Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45775
Рецензій: 89563

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Гоголівський ярмарок-2018: Оксана Федишин. На перехресті доль, або Про козака Дмитра та його подорож до Москви

© Конкурс Гоголівський ярмарок, 04-11-2018
І.
В неділю, уквітчані віночками дівчата бігли на зустріч таємничій пісні, яка линула з глибини майдану. Чоловічий тенор купався в чистому повітрі та розливався всесвітом. Пісня торкалася струн душі кожної дівчини. Тільки Галя була невеселою. Хотіла повернути додому, та дівчата наполягали:
– Ходи. Ось близько. Годі сумувати. Повернеться твій козак. Він таки тебе любить.
– Хмариться. Тай мені не до пісень.
– Тобі? Нашому соловейку? Пісня душу лікує, – промовила третя, і дівчиська міцно взяли подружку попід руки. Вона не опиралася.
За поворотом Галиного подвір’я – майдан. Дівчата аж зупинилися з подиву… Здавалося, на мить здригнувся світ: в шрамі через усе лице, з відкритим тільки одним оком, років зо 35, співав кобзар, легко торкаючись струн. З-під його пальців дихало життя, а з уст плавно виливалася і кружляла мудрість. Поруч хлопчина, який безтурботно грався в камінчики. Хмарно. Та маленьке ніжне личко сяяло, мов сонце. Дівчата смакували піснею.
Раптом посіявся рясний дощ. Всі втікали хто куди. Кобзар прикрив дитину фалдою свого одягу і спішив сховатися під кремезне дерево. Галя запросила їх перечекати дощ в неї дома, тут, поряд.
На стіл, покритий вишитою скатертиною, подала дівчина їжу та ласощі. Хлопчик, смакуючи варениками у сметані, приговорював:
– Тату, а ти давно не варив мені таку смакоту… Як добре, що почався дощ…
Галі прийшло на думку запитати в кобзаря, чи десь там, у світах, можна купити хатину для них двох з матір’ю, а цю б могли  продати. Кобзар обвів оком кімнату, стягнув плечима і сказав:
– Та це ж.. світлиця. Якщо можна, то стареньку. Чому ви хочете її продати?
Галя вилила свою душу перед незнайомцем. Розказала, що кілька років чекала козака, який тепер залицяється до іншої. Скільки молитов за нього відправляла до Бога за його життя та здоров’я. Повернувся. Казав, що небагато їх врятувалося у страшній різні. А тепер… На сміх людям. Сказав, що я не така, як усі, тому гідна кращого. А людям роти не закриєш. Шепчуть. Ганьба.
Мати витирала сльози, а хлопчина, прицмокуючи та витираючи руками губи, продовжував:
– Тату, а правда, наша мама була подібна до цієї дівчини? Я пам’ятаю матусю у вишиванці, її чорні брови, довгі вії і таку ж  милу посмішку.
Галя і кобзар зустрілися поглядом. А хлопчик, мов дзвіночок, не вгавав.
  
ІІ.
Із карети вийшли руда кучерява літня жінка в чорних ботах на корках. З-позад неї вистрибнула чорнява, як галка, усміхнена дівчина в червоних чоботах. З високого вузлуватого дерева знявся галас ворон, вони зривалися з місця та кружляли над каретою.  Кучер, подаючи руку допомоги жінці, пред’явив їх перед сільським старостою:
– Пані Руфіна та її дочка панночка Ґуля.
Староста поцілував руку пані та промовив:
–  А ось ваш новий дім, садочок-райочок, а за ним – чудесний ставочок… Киш, розкричалися.
Поки Руфіна щебетала біля старости, дочка встигла забігти в хату, в садок, на майдан і навіть скупатися у ставку. Повернулася розпашіла, рада:
– Все, як у казці! Тобі сподобалося, мамо?
Мама, не відводячи очей від старости, схвально кивала головою:
– Дуже сподобалося, доню.

Одного вечора, коли староста пішов додому і Ґуля повернулася з клубу, почувся стук у вікно.
– Напевно, староста… – здогадувалася Руфіна. – І чому це йому не спиться?
– Староста? Що йому тут треба? – заперечила Ґуля, чуть відхиляючи фіранку. – Це напевно Ілля-хлопчина… – і завмерла, почувши:
– Вийди, Галю, це я. Вийди, бо збожеволію без тебе. Ти з мого серця не виходиш… Ніч і день про тебе думаю. Я хочу тобі все пояснити. Галю…
– Ґуля вибігла на ґанок, кинулася козакові на груди, обняла руками шию і, цілуючись, вони зайшли до сіней. Козак, чмокаючи, пришіптував:
– Сьогодні ти неймовірна. Твоя любов рятує красоту наших відношень... Як би ти знала, як би…
Рано проснувшись, козак мурликав:
– Не сподівався... тебе бачити такою, Галю…
Та раптом, відкривши очі, побачив, що він окутаний чорним кучерявим волоссям. З несподіванки аж припіднявся. Та Ґуля не відпускала його зі своїх обіймів.  Вона його все більше і більше заворожувала  карими бісикуватими очима.
– Доню, де ти? – почувся голос мами – і за хвилину козак одягнувся та кулею вилетів з хати.
– Тебе як звати? – запитала навздогін Ґуля.
– …итро… – почула здалека голос козака.
– Ти з ким ґелґочеш? – перепитала мама.
– З тобою.
– Зі мною? Ха-ха-ха!...  Гарний?... Готуйся, Ґулечко, до весілля.
– До якого весілля, мамо? Цей козак просто заблудився. Я навіть добре імені його не почула: Дмитро чи Петро, чи хто знає, що за «итро»…
– Та як би не називався – неважливо. Перед твоїми очами ніхто не встоїть, – шептала якось таємниче грубим голосом Руфіна, – Чуєш?... Ніхто!
– Ой, мамо, ти говориш, як справжня чародійка. Та я б не хотіла нікого приворожувати. А хочу, щоб у мене по-справжньому закохався козак.
– Тобі не треба нікого приворожувати, лише поглянути на нього своїми карими оченятами – і він твій. Адже купала тебе маленькою в чар-зіллі.
– Правда?.. Я завжди відчувала, що я не така, як усі, – зізналася Ґуля.

ІІІ.
Дмитро сидів за столом навпроти лампи, що чадила, і дивувався: як це він так швидко забув Галю та уже третій рік безумний від Ґулі… А де ж це вона, його Ґуля?... І тут спрацювали навики козацької розвідки. Тихо вийшовши надвір, заглянув у вікно і побачив, що мама читає книжку, а її дочка супроводжує рухами читання. Від побаченого в козака закипіла кров: «Як так? Я вирвався на дві ночі, щоб побути з коханою, а для неї важливіші розваги з її мамкою». Дмитро спурхнув, щоб влетіти в кімнату і, наробивши скандалу, покинути їх, та стримала його думка: «Якісь дивні рухи виконує його дорогенька.  Може, вони його причаровують?».
Коли жінки закінчили ритуал, заховали книжку у дивний сундук, він забіг і вклався на ліжко. Зайшла Ґуля, та Дмитро удав, що спить. Запланував, коли вона засне, взяти книжку і відкрити їхні таємниці. Та вона довго не спала, а потім тихенько знову вийшла. «Виявляється, – думав, – це вона мене збиралася приспати» – і тихенько подибав за нею. Обидві з мамою відкрили хвіртку і попрямували під кремезне дерево. Там знову почали щось белькотіти і виконувати дивні рухи. «Ненормальні якісь, – подумав козак, – треба змиватися звідси, а то з ким поведешся, того і наберешся». Повернувся у спальню і бачить – спить його Ґуля. «Ого! Так і поїхати можна з цими відьмами».  
Добрався Дмитро до сундука, відкрив – а там не одна книжка. На нюх відчув, котру із них тримала теща. Почав читати і пригадувати, які рухи виконувала Ґуля. І раптом чує, що він повільно піднімається вгору, майже, під стелею… Дуже сполошився і (в думках чи наяву) викрикнув «Боже, рятуй мене!» – і в ту мить впав на лаву. Такий страх напав на козака, що зроду такого не відчував. Він боявся доторкнутися тієї книжки і стрімголов забіг в спальню. Поглянув на Ґулю, та не наважувався до неї підійти, бо здалося йому, що сам чорт лежить на ліжку. Скрутився клубком на лаві. Снилися козаку кошмари. Він зривався, викрикував, падав на підлогу. Прокинулася теща. Побачила відкриті двері у їхню «таємну» кімнату, на підлозі – книгу магії – і все зрозуміла. Рано шепне про це дочці.  .
Прокинувся козак і почав збиратися в дорогу.
–Ти куди? – запитала Ґуля. Обіцяв три ночі.
– Московське царство на нас обрушилося. Треба йти край боронити, – оправдовувався козак.
– Це тобі приснилося? Ти вночі кричав… Зупинися. Я обіцяю цієї ночі доправити тебе в Москву, і ти своїми очима почуєш, що Москва планує, а що ні. Не бійся. Я – поруч.  Ніхто тебе не впізнає.
– О! Це вже цікаво. Заради такої інформації не жаль і титул втратити, – зі штучною посмішкою погодився Дмитро, – а як туди потрапимо?
– Так просто, як на кухню. Поспішімо. Сніданок стигне – посміхнулася Ґуля.

ІV.
Ще на ліжку Дмитро і  Ґуля трималися за руки, а в польоті вона передувала. Цікавість перемогла страх. Він думав: чи це сниться, чи справді вони летять… Ох, як хотілося помолитися, та боявся, щоб він не впав з такої висоти, не розбився. Боявся навіть подумати «не те», адже  знав, що Ґуля – відьма і своє життя довірив у її руки. А раніше найтяжчі бої він вигравав з молитвою і Богом.
Внизу – кремль. Вони пролетіли дальше. Опустилися в якісь катакомби і опинилися під землею. Присіли ззаду. Ой, кого там лиш не було… Безліч різної нечисті. А теща, наче жриця, сиділа в перших рядах. «Зрадники», – подумав козак і поглянув на Ґулю, чи не почула його думку. Очима шукав московського царя, та не міг впізнати. Посередині опинилася якась триголова птаха з розчепіреними лапами. Середня голова була в тумані і говорила, права голова тримала в лапі земну кулю, ліва – скіптер. Обидві були наче штучні.
– Царя немає. Він не виходить на зв'язок, –
прошептала Ґуля.
– Звідки знаєш?
– Он бачиш – по боках дві корони без голів. Від голів – тільки символи. Слухай.
Середня голова птахи сповістила про те, що  московський цар Михайло не з’явився на сенсорський собор, тому на його корону буде претендувати королевич Речі Посполитої, обложивши царя Михайла з усіх сторін, і дрижатиме він у замку,  і перемир’я буде просити, завдяки… козакам.
– Ідемо. Нам більше неможна слухати, – повідомила Ґуля і вони шуснули до виходу.
– Мені потрібно повернути до Сагайдачного.
– Зараз він тебе не буде бачити.
Вранці Дмитро просив у Бога пробачення за те, що перебував в колі з бісами. Ґуля проводжала коханого в дорогу. Сумне передчуття стискало її серце. Напевно, більше його не побачить,  адже порушила канони магії. Вперше її обличчя невпинно заливали сльози. Зрозуміла, що сила магії уже не служить їй, тому що вперше відчуває справжню щиру людську любов.  Доторкаючись до Дмитра, вона відчула, що вона не гідна його.
– Я… грішниця, – сказала, опустивши руки.
– Молися. Бог прощає, – відповів Дмитро і також зрозумів, що вона втратила над ним магічну силу, бо не може її поцілувати на прощання. Він міцно обняв  Ґулю і скочив на коня.

V.
Петро Сагайдачний повідомив групі своїх командирів про те, що є можливість вирвати поневолену частину України від утиску, зміцнити і розширити її територію, повернувши українські землі… і ряд інших умов, які готується пред’явити Сигізмунду – королю Речі Посполитої, який заради сина буде вимушений погодитися. Адже королевич Владислав претендує на корону Московського царя Михайла і просить козаків України допомогти йому.
Дмитро посміхався в чорний вус, адже він про це знав перший. Жаль, повідомив гетьмана пізніше, ніж Петру було донесено від короля.
– Гаразд, Дмитре, розвідником будеш і присутнім на раді старшин – сказав Сагайдачний.
Розвідка піднімала надію і міняла плани козаків. Вони рухалися не за планом короля, тому що московський цар кинув на Смоленськ великі сили. Козаки прямували на Московщину Муравським шляхом. Захоплювали багато укріплених міст. Знову гетьман послав розвідку через Оку, куди цар Михайло направив 7-тисячне військо, щоб перешкодити козакам просуватися на Москву. Та після інформації розвідки, козаки висадили свої сили східніше, ніж їх очікували. При домовленості з королевичем про день і місце взяття Москви, козаки в боях прибули аж під кремль Калуги і обложили його. Сам Сагайдачний боровся з московським воєводою і поборов його. Дмитро поранений. Він раніше бачив усі входи і виходи, тому радив Сагайдачному брати  владу. Облога Сагайдачним Калуги викликала страх у московської влади, тому цар Михайло пішов на підписання примирення з королевичем. Москва повернула українські землі. Король Сігмунд офіційно зберіг право на московський трон.
Зустрічав народ козаків з піснями. На окраїнах доріг співали кобзарі:

       Риже поле завіває снігом білим,
ох, раз, два.
Марширує переможне військо сміле.
Повертають   козаки   на   Україну,
ох, раз, два.
Кобзарі   їх  в славі піснею зустрінуть.
Попереду марширує Сагайдачний,
ох, раз, два.
На війні він був  обачний і безпечний,
Україні  був  завжди  вояк  слугою.
ох, раз, два.
Із  гетьманською  вернувся  булавою.

Дмитро впізнав біля кобзаря Галю з двома дітьми. Хлопчик притулився до неї і, радіючи, співав на повні груди. Три голоси зливалися в неземну мелодію. Серце козака почало так стукати,  здавалося, вискочить з грудей. Він марширував, а солоні сльози роз’їдали на лиці його рану. На лиці заживе, та рана душі не заживає.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Конкурс Гоголівський ярмарок, 04-11-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0678861141205 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …