—Топельниця йде, Топельниця! — галасували діти і швиденько розбігались по домівках, коли десь на горизонті з’являлась стара Настя Шпегова. Їй було років вже десь, певно, з вісімдесят п’ять. Ходила у якомусь чорному лахмітті. На голові — хустка-бав’єнка, сама згорблена, з великим костуром у руках. Отак опиралась на нього та й ішла. Йшла ще досі міцною ходою, навіть досить швидко, бо давав ще Господь сили. То навіть могла і до крамниці піти та принести собі свіжого хліба. Щось думала про своє, на сонце майже не дивилась і на людей теж.
— Бабцю, бабцю, а чого її називають Топельницею? — мала Іринка чула вже то не раз від людей у селі, а тепер з цікавістю присіла коло своєї баби. Баба сьогодні мала гарний настрій, то почала розказувати:
— Та, дитино, була то така історія. Колись та Настя Шпегова була дуже гарною дівкою. Як було їй літ зо двадцять, то така красуня була, що до неї іншим дівкам в селі було далеко. Що тут скажеш? Перша дівка. І по весіллях дружчила, і співала на ціле село, бо голос мала надзвичайний. Як затягне журливої такої, то село аж притихало. І в церкві хоругви перша тримала. А як танцювала! Як який хлопець візьме на вечорницях танцювати, то вже ніхто на ніяку пару не дивиться, тільки на одну. Отак воно було.
А сталося таке. Був спекотний липневий день. Десь пополудню зібрались сільські дівки до річки купатись та й почали кликати Настю. Настя не дуже мала охоту йти. Але так її вмовляли, так вмовляли, що таки вмовили. Помалу пішли пасовиськом до річки. А спека, спека така, що аж трави повигоряли. Тепер, дитино, такого літа вже нема. Все дощі якісь падають, клімат змінився. А колись літо було справжнім літом. Я тоді ще малою була. Може, яких сім-вісім літ мала. Але як сьогодні пам’ятаю той день. Ми, діти, купались там вище, де мілина. Як кажуть, де жабі по коліна. А дівки старші пішли купатись далі, там, де глибина. Всі у білих довгих сорочках. То спочатку було чути сміх, радість, веселощі. Тішились усі, одна одну на воді за сорочки хапали, співали та пританцьовували, жартували собі так. Потім по колу плавали. Такі у них забави були. А потім ми почули, що почався якийсь крик-лемент. Дівки почали з води на берег скакати. Ой Боже, Боже, а то, виявляється, Настя заплила на то місце, де людей отак крутить якась нечиста сила та й тягне у темні глибини. Отак її і закрутило, і потягнуло на дно.
Якраз берегом ішли хлопці — зібрались у неділю пополудню до лісу. Як почули той вереск, кинулися туди. А один з них, певно, плавець був найліпший і безстрашний. Як скочив у воду, то й Настю з води витягнув. Кажуть, що довго боровся з Топельником. Той не хотів дівчину з своїх міцних лап випускати. Тримав її міцно і реготав. Реготав так голосно, що аж луна йшла по усьому селу. Здригались гори, ліси і хати. Здригалися людські душі! Чорна хмара покрила тоді всеньке село. Вітер знявся страшний! Ламав дерева, завивав голосно та завзято. Люди поховались по своїх домівках. Морок та страх стояв такий, що здавалось — прийшов кінець світу. Та хлопець виявився сміливим дуже. Крикнув голосно:
— Маро проклята, відійди! Не віддам тобі Настю! І не сподівайся!
Після довгої боротьби з лап Нечистого таки вирвав дівчину! Переміг самого Топельника!
Довго на березі її приводили до тями: і серце розтирали, і штучне дихання робили, і все на світі, що тільки можна. А вона лежить мертво і не ворухнеться. Взяли на руки та й понесли утопленицю додому. Як несли дівчину, все село злетілося. Лемент, крик, сльози. Мама в розпачі голосить, батько плаче. Одна донька в батьків. Всю надію покладали на неї, а тут таке страшне горе. Залишила їх сиротами. Хто ж їх тепер на старість догляне? Хто усміхнеться до них ласкаво? Та вона для них була ясним сонечком! Боже, чи на таке вони сподівались? Та що робити? Поклали на лаву та й все. Втопилася дівка. Бог забрав.
А потім… Ніхто не знає, як те диво сталося, але Настя відкрила свої очі. І така в тих зелених очах була жага до життя, що всі зрозуміли: дівка буде жити!
А це вже трапилось на вечорницях. Настя жартувала з хлопцями, підморгувала до них своїми красивими очима, співала веселі пісні та танцювала так гарно, що всі на неї задивлялись. Дівка – як квітка! Парубки до неї липнули, як мухи до меду. А той хлопець, Павло Рущаків, що її витягнув з води, то залицявся так, що побачили всі: точно справа до весілля йде. Настя теж полюбила його всім серцем своїм. І нікого вже для неї кращого за Павла не було. Любила його карі очі, чудову усмішку, сильні руки та гарну душу. А як зустрічались з ним в садку, то серце так і тьохкало.
За ним сохнула Тетяна Бойчукова. Давно сохнула. Та й із заздрості в той вечір крикнула:
—Дивіться, ось Топельниця пішла!
І відтоді причепилось до неї оте Топельниця. Де не піде, Топельниця та й Топельниця. Настя злостилась, а прізвисько від неї таки не відпало, отак на все життя залишилась Топельницею. Подруги — Топельниця, парубки — Топельниця, діти — Топельниця… Отак обзивали її в селі. Павло заговорив про одруження, то його батьки до нього:
— Ти що? Думаєш з тою Топельницею женитись? Свят-свят!
І Павло оженився з Тетяною. Побоявся. Чого побоявся? В глибину темних вод скочити не боявся, а якогось глупого людського сміху налякався. А, може, просто по-справжньому Настю не любив? Та й Настя стала відтоді якоюсь зовсім іншою, відлюдькуватою. Почала сторонитись людей, дивитись довго кудись в далечінь, думати про щось своє. Отак стоїть мовчки, дивиться, дивиться, а потім обертається та й іде собі. Любила більше самоту, просто блукати у лісі або мовчки сидіти у своїй кімнаті. Хоч доброю була людиною, а ніхто того не оцінив. Отак і зістарілась. Залишилась самотньою. Тільки зі святими на образах і могла поговорити. Здавалось їй, що вони її розуміють…Молилась завжди довго і щиро. А в церкві стояла у самому куточку. І дякувала завжди Богу, що врятував їй життя.
Не знала, для чого живе на тому білому світі. Інколи впадала у відчай, але знову мовчки піднімалась і йшла.. Бо раз Господь врятував її тоді, то значить так треба було. Бо кожне життя у цьому світі має своє призначення!
