Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45775
Рецензій: 89563

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Гоголівський ярмарок-2018: Шепітко Олександр. Книга - не тільки джерело знань

© Конкурс Гоголівський ярмарок, 28-10-2018
    "Що не кажи, а люди все-таки дивні створіння! Стогнуть, жаліються, мовляв, те погано і це не так; тут болить, і там муляє. А в чому причина - розібратися не бажають. Їм аби добре було - відразу й назавжди. І щоб не думати. Е-хе-хе!
Ой, там на горі, при Дунаї
Розбійники козаків дожидали.
Як прийдеться до ладу
Я й Марію поведу,
Хоч і шкода...
А треба всього лише в дзеркало подивитися, вуса розправити (в кого вони є) і в дорогу налаштуватися - себе шукати. Бо і запитання, і відповіді - все в нас. Головне, знати, як їх знайти. А щоб не чимчикувати в таку відповідальну експедицію порожнім, можна всі свої біди-печалі скласти в торбину, повісити на ліве плече, пострибати на місці, щоб нічого не тряслося, не губилося (бо кому вона потрібна - чужа біда!) і вже потім з чистим сумлінням піти світ за очі.
Бузина поза городом,
Та й цвіт опада-ає.
Попереду Дорошенко
Такий необачний...
Що може бути краще хорошої пісні в дорозі! Щоб дивитися не на путівець, а в небо. Щоб співати, не як жайвір посеред пшениці, а наче павич поверх великої купи каміння - носа задрати, вуха розправити й горлати з усієї сили. А босими ногами поринати в гарячу куряву по самі кісточки - потихеньку, щоб пил не підіймався вище чуприни. Бо ще подумають, що ти сивий та мудрий. Але ж навіщо зайвий раз людей обманювати?
Отак простувати собі, підспівуючи, аж до першого випадкового перехожого, зустрівши якого, легесенько покласти свою ношу на землю, привітатися й запитати, чи правильним шляхом мандрую?
Звичайно, не слід розраховувати на те, що твоє запитання відразу сприймуть нормально, без бажання повертіти пальцем біля скроні, чи можливо й огріти чим-небудь. Скоріш за все більшість зустрічних промовчать - подумають, що, мабуть, перегрівся бідолашний. Або застигнуть з переляканими очима, не знаючи, що відповісти. Спостерігати за такими цікаво, але не тепер. Бо не заради цього вирушив місити пил своїми порепаними п'ятами. Бо очікуєш зустрічі з тим, хто на твоє запитання поставить своє, ще більш заплутане. І тоді вже ти стоятимеш, роззявивши рота й витріщивши від несподіванки очі.
Але якщо таке нарешті станеться, вважай, тобі пощастило - ти знайшов, кого шукав. То ж можеш відкидати в сторону непотрібний вже тягар, підморгнути знайомому незнайомцеві, сісти обабіч дороги на траву, витягти із-за пазухи хустину з окрайцем хліба, цибулею та куснем сала, рукою запросити перехожого приєднатися і вибачитися, що пляшки немає, навіть з водою. На що путівник усміхнеться, зніме з себе пояс, який насправді виявиться такою собі гнучкою флягою, сяде поруч, дістане з-під бриля дві солом'яні філіжанки й перехилить туди з пояса якогось зілля. У тебе трохи защемить в грудях, миттєво пересохне в горлі - бо знаєш, що не може солома надовго втримати вологу. Але перехожий підморгне, усміхнеться, скаже: "Будьмо!", і віллє трунок до свого рота. Ти спостерігатимеш за його маніпуляціями, лигнеш слину, а потім, видихнувши, теж вип'єш невідомо що.
І спека раптово зміниться на приємну прохолоду, павич заткне свою горлянку, а жайвір підніметься в небо. І його самого видно не буде - чутно лише спів посеред тихого літнього дня.
І сала вже перехочеться. Навіть з цибулею та житнім хлібом. Та й загалом, всі бажання зникнуть. І ти сприйматимеш це без хвилювання - просто ляжеш горілиць на траву, руки розкинеш, очі прикриєш, і наче той жайвір, сам піднімешся над землею. Щоб летіти й летіти..."
    - Ні, ти поглянь - розлігся, наче роботи вдома немає. Хоч би сміття з хати виніс. Третій день кажу, а у відповідь - одні обіцянки.    
    Василь відкрив одне око - біля входу в альтанку стояла з торбами його Марія.
    "Ну ось, прийшла вже, командувачка. Тепер не полежиш. О-хо-хо! А так добре
мріялося після борщу!"
- Нумо, винось відро, - не вгавала дружина, - й допоможеш мені валізу пакувати.
   - Вже.
   - Що вже?
   - Поки ти по базарах бігала, Юрко сміття вже виніс.
   - Та ну! І як це тобі вдалося його вмовити?
   - ТА що там вмовляти - сказав, що комп'ютера вимкну, він і зголосився.
  - Чого ж тоді голову мені морочиш? От дурноляп!
   - Хто - я? Ні, ну ви бачили?! - Василь всівся на лавці, розвів руками, здивовано
    подивився навкруг, наче звертаючись до ймовірних свідків. - Лежу собі, нікого не чіпаю, і на тобі - з нічого в дурноляпи записують!
- Гаразд, не кип'ятися - неси краще торби до хати. І скажи - ти капелюшка мого не бачив?
- Якого капелюшка? Того, що ним клуню накрити можна?
- Я тебе накрию - навіть думати не смій! Я знаю, що у тебе вистачить розуму прилаштувати його собаці на будку, або повісити на опудало.
- А це ідея! - Василь розправив вуса, яких не було. - Я поміркую над твоєю пропозицією.
- Тільки спробуй! Ось, бачиш, - жінка показала кулака.
- О, то ти нігті пофарбувала!
- Пофарбувала! І зачіску зробила - не їхати ж опудалом на море.
- Так то ти про себе говорила.
- Що говорила?
- Про опудало, - Василь про всяк випадок відсунувся далі по лавці.
Марія на хвильку задумалася, потім кинулася з кулаками на чоловіка:
- От зараза! Ні, щоб сказати, яка я гарна, так він обзивається.
Спочатку Василь ухилявся від ударів дружини, та потім упіймав її в обійми, вчепився своїми вустами в жінчині губи й так тримав, поки вона перестала пручатися.
- Все, перебісилася? - запитав по тому, притримуючи дружину за плечі.
- От дурень - всі губи мені поколов. Хоч би побрився! Як тепер мені в люди йти?
- Як, як - мовчки. Скажеш, бджоли покусали.
- Йому все посміхеньки. Краще відклав би свою роботу та й поїхали б
разом на море. Юрко зрадіє, та й мені теж приємно буде, що не одна.
- Бачу - заспокоїлася. Розумієш, якщо я поїду з вами, то гроші звідкіля потім братимуться? Літо - саме пора для заробітку. Та й хазяйство на кого залишити? Скотину щодня годувати треба, еге ж?
- Яку там скотину - кішку й собаку? Їм і сусіди дадуть. Завжди в тебе відмовки знаходяться. А про жінку навіть не думаєш.
- Все, досить, - Василь підхопив торби. - Пішли краще шукати твого капелюшка...
В хаті стояла тиша, яку розбавляли цокіт годинника, та звуки пострілів з Юркової кімнати.
- Я цього комп'ютера скоро викину. Окрім того, що зір собі дитина садить, та ще й по дому нічого не робиться, - забурчала Марія. - Юрко, ти вже свою валізу на море склав?
Постріли стихли й з кімнати почувся синів голос:
- Майже. Я ж на себе все одягну - тож вважайте, що склав.
- От бісова дитина! Вимикай свої іграшки та йди збирайся - через дві години таксі приїде. Чув?
- Чув, чув - почулося з кімнати.
- А он де й твій капелюшок, - Василь вказав на шафу. - Сама ж торік туди поклала. Чи вже забула?
- З вами тут не тільки це забудеш. Де я вже поділа свого купальника?
- Так ось же він - позад тебе. До речі, грошей, маю надію, вам вистачить? Бо собі я залишив лише на проїзд і на хліб. То ж дивіться, щоб не вийшло, як того літа, коли вам довелося у незнайомих людей позичати. Добре, що вони тоді поверталися з вами в одному вагоні, та й при мені гроші були, щоб відразу віддати. Інакше, яке б враження люди про тебе склали?
- А чому це відразу про мене? Може вони про тебе подумали б: що це за чоловік такий, що не здатен забезпечити достойний відпочинок для коханої дружини?
- Ах, он воно як! Гарую, як той віслюк, додому все тягну, у рваних штанях по городу пораюся, всі гроші віддав, щоб вони відпочили, а їй все не так.
- Про штани розмова у нас була - ти сам сказав, щоб я їх не чіпала, бо вони ще тримаються на поясі й матня у них ціла. От я й не чіпаю. Щодо грошей - ти нам ще трішки не додаси? Я про твою схованку за книжками знаю, вибач. Думаєш, як жінка рідко читає, то схованка надійна?
- От, зараза! Знайшла все-таки. То ж на чорний день. Я ж їх пропивати не збираюся.
- Я знаю, що не проп'єш. А на чорний день зберігати не треба - бо так його сам і накличеш. Та й не чіпала я їх - лише подивилася. То як, даси? Мур! - Марія спробувала поцілувати чоловіка.
- Не підлизуйся, - Василь відсахнувся. - Вийди-но краще з кімнати - я гроші дістану.
- Як скажеш, - дружина, усміхаючись, вийшла на кухню.
Василь підійшов до шафи, дістав з-поза книжок цупкого конверта, витягнув з нього декілька купюр, поклав на стіл. Залишок вже намірився сховати назад, та потім дістав ще одного папірця й залишив його біля книжок. А конверта закинув на шафу...
Зайшовши до кухні, Василь простягнув Марії гроші:
- Ось. Майже всі віддаю.
- Я знала, що ти найкращий, - усміхнулася дружина. - Дай-но, поцілую.
- Ой, тільки не треба підлещуватися, бо ще подумаю, що ти любиш мене за оці хрусткі папірці.
- От дурень! Я ж подякувати хотіла. Не хочеш, то й ходи нецілований, - Марія швиденько сховала гроші за пазуху. - Йди вже, підганяй сина, а я поїсти в дорогу зберу.
- Знаєш, що ще подумав, - Василь почухав лоба. - Щоб Юрко не розслаблявся на морі, я дам йому книжку - “Маленька Баба-Яга” називається. Коли дощ, або післяобідній відпочинок - нехай читає. Воно зайвим не буде.
- Якщо не товста, то давай, бо валіза вже й так заважка...
Таксі, що прийшло за викликом, чекало майже півгодини, поки сімейка нарешті зібралася їхати. Спочатку Марії раптом надумалося спекти свіжих пиріжків - і собі в дорогу, і чоловікові на роботу. Потім Юрко не міг знайти свої кеди, хоча говорив, що: "Вранці їх бачив отут, чесне слово!" А насамкінець у Василя закрутило в животі й довелося йому посидіти на унітазі. Добре, що він вже був навчений і машину замовив на годину раніше, хоча їхати було максимум хвилин п'ятнадцять.
Коли Василь з сімейством нарешті дісталися вокзалу, їхній поїзд вже стояв біля перону.
- Отже, мої рідненькі - щоб і за мене там теж відпочили, гаразд? А ти, Юрку, книжку читай, чуєш? - Василь скуйовдив синового чуба.
- Чую, чую.
- Маріє, проконтролюй, щоб син обов'язково читав, зрозуміла?
- Авжеж проконтролюю - чого ти так переймаєшся? Не сумуй тут без нас,- дружина поцілувала Василя. - Все, біжи...
Через два тижні Марія з Юрком вийшли з вагона засмаглі й задоволені.
    - Ви наче з Африки приїхали, - Василь поцілував жінку, спробував підняти сина, та удав, що важко, тому лише погладив його по голові. - Якби не твій, Маріє, капелюшок, то подумав би, що це якісь негри, чи араби махають мені з вікна. То як, сподобалося на морі?
- Тату, а ми дельфінів бачили, - відразу похвастався Юрко. - І в печерах були, і до фортеці ходили.
- Молодці! А грошей вистачило? - спитав у дружини Василь.
- Не хвилюйся, у незнайомих не позичали. Але все одно в останній день я весь дріб'язок у Юрка вигребла, щоб морозива нам обом купити.
- Бачите, вписалися в бюджет і нічого вам не сталося. А книжку Юрко читав?
- Звичайно читав. Правда ж, синку?
- Так, читав, - прозвучала невпевнена відповідь Юрка.
- І про що в ній розповідається? - запитав його Василь.
- Про цю, як її, маленьку Бабу-Ягу.
- А ще? Чим вона займалася?
- Вона? - син задумався. - Літала на мітлі.
- Що ти до дитини причепився? - втрутилася в розмову дружина. - Він мені казав, що читав.
- Я ж не проти - я радий. А де вона, до речі?
- Хто?
- Книжка. Я хочу перевірити, чи дійсно Юрко брав її до рук.
- Що, отут - в цій тисняві? - здивувалася Марія. - Вже дома й перевіриш.
- А мені зараз кортить. Де вона?
- От впертий! Шукай десь там, на дні.
Василь не полінувався залізти до валізи, пальцями намацав і витяг назовні тоненьку книжку, яку власноруч клав сюди раніше.
- То що, Юрко! Кажеш, читав? - Василь взяв книжку за палітурку, перевернув її та потрусив. З книжки вилетіла й потихеньку, неначе зірваний з дерева лист, опустилась на перон новісінька купюра.
Якусь мить Василь милувався розгубленим виглядом дружини та сина, які дивилися на гроші, що вилетіли з книги, наче на якийсь фокус. Потім Марія оговталася і зі словами: "Я ж говорила - читай книжку, читай книжку! "- заліпила синові смачного запотиличника.
Поки Юрко чухав голову, вона продовжила:
- Якби слухав маму, то не довелося б вивертати кишені, та рахувати дріб'язок. Вистачило б на декілька днів тобі на морозиво й мені на шашлик з кока-колою...
Перон був забитий відпочивальниками й тими, хто їх зустрічав. Гамір, шум стояв навкруг. Та нікому не було діла до сімейки, де чоловік задоволено-загадково посміхався, хлопчик мало не плакав, а жінка винувато позирала то на одного, то на другого.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 31-10-2018

Ваш твір прийнято на конкурс

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Конкурс Гоголівський ярмарок, 28-10-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.297826051712 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …