Маленьким я часто опинявся в бабусиній оселі. Власне, в тій квартирі на тих же правах щодо майна та мене, малого, мешкав і мій дідусь, а бабусин чоловік. Але я чомусь, як, певно, і більшість дітлахів, ходив «до бабусі». Її оселя була в усьому несхожою на нашу – мою, мамину й татову, і кожні відвідини бабусі перетворювалися на пригоду першовідкривача. Стільки вже в тій величезній квартирі було незнайомого, незрозумілого, дивного та цікавого!
А ще там була одна річ, яка й дотепер здається мені найстрашнішою та водночас – найпривабливішою; адже страшне, на відміну від жахливого, полонить уяву. Ти здригаєшся, полотнієш, вкриваєшся гусячою шкірою, волосся стає дибки, зіниці розширюються та звужуються, ноги мимоволі та безпорадно смикаються тікати якнайдалі – все із тим страшним, як із жахливим. Але нікуди ти не втечеш; заклякнеш і стоятимеш, напівмертвий від нестерпного і водночас необорно принадливого відчуття: лячно!
Отак і я; поблукавши бабусиною квартирою та позаглядавши в різні кутки та закапелки, неодмінно опинявся біля тієї штуки та заклякав надовго. Іноді й не підходив; варто було звідкись зачепитися за неї поглядом, і все: світ зникав, тому що я цілком, весь вкритий пухирцями, з наїжаченими патлами, опинявся деінде.
Власне, те моє «деінде» було завжди в усіх перед очима: воно було намальовано на невеличкій темних кольорів картині. Та картина висіла у вітальні, між шафою та вікном; кут шафи затуляв її від того, хто щойно увійшов у кімнату, тому картину помічав лише той, хто вже був на середині чималої кімнати або вмостився на дивані під протилежною стіною. Так чи так, але картину бачив лише той, для кого рятівні двері до коридору та на двір вже були занадто далеко; авжеж, дійсно страшне ретельно лаштує свої пастки, а те, чого уникнути просто, вважається нікчемою в світі страхіть.
Втім, припускаю, що не всі, хто бачив картину, відчували те саме, що переживав біля неї я. Пригадую, що спочатку картинка видавалася мені дитячою та милою. От уявіть: фон картини темний: якісь розмиті пагорби, вкриті лісом, понад ними – важкі передгрозові хмари; здається, в ті пагорби та ліси веде звивиста стежина. На передньому плані – паркан з грубих жердин; на паркані сидить хлопчик років п’яти, вдягнений у охайного кожушка, чорні штанці та гостроноси чоботи; на голові в нього смішний капелюх; дитина підносить до пухлих губ сопілку. Праворуч – дерево, здається, сосна; на гілці сосни сидить чорний розпатланий ворон; його дзьоб розкритий, ніби птах щось говорить хлопчику, який підвів на нього очі та уважно слухає, забувши про свою сопілку, торбинку, дім, батьків і, здається, про все на світі...
Я деякий час силувався зрозуміти, до якої казки це ілюстрація; я навіть запитував дорослих, але відповідь була коротка та незадовільна: «Це просто картинка». Ой, не просто! – подивився раз, глянув другий, підійшов утретє – і збагнув, що дуже не просто. Вочевидь той, хто це малював, добре знав усю історію, яка почалася на тому паркані; так! – на тій картинці напевно була ціла історія, але невідомий художник вирішив показати тільки її початок.
Наче зачарований, я щоразу заклякав перед картинкою та намагався її «прочитати». Куди йшов той хлопчик? Он, у нього ж і торбинка на плечі висить, мабуть, кудись далеченько прямує; поруч ніякого житла, ніде поміж дерев ані даху, ані диму, отже… Та потім я збагнув: житло там, де я, тобто художник; адже дитина сидить на паркані, на огорожі подвір’я, а художник і глядач дивляться на нього ніби з віконечка. Заохочений цим відкриттям, я занурився у картину так, що мене годі було докликатися йти додому; мамі довелося взяти мене на руки та нести. Здається, я заснув; отоді мені й наснилося розуміння – і таке, що прокинувся я з криком і в сльозах.
Коли я опинився в бабусиній оселі наступного разу, довго не наважувався підійти до картини. Я вже знав її владу над моєю уявою, а тепер, коли я, здається, вгадав прихований у картині зміст, вона мене лякала. Але здогадка – ще не відповідь, а таємниця – така ж зваблива річ, як і все страшне. І картина вабила, манила, кликала мене до себе, де б я не був; тож коли я опинився поруч із нею, опиратися не зміг і підійшов перевірити свою здогадку та розгадати, нарешті, таємницю.
Ясна річ, що доладно розповісти все те може тільки людина доросла. Але діти, навіть такі малі, яким був тоді я, відчувають не гірше за дорослого, який вже навчився стільком словам, що аж заплутатися в них може сам і заплутати інших. На щастя (чи навпаки), слова ще не замулювали мою дитячу уяву; тому я не назвав би те, що побачив; зате я все відчув і пережив так, наче сам сидів на паркані з грубих жердин. На голові в мене був смішний капелюх, на плечі висіла важкувата торбинка; охайний кожушок приємно зігрівав; я щойно видобув із торбинки сопілку, аби заграти. Аж раптом ворон, який вже довгенько кружляв над нашою стріхою, опустився просто переді мною та вмостився на гілці сосни. Він був так близько, що я бачив найменшу його пір’їнку, лискучу, чорну з бузковим відливом; і він також бачив мене, он в нього які гострі очі, і ними він втупився в мої…
В отих очах було все; власне, все страхіття тієї картини ховалося в очах. Дитячі очі були такі наївні, дивилися так безхитрісно та довірливо, що навіть пташка розуміла: це дитя чисте, невинне, незіпсоване, незваблене світом, обласкане батьківською любов’ю. І в очах ворона світилося розуміння, а ще – намір: хижацький, холодний, несхибний намір скористатися цією дитиною для власної вигоди без жодних сентиментів і жалів, спожити дитя. А ота стежина, що звивалася між пагорбами та губилася в похмурому лісі – то був відвертий натяк на найближче та невідворотнє майбутнє.
Ось яку мить зобразив художник на тій «просто» картинці. Це була остання мить перед фатальним кроком; мить, коли злочинний намір перетворюється на злочин; мить перед втратою рівноваги цілим світом, який ось просто тепер балансує на вістрі, як цей хлопчик – на жердині; власне, зараз цей хлопчик і уособлює собою – весь світ, який ось-ось рухне. А я все те бачив; все відчував; але нічого не міг пояснити або вдіяти, аби зупинити чи запобігти. Все, на що я був здатен, це підійти до картини або знайти її поглядом, вкотре все збагнути та бути з тим хлопчиком… бути ним в ту останню мить мого безтурботного та щасливого життя, за якою поведе мене в життя цілком інше ота звивиста стежина…
…Скільки я потім прочитав і побачив того, що пропонувалося як «страховище», але такого страху, якого зазнавав під тією картинкою, я й дотепер не відаю.
