглядає аж занадто песимістично - коли навіть саморобна гребелька починає виглядати, як щось неприроднє, властиве рукам хіба що інопланетян, але це вже кожному на власний розсуд – зрозуміло, що йдеться про людство, як не найвдалішого, дурнуватого такого господарника планети. І взагалі – любови до рідної землі, переймання її долею тут виявляється задосить, аби сміливо відносити твір до тих, що дотичні українській тематиці. Є маленькі неоковирності, як вода, що їй на початку оповіді ноги інопланетянки здаються ріднішим за дощ і сніг, тобто за ту ж таки воду. Зате епізод з прибульцями в режимі маскування справді дотепний – колір шкіри, помахи руками і пшекання начальства. А от потім трохи плутано стає з тими наметами, хазяями притулків і вогнем – в суцільну, хай навіть і загадкову картину воно так і не вибудовується. Тут можна було б вивести якісь стрункіші зв’язки й асоціації. Ставлю твору оцінку – 7.
8. Наталія Ярема. Топельниця
В Топельниці якось сама назва вже вбиває інтригу, точніше мала б вбивати, але, треба віддати належне, на річці таки трохи страшно стає, і де – в тому місці, якому сама назва іде спойлером, значить авторка точно не без хисту. І значить оті місця на початку «років вже десь, певно, з вісімдесят п’ять», що ріжуть вухо, чи «на сонце майже не дивилась» - а хто на нього дивиться, то все поправно. А от «клімат змінився» в бабиних вустах – просто чудове! Проте інтрига, що після втоплення постає, швидко вироджується на пшик – могла б топельниця хоч врочити тим, хто серцем прикипав. іншого боку то був би банальний хід, і авторка на таке не пішла, але люди обзивають – ну якось несерйозно, звичайно, в своєму селі невідь за шо й зацькувати можуть, але ж на той випадок і є інші села. Тобто, загалом, все могло б скластися й так, як описано, але переконливості не вистачає, нажаль. Оцінка твору – 4.
9. Інра Урум. Кардинальне вирішення
Кардинальне вирішення – не просто кращий твір конкурсу, він краще самого конкурсу. Отакий парадокс. Ну і точно перевершує самого Гоголя, тут і казати нема про що. Безперечний шедевр. А от з оцінкою виникають певні складнощі, позаяк дану оповідь мав щастя написати я сам, то реально розумію, що адекватних балів для неї просто ще не вигадали – будь-які існуючі шкали, в даному випадку, тупо замалі. Та й люди, здатні належно її оцінити, або давно померли, або, об’єктивно, ще не народилися. Тут лишається хіба захоплено вигукувати й розводити руками. Тільки далекі нащадки, достатньо еволюціонувавши, колись, можливо доростуть до того, аби належно таке оцінити. А якщо трохи серйозніше, то твір якось композиційно не дуже вдатний, наче й старався, але й самому не хочеться перечитувати.
10. Оксана Максимишин-Корабель. Останній дар
Гарна оповідь, якщо читати до кінця, то цілком можна настроїтись на хвилі оповідання й котитися ними по тексту. Але це, якщо читати до кінця, коли маєш написати рецензію, то, звичайно, так і робиш. В іншому ж випадку відволікають певні моменти, які заради читання доводиться «ковтати». Так, наприклад, зазвичай люди, талановиті в дитинстві, в дорослому віці нарікають не на відсутність таланту, а на щось інше - або себе дурного, або людей, що не допомогли, чи стали на перешкоді. Одним словом, чудово усвідомлюють втрату божого дару. Тому мало б мабуть відкритися щось таке, про що Петро й справді міг всі ці роки не здогадуватися, інакше цілком сам міг би творцю перелічити змарновані свої таланти. Та й минулі свої кохання з певного віку, принаймні люди, що під кінець життя нещасливі, мають час згадати й переоцінити, для цього теж непотрібно нагадування аж самого творця. Тобто загалом твір міг би бути і кращим і переконливішим. І, власне, яким боком твір може стосуватися України, теж зрештою не зовсім ясно. А так, оцінка – 6.
11. Руслан. Тольчик Шпак
В тексті є до чого придратися, і не вичитане воно гаразд, і розмовний стиль викладу дратує, а він же ще зливається з словами інших персонажів, але можливо, без того стилю й ніякого справжнього драматизму не вийшло, такого, щоб без фальші. І материні слова про корову дивні – воно наче й зрозуміло, що людина на ціни аптекарські нарікає, але звучить так ніби їй корови, хоч і останньої, віддавати через дитину якось шкода. Але потім ідуть такі круті описові місця – як воно тими ніжками наче з м’ячом ходило, у птаха трансформувалося, а тоді пір’я ховав, а потім самотужки те пір’я «викликав» - читаєш і сльози в очах – чи то хлопця так шкода, чи тому що волаєш над текстом вголос. Насправді тих моментів не перелічити. А після дівчачого п’яного хору взагалі страшно стає – настільки все воно стає реалістичним. І закінчення потужне. Оцінка – десятка (10), єдина на всі твори.
12 Nataliya Hammouda/Dutka. Живий живе гадає…
Твір, з якого боку не крути, український – далі нікуди, гарна побутова замальовка. Назва натякає на певний контраст, між тим, що роблять живі, і до чого вже нема діла мертвим, але в самому творі, на жаль, контрасту особливого не вийшло. Авторка дуже постаралась передати місцевий колорит мовлення, але якось за балачками все застілля, власне весь текст зібгався в одну масу, де важко відрізнити Гриця від Тимка, а Юстину від Петрівни. Все воно трохи мішається. Читати все одно цікаво, але для того аби розібратись до пуття хто про кого каже і на кого хто вилазив, доводиться повертатись, дивитись імена, бо люди таки схожі одне на одного вийшли. Тому оціночка моя – 5.
