Він народився семимісячним, кволеньким і слабеньким. Марія Самсонівна, санітарка районної лікарні, лише подивилася, пхикнула і сказала:
- Оце – не вишкябається. До вечора ще заціпиться. Ще б пак - менше кіла ваги. Та ще й диви яке – калічкою виродилося. Отакі б лєпше б і не народжувались.
Санітарки у районних лікарнях все знають краще за лікарів, навіть без всіляких медичних інститутів. Їм, санітаркам, для діагнозу не потрібні аналізи і рентгени. Вони все бачать наскрізь. Скаже отак і отак – ніби печатку поставить.
Але не цього разу. З приводу «вишкрябається» і «заціпиться» Марія Самсонівна помилилася.
Дитя, всім на подив, ніяк не «заціплювалося», продовжуючи слабенько пищати-«уакати». І… вижило, вишкрябалося. Довго борсалося, хворіло, то завмирало, то віддихувалося… Мати змордувалася з ним вщент. Уколів стільки перевели, і всіляких крапельниць… Бісова аптека таку копійчину гендлює, що хоч заради того дитя й останню корову продай. Але воно ж вижило! Все ж таки вишкрябалось, вибороло своє місце під сонцем. Всякому живому хочеться ходити по землі й дихати, егеж?
Вижити – вижило, а от з приводу «калічки» - тут віщунський дар Марію Самсонівну, як то кажуть, «непідкачав». Тільце у хлопчика було якесь зкуцьорблене, груди - вип’яті назовні, ніжки – зовсім малесенькі і якісь покручені, а ручки – навпроти, непропорційно довгі, важкуваті, завеликі по відношенню до тіла, неначе чужі, від когось іншого. Ще й з незрозумілою складкою на внутрішньому боці. Попа – теж, «грішним дєлом», якась «потрійна»: є щілина вертикальна, як у всіх, одначе є і горизонтальна, яка накриває зверху вертикальну. Що тут скажеш – таки воно калічка і є. На жаль, буде калікою, як то кажуть, інвалідом з дитинства. А може й вирівняється – хто його знає?
Назвали хлопчика Анатолієм.
Самостійно ходити хлопченя навчилося лише років у п’ять, і то – дуже поганенько. Коли Толя пересувався, то так, ніби між своїх маленьких, немов пташиних, вивернутих назовні ніг тримав невидимого м’яча - всім тілом повертався, переступаючи, кидав вперед одну ногу, потім, перевалюючись на іншу сторону – другу. Ніби качка. Груди так і залишилися випнуті, неначе попереду мав горб, який діставав аж до підборіддя. Зате руки були довжелезні, міцні, і сила з’являлася у тих руках не по літах значна.
Час йде невпинно, він виріс ще. Пішов, як всі діти, до школи. Хлопці бігали на перервах – а він за ними шкандибав. Лупили його шкільні урвителі добряче, раз і ще багато разів. І підсміювалися, і зачіпали, і голосно реготали, показуючи пальцем, й звісно, прозивалися – і «каліччю» обзивали, і «виродком», й «жабою»… І таке буває. Вчився Толя Шпак дуже погано, на самі двійки. Вчителі мали з ним чималу мороку; втікав з уроків, ще з другого класу привчився палити, плювався, матюкався, сіпав дівчаток і крав у мами з гаманця гроші.
А що – хіба у вашому селі не так? Чи, може, у вас діти «з особливими потребами» навчаються у спеціальних школах з психологами, басейнами і масажними кабінетами? Ні? То нема чому дивуватися.
А він все зростав. Коли йому було років п’ятнадцять вже, сталося таке…
На селі називали хлопця частіше за прізвищем – Шпак. Тольчик Шпак.
Він вже на той час давно остаточно закинув школу, і щоб не сказав ніхто, що байдикує, підпомагав пасти сільську череду. Отак шкандибав позаду, аби рахувалося, ніби щось робить. Якось рано вранці вигнали вони з дядьком Сірожою корів на леваду. Отож, вигнали череду – «планетний» дядько, сам до себе скрикуючи і розмахуючи руками – так, ніби відганяв якійсь, лише ним бачені «планети», заходивсь розкладати сніданок. А Толика на дух як потягнуло кудись.
- Що, приспічило? – загигикав старший пастух, спостерігаючи, як Толик упірнає під кущі. – Лопушиння не забув? - І продекламував, нещадно плюндруючи вірш: – «Сижу я під дубом і думку гадаю».
Тольчик лише відмахнувся, скоріш пошкандибавши подалі, на узгірок. Було таке примітне місце. З боку левади пройдеш через виїдену й засрану людьми й худобою посадку, й вийдеш до кручі. Станеш там на краю – видно все-все: і поля, і ставки, і куряву над дорогою на район, і перехрещений дротами ЛЕПів небокрай…
Отож, вийшов він до крутосхилу… Сонце вдарило прямо у вічі, залоскотало вії… Щось усередині неначе прокинулося, побігло по тілу, піднялося хвилею. Відчув, як натяглася на ліктях сорочка, і штани позаду, на кіпчику, почали напинатися. Здивовано скинув на руки сорочину. Подивися, якось вивернувшись, собі під лікті, і за плече... З тих досі незрозумілих складок шкіри, які у нього завжди були від народження на зворотній частині рук від мізинців до ліктів і аж під лопатки, виринало і саме по собі вилазило, стрімко випростовуючись… сизе жорстке пір’я. На кіпчику – також: приспустивши штани, глянувши, вигнувшись на поперек, виявив, що з-під кіпчика, з тієї «горизонтальної» складки виростає здоровенний пташиний хвіст.
І це було так… Відчуття таке саме, ніби привиділася яка гола дівка, і починало стовбичитись в штанях. Ні, такого слова як «ерекція» Тольчик не знав. Він і говорити не навчився як слід, досі шепелявив, пускав пухирі і плювався слиною, намагаючись розмовляти.
Отож, підійшло йому у паху… А коли дійшло до мізків, коли закінчився ступор й відпустила розгубленість, то заборсався, заметушився хлопець, намагаючись сховати оте… Перелякався, аж заплакав. Руками пхнув отой сором назад, аж качався по землі, збиваючи реп’яхи і вимастившись у свіжих коров’яках. Як навіжений, кинувся подалі, на інший край посадки, заховався у гущині, сидів там півдня. І таки сховав; заспокоївшись, таки зарадив отій дичині, потроху якось запхалося пір’я саме собою туди, звідки вилізло.
Повернувся до череди… І отримав купу лайок і добрячого запотиличника від дядька Сірожі, бо тому вже й випити «пацьорку» отої що дід Семен гонить на продаж зранку не було з ким, бо кругом самі планети, і всі непитущі.
- Ну ти й годен посидіти, серун… Вже й обід… Напевне мотузку проковтнув. А чого це ти увесь у кізяках?
Отаке буває. А щоб воно йому…. Перейшло якось. Погнали череду на стерню.
Аж десь через рік…
Померла баба Нюра, сусідка. На обіді мама не угледіла – вперіщив Тольчик добрячу чарчину – він вже, як і усі хлопці на селі, почав близько до оковитої прикладатися. Звечора, п’яний, захропів на «літньому» ліжку під грушкою. Вночі йому неначе стрельнуло – піднявся й пішов. Вийшов за село…
Прийшов на узгірок за левадою. Скинув одежу, залишившись голим. І сказав сам собі «Ну шо, суко… Каліч немічна. Давай. Випускай пір’я». Чекав, чекав… Матюкався брудно і страшно – на себе, і на увесь світ – спочатку упівголоса, а потім і уголос.
Нічого не вийшло. Потрусив руками, прошкандибав, помахав неначе крилами… Нічого не виходило.
І стало так прикро, так гірко і сумно…
Думав повіситися. Зняв пасок і почав примірятися до гілляки. Але не повісився, кинув те – просто заволав матюка з усього горла, розлякуючи нічних птахів й жабиння на ставку… Аж луна пішла: «Ідіть ви всі на…й!!!»
Плюнув спересердя, одягся й пішов додому. Напився смердючої кисличної бражки, яка дозрівала у бадді, й ліг досипати під грушкою.
А за кілька днів, коли був тверезим, якимось «розм’якшеним», ранком, раптом відчув – зараз. Залоскотало під віями і по всьому тілу. Одразу вирішився – побіг на леваду. І там лише скинув одяг – пір’я вискочило – здоровенне й пружне. А він набрав у груди побільше повітря, пошкандибав, розбігся…
Махнув руками – і полетів.
Не знав сам – звідки він так вміє. Легко й невимушено тримався крилами за пружне повітря, хвостом направляв куди летіти. Від землі підіймалися потоки – вітер свистів і холодив тіло. Земля плила, й розгойдувалася, здоровенна, внизу, і ставала все більшою, і видно було все далі і далі, аж до самого міста… Засміявся, голосно зареготав: птахи літали нижче за нього! Підхопила і розперла спотворені груди страшенна, дика, всезахоплююча радість.
- Я лечу! – крикнув Тольчик зверху до корів на леваді, і до «планетного» дядька Сірожі.
- Я лечу! – крикнув до птахів.
- Я лечу! – закричав маленьким сірниковим коробочкам- хатинкам села, і мурашкам-людям…
Отак літав би й літав. Але на височині – холодно; він швидко змерз, відчув, що руки-крила німіють і важко махати; помалу, колами почав спускатися, цілячись на той самий узгірок. Краєм ока бачив село; люди зупинялися й тицяли пальцями у небо, на нього. Ще б пак – з крилами, з хвостом і голе без трусів летить отаке…
Маленькі криві ніжки не впоралися: треба було пробігти, щоб погасити швидкість, а він зашпортався і гримнувся. Й сильно забився. Пір’я відразу сховалося.
До нього добігли і обступили.
- Це ти літав? – з несамовитою жагучою цікавістю питали односельці, ніби тут, на узгірку, був ще хтось, кого можна було запідозрити у літунстві. – Як це ти таке робиш?
Тольчик, голий і змерзлий аж синій, у відповідь щось мимрив.
- Мабуть, зламав ногу, - сказала Христина Ігнатівна, сільська поштарка. – Долітався. Треба до фельдшера.
Тольчика посадили на мопед Христини Ігнатівни, і повезли до ФАПу, а потім до райцентру у лікарню на рентген.
Закритий перелам гомілки. Довго зросталося. Вже й настала зима.
- Ану, політай, - говорили Тольчику хлопці біля клуба, куди він приплентав якось, маючи ногу у гіпсі. А дівчата, хильнувши пива з дволітрових пластикових бутлів, хором заспівали приспів відомої пісні:
«Толька, толька, толька, толька - етого мало!»
Але Тольчик, може, й хотів би ще політати, та зась. Знав точно – нічого не вийде. По-перше – нога, не розженешся. А друге - нема лоскотання у повіках; це ніби коли ти сам чхаєш, а коли намагаєшся зімітувати.
- От ніхто, ніхто не вірить, що наш Тольчик Шпак літав - ні в сусідніх селах, ні в районі, - бідкалися Тольчині односельці.
- Та він - брехун, - говорили вже, чомусь називаючи Тольчика брехуном, коли він говорив що таки літав. – Нічого він не літав. То все якась фігня.
А у хлопця ще кілька разів відбувався отой внутрішній свербіж і лоскотання. Але нічого не відбулося, стерпів: зимою літати не хотілося, бо холодно. Весна теж була не дуже теплою… От вже десь в кінці травня, як розтеплилось… Якось Тольчик вийшов ще вдосвіта на узгірок, скинув одяг, замотав зараньше приготованою ганчіркою й мотузкою причинне своє місце – так щоб не заважати хвосту… І дочекався. Лише подивився на схід сонця, у носі, й під повіками розігналося оте лоскотання…
Випорснули крила. Підскочив, і полетів – удруге у житті.
Довго літав, і далеко. Аж над Вінницькою трасою пролетів. Замерз так, що не те що посинів – почорнів. Накричався, літаючи, наспівався пісень, яких знав…
А потім сів, приземлився. І цього разу нічого не зламав.
І що, далі хтось чекає, що у Тольчика щось у житті змінилося? А нічого не змінилося. Був ще один невеликий спалах розмов на селі про «отого літуна», бо хтось угледів, що він знов літав. І все. Нічого більше не відбувалося.
Більше Тольчик не літав. Десь там, у іншому світі, у закордонах, якісь британські чи які там ще бувають вчені виховували штучну вівцю, винаходили нові смартфони й лаштували роботів; журналісти полювали на сенсації, у Інтернеті ширилися дописи про «собаку, яка розмовляє» і про свиню, яка народила схоже на людину порося. Десь там. Далеко. У селі нічого такого не буває.
Мамин кум допоміг влаштувати Тольчика сторожем у охорону ставка. Там треба було стягувати гроші за риболовлю. Але рибалки давали, найчастіше, тією ж бурячанкою. Тольчик щодня ходив п’яний – які там польоти, або не повзав.
Потім Тольчика вигнали зі сторожів. І почав він збирати по смітниках і красти залізяччя- металолом. Спіймали на крадіжці, був суд, але каліці дали два роки умовно. Життя котилося неначе копійчина під стіл. Коли Тольчику було ледве за тридцять, виявилось, що він захворів на туберкульоз, ще й якийсь мульті… резистентний, чи як воно там ота зараза називається. Як потрапив до тубдиспансеру, то й місяця не пройшло, якраз на Покрову й помер.
І, напевне, померши, полетів. Утретє і у останнє.
