Недільного ранку Інна стояла в церкві і рухалась в черзі до сповіді. Сповідав о. Ієриней, черга була довгою і невідомою, враховуючи бабок з паличками, що сиділи на лавках і могли зайти без черги, чи дітей, які періодично робили те саме. До того ж чоловік, що стояв перед Інною, весь час махав руками, кличучи в чергу ще й свою родину.
Інна, щоб не нервуватись в святому місці і не наробити ще більше несподіваних гріхів, покинула чергу й вийшла надвір. Дослухавши Службу Божу, вона, як часто це робила, пішла додому за мольбертом, звернула з головної дороги на узбіччя, сіла в траву. Милуючись осінньою погодою, дівчина змальовувала кукурудзяне бадилля, жовтий лист на дорозі, похилене дерево, чи пташку, що сіла неподалік.
Вона не звертала увагу на малочисельних перехожих, та й вони оминали її, приймаючи хто за туристку, хто за місцеву дивачку. Тим більше, середній зріст, темнорусе волосся, заплетене в косу, та спортивне вбрання теж не привертали увагу до худорлявої замисленої дівчини.
Майкл Конеллі з Каліфорнії приїхав в Україну недавно. До того він досить подорожував світом, непогано фотографував, трохи волонтерив, і такий спосіб життя йому подобався. Високий статний молодик з американською широкою посмішкою та гарною фізичною підготовкою лазив по горах, барханах, плавав в гірських річках та океанах. Правда, подорожі не раз були ризикованими, особливо в неангломовні країни , та Майкл підсвідомо уникав неприємностей, бо мав свою життєву філософію. Конеллі надавав великого значення погляду, особливо жіночому. Якщо в ньому реально читалась засторога – негайно вшивався з небезпечного місця, і не без підстави, як виявлялось потім.
– Інтуїція і прочитання характеру виробляється у фотографуванні. Тому що фотограф може зробити просто фото або фото, що передає настрій, читає душу – думав він.
А поки пан Віталій, що привіз його сюди сфотографувати місцеву церкву поїхав кудись, тицьнувши в руку папірець з контактним телефоном, Майкл з задоволенням спілкувався з місцевими дітьми, блискаючи навсібіч незвичною голлівудською посмішкою, і сам того не підозрюючи, наривався на небажану увагу оточуючих.
– То що он там за пан з фотоапаратом сидить на коркошах, з твоїми дітваками бавиться? – питався Петро Бойчук в сусіда Кріпчука, стоячи біля його тину і смалячи сигарету.
–А Бог їго святий знає – задурно згадав Господа Місько Кріпчук. – Здаєсі, я їго вже бачив десь. Точно, лікарню нашу фотографував, та й міськраду. То ж з Америки приїхав, по проекту, може, гроші їм дасть. Тендер! – вжив незнайоме слово Місько.
Петро, щоб не здатись дурним після невідомого слова, розумно сказав: А..а, ясно!
– Блаженний якийсь, дорогий фотоапарат дітям показує, грається. – продовжив Місько.
Петро, як сокіл, зірко поглянув туди і окликнув сина:
– Васю! Що хоче вуйко?
– То не вуйко, а Майкл! Він з Америки, має купа долярів, я його косельок видів! – відповів, шморгаючи носом, той.
– Ти диви! – сказав Місько, і почапав ближче до гостя, а за ним Петро.
…Осіння погода дійсно стояла чудова, гори були вбрані в різнокольорові шати, синє небо ледь вкрилось біленькими хмарками, подекуди на деревах попри дорогу ще можна було вгледіти рум’яні кругленькі яблука чи жовтобокі груші. Край дороги час від часу зупинялись машини, іногородні купували в селян яблука, чи то підпеньки, що теж рясно зродили цієї осені. Журавлі ключем летіли на захід, залишаючи прощальне кру, кру…
А де ж подівся Майкл? Він вже у садибі Петра, садиба ніби й недалечко, та не кожен поткнеться, тут тобі й ставочок, і сторожові собачки, й пасіка.
Бойчук вспів першим вговорити америкоса почастуватись домашнім сальцем та й до сальця. До півночі було чути з хати українські пісні, та сміх Майкла. Опецькувата жона Мотря все носила з погребу малосольні огірочки, надвечір ще туди причалапали Кріпчуки з дітваком Васею, що так полюбився Майклові.
– Де я? Чому тут? – Майкл отямився не скоро, днів через два. В похміллі він загубив номер телефону приймаючої сторони на Україні, та й сам телефон десь подівся, казали діти, що в ставочок булькнув після того, як втретє випили і заспівали.
– От блін, то їхнє віскі ! Знав би – не пив, ще й без тоніку. І мову треба було підучити – не розумію ні фіга, на телефонний перекладач надіявся. Кейс мій схуд, це не проблема. Значно більше в мене на банківській картці, що випадково вже вдруге витягали з гаманця діти. Та й ґазди вже надоїли з своїми потребами. – трохи запізно змикитив гість.
В перервах між застіллями, ніби між іншим, господарі на пальцях показували, що з одягу треба дітискам чи їм, корчачи Майклу жалісні пики, що в душі смішило американця.
Майкл давав гроші, або вдавав, що не розуміє. Більше бентежило його, щоб не пропав паспорт з документами, бо після”віскі” щось не дуже добре почувався.
Ґазди ж не відходили від нього ні на крок, кажучи, що подзвонили пану з тендером і він приїде по Майкла до них.
–Треба тікати звідси – думав він, поки Петро з Міськом тягнули його на чергове застілля.
– Я казав їм, що не п’ю, стакан рукою прикривав, в компот мені долили, чи що? І як на зло, нема папірця з телефоном того пана з України, що мене сюди привіз. Може, хоч шукати будуть?
Майкл оглянувся навкруг, і поки Петро домовлявся про щось з листоношею, погляд його впав на Інну, що, як завжди, малювала небокрай. Раптом американець ступив до неї, витяг з-за пазухи свої документи, і надіючись на свою інтуїцію, тихо попросив:
– Сговай ! – так як деякі українські слова вже знав.
Рука його все ще несміливо протягала документи дівчині, як та ривком забрала папери, зміряла його синім поглядом, і сказала українською:
– Тобі треба тікати.
Петро, який підійшов слідом, побачив тільки дивачку, що колупалась в мольберті, та задуманого американця, проте, підозріло змірявши поглядом дівчину, потягнув Майкла за собою.
Інна ж, немов в трансі склала мольберт і поспішила додому. Вона машинально переодягалась, бурмочучи:
– Записка, потім, знайду, ні, де ж знайду.
Інна жила одна, правда була ще тета Василина, що залишалась, коли та вирушала в місто.
Дівчина вийшла на дорогу навпроти хати Петра, смеркало.
Раптом скрипнула хвіртка, і крадькома, скрадаючись навшпиньках, вийшов Майкл, несучи в руках свій фотоапарат.
– Сюди швидко, біжім! – скомандувала рятівниця і вони побігли житнім полем до центральної дороги.
Раптом ззаду звідкілясь вискочили засапані Петро з Міськом та кинулись слідом.
Ось і дорога.
– Автобус на Одесу? – запитала Інна, спинивши несподіваний транспорт. Нам сильно повезло, він тут нечасто їде. Ось документи, тікай! – вона перехрестила Майкла, коли той стояв на підніжці.
Ніхто з них не знав іншої мови, та розуміли одне одного:
–Сom, com goy – кричав Майкл.
–Мені не можна, ми потім зустрінемось. – опустила голову Інна.
– Потім де? – майнула думка в голові, вона оглянулась на переслідувачів, і раптом скочила на підніжку автобуса, що мчав в морську Одесу.
