Вже третій день поспіль Петра Федоровича пекло в грудях. Біль віддавав під лопатку, терпла ліва рука, дихати було важко, душив кашель. Чоловік рятувався як міг, ковтав пігулки "Нітрогліцерину", "Корвалтабу", розтирав груди мокрим рушником, виходив на балкон, аби вдихнути свіжого повітря. І на якийсь час йому ставало легше. А сьогодні пече так, що спасу нема. В очах темніє, дихати важко...
- Вмираю, - подумав Петро Федорович. - А нікому й горнятка води подати. Однак я так просто не здамся. Звідкись взялись сили, чоловік зміг зробити ще декілька кроків і відчинити двері у загальний коридор:
- Поможіть... помо... - Голос на півслові застряг у горлі. І все... морок, тиша...
А за якийсь час Петро Федорович відкрив очі. Дивно, але у грудях уже нічого не пекло. Було легко і навіть весело, думки чіткі, пам’ять відмінна. Але де це він? Мабуть, у лікарні. Хтось із сусідів встиг викликати "швидку", йому зробили укол і вже все найгірше позаду.
- Справді, я у лікарні. Он і лікар, - припустив, побачивши високого чоловіка у білій одежі за масивним столом.
- Док, зі мною все гаразд? Я житиму? - хотів запитати, але чомусь голосу не було.
Як на диво, чоловік в білому його почув і спокійно відповів:
- Ні. Ти помер...
- Ей, ей, не треба так жартувати зі мною. Ось він - я. Живий і здоровий, - запротестував Петро Федорович і хотів, як доказ, постукати себе по грудях. Але ані рук, ані грудей не було.
- Ти помер і у тебе вже тіла нема, лише душа, а вона невидима, - сказав чоловік у білому, - хочеш переконатися, глянь сюди. І він показав рукою на дзеркало, що висіло на стіні.
Петро Федорович підійшов до люстра, покрутився на всі боки, навіть встав навшпиньки, одначе свого зображення не побачив.
- Як таке може бути? А як ви мене бачите, коли мене немає? І хто ви? - запитав уже з острахом. Що діється?
- Я - Творець світу. Лише я можу бачити душу. Прийшов час їй зустрітися зі мною.
Петро Федорович задумався, здається почав усвідомлювати, що відбувається. Злякався, так. Але швидко опанував себе:
- Завжди знав, що ця хвилина колись настане. Але не очікував, що так скоро. Нехай буде воля Твоя, - згадав слова, які часто колись промовляла його побожна бабуся, - не буду кривити душею, подекуди, думав про нашу з Тобою зустріч. Такою собі її й уявляв...
- Я знаю. Я все знаю про кожну людину. Ти часто задавав мені запитання. І я давав на них тобі відповідь, на жаль ти мене не чув... не хотів чути. Навіть тиждень тому ти самотній, старий і недужий простягав до мене руки: Всевишній, ти любиш усіх своїх дітей однаково. Але не всім даєш однаковий посаг. Одні мають всього доволі, а інші - обділені. Комусь щедрою рукою даєш і талант, і кохання, і щирих друзів. А декому, як приміром мені, - нічого. Ні-чо-го: ані таланту, ані кохання, ані друзів. Чому? Чим я так завинив?
Ти вірив у мене, тому сьогодні настав той день, коли отримаєш відповідь на своє запитання.
При народженні я даю віно кожній своїй дитині. Але, на превеликий жаль, не всі ці дари приймають. Згадай той час, коли тобі було десять років...
..."Браво!" "Біс!" - зал гаряче аплодував невисокому хлопчику з скрипкою. Малий Петрусь кланявся і був дуже щасливим. "Петрусику, ти наша гордість. Ти наша надія! Ти поцілована Богом дитина" - говорив малому скрипалю і його мамі, уже після успішного концерту Михайло Іванович - вчитель музики. А цей хлопчик і справді був дуже обдарованим. Скрипка плакала і сміялася у його руках. Навчання давалось дуже легко. Однак, у класі дев’ятому, він закинув скрипку на антресоль старої шафи й сказав мамі: "Я більше в музикалку не піду! Не хочу витрачати свій час на якусь скрипку." І жодні вмовляння, жодні прохання ані мами, ані вчителя музики не допомогли. Скрипка припала порохом...
- А зараз я покажу тобі, яким було би твоє життя, якби ти прийняв мій дар, - сказав Творець.
...Наче в кіно пішли кадри... один другий... третій... Аншлаги у Європі та Америці. Сьогодні усе для нього: аплодисменти, квіти, компліменти. Квитки на концерт українського віртуоза-скрипаля Петра Гордієнка розкупили заздалегідь. Перші шпальти центральних газет присвячені йому, тележурналісти записуються в чергу, аби взяти інтерв’ю...
- Я щедро обдарував тебе. У твою колиску поклав чотири дари. Три з них ти не прийняв. На жаль.
Перед Петром Федоровичем знову пропливли кадри з життя.
Йому двадцять три. Після служби в армії вирішив не повертатися в інститут. Побачив оголошення в газеті, що на новобудову потрібні будівельники без досвіду роботи. Купив квиток і подався в якусь тьмутаракань заробляти на автомобіль, яким марив. І от там зустрів її - Валюшку. Вона була медсестрою у місцевій лікарні. Петро порізав руку і дівчина йому робила перев’язки. Валя була, наче казкова принцеса. Невисока на зріст із бездонними сірими очима, з довгою русою косою, тоненьким станом. А головне - згідлива і хазяйновита. Коли Петро виписався з лікарні, вони й далі зустрічалися. Після роботи хлопець швиденько приймав душ, вдягав чисту одіж і біг на побачення. А вона, його Валя, уже чекала на березі річки із кошиком повним лігумінок. І пиріжків напече, і пампушок, і налисників з сиром та вишнями накрутить. Любила свого Петрусика і будувала плани на майбутнє. А він думав, що кохання його життя ще по-переду. Одружитись обіцяв, до серця тулив, палко цілував. Але дременув одразу, як тільки Валя повідомила, що чекає дитину. Ані адреси, ані номера телефону не залишив...
Потім тричі одружувався. Жодна із жінок дітей йому не народила. Одна була кар’єристкою, друга у їх квартиру привезла свою маму і слухала лише її, третя - на двадцять років молодша, бігала на дискотеки, приводила у квартиру своїх друзів-неформалів і врешті-решт покинула Петра заради якогось байкера. Мабуть, жінки траплялися не ті. Не пощастило зустріти ту, яка була б одна-єдина на все життя, - думав довгими самотніми вечорами Петро Федорович.
- Я дав тобі другий дар - кохання. Але ти і його не прийняв. А вона зустрілася тобі, ота одна-єдина. Валя. Доньки своєї ти не бачив, а сини не народилися. Поглянь, яким би ти був щасливим.
...Молода жінка із бездонними сірими очима і русою косою накривала вишитою скатертиною святковий стіл. Так, це вона, його Валя. І троє діток такі схожі на нього, біжать до хвіртки із криками: "Тато. Наш тато з роботи приїхав." Дівчинка і два хлопчики. На столі уже парує борщ і пахнуть часничком свіжоспечені пампушки. У них ювілей - десять років подружнього життя. Дівчинка, його кохана донечка, старшенька, бере у руки скрипку. І скрипка оживає... Ця дитина поцілована Богом, - говорять про неї...
- Я дав тобі ще один подарунок - вірного друга. Але ти не прийняв і його.
Кадри... кадри із фільму " Моє життя" пропливли знову перед очима.
... Їх дружбі заздрили усі. Вони вчилися в паралельних класах. Десь у сьомому, три старшокласники влаштували Петру "тьомную". Натягнули на голову куртку і почали гамселити. Захистився за нього Іван. Уже тоді Іван був кандидатом в майстри спорту із вільної боротьби. Кривдники летіли врізнобіч, як снопи соломи. З того часу вони стали нерозлийвода.
Потім настали дев’яності, буремні дев’яності, як тепер говорять. Петро втратив роботу. А Іван повернувся з Америки. Мав трохи грошей. Сказав при зустрічі:
- Мої кошти й твій розум мають дати добрий результат. Відкриваємо спільне підприємство. Справи пішли дуже добре. Іван був мозґовим центром, Петро відмінним виконавцем. З кожним роком бізнес набирав обертів. Відкривались нові магазини. Петро збудував розкішну віллу. І мріяв про новий чорний "Мерседес". Уже й задаток дав в автосалон. Аж раптом...
- Петре, в мене біда, велика біда, - сказав тихим голосом Іван. Онкологія. Але шанс на одужання є. З Ізраїльської клініки прийшла відповідь, що беруться мене оперувати. Однак потрібні кошти. Великі кошти. Сам не дам ради. Прошу тебе про допомогу.
Перед очима в Петра проїхав шикарний чорний "Мерседес". Прощавай мріє! "Ні, не прощавай, мрії мають бути реалізовані, це його проблеми, Івана, а не твої" - нашіптував якийсь чужий голос.
- Друже, щось придумаємо, якось викрутимось, - невиразно і двозначно промимрив Петро. А потім не піднімав трубку, коли бачив на мобільнику номер Івана.
На похорон кращого друга приїхав на чорному "Мерседесі" із тонованими вікнами, на могилу поклав розкішний букет троянд, навіть промову сказав, що нічого дорожчого від дружби немає у світі і сльозу впустив.
А за рік шкереберть пішло усе: бізнес прогорів, за борги забрали "Мерседес" і новозбудовану віллу. Залишилась лише кімната у старому гуртожитку.
- Господи, невже це сталося зі мною, як я міг бути таким незрячим. О, якби можна було почати усе спочатку. Якби можна...
- Я сказав тобі, що поклав у колиску чотири дари. І ось тобі четвертий - останній. Прийми його!
..."Ах, який богатир у вас народився, - сказала радісно змученій породіллі акушерка, - Чотири двісті. А як назвете свого хлопчика?"
Петрусик. Хай буде Петрусик, в честь мого тата. Я ніколи його не бачила, але моя мама Валя розповідала, якою чудовою людиною був мій батько...
Хлопчик голосно заплакав. Заплакав так, як плачуть здорові й сильні діти, які прийшли у цей світ, аби зробити його кращим. Попереду у Петрусика було велике і щасливе життя. Він прийняв останній дар свого Спасителя.
