З дитинства я часто хворів. Просиджував дні за днями в зачиненій двокімнатній квартирі сам-самісінький. Бо я один в батьків, а вони, як усі дорослі, працюють до вечора – на заводі, що ніколи не спиняється й на секунду.
Так от, я хворів. Не вважайте це чимось серйозним, але я частіше за інших приносив у своєму носі чи горлі інфекцію, яка оселялася надійно і вкладала мене з температурою і кашлем на тиждень-два. Варто було сусідці по парті Люді пчихнути в мій бік, все для мене закінчувалося процедурами, пігулками та довідкою, а вона відбувалася лише кількома легкими пчихами.
- Добре тобі, Юрка! В школу не треба йти.
- Нічого доброго нема, я ж сам мушу читати все. Ще й домашку роблю.
- А ти прикинься зовсім хворим.
- Мама злякається, до шпиталю заберуть. Та ну його!
Шпиталем це ніколи не закінчувалося, але мало радості просиджувати днями у зачиненій оселі, коли навколо вирує шкільне життя. Хоч воно й примусово-піонерське, але цікаве. От днями місто вкрив густий сніг і всі товчуться на гірках, хто як може: сани, лижі, церати, сніжки, ковзани і сніговики. Сніг то не ліпиться, то не ковзає, але дітей таке не спиняє: насолода від зими буде!
Батьки пильнували за кожним моїм кроком, і це мене трохи гальмувало. Варто було мені у гостях чи на святі пробігтися, як тато перевіряв, чи не мокра в мене спина, а мама несла суху кофтину з арсеналу, який носила за собою від мого народження. Після вічного «Не бігай!» весела гра вже не так мене захоплювала. А про спорт можна було забути назавжди. Невдала спроба з плаванням закінчилася запаленням легенів. Це так нажахало моїх батьків, що вони перестали мене пускати всюди, де було скупчення дітей, «бо там інфекція». Усі мої біди йшли через горло-горло-горло-горло.
Тепер от про сніг можна забути. Всю зиму я торкатимуся до нього тільки підошвами черевиків, а холодне повітря до березня вдихатиму через шалик.
І якби мене спитали, чого з тих суцільних заборон мені хотілося найдужче, то я випалив би не моргнувши:
- Морозива!
Я, мабуть, єдиний у місті десятирічний хлопець, який ще ніколи в житті не їв морозива. Мама запевняє, що зовсім маленьким я облизував вафельний стаканчик із залишками пломбіру, але слабо віриться, бо таку подію, таку значну подію, моя голова запам’ятала б.
Я бачив, як це роблять інші, бо, ніби навмисно, возик з морозивом щодня стоїть на вулиці біля крамниці, повз яку ми йдемо додому. Та вліку мене таке не дивує. Влітку морозиво люблять усі заради прохолоди. Але круглорічно в білому ящику на колесах, середина якого вимощена сніговими брилами, живе моя омріяна згуба. Збоку на тому ящику намальовані два пінгвіни, а між ними три різнокольорові кульки морозива у вафельних стаканчиках. Зверху напис «МОРОЗИВО», наче я не знаю. Наче ніхто у місті не розуміє. Та я ту тітоньку впізнаю здалеку навіть швидше, ніж учительку!
А от взимку… Взимку продавчиня в кожуху, заматулькана в пухкі хустини, з яких видніються тільки густі брови та червоний ніс, щодня вивозить свій ящик, торгуючи переважно пельменями й варениками. Хоч знайдуться сміливці і морозиво скуштувати. Кожнісінького дня я дивлюся на двох пінгвінів і уявляю їх собі у тому ящику, і вигадую дорогою історії про перший морозивний завод в Антарктиді, і про те, як добре було б, щоб саме на такому заводі працювали мама з татом, бо ж вони б мене хоч раз, а взяли з собою. І там, за тою чарівною прохідною, я побачив би велике диво створення морозива. Як схожі на снігових королев працівниці додають до нього рожевої фруктової маси, як обливають шоколадом чи глазуррю, як пакують у легкі ящики. О, як я хочу стати продавцем морозива!
А ще, хоч я ніколи його не їв, проте знав всі види напам’ять і з заплющеними очима. Аякже! Я ж спостерігав за цим щодня, хоч мама швидше звичайного перебігала повз той возик, міцно стискаючи мою долоню. Я бачив те солодке очікування, коли щасливий покупець розкривав фантик з ескімосом чи корівкою і робив перший дотик до холодної поверхні. Я відчував його молочний аромат, але ніколи не їв сам.
Звичайно, тепер мама не стискала мою долоню, не сиділа зі мною на лікарняному, а залишала щодня довжелезні записки по всьому дому, що мені робити, які ліки вживати і скільки разів. Але морозива я так і не скуштував. Вистачало її погляду і слів «Ти ж знаєш, тобі не можна».
І, може, я давно порушив би цю заборону, якби не гарячка. Тоді я марив, чим дуже лякав батьків. Хоча мені самому в тих мареннях було навіть цікаво: якісь історії, в які потрапляв наче я, а наче не я, якийсь сон, який мені наче снився, а наче й не снився. То на олімпіаді побуваю, то на контрольній, то в цирку.
От знов укотре я тиняюся від кухні до ліжка, вбраний у плащ з ковдри. Мені вже краще, але на двір ще не можна. Скоро прийдуть батьки, а поки я прилип до вікна і дивлюся на перехожих, що намагаються до сутінок встигнути в тепло. Усі квапляться додому, я не вилажу з нього давно. І морозивна тітонька змерзла, мабуть, за день.
І тут раптово й наче нізвідки в моїй голові з’являється божевільна ідея: саме зараз, серед зими і хвороби спробувати морозива! Думка за лічені секунди робить мене своїм покірним бранцем. Не знаю, що коїться, але сумнів, заборона і тривога забиваються в кут, даючи дорогу винахідливості:
- Як же це геніально! Отак просто візьму і спробую нарешті!
Мчу до скарбнички, витрушую монети на стіл. Вони дзеленчать тихіше за моє дихання. Перераховую: вистачить аж на три «Ескімо» по двадцять вісім копійок!
Ледве знаходжу штани і светр, похапцем узуваюся, натягую шапку. Круть – ключ в замку, вжик – сходами вниз, бам – лязкають двері в під’їзді.
Я вже близько, я поруч. За кілька кроків від тітоньки стою, наче вперше наважуюсь на крадіжку. Якесь сум’яття заповзає всередину, але я рішуче кажу тихим голосом:
- Три «Ескімо», будь ласка.
Тітонька на мить відкидає дверцята ящика і я розумію, що то ніякий не ящик, не возик, не скринька. То ліфт в Антарктиду, бо я – вірте чи ні – бачу на свої очі двох живих пінгвінів! Вони, здається, посміхаються мені. І щойно я хочу всміхнутися їм у відповідь, як продавчиня – хляп! – закриває кришку. Вона подає мені морозиво, а я не можу навіть поворухнутися. Бо уперше в житті бачу живих пінгвінів, та ще й так близько – у возику з льодяними стінками. Думки налазять одна на одну: як же так? Це ж я міг з ними щодня бачитися! Але чи добре їм там? Влітку, звичайно, добре, а тепер вони могли б прогулюватися вулицями. О, ні, то небезпечно. Хоча...
Ошелешений, я відходжу вбік і чекаю на наступного покупця, намагаючись зазирнути ще раз всередину ящика.
- Пачку пельменів, - просить якась жінка.
Я витягую шию, хоча мені видно, але ящик – як печера з льоду.
Нема.
Не вірю! Там же пінгвіни мали бути! Я ж ока не відводив! – нетерпляче тупцюю.
Одночасно пильно спостерігаю за руками продавчині, яка раз у раз дістає товар зсередини. Але нічого! Нічогісінько! Зовсім.
Я навіть про морозиво призабув. Їсти треба швидко, поки батьки не повернулися.
Перше розпаковую на вулиці. Такого рівного тонкого шару шоколаду я ще не їв! Кусаю і довго тримаю у роті, поки солодке молоко не починає топитися, змішуватися з шоколадом і утворювати новий смаковий рай. Ще! Хочу ще! Варто було зробити це, варто! Таку насолоду ховали від мене все моє життя!
Я заковтую перше морозиво на вулиці. В під’їзді між поверхами завмираю з другим, третє доїдаю вдома. Ух! Це схоже на спотривні перегони. І невідомо, чи сподобається це моєму горлу. Але що поробиш, коли несила спинитися. От якби в Антарктиді весь сніг був зроблений з морозива.
І тут в думки повертаються два пінгвіни. Думаю собі: як все-таки вони могли туди потрапити? А коли мені здалося?
Викидаю в смітник фантики, переодягаюся і лізу під ковдру. Скоро батьки повернуться.
Мені досі солодко в роті, а під ковдрою зимно, дуже зимно. Я поринаю туди, в свою холодну Антарктиду, прогулююся з пінгвінами, а тітонька-продавчиня вивозить нам не маленький возик, ні – цілу тацю, на якій гора різнобарвних кульок. І ми утрьох вигукуємо «Морозиво!» та ласуємо ним досхочу!
Далі я пам’ятаю шпиталь. Перший і останній у житті. Лікарі метушилися, а мама плакала на татовому плечі.
Ще довгих два тижні я спав на незручному пружинному ліжку в постелі з зеленими написали «минздав», у мене жменями напихали пігулки, літрами вливали у кров різну гидоту й таврували банками. Навіть Люда провідала.
Найважчою була розмова про морозиво. Батьки знайшли в смітнику всі три фантики. Але то було вже після всього, після дикої температури, після марень і швидкої. Виявилося, налякав я їх не на жарт.
Зате тепер я частіше буваю в школі. І на плавання знов ходжу. Кажуть, лікарі радили. І навіть морозиво мені дозволяють час від часу. Звичайно, влітку, звичайно, м’яке і потрошки, але ж дозволяють. А я думаю: чи не сумують без мене пінгвіни у тій морозивній Антарктиді?
