Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45775
Рецензій: 89563

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Гоголівський ярмарок-2018: Волод Йович. Бограч

© Конкурс Гоголівський ярмарок, 07-11-2018
Ця група істот мало чим відрізнялась від інших. У всіх по дві ноги. І руки. І по одній голові. Стандартні цілеспрямованість і блиск в очах. Хоча – так високо Вода зазвичай і не заглядала.
Та одна пара ніг дуже її схвилювала. Хоч якою малою була пам'ять гірської Води, але саме ці ноги здавались на диво знайомими – майже що рідними. Ріднішими за сніг і дощ разом узяті! Розгублена Вода налетіла на камінь, болісно булькнула й розсипалась бризками – переважно до рідних ніг.

– Бідолашна… – зарюмсано мовила Румешма. – Давайте таки відведемо її з дороги!
– Ми вже про це говорили. – втомлено відбивався Мороманьян. – Люди так не роблять. У них для цього є спеціально уповноважені і навчені особи!
– А де ж ті кляті "особи", поки цю нещасну Воду всі проклинають!? І як їй жити потім! – лютилась Румешма.
– "Особи" є! Десь. Мабуть… Принаймні, земляни, сплачуючи у вигляді податків більше, аніж витрачають на себе, – вірять у це. І ми повинні вірити! – так Мороманьян, вперто, хоч і безнадійно, шукав логіку у поведінці землян.
– А от у мене вдома Воду одразу відвели б зі стежки!
– Так-так. Ми вже всі знаємо, як у вас люблять Воду. – стиха озвався Мороманьян. – Але ми на Землі! – розлючено ревнув він. – І це таємна зібукілянська місія, а не казна-що! Хочуть люди мати струмок вздовж і на дорозі – хай собі мають! #МиПовинніПоважатиВибірЛюдей!
Румешма залилась слізьми. Слідом за нею зашумів, завирував струмок…

– Шефе. – зрештою, через пару хвилин, звернувся до Мороманьяна заступник. – Але ж нам цією дорогою потім ще й донизу йти. Та й ліс не завадило би полити. Сухо тут якось…
Мороманьян задумливо йшов далі. Але відчувалось, що і йому дошкуляє хорове хлипання ВІА "Румешма і Струмок".
– Гаразд. Коли побачимо гарне місце – відведемо воду. Але – ні слова про це у звіти! Ми не маємо права аж так втручатись у їхнє життя.
Румешма згадала про новий тип наметів, подумки всміхнулась, але вирішила не випробовувати долю.

Коли русло "дорожнього струмка" стало неглибоким і вода вже ніби й сама просилась кудись вбік (Румешма запевняла, що так і є, але відчувалось, що не всі повірили – мабуть вважали її упередженою) – взялись до роботи.
Мороманьян розподілив ролі. Більшість чатувала. І не лише на дорозі – бо хто зна звідки може принести землянина, не приведи Дух Наднової. Грибники – вони ж страшніші за серійних вбивць!
– Румешмо! – ви хотіли відводити воду, вам і… – почав Мороманьян, але їй було не до цікавих земних рольових ігор, тому схопила лопату і почала відгортати багнисту землю з низького бортика дороги. Кілька ударів – і пів-струмка незмінно весело потекло до кущів і дерев.
– Я ще зроблю гребельку на дорожній колії. – повідомила Румешма, занурюючи руки в щасливу воду. – Інакше частина потоку так і йтиме дорогою.
– Але крихітну, бо викриєш нас! – застеріг Мороманьян.

*

– Шефе! Босе! Начальника! Тривога! Свищіть всіх нагору! – задихався, але кричав чатовий, біжучи знизу до ядра групи. – Я чую машину! Сюди їдуть. Більше нікуди …
– О боже, боже, боже… – заголосила одна з прибулок – тепер нас точно попалять. А чого ще ми могли чекати від цих істот – невтомних служителів нещадного культу великої і жахливої Кендес Флін! А я тільки-но почала звикати до Землі…
– Трясця! Мовчати! – вилаявся Мороманьян. – Ще не попалили! Але, це не інакше як службова машина, бо ми ж проминаємо сам Національний Природний Парк! Отак-от Румешмо… Тепер знаєте, якими намірами вимощена дорога у Чорну Діру? – втомлено дорікнув Мороманьян і почав роздавати вказівки:
– Всім перейти в режим маскування! Вдавайте, ніби ми мали право робити це!
Зібукілянці перейшли в режим маскування.
– Ні! Ніііі!!! Тільки не маленькі зелені чоловічки! – заволав Мороманьян. – Це ж повний зашквар! Та як хтось таке побаче, то я вас за це вб'ю, висушу, й відправлю на Зібукул у вигляді спор!
Прибульці сполотніли – бо то був вкрай непопулярний спосіб возз'єднання з Батьківщиною.
– "От що буває, коли береш так звану „досвідчену команду”. Гріш ціна тому досвідові, якщо накопичений він на іншій планеті…" – гірко думав Мороманьян, і, водночас, не гаючись, командував:
– Працюємо у людських тілах, за їх типовою схемою 9-1-1. І всі ми будемо іноземцями! З сусідньої країни. Якщо спитають – приїхали перевіряти як тут живуть наші гранти. І ще раз – шкіра, насправді, не біла! А посміхатись і махати – цього місяця, й у цій ситуації – не варто.
Прибульці змінили форму.
Мороманьян був, загалом, вдоволений. – "Репетиції не минули марно!" – Але, для підтримання дисципліни, вирішив, натомість, трохи покритикувати:
– Долайте суворості в поглядах!
– Ваш живіт дещо замалий, як для земного начальника…
– А от ваш – завеликий, як для людини в горах…
– А це ще що таке!? – Мороманьян з жахом втупився в обличчя, яке копіювало міністра туризму й спорту.
Обличчя, у відповідь, засмикалось – зовсім не по міністерському…
– Еее… Щось не так, шефе? – пробелькотів переляканий зібукілянець.
Мороманьян, вже впізнавши Двака – найзеленішого волонтера у своїй команді, вкотре задумався – "І чого їх нині вчать в Академії, і на першій планеті?" – але вирішив не вдаватись у подробиці. Сам вибрав нову личину і наказав не вносити будь-яких змін – так було швидше й легше.
– І вкотре нагадую всім, що Справжній Спостерігач повинен виглядати як людина, поводитись як людина і думати як людина! Хоча… Почекайте. Як довів наш юний друг… – з останнім краще не зловживати!

Машину зустрічала вельми поважна делегація. Обабіч дороги стояли лопата з Румешмою, яка, про всяк-випадок, відійшла подалі від води. Їй щось пояснював "виконроб" Мороманьян. А 9 "начальників" старанно і несхвально оглядали обох "працівників" і їх ненадійні результати праці.
Машина з людьми перелякано завмерла.
Недобрі погляди "начальства" неквапливо рушили й схрестились на ній.
Машина хотіла позадкувати, але… відчула, що вже пізно. І виплюнула схвильовану людину:
– Ви мабуть невдоволені, що ми заїхали в нац.парк на машині? Але у нас поважна причина – пасажир-інвалід! То ми його веземо на гору…
Начальство запшекало про щось між собою, а потім один відповів:
– А! То зовсім інша справа, мабуть…
Мороманьян аж скривився від такої ініціативності, і "начальство" потроху затихло.
А порушник закону – аж ожив. Але, навіть продовжуючи свій непростий злочинний шлях, чомусь вирішив об'їхати мікро-гребельку.
Зібукілянці проводжали його суворими поглядами, і читали промовисту наліпку на машині: "їду повільно, але куди хочу!" І потроху смутніли… Всі згадували приказку: "людина людині – вовк". І вони ж таки сподівались на "вовка"! На доказ, що вистава вдалась. Але…
Схоже – їх таки запідозрили.

Далі йшли мовчки.
Румешма повільно й знічено плелась, потроху відставала, але Мороманьян вчасно це зауважив і повів її поперед себе – щоби стежити: а раптом знову почне відводити з дороги воду!
– Вони ж могли подумати, що ми люди? – зрештою спитала вона з надією.
Мороманьян сумно зиркнув на схвильовану Румешму.
– Могли. І нам пощастило, що вдавали іноземців.
– А якби були у ролі місцевих?
– Ох, яка ж ви юна й недосвідчена… Місцеві ходять, причому натовпами, і на свою Говерлу, і на озеро Несамовите біля неї. Ходять навіть за гроші. Дітей туди водять! Всю вершину й берег позатоптували. І от, там, на головних гірських стежках країни, не відвели воду! Земля розмокає. Шлях вже, місцями, як болото, або як траншеї – глибиною по коліна чи й по пояс. Ще трохи – і буде яр. Але не відвели воду… Навіть коли досить було би прикласти зовсім мізерні зусилля, вони все-одно не випорпали канавку для відводу води… Ось так чинять справжні, сучасні, 100% земляни! І вже це є цілком повним, вичерпним доказом їх місцевостні. Тоді, невже хтось і справді повірив би, що цей другорядний шлях впорядковували не прибульці, чи хоча б якісь дивні, підозрілі, бахнуті іноземці?
– Але ж, дехто з людей йшов і вгору, і вниз цим шляхом. Краще  ж вертатись по сухому! – не здавалась вона.
– Румешмо. Така точка зору є засадничо помилковою щодо сучасних землян. Їм не потрібна суха дорога. Їх першочергова потреба – то страждання. Бажано рукотворні. Але згодяться і частково природні. Йдучи такою дорогою, і не вдаривши пальцем об палець, щоби зробити її кращою, вони отримують задоволення від усвідомлення, що Хтось у цьому винен! І що можна проклясти того Хтося!
– Але, але, але… – застогнала приголомшена Румешма.
Мороманьян перебив:
– Це люди! Їм даш камінь – як не проламають комусь череп, то наштампують пірамід; даш гроші – те саме, але вже у сфері фінансів; даш атоми – а най їм… Це страшні істоти, наймоторошніші у всьому знаному Всесвіті! Я тут вже майже 40 тисяч земних років, але вони й досі мене інколи лякають. Та лише ми стоїмо між ними і вогонами! От тому – і стежимо! Невже не цього вчать в Академії…?!
– Пане Мороманьяне, – нерішуче озвався й досі присоромлений Двак – але ж такий час спостереження за життям одноденок вважається достатнім для передбачення їх поведінки.
– Не у цьому випадку! – відрубав той. – Це нетипове, дикозароджене життя, і у ньому є, хоч і незначні, але відчутні прояви справжнього Хаосу. Особливо в останні роки. Відтак, – нині навіть самі люди не знають хто вони, і ким стануть завтра! І для їх імітації необхідно керуватись лише найсвіжішими спостереженнями.

*

На полонині вже зібралось кількадесят своїх.
Мороманьян задоволено озирав скупчення наметів-тарілок – його гордість. Непросто було привчити землян масово виробляти й носити намети з однофункціональними, як здавалось місцевим, дугами. Але тепер – це найпоширеніший тип намету. І, завдяки його унікальній геометрії й властивості вловлювати нейтрино й спрямовувати його до гравітаційного центру планети – їх місія має новий, надійний і невловимий 11G зв'язок з усією Галактикою. А на цій Землі, з її повсюдними "прослушками" і виттям з приводу першої-ліпшої "нейтринної аномалії" – це чогось та варте.
Щоправда, Мороманьян помітив і кілька наметів-хатинок, а також тенти… "Чужі! Люди!" – вже автоматично насторожився. Але потім згадав: "Це й на краще. Кілька людей нам згодяться… Вони ж найкращі канарки!"

*

Мороманьян пошурував палицею вогнище, і в нічне небо шугонув звивистий і загадковий потік іскор.
– Ооооо! – пролунав поряд протяжний стогін. Це знову була Румешма. Вона вже вкотре вдавала ілюстрацію з абетки для букви "О" – круглі очі, круглий ротик, кругле личко…
– Так, так, відтворення ефекту тунелювання гіперпростору. – озвався Мороманьян.
– Але, але, але…
– Прометей.
– Той самий Прометей?!
– Той. Спецагент Прометей. Даючи людству вогонь – вибрав отаку-от невдалу його варіацію.
– Але що ж далі…?
– Та все за протоколом. Хоч і врахували його попередні заслуги. Тому – просто відставка. Кажуть, зараз тримає птахоферму на якійсь забутій планетці…
– Але як далі буде з вогнем?
– Ми таки змогли загасити кризу останніх сторіч. Підкинули пару ідей – і от, вже, у країнах з розвинутою наукою, нині масово шириться заборона мандрів з розведенням вогнищ. Отже, ймовірність потрапляння великого, іскристого, нічного вогнища й вченого, що безнадійно заплутався у Струнах однойменної Теорії, в спільну точку часо-простору – зведена до безпечного мінімуму. Тож, вони ще довго вважатимуть Струни прямими… Хе-хе! – задоволено всміхнувся Мороманьян.
У деяких країнах навіть заборонили ночувати в наметах – бо вони заважали наживатись власникам притулків, а їм кортіло більше, більше-більше… І такі нездорові крайнощі трохи шкодили планам Спостереження. Бо звужувався канал безпечного зв'язку. Але – Мороманьян не переймався. Він вже звик, що люди такі… Що люблять перегинати палицю. І сподівався – зрештою намети повернуться і зв'язок стане кращим. Не самогубці ж?

*

Бограч був готовий лише опівночі.
– Бо кухар злий! – ремствували темні люди.
– Бо у горах низька температура кипіння! – розмірковували просвітлені.
– Бо саме в цей час найкраще працював міжпланетний зв'язок. – знав Мороманьян. Тому й довелось, попри нарікання людей, затримати процес.

Повідомлення було майже незмінним. І всі петабайти відео-, аудіо- і текстових даних зводились, фактично до двох кінцевих речень: "Земля небезпечна. Але пропоную продовжити захист."
Мороманьян на мить завагався, милуючись рухом зірок довкола рідного Зібукула… Але зрештою таки натиснув: "Відіслати".
Наступної миті вже світало.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Конкурс Гоголівський ярмарок, 08-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Максим Т, 08-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Горгота, 08-11-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.58794689178467 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …