Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2554
Творів: 46328
Рецензій: 90460

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Гоголівський ярмарок-2018: Nataliya Hammouda/Dutka. Живий живе гадає...

© Конкурс Гоголівський ярмарок, 10-11-2018
– Христос посеред нас,– промовила жінка у чорній хустині, вхопивши ложкою кілька зерен пшениці, і поки гості відповідали "є і буде" вийшла за двері.
Тільки що Параска похоронила чоловіка. Прожили разом півстоліття. Як вже було –так було, але зла вона на нього вже не тримала. Простила йому все, коли на кришку труни кинула грудочку землі.  Хай йому Бог все простить...
... –Василь лежєв на катафельку*, як квітка. Виділа–с, Ганько? Як живий, правда?
  – Правда, Юстино. Шкòда хлопа, –відповіла Ганна, запихаючи  до рота великий шмат вареної ковбаси.  
  – Не хлоп був, а дуб!  Царство му небесне.  Нема єдної баби в селі, жи би за Василем не заплакала.
  – Ая–я, не кажи. Такі правда,  –перехиливши склянку "Тархуну" і обтерши рукою рота відповіла Юстина.
  Коло Юстини примостилась Іруська,  Василева  сусідка і подружка Ганнина і Юстинина.
   – Йой, дівки, я сама таким сі сплакала за Василем. Добрий був хлоп, порєдний, робітний*. Коли–м не попросила, ніґди* ми не відмовив: косу наточит, сапу поклепає, цвєка* заб'є...- перечисляла  жінкам Іруська, – бо я– баба сама, хлопа не маю...
   – Був безвідказний? – протягнула Юстина примруживши око.
   – Що правда, то правда, – обірвала Іруська, ледь  стримуючи сміх, бо всі три знали про що йшла мова.
   – Наливай, Петрівна, –почулося  в іншому кінці столу.– За такого хлопа гріх не віпити.
Петрівна, ще одна сусідка, налила собі,  і  ще двом жінкам, що сиділи поряд. Юстина і Ганна наповнили свої гранчаки.
  – Ну, що... най му там буде царствіє небесне!– виголосила повна червонощока  жінка у чорній з квітами хустині, на обличчі в якої не було ані нотки суму. – Най му Бог не памнітає того, що ми забути не годни!
  – За Василє... гмммм, той–во, кажу,  най му буде вічна памніть. –Жінки потягнулись одна до іншої стаканами, але одразу ж опам'ятавшись, що за покійних не цокаються, розняли їх і швидко перехилили до дна.
  – Ото файний похорон му Параска зробила. Ади, на столах чого лиш нема: кубаси трох видів, і сири, і риби, і салати. А горівки всякої кілько, і вино, і солодка вода... – продовжувала червонощока жінка, закусивши оселедцем.
  – А хліб–хліб ади всьой домашний!  Мой–мой! Не похорон, а вісілє,– донеслася розмова з–за іншого стола.
  – Видко, жи му всьо забула,– штовхнула Юстина Іруська.– А ми не забудем. Де таке забути? Ото був хлоп! Ото був до бабів справец. Нікотра з нас не пошкодувала, жи попробувала того хрукту*.
  – Хі–хі, –відповіла Іруська сміхом на слова Юстини.– Ну, вип'єм по другі* за Василє, на му легко сі лежит. Най відпочине хоть на тім світі, як на сім спочинку не мав. Ади, як жив –так і вмер! Землє єму пухом, а нам живе гадати. Наливай, Петрівна, бо в тебе легка рука.
  Гранчаки спорожніли вдруге. І хоча за померлих більше двох разів не п'ють, за Василя пили. Гріх було не пити–"добрий був хлоп" і  "такий файний похорон".
  За чоловічим столом помалу почали голоснішати розмови. Хтось згадав Василеву молодість, хтось роботу комбайнером  і заслуги покійного перед селом.  Розмова плавно переходила з минулого в теперішній час...
  ...– То траба було так вдати: вмерти на бабі в сімдесєть років,– щоб почули усі виголосив уже добре нетверезий сусід Гриць. –А вона хоть на похорон  прийшла?
  –Тихо! Вона яким лицем прийде? Що вже му згадувати? –штовхнув Гриця товариш по лаві. –Пий і закусуй тепер, бо вже пізненько, а ми ще тверезі.
  – Я не згадую, я й сам би так хотів... – потер чуба Гриць і опустив очі,– Моя Сенька вже зо дваціть років як окремо спит...
  – Вуйку Василю,– звернувся якийсь молодик до дяка.– Може зробим перерив тай заспівємо?
  Дяк роззирнувся, потер себе по животі, витер рукою масні від олії губи і кашлянувши затягнув:
  –Ві–і–ічна–я па–а–а–ам'ять!
  – Го–спо–ди, По–ми–и–и–и–луй! –  залунало за столом. – Со святими упокой... душу усопшого раба тво–о–оє–є–я–я!
  Почали розносити борщ. Хоч кожен уже щось перекусив, але борщ був невід'ємною частиною похорону.  А до борщу і по чарці.
  – Ну, Грицю, наливай, – скомандував товаришу глухий Тимко, не помітивши, що його гранчак вже був повним і чекав лиш, аби згадати добрим словом  про Василя і випити. Гриць піднявся з стаканом у руці і помовчавши секунду викрикнув:
  – За Василє! Най му там буде добре!
  – Стрийку, кажіт "вічная пам'ять"– штовхнув Гриця племінник зціпивши зуби,  але було пізно. Спиртне вже текло до шлунка і потребувало миттєвої закуски.
