Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45875
Рецензій: 89736

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Другим небом Частина 2.

© Інра Урум, 19-11-2018
       Мішки, сітки, знову мішки. По черзі ловим даване з машини й несем із темряви до приміщення, назустріч виходять за новою порцією. Всередині безупинний стукіт молотків, підлога вже завалена сітками з цибулею, між куп буряка виблискують банки волонтерських компотів. Поруч двоє робітників старанно оббивають жерстю новенький дерев’яний гроб – завтра привезуть загиблого. Жерсть спалахує під ударами, банки в електричному світлі солодко мають багряним.                                                                
       Цього ж вечора знайомимось з новим ротним, власне, з нашим першим ротним – попередній, тимчасово виконуючий з’являвся раз на день, питав чи всі на місці, пригощався кавою й біг у своїх справах. В розташуванні шикуємся півколом, за спинами двоярусні ліжка, перед нами огрядний майор. –Хлопці,– впевнено, з притиском на кожне слово – все, буде, добре. Вони такі самі люди. В разі зіткнення відкривайте вогонь, давіть їх. Кілька стволів одразу то велика сила, стіна вогню! Головне не стрєматься, покласти можна всіх, залізних немає. – Ми.. Нам вже доведено, що завтра їдемо. Цього разу – туди. Напружено ловлю кожне слово й дочекатись не можу коли вони в нього скінчаться. Мобілка в кишені аж пече – акурат перед шикуванням дзвонив батько, він із братом на КПП, вже поночі, весь день їхали, а я тут. Минає півгодини, промова тягнеться й тягнеться, і по третьому колу запевнянь, що без зброї нас ніхто нікуди не відправить, навіть до мене б дійшло, що людина трохи випивши, але мені вже до лампи. По черзі тисне всім руку. Нарешті!
      Біжу. За КПП не пізнаю одразу старенькі Жигулі, тут навіть темрява інша, не така як вдома. Наближаюсь впритул до двох чорніючих постатей, слава богу! Обнімаємось, як доїхали і що, з багажника дістають сумку – ось-о бронік, консерви, яблука, мати щось там ще сунула, тут каска, обережно – букрідер, як просив. Ще повно часу. –Ну, сфоткаємся, чи що?      
        Вранці знову тягаєм, тепер до машини. Чим ми її тоді накидали? Під темними склепіннями складу було щось, і частина цього на наших руках перекочувала до кузова. Тими самими вулицями авто виносить за місто, цей раз із дальнім прицілом, колеса з глухим риком вгризаються, намотують дорогу. Минає ще кілька годин і наче перетинаєм невидиму межу нового географічного пояса. Автівки, що до того спокійно обганяли, й ті, що їдуть зустрічною смугою, тепер ледь не через одну сигналять – короткими гудками легкові, протяжно з завитком під кінець довжезні фури; врешті втома бере махати у відповідь.
       Часто спиняємся: можна розім’яти кінцівки, збігати за дерева або до крамнички, хоча причина зупинки кожного разу інша – та людям в кабіні видніше. В черговий раз з’їжджаєм на обочину, поки невідомо чи надовго. В протилежну сторону повз летить білий джип, раптом гальмує й через усі смуги вирулює на наш бік. Знов газує й спиняється вже під самою машиною, так що за бортом його зовсім не видно. Внутрішньо підбираємся. Внизу чмокають двері, задні перегинаються за борт, щось говорять. Тоді чуєм –Щасти, хлопці!– З-за борту піднімають видовжений коробок, шарудить обгортка й по руках вздовж рядів розходяться пачки сигарет.  Джип вже розчинився вдалині. В крамниці кладуть у пакет мінералку, печиво, чай, питаємо скільки, – час бігти назад, продавчиня ретельно зав’язує вузол. –Які гроші, їдьте, опікає поглядом. Вертаємся до машини, в кузові настрій у всіх піднесений. І взагалі, здається, інші краще за нас розуміють куди їдемо. Горизонтом виростають бетонні громади чергового міста, згодом лишаються позаду. Вже під обід авто починає стабільно, кожні півгодини глохнути, й набридливе сидіння у машині змінюється таким самим нудним ходінням взад-вперед по узбіччю. Шофер раз у раз лізе під капот, відкручує, підрізає, щось знову докручує. Розминаєм не так щоб затерплі ноги, врешті знічев’я теж заглядаєм під капот – не допомагає.
       В посадці під деревами рвемо зелені пакети сухпая й сідаєм обідати. Вперше за день зникає шум – основний шлях стоїть трохи осторонь, тут машин майже нема. Трохи длубаємся в бляшанках з кашею й розумієм, що не такі вже й голодні. Курим, медом з крихітних пакетиків мажемо крекери й розлігшись, чекаєм на нову машину, суха трава лоскоче, лізе за комір. Поблизу рембаза й за півгодини приїжджає новий Урал, наш, винувато задерши передні колеса, зникає за військовим тягачем. На базі робити нічого і нікуди поткнутись: довгі ряди височенних гаражних воріт з одного боку, просто неба ряди запилюженої техніки з іншого. Тиняємось від однієї машини до іншої, уважно, від нічого робити роздивляємся БТРи й БМПешки, всі їх покручі і підвиди. Вицвілі й пошарпані, на колесах і без, напіврозібрані і цілі, без чорних соломинок своїх кулеметів всі вони скидаються на задвір’я загубленої в часі колгоспної МТС.  
        Таблички на базі вказують на місця для куріння. Сутеніє й притлумлені долонями вогники навперемін спалахують де їм заманеться. Знудженість давно перейшла у втому. Одним своїм кінцем база помітно йде під ухил, й там, унизу, темніють трикутники армійських наметів. Один, середній дивиться верхівкою кудись вбік, але навіть цей, скособочений стає бажаним – аби де притулити голову. Врешті біля них опиняємся. Знову треба щось перенести. Ось, капітан покаже. Сутінки вже затирають обличчя. Але ще вгадуються погляди. Підходять двоє екіпірованих – бронежилети, підсумки, плетиво ремінців. Й слово за слово, бачу, як очі офіцера на секунду прикипають до чужої розгрузки, аби одразу байдуже ковзнути далі – рідкісна мить, ледь вловима, але така промовиста. Цього рефлексу в нас ще немає, десь так жінки за секунду оцінюють сукні потенційних суперниць. Разом з темрявою приходить очікуване авто. Всі рюкзаки, а разом і теплі речі закидаєм до маленького тентованого причепа. Туди ж набивається кілька тих, хто вповні так і не дізнається, як їм пощастило.
      Шофер тепер жене, не скидаючи швидкість, жодних зупинок не робить, і ніхто тих зупинок не питає. Невідомо де саме вона почалась, але ми в зоні антитерористичної операції.  Цей раз тенту над кузовом немає. Спочатку кілька чоловік стоять одразу за кабіною. Поступово всі перебираються вниз на підлогу, збиваючись там в одну купу. Лишаюсь стояти один. Здається ще трохи й серце не витримає. Надворі серпень й у ті короткі миті, коли шофер трохи скидає швидкість, холод відступає, але варто машині наддати газу, як вітер знову пробирає до кісток. Ховаюсь за борт, скоцюрбленими руками намагаюсь прикурити сигарету, нарешті з-під плащ-палатки трохи висовується Палич, забирає запальничку, добуває огонь і знову ховається. Розгинаюсь, на вітру сигарета, як не ховай у долонях, майже одразу згорає. Але трохи тепла потрапляє в легені. Підлогою туди-сюди катаються три РПГшки, значить одна десь під ногами, прокручую в голові варіанти, на випадок якщо нас раптом перепинять або обстріляють. Нічого гарного на думку не спадає. В мене єдиного лижні окуляри-маска – очі захищені, ніхто не просив, тому сам на себе кладу обов’язок стежити довколишнє. Пролітаєм тихі заспані села, чорне ніщо полів, пірнаєм у вибалки, знов ідуть поля. Далеко в полях з певною регулярністю великим цятками спалахують багаття, біля багать чорніють якісь машини. Крізь жовте скло окулярів все навкруги виглядає нереальним, наче дивишся в екран пошукового пристрою, й здається, ніби бачиш більше, ніж може розгледіти неозброєне око. Нарешті теж присідаю, втискаюся в передній борт, тут менше вітру, але аж нітрохи не тепліше. Коли машину починає штовхати, зриваюсь на ноги й перше почуття –  проспав!
           Фари майже впритул вихоплюють й знову пускають у темряву дивні чорні постаті. Деревця, це зусібіч обступають крихітні деревця. Машина повільно видирається пагорбом, вітру вже нема і в застиглому повітрі під фарами чорні пірамідки дерев нагадують химерний підводний ландшафт. Ще трохи гойдаємося ґрунтовкою й зупиняємся. Приїхали. Ми в розташуванні штабу, нам його охороняти. Вихоплюємся з машини, тут же під величезною грушею скидаємо всі речі й наступні півгодини дружно намагаємся з тієї купи вивудити свої сумки й рюкзаки. О, хвилини тривоги і відчаю, тиняюся серед засмучених інших – все погублено, десятий раз перекидаю догори ногами чуже манаття, поки не знаходжу сумку, тоді речмішок, з вмістом рюкзака подумки прощаюся, але врешті й він знаходиться. Небо вже сіріє, коли купу розібрано й кожен знайшов своє. Тут же під деревами біля наметів розкладаємо каремати й падаєм спати. Блаженні дві години сну. О шостій будять і прокидаємся в геть іншому місці – перші промені вже ріжуть зелень справжнього яблуневого саду. Зі сну зовсім не орієнтуємся на місцевості, нас ведуть лабіринтом зеленолистих ходів, вздовж свіжозрубаного вориння й імпровізованих душових, повз маскувальну сітку й брезентові глиби наметів, земля обіч то тут, то там провалюється в окопи. Біля котрогось намету стаєм у чергу й один за одним розписуємся, отримуємо автомати, тоді здоровенні металеві каски.
        Під’їжджає старенька Ніва, ковтає перших ліпших – мене з Льохою, трохи плутає садом, тоді через поле вивозить до посадки. У посадці серед дерев в кущах обладнано секрет – невеличка яма, що з одного боку переходить у міні-бліндаж. В ямі на земляних полках розкидано пачки дешевих сигарет, банки згущенки, ложки, димові шашки, батарейки «Крона». Нам показують куди під’єднати батарейки, аби спрацювали міни. Міни, які міни?! Бородатий хлопець тицяє пальцем вперед – он-там МОНки. Дає рацію, показує, як вмикати й що з нею робити. Нова інформація накриває з головою. Ніва зникає. Як і не було. Ми самі. Півгодини пальці лежать на запобіжниках, нарешті починаємо звикати, видихаєм. Крізь дерева тонко сміється сонце і війна потроху відступає. Дістаємо згущенку, палим сигарети. За дві години приходить наша зміна. Вибираємся з посадки й одразу тонем у сонці. Воно тепер скрізь, а під ним, на все поле тягнуться соняшники. Зброю кидаєм на плече, повагом, з почуттям виконаного обов’язку ідем – спішити вже нема куди. Льоха дістає телефон, просить сфотографувати. Тоді пропонує зняти мене, тицяє свій кулемет. Я віднєкуюсь. – Та давай, бери, всі з кулеметом фоткаються! З ідіотською посмішкою тримаю довгий незручний кулемет, мружусь на жовті соняхи. Льоха показує на екрані, як вийшло. Ніколи більше не бачив того фото.                      


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 22-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 19-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 19-11-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3172311782837 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …