Прямісінько над ним яскраво сяяли зорі, а повний місяць був майже червоним і висів так низько, що здавалось, лише простягни руку і торкнешся. Він заплющив очі, щільно замружив їх, а потім різко відкрив. Ані зорі ані місяць нікуди не зникли.
«Значить-таки не сон» - подумалось йому, -«І не глюки. Хоча…». Голова розколювалась, в роті було сухо і гидко, у спину щось болісно кололо і, на додачу, сильно смерділо блювотинням. Парубок підвів голову, зрозумів, що джерелом смороду є його власна футболка і зі стогоном знов відкинувся назад.
«Що Артемію, докотився до ручки, засинаєш п’яний, на вулиці, немов якийсь жалюгідний волоцюга», - звернувся він подумки до себе. Взагалі-то його звали просто Артем, Артемієм же кликав батько, вчергове відчитуючи за різноманітні зальоти, дивлячись зверху-вниз на похнюпленого сина, зсунувши свої окуляри на кінець носа. Тож і хлопець в ті моменти свого життя, коли йому було гидко за свої вчинки, нарікав себе так. Батько помер кілька років тому, але звичка залишилась.
Стояла глупа ніч, на охололу після спекотного дня землю вже випала роса, і від її вологої прохолоди Артем, відчуття якого були загостренні похміллям, вмить змерз та вкрився гусячою шкірою. «Де ж це я в дідька опинився?» - питався він себе, розтираючи оголену частину рук. Думки хаотично носились у спустошеній голові, певно копіюючи броунівський рух, але пам’ять поступово поверталась. Як і більшість Артемових спогадів останнім часом, цей також починався словами «Сиділи бухали …». Фінал власне кажучи, зазвичай теж був однаковий: він вирубався, а от на шляху до фінішу могли бути певні варіанти.
Врешті-решт, він частково згадав події минулого дня і зрозумів, що знаходиться біля пляжу на Монастирському острові, що на Дніпрі. Артем зі знайомими приплентали сюди аби продовжити пиятику на природі, адже літом бухати слід саме на природі, економлячи тим самим на націнці в генделиках. Щоправда, згадати, як саме він заснув у кущах і чому його кинули чи забули товариші по чарці Артем так і не зміг. Власне не дуже й намагався.
Він встав на ноги, зробив кілька непевних хитких кроків, озираючись навкруги, намагаючись зрозуміти в якій саме частині острова-парка він перебуває, і, нарешті зорієнтувавшись, пошкандибав до виходу. Монастирський острів у Дніпрі, розташувався ближче до правого берега річки і з’єднується з містом за допомогою невеликого містка. Як виявилось, Артем прокинувся у віддаленій частині острова між так званим Нудистським пляжем та Канатною дорогою, що вже давно не працювала, тож до виходу йти було далеченько.
«Слід все ж таки, щось вирішувати з пияцтвом. Так продовжуватись далі не може», - краяв себе подумки Артем. – «З понеділка кидаю». Та він майже напевно знав, що відверто сам собі бреше, адже такі обіцянки були звичайними ознаками щоденного Артемового похмілля, хоча з іншого боку він був абсолютно щирим у своїх каяттях і в конкретний, даний момент бажав припинити пити раз і назавжди. Та навіть щоразу, приймаючи першу на добу дозу спиртного, хлопець щиро вірив в те, що саме сьогодні він зможе зупинитись. Головною причиною щоденного пияцтва для Артема були надлишок часу та лінощі, аби витратити цей час на щось корисне. Після того ж, як його два роки тому відрахували з історичного факультету універу, зайвого часу стало лише більше. Материних благань він не чув, намагаючись приходити додому, коли вона вже спала, а батько помер, як вже було згадано.
Освітлення, в тій частині острова де зараз знаходився Артем, було майже відсутнє, зі штучного, лише ліхтарі Мерефо-Херсонського залізничного мосту, що проходить вище острова, та своїм гігантським залізобетонним мереживом відсікав пляжну частину від парку розваг, а до нього темрява, тож зоряна ніч і повний Місяць стали у нагоді.
Дерева, кущі, паркани літніх кафе та навіть урни у темряві набували якихось примарних та нереальних обрисів, що набували чіткості лише тоді, коли чоловік до них наближався майже впритул. Легкий вітерець повільно ворушив гілки дерев та кущів, створюючи ілюзію самостійного руху, що ще більше напружувало і без цього розхитані нерви парубка. Так Артема перелякав водограй на виході з пляжу, перетворившись в його уяві в незрозумілу істоту, яка навпочіпки сиділа, повернувшись до нього, спиною щось сьорбаючи та чавкаючи. І лише, пересиливши страх парубок зрозумів, що ті звуки створила стікаюча вода і, звісно, його власна уява. Велич же Мерефо-Херсонського мосту, що освітлений ліхтарями немов висів у повітрі, вразила його безмежно. Тут і зараз він здавався чимось на кшталт єгипетських пірамід, настільки ж грандіозним і таємничим, що здавалось його побудували якісь неземні істоти. Зі спецкурсу «Історія рідного міста», який колишній студент, встиг прослухати до ганебного відрахування, Артемій пам’ятав, що будівництво цього моста поєднувало дві епохи: царську та радянську, а також те, що ця будівля є дійсно унікальною і свого часу міст був найбільшим серед аркових в Європі, тож не дивно, що вигляд його захоплював. Ходили плітки про скарб схований під однією з опор мосту чи то від фашистів у Другу світову чи то від усіх у непевні часи Громадянської, і, навіть, з десяток дослідників-шукачів того скарбу зникли у стрімких водах Дніпра під час намагань його знайти.
«А, дійсно добре було б знайти той скарб …» - думки-мрії понесли Артема в далеку далечінь, аж до найближчої каменюки через яку він перечепився та впав на землю, здерши ліктя.
Виринувши з під тіні мосту Артем неначе потрапив до іншого світу, не такого дикого, але на вигляд ще більш ірраціонального. В цій частині парка-острова знаходились різноманітні атракціони, гойдалки, безліч кіосків та літніх генделиків і навіть тісний як студентський гуртожиток чи казарма зоопарк, тобто все, що вдень та ввечері повинно було сприяти ефективному витягуванню грошей з відвідувачів, а зараз, вночі, без людей, виглядало закинутим і занедбаним, створюючи нереальний постапокаліптичний пейзаж. Кілька сотень метрів цього пейзажу необхідно було перетнути аби дістатись до містка, що поєднував острів з містом. Здавалось, що світла тут було значно більше ніж в пляжній частині острова, але загальна темрява, відсутність людей і якась гнітюча тиша, перетворювала поодинокі плями ліхтарного світла у щось неймовірно-страхітливе. Парубок із жахом вглядався вперед, примушуючи себе зробити перший крок. Головою він розумів, що найстрашніше, що він може тут зустріти, то подібний йому алкаш, чи волоцюга, але серце його не йняло голові віри і теліпалось в грудях як скажене, в колінах з’явилась незрозуміла слабкість, а самі ноги стали такими важкими, що здавалось аби зрушити йому прийдеться пересувати їх руками. Чомусь йому здавалось, що лише він дістанеться середини парку розваг, як усі ті атракціони разом увімкнуться і почнуть свій швидкий рух, супроводжуючи те звичним скреготом своїх металевих з’єднань, але у повній темряві. Найбільше ж його чомусь лякав чорний силует-скелет Чортового колеса, що розташувався по ліву руку від нього, височіючи над деревами, немов якийсь велет, що міг підхопити Артема, піднести вище дерев і закинути кудись до далеких зірок.
Нарешті, напівзаплющивши очі та виставивши вперед руки, Артем занурився в парк. Вій йшов примушуючи себе дивитись лише вперед, побоюючись, що якщо він озирнеться навкруги, то з іншого боку на нього обов’язково хтось вистрибне. Напружені від страху аж до судом ноги пересувались ледве-ледве, кожен крок, немов у сповільненому кіно, та все ж таки хлопець дістався до мосту, зробив кілька глибоких вдихів-видихів і попрямував через міст.
Тут вже була цивілізація, а пейзаж був майже банальним й урбаністичним. Пройшовши біля чверті мосту Артем побачив, що в кінці мосту стоїть кілька людей і зупинився. На мосту був встановлений шлагбаум, аби не пропускати до острова автівки, чи то скоріш для того, щоб рубити бабло з тих, хто хоче заїхати туди автівкою, ну і звісно без охоронців-швейцарів в такому випадку ніяк, тож дивуватись було абсолютно нічому. Але проблема була дещо в іншому. Аби Артем був п’яним, то він не переймаючись пішов би й далі, не звертаючи уваги на якихось там охоронців, та в тому й біда, що він майже протверезів, і тепер стидався свого вигляду волоцюги та п’яниці, з подертими штанами, пошкрябаною пикою та заляпаною блювотинням футболкою. Вважаючи себе алкашем-інтелігентом Артем не міг дозволити аби його бачили в такому ганебному стані якісь там представники люмпену, тож він повернув назад до острова. Що відбувалось в його голові наразі незрозуміло, але сумнівне сумління алкозалежного не дало йому спокійно завершити цю нічну пригоду. Сором чи якась інша дурна примха спонукали його прийняти рішення дочекатись ранку на острові і тоді вже, загубившись у натовпі серед інших відвідувачів, перейти міст.
Зважаючи на те, що до ранку ще було чимало часу Артем вирішив піти до берега річки та принаймні спробувати відіпрати свою футболку. До парку розваг парубок звісно не повернувся, а пішов до тієї частини острова, що власне дала йому його назву – Монастирський. Адже, окрім того, що на острові був пляж та парк розваг, він був ще й релігійно-культурною пам’яткою. З культурного був пам’ятник Шевченку, а з релігійного - храм святого Миколая, збудований наприкінці двадцятого століття. Насправді ж релігійна складова острова має прадавню історію, і, якщо вірити дослідженням істориків та байкам церковників, що збігаються з ними, то острів споконвіку був місцем християнського поклоніння, бо ж начебто сюди придибав сам апостол Андрій Первозваний, хоча щодо останнього особисто в Артема були великі сумніви.
До храму Артем не пішов, бо аби дістатись річки в тому місті слід було спускатись дуже крутим берегом, тож проминувши повз чавунного Тараса, він попрямував на інший бік острова і спустився до води. Там, залишивши кросівки на березі, підкотив джинси, зняв футболку і, зайшовши по коліно у річку схилився над водою. Більш-менш відіправши свій одяг, хлопець вдяг мокру футболку на тіло і став вдивлятись у темні й розпливчасті форми протилежного берега Дніпра.
Раптом його увагу відволік якийсь шум, чи скоріше плескіт води, що складався у якусь незвичайну мелодію і він обернувся до джерела цих звуків, дивлячись назустріч течії річки, і одразу ледь не сів від побаченого прямісінько у воду.
Повний Місяць цієї ночі розташувався надзвичайно низько і, здавалось, висить безпосередньо над водою, а його світло створило на річці широкий і яскравий шлях, який висвітлив перед очима ошелешеного хлопця, те, чого не повинно було бути. Серед місячного шляху, за пару сотень метрів, а той менше від краю Монастирського острова з води неначе виріс ще один острів, чи можливо піщана коса. І це можна було б списати на певний зоровий обман, аби не те, що Артем майже чітко бачив, що на тому новоявленому острові хтось був, чи навіть були, тому що мова йшла про декілька людиноподібних істот. Саме звідти лунала ця схожа на ритмічне хлюпання хвиль мелодія, хоча тепер він відчував в ній й інші ноти, зокрема глухі гупання барабану та віддалену мелодію флейти чи якоїсь сопілки. Посеред острова яскраво палало вогнище.
Охоплений незрозумілим почуттям страху, цікавості, здивування і, певно, божевілля, парубок немов у гіпнотичному трансі побрів до того місця де місячний шлях немов впирався у берег Монастирського острова, а потім не вагаючись ступив на той шлях і пішов до новоявленого клаптика суші. Чим ближче Артем наближався до острова, тим більш дивовижні речі він бачив перед собою, з темряви у місячне сяйво виринало щось абсолютно нереальне й казкове, але з невідомих причин хлопець абсолютно втратив здатність дивуватись і єдина усвідомлена думка, що майнула в його голові був саме подив, від того, що він не дивується побаченому: «Певно я остаточно збожеволів, якщо сприймаю те, що бачу, як реальність».
Навколо вогнища, що у місячному сяйві чомусь світилось відтінками зеленого кольору завзято танцювало певно кілька десятків оголених жінок з розпущеним волоссям, єдиним одягом яких можна було назвати хіба що вінки на головах. Вони кружляли навколо вогню, то беручись за руки то розмикаючи коло і обертаючись навкруг себе. Коло ставало то вужче то ширше, а той розбивалось на два: зовнішнє і внутрішнє. Придивившись уважніше Артем побачив, що не усіх учасниць цієї божевільної нічної дискотеки можна із чистим сумлінням назвати людьми. Кілька танцівниць мали довгі, схожі на зміїні хвости, які хлопець спочатку сприйняв за надто довге волосся, і ноги, що закінчувались ступнями, які виглядали як курячі лапи.
Артем був вже на самому острові тому чудово чув музику що привернула його увагу. Вона й насправді зачаровувала: ритм барабанів, звуки сопілки, а ще й віддалений перебір якихось струн, все це разом створювало таку енергетику, що він і сам бажав пуститись у танок, і сам того не помічаючи став у ритм музиці притупувати ногами.
Музиканти ж були варті окремої уваги. В їх нелюдській подобі дарма було й сумніватись. Надзвичайно високі, міцні статурою, вкриті цупкою темною шерстю, демонічні істоти з великими головами якихось гірських козлів із міцними та різноманітно закрученими рогами. Ноги їх закінчувались широкими міцними копитами, які здавалось були начищені немов черевики і виблискували в світлі місяця, натомість руки мали майже людські, хіба що надто волохаті і здорові. На відміну від танцівниць були вони чоловічої статі, і своїми принадами могли викликати заздрість у порноакторів. Козломордих було п’ятеро: барабан, дві сопілки, невеличкий бубн і щось схоже на цимбали.
Озирнувшись Артем помітив, що до острова прибувають нові гості – ще жінки, приєднуючись до кола танцівниць. Але було зовсім незрозуміло звідки вони беруться, бо не було видно як вони підходили по воді до острова, що розташувався посеред річки, а лише як вони виринаючи з темряви з’являлись на місячному світлі. Деякі з них були оголені, а дехто вдягнуті в якусь схожу на нічні сорочки одежину, в будь-якому випадку, вони скидали її лише ступали на поверхню острівця. Дивлячись навкруги в пошуку шляху яким учасники цього шабашу дістались до острова парубок звернув увагу й на інших присутніх. Виявляється на березі з води виринули ще якісь казкові створіння, певніше за все їх можна було визначити як русалок. Кілька цих істот, спираючись на лікті, частково вилізли на берег і невідривно вдивлялись в коло танцівниць, рухаючи головами в ритм музиці, а занурені у воду хвости ритмічно рухались вправо-вліво, створюючи хвилі на воді та періодично виринаючи на поверхню плескали зверху-вниз, підкоряючись все тому ж гіпнотичному ритму мелодії.
Натомість одна з русалок повністю вийшла, чи мабуть, вірніше казати виповзла з води, зайняла місце на чималому валуні, підігнула хвоста, всівшись на нього тією частиною тіла, де в жінок повинні бути сідниці і уважно спостерігала за іншими. Та русалка мала певно найчарівніше з будь-коли бачених Артемом жіночих облич. Не до кінця людське, якесь надто ідеальне для людини, те лице безмежно вразило і причарувало хлопця. Гостре підборіддя, над яким розташувались повні чутливі губи, тієї форми, що неначе навмисно створена для пристрасних поцілунків. Високі шляхетно окреслені вилиці та просто неймовірно великі, як у героїнь мультфільмів аніме, мигдалеподібні очі, певніше за все темного кольору. Найніжніша, як здавалось на вигляд, тонка й майже прозора шкіра, неприродно блідо-зелений колір якої лише притягував погляд і не викликав жодної відрази, немов сама випромінювала світло. Волосся також відливало зеленню, було прямим, довгим, і попри те, що його власниця виринула з води зовсім не виглядало мокрим, стікаючи вниз рівним водоспадом, частково прикриваючи оголене тіло русалки й одночасно привертаючи погляд до його відкритих частин. Артем не знав як він зміг усе те розгледіти за кілька секунд споглядання та йому здавалося, що то річкова богиня явила свій лик, затягнутому темрявою світові. Не маючи сили стримувати себе хлопець рушив до прекрасної істоти.
Коли парубок був на відстані менш ніж два метри чарівне створіння обернулось до нього широко розплющивши очі. «О, Боже! Зблизька вона ще прекрасніша!» - подумалось Артему. Величезні очі вражали своєю глибиною, здавалось, що у них можна було просто втопитись, а на додачу мали ще довгі й густі вії. Також Артем розгледів неприкриті волоссям прекрасної форми груди, величенькі, але не обвислі, а навпаки підняті й націлені вперед темними колами сосків. Руки русалки спирались на зігнутий хвіст і видавали її нелюдське походження, оскільки приблизно до ліктя із зовнішнього боку, як і хвіст, були вкриті дрібненькою блискучою лускою абсолютно незрозумілого кольору, що переливалась змінюючись у місячному сяйві, пальці ж долонь були поєднані між собою тонкими перетинками. Натомість це, як і блідо-зелена шкіра не викликало в Артема жодної огиди чи несприйняття, навпаки він навіть відчув збудження і потяг.
Артем зробив ще півкроку вперед і знов зупинився вражений незвичною та нелюдською красою річкової царівни. Йому хотілось щось сказати, та підібрати слів для початку розмови він не міг. Зазвичай він спілкувався з представницями жіночої статі напідпитку, тож не відчував жодного лексичного дефіциту чи нападів сором’язливості. Зараз же, певно з похмілля в горлі у нього пересохло, язик прилип до піднебіння, а з важкої голови вивітрились усі слова.
- Хто ти … ви …? – витиснув він з себе хрипким голосом, набрав в груди повітря і додав: - Що тут відбувається?
Русалка кліпнула очима, чи то просто, чи то від несподіванки і подивилась Артему прямо в очі немов заглядаючи йому в голову чи прямо в душу.
- Зустрічаємо Повню, - губи русалки не рухались і, можливо, вона не говорила в звичному розумінні, та її слова звучали в голові Артема і сприймались не через вуха, а безпосередньо в середині, прямо у мозку. Він не міг впевнено сказати чи знає він мову якою звучала відповідь, і чи є вона взагалі людською, та він її розумів.
- Як ви тут опинились?
- Ми завжди тут були, це ви, люди, тут опинились. Але добре, що ти тут. Йди до мене. – слова продовжували лунати в голові парубка, останні ж звучали як наказ, якому хотілось коритись. Артем підійшов до валуна, на якому сиділа русалка. Різким рухом голови вона відкинула своє довге темно-зелене волосся назад, повністю відкривши зачарованому погляду хлопця своє прекрасне оголене тіло і продовжила магнетизувати його поглядом. – Можливо ми чекали саме на тебе. Присядь поряд.
- Якого такого? Чому чекали? – Артем був відверто спантеличений і ситуацією і розмовою і своєю власною реакцією на все це. Десь в глибині своєї свідомості він продовжував розуміти абсолютну нереальність та неприродність того що відбувається. Та той маленький, «внутрішній», але справжній Артем, здавалось сидить в якомусь закутку і спостерігає все те крізь замкову шпарину та не може керувати тим, що відбувається з його тілом. Цей залишок його свідомості бачив також, що над містом з’являються перші ознаки прийдешнього ранку, Набережною починав більш жваво рухатись транспорт, на тлі посірілого неба повний місяць і зорі ставали блідими. Шалені ритми музики ставали все швидшими, видно було, що і музиканти, і танцівниці вже зморились, їх тілами рясно котився піт, шерсть козломордих змокріла, м’язи були напружені, проступили натягнуті жили, але вони продовжували свою справу безперестанку. «Цікаво. Чи з берега видно цей острів, і те, що на ньому відбувається?» Тіло ж Артема та інша частина свідомості повністю потрапило в полон чарів річкової богині. Він впритул підійшов до неї, однією рукою сперся на камінь, а іншу простяг аби взяти й попестити привабливі перси русалки, вона ж поклала свою перетинчасту руку йому на потилицю й потягнулась до нього губами відкривши їх та облизнувши роздвоєним язиком. Спостерігаючи за цим прихована Артемова свідомість обома кулаками почала гупати по стінах свого закутка.
Він розтулив свої губи у передчутті найсолодшого у своєму житті поцілунку, але відчув якесь стороннє втручання чи внутрішню напругу не пов’язану зі збудженням, немов дратівливий комар, що витягує нас з глибин міцного сну, щось намагалось відволікти його увагу, від прекрасного обличчя русалки. Зморгнувши Артем відхилив голову трохи назад, але відразу відчув міцне стискання на потилиці. Глибоко вдихнувши повітря парубок відчув якийсь огидний сморід гниття та розпаду. Одночасно, широко розплющивши очі, він побачив, як все навкруги нього змінюється, втрачаючи реальність та чіткість обрисів: музика стихла, танцівниці та козломорді стали напівпрозорими, як туман, що ось-ось розвіє вітер, а острівець занурювався вниз, швидко вкриваючись водою, натомість русалка нікуди не поділась, продовжуючи міцно тримати його голову й плече, та намагалась дотягнутись до нього губами, хіба що вигляд її змінився. Шкіра з ніжної та напівпрозорої стала матово-блідою й ослизлою, як риб’яче пузо, чутливі губи посиніли та викривились оголивши зогнилі ясна та два ряди загострених зубів, між якими немов чорний черв’як звивався роздвоєний язик, густе й блискуче волосся майже все вилізло, оголивши місцями шкіру голови, й нагадувало сплутані водорості. Буквально за кілька миттєвостей прекрасна водяна діва перетворилась на втопленицю, що тривалий час провела під водою. Щоправда, вона рухалась, міцно тримала Артема, намагаючись поцілувати чи вкусити. Її огидний рот був зовсім поряд, волосся-водорості обліпило його обличчя, а розділений чорний язик майже торкався губ, густий запах мертвої тканини і несвіжої риби як вода затікав у ніздрі. Хлопець намагався відпихнути русалку та відірвати від себе її руки, але незважаючи, на те, що шкіра її рвалась під пальцями як старе лахміття, вона тримала його немов у сталевих лещатах. Смикнувшись сильніше він, здавалось, майже випростався, але вона знов перехопила його плече своєю жаб’ячою лапою та знов притягнула до себе. Земля пішла з під Артемових ніг і він разом з русалкою опинився в воді, панічно хвицаючи руками й ногами. Врешті решт сили відмовили Артему, русалка раз, а потім другий і третій занурила його голову у воду, кожного разу тримаючи без повітря все довше, четвертого ж разу жахлива істота таки притягнула його губи до свого рота та запустила йому свого слизького й холодного язика, що виявився дивовижно довгим бо дістав здавалося аж до шлунку.
***
Звуки людських голосів доносились до нього немов через товстий шар вати чи якоїсь тканини. В грудях пекло й боліло, голова розколювалась на тисячі уламків, відчуття було немов його переїхав каток чи перемололи крізь м’ясорубку, але він відчував свіже повітря, а також те, що лежить на чомусь м’якому й сухому.
Розплющивши очі Артем відчув біль від яскравого світла і з зойком відразу закрив їх. Він зрозумів, що лежить у ліжку, можливо в лікарняній палаті.
- Що у нас тут?
- Алканавтус вульгаріс, тобто алкаш звичайний. Напилося, впало пикою у річку і ледь не захлинулось, наковтавшись води та власної блювоти. Ледве відкачали, але оклигає - такі живучі як таргани. Інший би сконав лише від випитого, бо навіть не знаю чого там було більше в його аналізах, крові чи алкоголю, а цьому хоч би що. Як прийде до тями, гони його на хєр! Нема чого тут місце займати.
«Нічого не пам’ятаю. Як я сюди потрапив?» - думки Артема кружляли по колу. Останні його згадки були у воді посеред Дніпра в міцних і слизьких обіймах якогось потойбічного жахливого створіння, а в роті він і досі відчував присмак зогнилої сирої риби і ще чогось неживого, що залишився від довгого русалчиного язика та її поцілунку. «Але ж я живий. І в лікарні. Може я сказився і мати здала мене в божевільню?»
Поступово він приходив до тями, зміг нормально розплющити очі та спустити ноги з ліжка. Голова йому паморочилась та боліла і він досить довго сидів, тримаючи її руками, побоюючись впасти на підлогу. Зібравши сили він підвівся на тремтячі ноги і, тримаючись за стіну, вийшов до лікарняного коридору, а далі тим самим штибом попрямував в пошуках туалету.
«Ну що Артемію, визнай – ти кончений алкаш. Навіть більше, в тебе вже й напади білої гарячки. З усіма атрибутами: чортами, відьмами і навіть русалками».
У вбиральні тхнуло хлоркою. Підійшовши до рукомийника Артем сперся на нього руками та подивився на себе в дзеркало. Звідти на нього дивилось неголене худе та бліде обличчя із темними колами під налитими кров’ю очима. З-під рукава, спускаючись до ліктя, тяглась глибока й нерівна подряпина. Задерши рукав до плеча Артем побачив ще дві, що були паралельні першій, але коротші. Відразу йому згадались сталеві обійми втоплениці і її кігтясті лапи з перетинками. «Та ні. Не може бути. Мене ж якось тягли з води. Взагалі я міг подряпатись і раніше» - відганяв він жахливі спомини й думки. Потім хлопець увімкнув воду, склав долоні човником, щоб набрати води аби умитись і негайно відсахнувся від рукомийника.
Внутрішній бік його долоні був обліплений кількома десятками маленької блискучої та переливчастої луски.