  – Розступіться, розступіться, би я вас соусом не облила,–  веселенько заторкотіла Оленка,  Василева племінниця, що прибула на похорон вуйка з самого Києва, бо покійний записав весь маєток на неї, так як дітей власних не мав. – Голубці такі добрі. Чуєте, як пахнуть? Їжте, вуйцю Грицю. Нате вам тарілку особисту, решта по двоє до тарілки. Закусуйте, аби  все мені з'їли. І пийте... Наливайте...
  Гриць взяв з рук  дівчини тареля з голубцями і швидко встромив вилку у страву.
  – Вуйку Грицю, на сухо не їжте,– запросив наповнити стакана молодий чоловік, що сидів напроти, і вже почав цідити Грицеві  сто грам. –Якби ж не було чим запити, але ж є...
  – Що є– то є, –підтакнули чоловіки підставляючи і свої  гранчаки. –Ну – за упокій душі...
  Перевернули й до голубців.
  Жінки вже також розчервонілись від горілки змішаної із вином.
  – Ото добрий той "Кагор"! – почала розмову Ганна, коли за чоловічим столом затихли розмови, бо всі після чарочки поїдали теплі голубці.
  – Ая–я, солодкий такий. А в голову йде. Я вже п'яна! – додала своє Юстина, і до Іруськи,– якби які музики  я би вже й гуляла.
  – Боже, прости ї дурні гріха,– перехрестилась Іруська, бо чи то мудрішою була, чи пила через раз,  та не так сп'яніла.
  – Со святими упокой....– зятянгув дяк після голубців.
  – Вічна–а–я па–а–а–а–м'ять!–зятягнув хор.
  Як тільки закінчили співати, наднесли картоплю з грибами та тушкованими стегнами. Аромат заповнив усю кімнату, яка і без того вже пропахла цибулею від маринованих оселедців, часником від пампушок, з якими їли борщ, і квашеними огірками, яких добряче досипали до вінегрету. За столами знову почався рух. Люди вже почували себе вільнішими, кожен наливав собі сам, а хтось і по два ризи. Розмови стали веселішими, жвавішими. Навіть глухий вуйко Тимко, який досі мовчав, наче раптово прочув*, бо почав розмовляти нарівні з іншими. Жінки навпаки втишились, поспирались на спинки диванів схрестивши руки на животах і слухали про що говорять чоловіки.
  – А памнітаєш Василеве вісілє,  як ми йому Параску через ліс вели? Га, Тимку? – запитав Гриць.
  – О, як не памнітаю. Ти був першим, я був другим. А Василь так і вмер і ніц не знав.
  Гриців племінник зблід від почутого, і вже почав дядькові знову наливати, але Гриця було не зупинити. Горілка робила своє.
  –Та він собі раду давав, –продовжив Гриць. Ану, котрої баби в селі не мав? І твою... і мою...
  –Та мав... –понуривши голову відповідав Тимко, а потім раптом згадавши, що глухий, зробив вигляд, що не почув.– Що? Не чую. Що?
  – Памнітаєш дівчинонько, як я тебе бавив, а в тебе був кривий пупець, я його напра...– затягнув вставши з місця Гриць, але племінник різко шарпнув його за кукав і всадив на лаву.– Стрию, вгомонітьсі,  ви на похороні!
  Люди за столами почали шуміти, заспокоюючи глухого Тимка, який все чіплявся до Гриця, щоб відповів йому на те, чого він скоріше не дочув. Гриць молов язиком щось незрозуміле але голосно. Прикрикнули на Гриця і жінки, щоб трохи втихомирився. З сусідньої кімнати відгородженої
тільки аркою попри стіл повний наїдків на той шум почали пхатись  хористи, щоб подивитись, що там твориться. Дяк, який сидів посередині двох кімнат бачив усе, але  не звертав уваги, все доливаючи і доливаючи собі і паламареві "Кагору", наче п'ють його востаннє в житті, а під кінець вже випивали за здоров'я Параски,  що так гарно все зготувала і за кухарчине здоров'я голосно вдаривши чарками.  Про Василя наче б і забули.
  Після останньої чарки, які випили до "налисників* з маком", гості разом із дяком і паламарем ще раз заспівавши " Вічна–а–я па–а–а–а–м'ять" почали виходити на подвір'я. Вийшла на поріг і
Параска, щоб подякувати всім  та випровадити людей до брами. Очі жінки не були червоними від сліз, а обличчя не виглядало дуже сумним. Чоловіки можливо й не помітили, а жінки виправдали все тим, що як би там не було, а Параска таки має рацію  тримати зло на чоловіка, бо й справді, не кожен чоловік вдасть так, як Василь –вмерти у ліжку коханки.
  – Але шкода Василє!
  – Але то був хлоп, як дуб...
  – Ото був файний похорон...
  Люди розходились, і тільки  глухий Тимко присівши під плотом ще додумував сказані Грицем останні слова: "І твою мав... і мою..".

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Твір прийнято на конкурс

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Конкурс Гоголівський ярмарок, 13-11-2018

Майстерно

© Вікторія Т., 11-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 10-11-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7339940071106 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …