– А я тобі кажу, що тут щось не теє. Ми за нього нагороду оголосили, а схопити не можемо, та ще й бачили його у двох місцях одночасно.
– Не можете зловити – мало грошей дали, або гарно ховається, та й братів у нього аж четверо.
– Та ні, я про саме його і кажу. Наймолодший, чорти б його вхопили.
– Ну і шо?
– О, та ти ж нетутешній, то не знаєш. Як його хрестили, то на батюшці ряса загорілась.
– Тю. Ну і все одно зловимо, ще один мілкий бандит. Якби ще знати, як його звати.
– Нестором мене звати.
Другий вартовий клацнув зубами з подиву – кого звати? І що там вже палає? Маєток? Ну і тьху на вас усіх, я додому піду. Бо не може звичайна людина так швидко пересуватись, він же вчора в іншому селі був.
Багато тут австріяків ходить, багатенько, наче в себе вдома. І то тобі не варта – по нашому не балакають, до нас не переходять. І ще поміщики, гірше вошей, загони збирають, наші хати палять, а в австріяків ще й гармати є. Страшно з ними воювати. Але вже не сховаєшся і ми знаємо, де вони сплять. Звідкіля знаємо? А от знаємо, і тільки! То як, пане оберсте, вам у нашій гостині? Як це – не подобається?! А ми ж вам і мило найшли, і мотузочку новеньку. Пішов! А тепер і сказати можна – коршак в небі літав, вовк степом біг, щупак в річці плив. А, ти ж по нашому не знаєш. Треба в Кляйна спитати, як таке німецькою буде.
Мовчить Кляйн, Сашко Кляйн, старий товариш, Олександр Кляйн, німець-колоніст. Чи не такі казки йому розповідали, чи не знають німці такого. А хто ж знав, що воно – справді буває? Ну носив кайдани, ну вбив фараончика, ну мало не вмер – звичайні ж речі. А тих трьох на могилі вперше бачив. Чи їх четверо було – троє чоловіків і молодичка в білій хустці, поруч з ними стоїть. Тільки коли ми на ту могилу вилізли, то нікого там не було. Може, не треба було мені там спати? Тепер вже все одно, бо навчили. Один такий козак, як на скрині малюють, другий навіть не знаю хто, у штанях, куртці, шапці і на поясі чи ножик довгий, чи кортик, а третій на другого схожій, тільки безокий і груди у нього розрубані, і сагайдак за плечима. І молодичка стоїть, симпатична, товста, в білій хустці, сміється. І безокий сміється, хотів, мовляв його вести, а він сам назад повернувся. Звідкіля я повернувся? Куди він мене вести хотів? Ні, кажу ж, не чорти. Я їх добре обматюкав, нікуди не поділися, ще й козак сказав, що знає людина, як себе з нечистою силою поводити.
А потім вже ті двоє почали казати: козак - як в вовка, перекидатися, щоб не через ножик, бо ножик хтось забере і бігай собі вовком до швидкої смерті. І не тільки у вовка. А той, в куртці, почав пояснювати, як од армій тікати, як ворога виснажувати, як власні хати палити, щоб їм не дісталося. Сам спали, а я не буду!
Удень в степу спека, вітру немає, небо біле, як сорочка стара. Греки, кажуть небо мідним називали. Як то? А ще кажуть, що сюди їдуть німецькі гусари. То добре, бо людям нема в чому оженитися, а штани на них гарні. Тут багато хто з війни прийшов і отаких гусарів ганяв. А ми на них з флангу, та з балки, та ще й з кулеметом, та набоями, та кулеметником. Кажуть, що в бій треба голодним йти, а я їсти хочу, бо скільки там в мене того життя? Ну де вони там? Полягали спати? Чи німці моїх вже порубали? А ні, видно зелених. Гарні доломани, та од куль не захищають. Ой. Як покотились. Коней тільки шкода. Гарно строчить, не заїдає. Косить. Та куди ж ви! Та на таку косовицю багато треба! Усіх Чужа Молодиця приголубить, усіх полюбить. Як уже нема по кому?
І сидить вершник, і дивиться на мерців – не тільки зелені доломани, але і свої лежать. Шкода. Вони пішли за ними, але чи прийде хто після цього? Нема нам куди тікати. Нема нам іншого прихистку. Наш це степ, як за старих людей. Ні до кого прихилитися, бо одні кажуть про старі часи та царя. А другі таке кажуть, чого й на світі не буває, а треті до перших лізуть, а німці хліб віднімають, і стоїш як на роздоріжжі, де ліворуч смерть, і праворуч смерть, одна в погонах золотих, інша з погонами зідраними.
І нема вже часу на роздуми, бо прибігла розвідка, та каже, що от села головешки, що людей вішають, і що треба тікати. Я тобі втечу! І коні добрі, і зброї трохи, і кулемет справний. Бо якщо не ми, то кому ж битись? Мовчки військо йде, стогне степ під копитами. Аби зненацька наскочити та гармати захопити, отоді вони засміються на кутні зуби! І наче сплять чужинці, не помічають, як по ним кулі летять? Наче посліплі. Чужі кістки під шаблею хрумтять, наче племінник горіхи коле. Їжте, їжте.
І сидить людина на лафеті, та не може зрозуміти, кого батьком величають. Мене? Ви за мною пішли, ви зброю взяли, вам слава, а не мені одному! І глипають очима полонені австріяки, бо тільки зараз побачили, з ким воювали. Вони своїх бачили, не ворогів. Хто так вміє? Птах над ними літав – може то такий самий був, якого кулі обминають? Вовк поночі розспівався – а чи то вовк? Гадюка у траві повзе – чи на мишву полює, чи на коней вражих?
У старого пана свиней у хліві вовк роздер, син-офіцер аж пінився, але ж ніхто не заходив до свиней! До старого пана гості прийшли, і дивні вони, наче свої-золотопогонники, але форма мішком висить, честь оддавати не вміють. Покоївка белькоче про ту худобу, тут горе, Царя розстріляли, а вона про свиней. А той офіцерик недолугий аж облизався і каже: «Мені ваші свині мало хвоста не відгризли». Він що? А потім і почалось – вереск та постріли!
А тепер можна й на весілля піти, всі чогось зараз одружуватись побігли, то й мені , може, теж? На вчительці? Якби не та молодичка, яка мені третій раз на очі втрапляє. В білій хустці. І ніхто більше її не бачить.
Тільки ті гості за столи сіли, тільки молодим бичка подарували, та три гранати, як увійшла в ворота молодчика в білій хустці, і хто їв – той подавився, хто пив – той похлинувся, тільки батько сміється, мовляв, як прийшла на весілля – то танцюй! Дай лиха закаблукам! А коли молоді в хату понеслися, а гості хто під тином ліг, хто додому пішов, то пішла Чужа Молодиця на Могили, і гаряча вона була, як гарячка тифозна, і солодка, як булка панська. А вранці сказала Чужа Молодиця:
– Дивись , Несторе, сам вибереш, коли я до тебе прийду, через два роки, чи аж через п’ятнадцять. Добре дивись.
І сказав батько, що бачив.
– Якщо за червоними підем, то з ними буде нам смерть, а людям – голод і смерть страшніше нашої.
Якщо до Симона-бухгалтера причепимся, то, може, і втримаємось.
