Мішки, сітки, знову мішки. В темряві ловим з машини й несем до приміщення. Назустріч, чергою ті, хто щойно занесли. Всередині – безупинний брязк молотків, підлога завалена: купами сітки, ті самі мішки. По кутках спалахує скло трилітрових домашніх компотів. Під вікном, на єдиному вільному місці робітники вбивають у цинк дерев’яну труну – зранку буде машина з загиблим. Цинк під ударами блискає; банки в електричному світлі – ставим докупи, знову виходим – солодко мають багряним.
Той самий вечір, знайомство з новим нашим ротним, власне, із першим: попередній, тимчасово виконуючий, заглядав раз на день, питав чи немає відсутніх, пригощався розчинною кавою й біг у власних турботах, до наступного дня. В розташуванні завмерли півколом. За спинами в два яруси ліжка, до нас говорить майор, –Хлопці,– впевнено, з притиском на кожному слові,
–Все, буде, добре. Вони такі само люди. В разі чого відкривайте вогонь, давіть їх. Десяток стволів одночасно то сила, стіна із вогню! Головне не стрєматься. Покласти можна усіх, залізних немає.
Ми.. Нам вже доведено, завтра їдемо. Цей раз – туди. Напружений, ловлю кожне слово й дочекатись не можу коли вони в нього скінчаться. Мобілка в кишені пече – перед самим шикуванням дзвонив батько: брат із ним під КПП, вже поночі, весь день їхали, я – досі тут. Минає ще з пів години, промова тягнеться, і по третьому колу запевнень, що без зброї нас нікуди ніхто не пошле, навіть до мене б дійшло, що майор трохи випивши, але вже до лампи. Нарешті, по черзі тисне всім руку. Фу-ух!
Біжу. За КПП не впізнаю одразу стареньке авто, тут навіть темрява інша, не така як удома. Наближаюсь впритул до двох чорніючих постатей, слава богу! Обнімаємось, як доїхали й що, дістають із багажника сумку – ось-о, бронік, консерви, мати там ще щось поклала. Під речами, на самім низу притулилася каска, у касці – обережно, букрідер, як і просив. Трохи мовчим. Ще лишається час. Ну, сфотографуємось? Стаємо плечем до плеча, витягую руку, спалах на мить вириває із темряви лиця
З ранку знову тягаєм, тепер до машини. Здоровенний Урал. Чим ми тоді його напихали? Під склепінням, в півтемряві складу ховалося щось, і частина цього на наших руках перекочувала у кузов.
Вже розвиднює. Знайомим шляхом авто виносить за місто, цей раз із дальнім прицілом; колеса вгризаються, глухо ковтають дорогу, над кабіною вітер б’є синє із жовтим полотнище.
Кілька годин і перетинаєм незриму межу – щось міняється. Тепер автівки, що спокійно нас обганяли, й ті, що назустріч, ледь не кожна, сигналять – короткі фа-фа легкових, протяжно, з завитком під кінець – довгі фури; врешті руки німіють махати.
Часто спиняємся: можна зіскочити, розім’яти кінцівки, пробігти за дерево, або до крамнички, хоча причина кожний раз інша – людям в кабіні видніше.
Знову стаєм на узбіччі, ще не знати наскільки. Повз, в іншу сторону проліта білий джип, нагло гальмує, й через смуги, благо на трасі нікого, вивертає до нас. Під самим бортом зупинився, згори його зовсім не видно. Внутрішньо весь підбираюсь, автоматів не маєм, але..
Внизу клацають двері, хлопці на задніх місцях перегнулись за борт, щось говорять. Тоді долітає, –Щасти, пацани!– з-за борту піднімається короб; шурхіт обгортки, й по руках вздовж рядів пливуть пачки Marlboro. Джип уже зник.
Дорогою далі, в крамниці кладуть у пакет мінералку, печиво, чай, питаємо скільки, – час бігти назад, продавчиня схилилась, аж надто ретельно зав’язує вузлик, тоді, –Які гроші,– блиска очима, тицяє в руки пакет, –Бережіть себе. Добігаєм машини, в кузові настрій піднесений; взагалі, здається, інші краще за нас усе розуміють. Знову їдемо, з-за горизонту виростають бетонні громадини – ще одне місто, потім зникають позаду.
Десь під обід авто починає стабільно, що не двадцять хвилин захлинатись: кожного разу стає, і ми, замість нудного сидіння, валандаєм взад-уперед по узбіччю. Шофер одкриває капот, довго відкручує, щось підрізає, знову докручує. Разом із іншими розминаю не те щоб відсиджені ноги – туди-назад-знову; врешті знічев’я, за іншими, теж дивлюсь під капот – не помагає.
Під посадкою, хто де, в траві рвемо пакети сухпая й сідаєм обідати. Вперше за день шум стихає, в деревах цінькає пташка – головний шлях лишився у стороні, тут машини майже не ходять. Ковиряємо трохи в бляшанках – застигле, слизьке, і визнаєм, що не такі вже голодні. Курим; медом з маніпуньких пакетиків мажемо крекери й, розлігшись, чекаєм на іншу машину; сухі бадилинки лізуть за комір, лоскочуть.
Неподалеку військова рембаза, і за годину приїжджає інший Урал; наш, винувато задерши колеса, зникає за тягачем.
На базі, з машини зіскочили, трохи пройшовся, нудно і ніде поткнутись: ліворуч ворота, ворота – довжезна стіна гаражних воріт, праворуч – у два ряди, просто неба запилена техніка.
Плями мастила, мулиста зелень броні – ходимо поміж, уважно, від що ще робити роздивляємось на БТРи і БМПешки, їх підвиди і покручі. Усі вони разом, пошарпані й вицвілі, на траках і без, вполовину розібрані й цілі, без чорних соломок своїх кулеметів, скидаються на доісторичних колгоспних тварин, сонливих ручних трилобітів
Акуратні таблички позначають місця для куріння. Сутеніє, й в долонях притлумлені вогники спалахують навперемін де їм заманеться. Знудженість давно перейшла на утому. Одним своїм боком база злегка йде під ухил; там, в самому кінці темніє кілька наметів: один нап’ятий якось неправильно, але навіть цей скособочений зараз манить – зрештою маємо десь прилягти, ночувати. Чи як?
Вже біля наметів. Але тільки тому, що знову щось треба перенести. Зараз покажуть. До капітана підходять двоє воєнних, про це і говорять, мабуть, я не слухаю. Екіпіровані з голови і до ніг – бронежилети, підсумки, плетиво кріплень і ремінців. Присмерк стирає обличчя. Але погляди можна вгадать. Й, слово за слово, бачу, як очі у капітана мимохідь прикипають одному до розгрузки, аби за долю секунди ковзнути вбік – рідкісна мить, ледь вловима й така характерна. Цього рефлексу в нас поки нема. Десь, мабуть, так жінки оцінюють сукні суперниць.
Вночі із полку прибуває авто. Рюкзаки, а разом і теплі всі речі вантажим до закритого тентом причепа. Кілька хлопців туди ж залазять на речі, і вже не оцінять, як їм тоді повезло.
Водій топить на газ. Летимо. Зупинок більше не робим. І ніхто зупинок не просить. Хтозна де саме вона почалась, але ми у зоні АТО. Цей раз машина без тенту. Спочатку стирчим в повен зріст за кабіною, так цікавіше; поступово всі знижують профіль: пригнулись. Потім присіли. Вже на підлозі – накрившись хто чим, збившись у купу, скрутилися нижче бортів.
Лишаюсь над кабіною сам. Здається, ще трохи і серце не витрима. Надворі лагідний серпень і варто шоферу трохи стишити швидкість, як холод одразу іде; але, щойно газу наддав, і вітер впивається в тіло, вибирає до крихти тепло. Пальці ледь гнуться, присів, крешу запальничкою до сигарети, крешу ще й іще – нічо не виходить, з-під купи накидок руку вистромлює Палич, відбира запальничку, добуває огонь, ховається знову. Розгинаюсь, сигарета на вітрі, як долоні не став, за хвилину згорає. Але трохи тепла вже в легенях. Озираюсь, за кузовом підлітає на ямах причеп, одразу за мною беззвучно, туди-сюди, по підлозі катаються три РПГшки. Значить ще одна десь під ногами. В голові кручу варіанти: на випадок, якщо нас перестрінуть абощо. Я єдиний тут з лижною маскою – очі від вітру захищені, інакше давно би склався під бортом – сам на себе кладу обов’язок стежити трасу, все що довкола. Пролітаємо тихі заспані села, чорне ніщо голих полів, пірнаєм у вибалки, вилітаємо знову. В полях регулярно спалахують цятки багать, біля багать якісь невиразні машини. Жовте скло маски робить світлішими речі, дає ілюзію, напружую зір, наче справді щось в темряві бачу. Нарешті теж присідаю, втискаюсь у борт, тут менше вітру. Але не тепліше, ні трохи. Коли машину починає штовхати, зриваюсь на ноги, й перша думка – проспав!
Фари майже впритул вихоплюють, пускають у темряву тут і там наїжачені постаті. Деревця, це зусібіч обступають крихітні з висоти вантажівки деревця. Машина зовсім неспішно лізе на пагорб, вітру більше нема, і в недвижнім повітрі у конусах фар фігурки дерев пливуть химерним підводним ландшафтом. Кузов ще трохи гойдає, й спинились. Приїхали. Ми у штабі чогось-там, і нам його, пацани вже все знають, охороняти. Вилазим з машини, там таки, під величезною грушою скидаєм з причепа всі речі. Й наступні із півгодини дружно в тій купі шукаєм своє. О, хвилини тривоги і відчаю, тиняюсь у темряві серед засмучених інших – все пропало, десятий раз перекидую з купи на купу, поки не бачу свою чорну сумку – є! тоді речмішок; з тим, що було в рюкзаку, вже прощаюсь, потім знаходжу. Небо вже посіріло, коли купу розібрано й кожен витяг своє. Тут, під деревами біля чиїхось наметів розгортаєм хто де каремати, без задніх ніг падаєм. За якусь мить, о шостій підйом, і прокидаємось в іншому світі – перші промені ріжуть листву яблуневого саду. Зі сну взагалі не орієнтуємось в просторі, між дерев, як сліпих, ведуть лабіринтом гіллястих ходів, повз свіже вориння, й душові з клейонки і палок кабінки, маскувальні сітки, парусинові глиби наметів, наметів; земля, тут і там, западає униз рудими торцями окопів. Біля котрогось намету стаємо у чергу, по одному ставимо підпис, беремо автомати, підсумки, патрони, ріжки й металеві, зразка ще червоної армії каски.
Під’їжджає старенька заляпана Ніва, ковтає перших ліпших – мене разом з Льохою, трохи плутає садом, і через поле виносить попід посадку. В посадці, кілька метрів пройшли, серед дерев у кущах наш секрет – два на два яма, що одним своїм боком переходить у міні-бліндаж. На приступку ями лежать сигарети – пара жмаканих пачок, поруч – ложки, банки з згущенкою, димові шашки, й дев’яти вольтова «Крона». Нам розказують куди під’єднать батарейку – тоді міни спрацюють. Міни, які міни?! Бородатий хлопець киває вперед –отам МОНки. Дає рацію, показує як вмикати й що далі робити. Нова інформація накриває із головою. Ніва зникає, розчиняється в полі. Ми самі. Минає із пів години, вказівні пальці на запобіжниках, тоді починаєм звикать, видихаєм. Сонце уже піднялось, тонко сміється крізь листя, й війна кудись відступає. Одкрили згущенку – солодка, запалюєм по сигареті. Минає ще час, спускаються хлопці на зміну. Вилізаєм удвох із посадки і тонемо в сонці. Воно тепер скрізь, а під ним, на весь овид тягнуться соняхи. На плече закидуєм зброю, повагом, з видом людей, що обов’язок виконали, ідем через поле. Льоха дістав телефон, просить сфотографувати. Тоді пропонує зняти мене, тицяє свій кулемет. Я віднєкуюсь. – Та давай, бери, з кулеметом всі хочуть! З ідіотською посмішкою наперевіс тримаю довгу незручну бамбулу, мружусь на соняхи. Льоха на телефоні дає подивитись як вийшло. Більше те фото ніколи не бачив.
