Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2542
Творів: 46030
Рецензій: 89975

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Канікули (розділ 1-2)

© Max Gakh, 15-11-2018
1. Облиш надію кожен, окей?

Стоянка тривала всього якусь хвилину; ну, може, дві. Схожий на величезного залізного крота локомотив дав дещо обережний, зважаючи на ранню годину, гудок, і раптово розбуджений після короткого сну виводок брудно-синіх вагонів відповів йому невдоволеним глухим скреготом. Поїзд поволі рушив.
Провідник жадібно дотягнув сигарету до зморщеного фільтра, кинув недопалок на перон та з гуркотом зачинив за собою двері тамбура, по закопченому віконці яких ішла красива довга тріщина. Андрій поправив лямки рюкзака на плечах та озирнувся: крім нього ніхто не сходив. Перон, на який він зістрибнув з підніжки, метрової ширини бетонним хвилерізом пролягав між двома залитими морем блискучого чорного мазуту коліями – набравши солідний темп, поїзд зник у передсвітанковій імлі, звільнивши ту з них, яка відділяла перон від станції.
Станція була маленька, одноповерхова, крита високим шиферним дахом; на трикутному фронтоні виднілись об’ємні літери: НОВОЯРСЬК. На стіні висів таксофон, над входом горіла одна єдина, непристойно оголена лампочка. Андрій узявся за масивну, відполіровану десятками тисяч рук клямку та з силою штовхнув праву стулку дверей – вже за його спиною товста пружина потягла її назад та з розмаху грюкнула нею об сусідню, намертво зачинену, від чого голосно задеренчали замазані брунатною фарбою скляні ромби.
В залі очікування було темно. Дешева сіра плитка на підлозі та стінах робила приміщення схожим на громадський туалет. Пахло тут відповідно: бомжами, блювотинням, хлоркою; і ще чимось технічним, можливо, солідолом. Ряди високих дерев’яних крісел стояли порожніми.
Андрій завмер у нерішучості, розмірковуючи над тим, що робити далі. Обвівши поглядом стіну з заскленими віконцями кас, він помітив в одному з них слабке холодне сяйво, підійшов ближче та побачив, що це світився монітор комп’ютера, за яким сидячи спала касирка.
Очевидно, життя жінку не балувало. У неї було рихле, покрите зморшками обличчя, важке подвійне підборіддя, коротке, спалене пергідролем волосся та золотисті погони на темно-синьому залізничному кітелі. На столі, на складеному вдвоє номері “Високого замку” стояв недопитий стакан чаю у фірмовому латунному підстаканнику.
Андрій набрався сміливості та легенько постукав у скло.
– Я перепрошую…
З того боку почулось кректання. Касирка стрепенулась, протерла очі, глянула на годинник та нервовим рухом прочинила віконце.
– Слухаю... – почувся її млявий хрипкуватий голос.
Андрій розгубився. Цікаво, це вона зі мною говорить чи так, крізь сон? – подумав він.
– Я вас слухаю, – повторила касирка.
– Вибачте, але я це, спитати хотів… Звідси до міста автобус або щось таке ходить?
Злегка розкривши рота, жінка втупилася в Андрія круглими, порожніми, як у сови, очима. Схоже, їй потрібен був час, щоб переварити запитання.
– Не буде автобуса, дитино, – видихнула нарешті вона. – Мав бути, але щось не було сьогодні.
– Як це? – здивувався Андрій.
Жінка знизала плечима.
– А от так. Їздять як хочуть; і управи на них нема.
Андрій почухав потилицю.
– А які варіанти тут іще є?
З голосним хрускотом касирка розім’яла шию.
– Ну, таксі можеш взяти, якщо гроші зайві маєш, – її обличчям пробігла дивна гримаса, ніби вона збиралася засміятись, але в останній момент передумала. –  А нема, то так, своїм ходом...
– Ясно. Дякую.
Андрій відійшов від каси та зупинився посеред залу. Він вирішив почекати в надії, що касирка все ж запропонує якесь чудодійне вирішення його проблеми. Але замість цього вона лише зручніше вмостилась у кріслі та моментально задрімала – Андрій зрозумів, що надія померла, так по-справжньому й не народившись, і, похнюпивши голову, вийшов на вулицю.
Крізь протилежні до перону двері він потрапив на невеликий асфальтований пустир, що, вочевидь, задумувався як розворотне кільце з високим бетонним ліхтарем по центру. Під ліхтарем сиділа велика руда вівчарка. Пес підняв голову на скрип дверей та зацікавлено втупився в Андрія. Андрій озирнувся, щоб краще зрозуміти, куди потрапив: ні таксі, ні крамниць, ні людей. Нічого... Ну що ж, дорога тут одна єдина, значить вона до міста, здогадався він. І, не поспішаючи, рушив.
Ліхтар залишився позаду, над полями змикалася ще но-нічному густа, але вже приречена темрява. В повітрі розлилась та терпка шовковиста свіжість, з якої зроблені літні ночі. У небі над головою розсипані були діамантові крихти зірок.
Дорога ішла строго прямо, крізь темний порожній простір. Батарейки у плеєрі сіли, відволіктись було нічим. Дійшовши до розвилки, Андрій зупинився. Небо на сході стрімко сірашало, і на дороговказі вже можна було розібрати, що до міста сім кілометрів. Поля поросли високою соковитою травою. В підніжжях далеких пагорбів починався сосновий ліс.
Андрій прислухався та почув шарудіння камінців на асфальті у себе за спиною – слідом за ним хтось ішов. Він обернувся та побачив собаку, того самого, рудого, з-під ліхтаря. Пес і собі зупинився. Вигляд у нього був не голодний і не нещасний, швидше просто знуджений. Андрій присів та простягнув до нього руку.
– Здоров, чувак... Тебе як звати?
У відповідь пес лише зміряв його довгим мовчазним поглядом та якось невизначено похитав головою.
– Разом підемо? – запропонував Андрій.
Пес, очевидно, погодився. Він опустив голову та замислено побрів уперед, не звертаючи на нового знайомого жодної уваги. Андрій зрозумів, що повагу місцевих ще треба заслужити. І рушив слідом.


2. Жид жида в біді не покида

Згідно Андрієвих підрахунків вони встигли пройти третину шляху, коли завісу ранкових сутінків прорізало світло фар. Пес зупинився та озирнувся: машина – брудно-жовті “жигулі” – наближалась повільно, з видимим зусиллям долаючи кожен метр дороги. Високе істеричне завивання двигуна підказувало: автомобіль доживає останні дні. Хоча, цілком можливо, ці останні дні тягнулися ще від часів Андропова.  
Андрій відступив на узбіччя. Він не збирався стопити – в таких місцях у такий часто ніхто ніколи не зупиняється. На його здивування, обігнавши його, “жигулі” самі скинули швидкість та притислися до узбіччя. Крізь вікно з боку водія висунулась та помахала волохата рука.
– Сідаєш? – почувся сильний життєрадісний баритон.
Андрій глянув на пса. Пес на нього.
– Але я не сам, – гукнув Андрій у відповідь.
Голос із машини засміявся.
– Ну то давай на заднє свого дружбана закинь, та й поїхали!
Андрій послухався. Власне, як тільки він відчинив задні дверцята “жигулів”, пес сам застибнув усередину, вмостившись на підлозі під сидінням – саме сидіння було зайняте об’ємними картонними коробками, обрізками вагонки та мотками дроту. Андрій сів спереду, взявши рюкзак на коліна. Машина рушила.
Водієм “жигулів” виявився товстезний дядько із широким рожевим лицем та маленькими добрими очима. На ньому була не першої свіжості сорочка на короткий рукав та темно-зелені штани з підтяжками. Пахло від нього добротним робочим потом та сигаретами.
– Тебе як звати? – спитав дядько.
– Андрій.
– Андрюха, значить… А мене дядя Коля. Будем знайомі! – дядя Коля простягнув свою велетенську, ніби пластилінову лапу. – До міста?
Андрій кивнув: до міста. Він окинув поглядом салон. Перед вітровим склом гойдався старий компакт-диск з іконою Миколи Чудотворця; у прозорому кристалі, одягненому на ручку коробки передач, росла темно-червона троянда. Радіо ловило погано. Крізь тріск перешкод пробивались лише окремі, неймовірно спотворені уривки пісні Джоан Осборн про бога в автобусі.
– Ти зі станції? З нічного?
– Ага.
– А сам звідки?
– Зі Львова.
Дядя Коля таємниче усміхнувся, очевидно, згадавши щось приємне, що пов’язувало його з цим містом.
– Львівський, значить, пацан... Вчишся?
– Та от, перший курс закінчив.
– Перший, всього лиш? Ех, Андрюха, де мої сімнадцять… – дядя Коля ностальгічно зітхнув. – А сюди шо? До діда-баби відправили?
– Тут дядько живе – жив точніше. Тепер квартиру продає; побути просив, подивитись. Він через тиждень на бусі приїхати має, речі забрати… А ви теж тут живете? – спитав Андрій, щоб якось підтримати розмову.
– Аякже! Тільки знаєш, я б теж усе тутка продав і звалив би звідсіля к чортовій матері, як твій дядько, – дядя Коля зайшовся божевільним реготом, від чого все його тіло затремтіло в дрібних конвульсіях, ніби тісто в бетономішалці.
– Чому? – поцікавився Андрій.
– Чому? – дядя Коля похитав головою. – Таке скажеш… А кому ж тут жити захочеться? Роботи нема; половина народу он за бугром по заробітках сидить. Друга половина на стакан присідає. Або по тюрмах.
– Мій дядько в Португалії п’ять років був, – підтвердив його тезу Андрій. – Оце вернувся якраз. Квартиру продасть і назад поїде.
– І правильно! – впевнено кивнув дядя Коля. – Тутка життя ще довго не буде. Не люди, а звірі; шось не тойво, то заживо загризуть! А в телевізор глянеш – одні морди жидовські...  
Андрій не знайшов, що на це відповісти, і хвилину-дві вони їхали мовчки.
– Нам з них треба приклад брати, – з несподіваною твердістю промовив дядя Коля.
– З кого? – не зрозумів Андрій, який встиг забути, на чому закінчився попередній шматок розмови.
– Із жидів. Вони своїх в біді не лишають – рука руку миє!.. От я їду, дивлюсь: ти стоїш на цій самій, обочині. Міг по газах і тю-тю – моя хата скраю! Але ні, думаю, треба стати, помогти пацанові, – дядя Коля відірвав праву руку від керма та підняв угору вказівного пальця. – Треба людиною бути, розумієш?
Андрій кивнув.
– Розумію.
Дядя Коля усміхнувся безрозмірної ширини усмішкою.
– Ех, люблю я вас, молодих... Файні ви є, обезбашені!
З радості він сильніше натис на газ. П’янкі аромати поля, роси і високих трав увірвались крізь опущені вікна, вступаючи у відчайдушну боротьбу з застояним смородом прокуреної обивки. По мірі наближення до міста радіосигнал суттєво покращився, статичні шуми набули певної ритмічності та перетворились на музику. Можна було розібрати, що місто спить, голова болить, і летять пусті години. І що, якщо світ такий малий, то скільки можна кудись там іти?..
Андрій усміхнувся; він і правда радів, що йти нікуди не треба було. Його безіменний лахматий компаньйон лежав під заднім сидінням, поклавши голову на передні лапи. Машина проїхала повз кілька запилюжених слив, трансформаторну будку на кривих бетонних ногах та павільйон покинутої автобусної зупинки, мозаїка на стіні якого прославляла сумнівну радість соціалістичної праці – далі лежало місто.
Воно з’явилося несподівано. Його обриси різко виросли з-за асфальтного перекату, освітлені золотистим ранковим сонцем, що встигло піднятись над соснами. Дев’ятиповерхові будинки стояли суцільною стіною силікатної цегли, розфарбованою світанком у ясно-рожеве – Андрієві відразу згадався малюнок з підручника всесвітньої історії за восьмий клас: Мури древнього Вавилона (реконструкція). Сірою змією шосе проповзло повз обгороджене барикадою зношених протекторів СТО, прошмигнуло всередину міста та стало центральною вулицею з рядами струнких ліхтарів та густо-зеленими липами, висадженими по краю тротуарів.
– Ну, приїхали… Тобі куди? – спитав дядя Коля.
– Будівельників вісімнадцять, – Андрій точно не пам’ятав, де це, але тут усе було поруч. – Знаєте?
– Та знаю, як не знати!
На центральному перехресті, біля скверу “Просвіти” з похнюпленим бронзовим кобзарем дядя Коля повернув праворуч, на Будівельників. Високі свічки дев’ятиповерхівок тут чергувалися з низькими та видовженими панельними хрущовками. Метрів за триста “жигулі” різко загальмували.
– Оно маєш, Андрюха, вісімнадцятий номер, – показав дядя Коля на сіру цегляну коробку, яка нічим не виділялася з-поміж інших.
– Дуже вам дякую! – Андрій відчинив скрипучі дверцята та виліз у ранкову прохолоду. Трава парувала, кришталево-синє повітря прошивали тонкі стріли сонця.
– Та ради бога, нема за шо! Дружбана свого оно не забудь, – нагадав дядя Коля. – Файний вівчар. Як звати?
– Його?
Дядя Коля вибухнув реготом.
– Ну не мене ж!
Андрій знічено знизав плечима.
– Та я й сам не знаю... Він від станції за мною ішов.
Дядя Коля посерйознішав.
– Значить, це саме, сподобався ти йому. Ми відповідаємо за тих, кого приручили! – виголосив він. – Розумієш?
– Ага.
– Ну давай... До скорого! – дядя Коля міцно згріб Андрієву руку у своїй, натис на газ та назавжди зник із його життя в золотому мареві серпневого ранку.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Т, 21-11-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.56436419487 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …