Розклад. Розпорядок. Порядок денний. Денний-буденний. Буденність. Дні минають за тими розкладами однакові, наче ґудзики на пальті. Робота – хатні справи, робота – хатні справи; і ще добре, коли є робота; хатніх справ скільки не перероби, а вони все одне є. Щодня ті самі, що вже були перероблені вчора та позавчора, у будь-яке, на свідомий чи рандомний вибір «вчора».
А саме це найбільше втомлює; не праця, а одноманітність. Це навіть не зовсім втома; та буває важка й сонна або щаслива, більше схожа на винагороду, в залежності від роботи та, скажімо так, досягнень: коли щось зробив так, що тільки цьом та в люлю, хіба втомлюєшся? А одноманітність висотує не сили, а душу; вона знецікавлює, знеструмлює, знебарвлює життя. І тоді все здається тягарем – і робота також: без неї ніяк, але це такий важезний тягар…
- Тату, пограємо у м’ячика?
- Мені ще стільки треба зробити, а я вже втомився... Може, на вихідних?
Але вихідні були колись, в дитинстві. Дорослі марнують їх на те саме, на що витрачають решту життя. Або ось це: відіспатися. Сон – не гірша схованка від буденності. Щоправда, вісім годин пересічного землянина – то мрія; комусь щастить лише годин на чотири впасти в темряву без турбот і думок про турботи. А відіспатися… - важко уявити, як можна спати довше, ніж людина звикла за десятиліття; втім, комусь таки щастить. Але все відносно: проспати літо – хіба то щастя?
Ну й що, що літо? Навіть і воно, колись пора дивовижна та чарівна, не порушує буденності. Робота – хатні справи, авжеж. Це коло, за межі якого дорослій людині – зась. Але все ж таки добре, коли є робота; без неї буденність остаточно…
- Тато! Ходім у м’ячика пограємо?
- М’ячика… Ти знаєш, в мене нині одна пристойна пара взуття. Якщо в ній пограти в м’ячика…
За тією буденністю літо промайнуло, наче лист за вікном. А за вікном і справді – одне за одним, зграйка за зграйкою пролітає кленове, каштанове та ще бозна яке листя. Та все воно однакове: жовкле, всохле, зів’яле; літо змарноване, починаємо марнувати осінь. Втім, є підстава для оптимізму або для іронії, це вже хто що вбачає. Урізноманітнення буденності, ось що, не абищо. До хатніх справ додаються справи шкільні: незвично ранні сніданки; пакування дитячого їдла «з собою»; раптовий і терміновий ремонт одягу; нічні походи по 24/7 супермаркетах по зошити та інший шкільний реманент; силування над математикою для п’ятого або хімією для дев’ятого; все решта – і отак щодня, знову й знову, по колу, аж до… до уодноманітнення. Ну, й звичайно, робота. Аби не вона… - так би й човгати восени в тих самих черевиках, збережених влітку, власне, вже друге літо поспіль збережених, хоча й з... «втратою товарного вигляду». А так, дякувати роботі, – новенькі: і собі, і дітям, і жінці. Знов підстава – кому для оптимізму, коли для іронії.
Час, кажуть, лікує; можливо, коли болить, так і є; а якщо навпаки? Починається з любові, через кохання – а згодом, коли мине достатньо часу, виявляється, що і любов, і кохання мають зворотній бік, який суть обов’язок. І є в тому обов’язку та сама одноманітність, що в усьому, що й в тому замкненому колі, яким тепер обертається світ: робота – хатні справи. Буденність… Час лікує біль. Все решту час вбиває.
Втім, буденність можна сприймати інакше, дивитися не критичним і спраглим оком, а філософським і розважливим. За кількадесят років сформувався певний спосіб життя; спробувати порушити його, висмикнути будь-яку ланку – отоді начувайся, чоловіче, бо це, кажуть, катастрофа. Найбільші світові потуги боронять свій «спосіб життя» - а що вже казати про потуги в світі найменші, про одну-одненьку людину, якій сенс життя цілком неочевидний, а от спосіб його – цілком і остаточно очевидний, помітний, знаний, звичний і загалом – стерпний і комфортний?..
- Тату. В тебе ж тепер є нова пара… І канікули. Ходімо в м’ячика пограємо?
Справді, канікули – отже, спортивний майданчик у школі за рогом вільний. Взуття є. Погоди цієї ще не до денця змарнованої осені – наче навмисно: ходи та грай. Робота… Ну, так, робота.
- Синку, мені ще півгодинки, добре?
На спортивному майданчику справді нікого. Половина майданчика засипана листям – через паркан хиляться ясені та шовковиці, а з них повільно та безперестанку на сірий асфальт злітає листя чистого лимонного кольору. Повітря доволі тепле; треба добряче побігати, аби дихання нарешті перетворювалося на ледве помітну хмарку пари, що миттєво тане. М’яч не слухається; він важко гупає по щиту, іноді навіть б’є сталеве кільце корзини, але в корзину не влучає, зате час від часу летить за край майданчика. Тоді гравці видають стогін: за тим краєм щось на кшталт прірви, якою м’яч стрімко котиться аж до дитячого садку, що має спільний паркан зі школою. Якщо не зупинити м’яч під тим парканом, він котитиметься уздовж школи аж до вулиці, а там воріт немає; викотиться на вулицю, що біжить стрімким пагорбом – і бувай.
За годину гра зупиняється. Гравці йдуть додому; вони розпашілі та захекані, та не так від гри, як від походів по м’яч, який раз у раз опинявся під парканом дитячого садка. Дорослий шкутильгає: не варто бити баскетбольний м’яч ногою, тим більш такою, давно вже не тренованою, а колись же... А колись же ходив до баскетбольної секції!
- А завтра підемо?
- Так… А давай, може, щодня?
- Добре.
Ніби в світі хтось знав про ту маленьку домовленість: роботи прислали купу! Мабуть, гра в м’яч є занадто великим порушенням способу життя, який є таким помітним і важливим, що боронять його найбільші арсенали світу, та й найменші – також боронять. Ну, нема на то ради, сідай та працюй.
- Тату, так ми підемо?
- Синку, мені треба працювати, сьогодні не… Добре, ще півгодинки?
Гравці під кільцем схожі на двійко «одноруких бандитів»: важкувато бігають, важкувато підстрибують, важкувато та невлучно кидають м’яч. Якщо снаряд коли-не-коли влучає в корзину, то напевно з власних міркувань, а не через зусилля гравців. А вони щоразу вигукують щось тріумфаторське, ляскають одне одному долоні та загалом поводяться так, наче здобули якийсь поважний трофей. Коли ж на майданчику з’являються люди – а майданчик прохідний, це єдиний на три квартали прохід між вулицями – гравці набувають такого байдужого і зверхнього вигляду, наче влучити в кільце для них справа найбуденніша.
- Тату, завтра..?
- Так, авжеж.
- І щодня?
- Так.
Несподівана перешкода майже руйнує гру. Майданчик засипаний листям, а листя забризкане дощем. На такому покритті можна грати в хокей або змагатися у фігурному ковзанні, а от баскетбол перетворюється на справу ризиковану. Але домовленість є домовленість, а гра є гра; і гравці не йдуть додому, доки дощ не посилюється так, що слизьким майданчиком неможливо пересуватися, не впавши. Власне, падати без травми – гра не менш азартна, ніж баскетбол.
- А завтра?
- Так.
Дощу вчора ніби й не було. Майданчик сухий та чистий, тому що вночі вітер згорнув усе листя під один край баскетбольного поля. Там воно й лежить – довжелезна лимонно-жовта смуга уздовж муру. Зараз краща нагода його прибрати – все в купі; це тобі не змахувати віником по одному листочку, як колись, на бабусиному просторому ґанку. Восени той щоранку треба було замести – бо над ним височів неймовірного розмаху горіх, з якого щохвилини повільно спадало листя - лапате, смугасте, з гіркуватим смачним запахом. Його було стільки, що воно встеляло подвір’я мало не цілий жовтень; а ще виноград, який обплітав всенький простір над ґанком, - і цей також розкидав своє криваво-червоне листя усім подвір’ям. То була щоденна ранкова робота, півгодини махати віником, інакше… інакше буде від діда сто чортів і ще багато чого, от хто вмів дошкулити… Ет, тоді лаявся та бідкався, а тепер – де б узяти той віник, те листя, той ґанок і горіх над ним?
- Я би волів, аби тут була мітла. Зібрати листя.
М’яч гупає, щит гуде, кільце дзвенить, понад майданчиком лунають тріумфаторські вигуки. Гравці зупинилися перепочити. Нізвідки виникає чоловічок у комунальній уніформі; він такого маленького зросту та несе на обличчі такий поважний вираз, що дивитися на нього без сміху неможливо. Він тягне неосяжний чорний пластиковий мішок, величезну зелену корзину для білизни та мітлу з держаком, який щонайменше вдвічі довший за чоловічка. Кинувши весь свій вантаж на краю майданчика, чоловічок вбирається в рукавички та починає збирати листя в корзину.
- Можна, я мітлу... листя… допоможу вам?
Чоловічок кивнув із таким виразом, ніби сидів на троні, а до нього на колінах приповз переможений сусіда-монарх і благав про капітуляцію на всіх умовах переможця. Мітла новенька та на диво зручна; довжелезний валик лимонно-жовтого листя, ще трохи вологого після вчорашнього дощу, швидко нею зібраний у три купи. Чоловічок миттю позапихав ті купи у свої пакети-корзини, все те й мітлу забрав і навантажений, як мул, зник за рогом. Гра поновлюється.
Рух, біль у м’язах, запах листя, хмарки пари від дихання, гупання м’яча, гудіння щита, дзвін кільця, вигуки, плескання долоні об долоню, сміх, пробіжка за м’ячем, який знову втік у прірву до дитсадочкового паркану. Чи ж не так ганяли колись у баскетбольній секції? А тренер казав, що є данні, є, тільки працюй… Перехожі перетинають майданчик по дузі – вони не бажають переривати таку веселу гру, приязно посміхають до гравців і зупиняють для них біглого м’яча. З ясенів облітає лимонного кольору листя; на сірому асфальті кожен листок здається мистецькою мініатюрою, а найменші листки – ювелірними виробами, вишуканими прикрасами, щойно загубленими якоюсь супер-моделлю або казковою принцесою. А це ж ідея – зібрати такий собі мікрогербарій з найменшого листя, це вау-ідея, що скажеш, малий?..
