– Я, мабуть, покину, – не дивлячись мені в очі, прошепотіла вона. – Звільнюся.
– Тобі там погано? – я зробив паузу, чекаючи, доки вона щось скаже. Не отримавши відповіді, уточнив: – На роботі.
– Ні, – Оксана відчайдушно захитала головою. Смикнула блискавку на легкій балоновій куртці. – Просто…
Я майже не розчув її слів. Навколо гули автівки. Із кафешки неподалік лилися гучні акорди сучасного хіта: « Їхали козаки, їхали по полю, і лунала пісня про їхнюю долю. Про їхнюю долю і про справжню волю…» І сонце – перша яскрава пляма на тлі заспаного міста, поволі повзло стіною багатоповерхівки вгору, аби мати змогу торкнутися розпеченими долонями її плаского даху.
Автобус, якому, схоже, було плювати, що я запізнююся на надважливу зустріч, не поспішав завертати на Карпатську. Я переминався з ноги на ногу, нетерпляче стежачи за годинником, непокоячись через підозрілий спокій мого телефону (шеф досі не перегнув мене за вчорашній прогул), пропускаючи повз вуха кожне друге слово моєї дивної співрозмовниці.
Потім я шкодуватиму, що пішов, сказавши перед тим Оксані найбезпораднішу із фраз: «Все буде добре». Вона ствердно кивнула, приймаючи мої слова за єдино можливу істину. Хоч і не видала звичного: «Якщо ти так кажеш…»
Деякий час вона ще слідувала за мною крок у крок. Та варто було мені зиркнути через плече, одразу зупинилася, винувато посміхаючись. Я полегшено видихнув, відчуваючи певну зловтіху. Від народження мав алергію на нав’язливих жінок. Аби поставити останню крапку в розмові, надіслав їй повітряний цілунок, що вийшов схожим на здування пилу зі спітнілої долоні. Оксана попрощалася слабким помахом руки. Я не здогадувався, що то остання наша зустріч.
Тобто, не зовсім остання. Я ще кілька разів бачив Оксану мимохідь. Вона знову мела вулицю. І ховалася від мене за продовольчими ларьками, як вже давно ховалася у власній тіні.
Або коли помітив її з вікна маршрутки. Оксана в яскравому рожевому шалику, який, здавалося, увібрав у себе строкате різнобарв’я кольорів осені, фотографувала притрушену яскраво-жовтим листям калюжу. Її огортав брудно-сивий, подібний на дим, туман. В цій картині було щось настільки епічне, що я витяг із кишені мобільний, тицьнув пальцем на іконку камери.
Досить незграбно пригальмувавши на перехресті, маршрутка рушила далі. У пам’яті телефону збереглася всього одна світлина. Фото, яке я навряд чи роздрукую і запхну в рамку. Воно мало нечіткі, химерні обриси. Здавалося, Оксану разом із листям підхоплював, здував із тротуару вітер.
На деякий час я, забігавшись, геть забув про ту світлину. А тепер нізащо не наважуся її видалити. Вона – чи не єдина згадка про Оксану. Матеріальне підтвердження її існування. Нетривалої присутності в моєму житті.
А ще було кавування з подругою, під час якого Анастасія, видуваючи із жувальної гумки огидні бульбашки, запитала:
– Кого ти нам привів? Дивна якась. Постійно носилася з тією своєю скрипкою. Як з божеством. Але беручка. Дітям вона чомусь подобалась. Вміла з ними працювати. Малі охоче бігли до неї на заняття. Задовбували запитаннями: «Коли прийде Оксана Василівна?»
Кілька місяців тому я попрохав Анастасію – дівчину не лише із знаменитим декольте, а й з великими зв’язками, підшукати для Оксани роботу. Вона допомогла, не проминувши нагадати, що тепер я її боржник. В розумінні Настуні це означало ледь не довічне рабство.
– Не уявляю, чому вона звільнилася. Її не ображали. На тих, хто готовий тягти воза за копійки, у нас дмухають та хукають.
Знизую плечима. Якби ж я тільки знав.
– Дивна вона якась. Я таких остерігаюся. В тихому болоті …
– Кожна друга – чортиця, – зупиняю погляд на дрібних ґудзичках на сукні Настуні, з яких так і випиналася, рвалася назовні її широка українська душа.
– В трудовій твоєї скрипальки стільки різних записів. Вона не затримувалась ніде більше року. Бігунка.
Я не бачив трудову книжку Оксани. Але я бачив її очі. Вони благали про допомогу.
Ми познайомились зовсім випадково. Вона грала в парку на скрипці. І належала до тих людей-магнітів, повз яких неможливо пройти. Тоненька, із смаглявою, обвітреною шкірою, довгим, наче у мавки, волоссям, сумними, згаслими очима. Під ногами – скручений кільцем плетений шалик, в який перехожі кидали дріб’язок. А навколо неї стояла якась особлива, магічна аура. І повітря здавалося незвичайним. Воно дзвеніло музикою.
Я поставив би не один кухоль пива на те, що за інших обставин не виділив би Оксану із натовпу. Але музика робила її іншою, зривала з її милого личка маску буденності, остогидлої життєвої сірості, яку звикли називати виснаженням. Вона не виглядала б сексуальніше, фривольно розпластавшись у прозорій білизні на моєму ліжку, аніж тоді, коли грала, тобто чаклувала (жодного сумніву, що то були саме чари) на своїй скрипці. Така доступна і, в той же час, недосяжна. Божественна.
Я дочекався завершення виступу, підійшов привітатися, подивувавшись з того, як хрипло звучить мій голос. Вона подала мені свою вузьку долоньку, і я ледь стримався, аби не покрити її поцілунками. Ми розговорилися. Не криючись, Оксана відверто розповідала малознайомому чоловікові про своє буття, довіряла те, що чавило їй серце.
Дівчині страшенно личила осінь. Її слова були настільки ж печальними, як затяжні вересневі дощі. Від них робилося так само зимно.
«Чи можна в наш притрушений іржею прагматичності час бути такою довірливою?» – ще запитав себе я. Мене страшенно обурило, що дівчина, маючи музичну освіту, окрім гри на скрипці заробляла на життя тим, що мела вулиці.
– Мені так зручніше, – пояснила вона.
« Ага, шкребти від покидьків асфальт – найзручніше заняття для жінки», – ледь не вихопилося у мене.
Коли Оксана ховала скрипку до чохла, я помітив на одному із її зап’ясть характерні сліди порізу. Широку посмішку смерті – тавро невдалого самогубства. Те, про що вона не прохопилася жодним словом. Через ті шрами я більше не ліз їй в душу зі своїми порадами. Але заприсягся допомогти.
Незвичною вона була дівчиною. Непростою. Музика Оксани не тільки приносила щось в моє життя, але й вихоплювала з нього дещо незриме. Я її майже любив, як люблять жінку, про тіло якої ніколи не думаєш, а душі не розумієш.
А потім сталася подія, яка ошелешила безглуздо-жорстоким трагізмом нудне провінційне містечко Миколаївщини.
– Уявляєш, вона холоднокровно зарізала увісні власного чоловіка, – жадібно ковтаючи цигарковий дим, розповідав мені приятель Володимир, який вже не один рік перекладав папірці у прокуратурі. – Та твоя скрипалька. Оксана Лісовська. Це ж про неї ти мені розповідав із такою дурнуватою посмішкою?
Не забарилися перші нічні заморозків, які змусили дерева позбутися решти листя. Воно, розкисле під мокрим снігом, більше не шурхотіло під ногами, а нав’язливо липло до підошов. А до мозку чіплялися надокучливі думки. Перед усім, про те, що я мав того дня вислухати Оксану. Може, вона говорила не тільки про роботу. Натякала, що їй не завадить допомога. А я, бовдур, не зрозумів. Люди люблять робити з почутого неправильні висновки.
За словами Володимира, Оксана відразу зізналася у вбивстві. Але затято відмовлялася назвати причину трагедії. Як я не намагався уявити в її руці ніж, бачив там лише смичок. Вона, стоячи в кінці алеї зі старих, порепаних дубів, чиє наге, покручене віття чудернацько перепліталося між собою, створюючи такий собі моторошний тунель, краяла гострим смичком повітря навколо себе.
Я кілька разів підходив до воріт слідчого ізолятору, приносячи торби зі смаколики. Іноді – букетик чорнобривців. Єдиних квітів на подвір’ї моєї матері, які вистояли після перших крижаних привітів майбутньої зими. Гостинці для Оксани. Але не наважився з нею зустрітися. Перед усім – поглядом.
Передавав солодкі вітання через Володимира. І ганебно тікав.
А потім мене хвацько закрутила надокучлива карусель життєвих клопотів, побутової мороки. Вкотре відкладаючи наступний візит, врешті я збагнув, що більше туди не піду. Що завершую ті уявні відносини, відчуваючи при цьому полегшення; рву та викидаю у сміття ненаписані нами листи.
Можливо, поставивши ту крапку, я позбудуся чогось незамінного. Може статися, що без Оксани не народиться незліченна кількість мелодій невиказаного смутку. І осінь стане іншою. Бо вона теж їй пасувала. Та чим я міг зарадити? Я не мав грошей, аби найняти для дівчини ліпшого адвоката, ніж той призначений судом громадський захисник, який постійно позіхав на засіданнях і плутав її прізвище.
Я міг би вислухати Оксану. Але боявся тієї сповіді. Мене лякала можливість почути те, що вона приховала під час нашої, як мені здавалося, відвертої розмови. Не хотілося знати, що отруїло її кров, змусило душу вибухнути тисячею проклять; довідатись, що саме вклало однієї німої та темної ночі до її рук зброю.
Я не мав бажання знати щось про чоловіка, про існування якого Оксана мені не розповіла. Подробиць, втрачених деталей химерного пазлу. Він, безперечно, був мудаком (думаючи по нього, у мене і самого чесалися кулаки). Вона – янголом. Або надійно замаскованим під янгола демоном…
Відчуваючи мій настрій, погода відповідала надокучливою мжичкою. Холодною, мов найгірший зі страхів. Я тікав від негоди, вкотре намагаючись втекти від власних думок. А вони вперто тяглися за мною Чумацьким шляхом.
Вітер теж був на її боці. Шарпаючи мій одяг, він вже не завивав, а незрозуміло звідки вихоплював, приносив уривки сумних мелодій. Осінь захлиналася, голосила скрипкою Оксани…
