Багато людей бояться смерті і темряви з однієї причини — вони бояться невідомості.
Джоан Роулінг. Гаррі Поттер і напівкровний Принц
***
У дитинстві часто задумуєшся над смертю, та і боїшся її сильніше за все на світі. Дорослі, заклопотані справами, рідко про неї згадують, тому в якийсь момент тобі починає здаватись, що ти безсмертний і байдуже, що прожив уже шістдесят чи вісімдесят років. Проте, коли тобі тридцять, ти найменше очікуєш завершення життєвого шляху. Коли тобі тридцять — вже розумієш, що старість близько і ти вже ніколи не будеш молодшим, з тобою рідше знайомляться дівчата, а якщо і будуть, то не завжди через кохання. Щодня встаєш на роботу і намагаєшся виконувати її якісно і швидко, щоб не повертатись до неї знову, а після йдеш з друзями в паб і п’єш пиво за пивом, а потім плавно переходиш на віскі і різко п‘янієш — тобі ж не вісімнадцять і ти не в коледжі. Викликаєш таксі, нероздільно мямлиш адресу.
Таксист обертається до мене, щоб перепитати її. Я намагаюся чітко вимовити назву вулиці і номер будинку. Він байдуже киває і ми починаємо їхати.
— Важкий день? - запитує таксист на світлофорі відволікаючи мене від вивчання тарифу на шибі.
— Важкий рік, - відповідаю я.
Цей рік точно не «мій». Спершу банк, у який я поклав усі свої збереження, збанкрутував, потім Лідія вирішила, що їй не місце біля такого як я. Невже я такий нестерпний? Хоча думаю, справа була в іншому. Я намагався заробити якнайбільше, на щось нам потрібно було жити, і зовсім перестав звертати на неї увагу. В додаток до цього, акваріумна золота рибка спливла животом до верху через кілька днів після того, як Лідія виїхала. Радощів у мене було мало, тож жаги до життя я зовсім не проявляв. Взагалі навіщо мені це все?
Аж раптом спалах сліпучо-білого світла. Довгий затяжний сигнал і шум в голові. Бах! І нічого більше.
Я стою за зачиненими дверима. Темно. Не видно ані стін, ані предметів інтер’єру, наче я в шафі без одягу. Провівши рукою перед собою, я знайшов дверну ручку і покрутив її. Яскраве світло знову засліпило мене, та примружившись і зробивши крок вперед, воно зникло і я опинився у дитячій кімнаті. Рожеві тона, стіни розмальовані квіточками, повна полиця іграшок. В протележному кінці кімнати, повернута до дошки стоїть дівчинка з кучерявим світлим волоссям. Вона тихо співає собі щось під ніс і малює. Де це я? Вона може мене злякатись, як я їй поясню звідки узявся в її кімнаті? Як вкопаний, я стояв посеред дитячої і не знав, що робити. Як я опинився в її шафі? Я швидко зайшов знову всередину і все детально оглянув — звичайнісінька шафа. Дівчинка закінчила малювати і обернулась. Вона не налякалась, не запищала, а просто усміхнулась. Чому ця дитина мені усміхається?
-Ти як раз вчасно, — сказала вона і підійшла до маленького столика біля вікна. На ньому стояли кружки до чаю на блюдцях, печеня і малинове варення. Було лише чотири крісла, два з них порожні, а на двох інших сиділи іграшковий кролик та медвідь.
-Не соромся, — вона глянула на мене і показала на крісло. Мовчки я сів на порожній стілець і почав розглядати дівчинку. Вона була спокійна, навідміну від мене. На ній жовтий сарафан і светрик з різнокольоровими метеликами. Русе волосся прикрашає маленька заколка у вигляді кролика.
-Том Гікс, — вирвалось у мене.
-Лізі, — вона налила чаю і зручно вмостилася на кріслі біля кролика. -Це Містер Джуніор, — показала вона на нього, - А це Містер Світ, — глянула Лізі на ведмедя.
-Дуже приємно познайомитись. Звідки ти знала, що я прийду?
-Містер Джуніор розповів, — вона взяла печеня і вкусила його. Я глянув на кролика. Він ж не вміє говорити, що за чортівня?
-А звідки він знав про це? — мабуть, це все її уява. Вона знизила плечима.
-Він завжди знає, коли до нас прийдуть гості.
-Гості? Що ще за гості? — цікаво, як часто з її шафи вилазять люди.
-Містер Джуніор каже, що це загублені душі і ми їм допомагаємо, — вона налила чаю кролику і ведмедю. Які душі? Про що ця мала взагалі говорить?
-Лізі, а де твоя мама? — зараз вона прийде, виштовхне мене за двері і я спокійно піду додому обмірковувати, що ж це було насправді.
-Мамочка на кухні, не хвилюйся.
-Можливо, я піду за додатковим чаєм? — це мій шанс.
-У нас його багато. Містер Світ каже, що у тебе початок нового етапу. Як себе почуваєш?
-Та здається, нічого не змінилось.
-Усім спочатку страшно, та життя тільки починається, — вона простягнула мені тарілку з печеням. Я взяв одне і постарався розібратись про що ж вона говорить.
-Лізі, а де ми зараз?
-У Нью-Йорку.
-Це неможливо, ще вчора вночі я був у Вашингтоні, — поклавши печеня на чайну тарілку я встав, щоб глянути у вікно. Район не мій і зовсім невідомий. Усі будиночки схожі, білі паркани, ідеальні газони. Ми за містом. У Вашингтоні теж повинні бути такі заміські райони, можливо, ця дівчинка помиляється і ми не в Нью-Йорку? Я не почув від Лізі відповіді, обернувшись я побачив, як вона уважно слухає що їй ,наче, шепоче ведмідь на вухо. Я сів на маленький пластмасовий стілець і сам почав вслухатись. Чути лише, як вона відповідає і ніякого іншого голосу. Ну звичайно ж, коли ж це встигли мягкі іграшки навчились говорити?
-Дуже смачний чай, — я зробив ковток, але дівчинка навіть не підвела очей. -Давай покличемо до нас ще твою маму, я сходжу за нею.
-Містер Світ каже, що вона і так тебе не почує, — дівчинка сіла рівно і взяла ще одне печеня. Мабуть, у її матері проблеми зі слухом. Але вона ж бачитиме мене.
-Я всеодно спробую і принесу з собою шоколадні цукерки. Впевнений, що вони є на кухні. Ти ж любиш цукерки?
Лізі кивнула, я швидко підвівся і ледь не побіг до дверей. Ця мала лякає мене до чортиків. В коридорі було теж сонячно і все в салатових тонах. На поверсі ще дві кімнати, мабуть спальня батьків і туалет. Мені хотілось якнайскоріше вийти звідси. Знизу доносився голос з кулінарного телешоу. Над сходами висіли фотографії Лізі та її батьків. На одній з десятка фотокарток була дівчинка зі своїми мягкими друзями. Відразу ж біля сходів, внизу на дивані перед телевізором сиділа жінка. У мене було два варіанти: вийти з дому через двері навпроти, або розібратись з тим, як я сюди потрапив. Чорт з тими дверима, другий варіант цікавіший.
-Вибате що турбую, ви мама Лізі? — промовив я у неї за спиною, та вона не повернулась. Точно, мала ж казала, що вона не чутиме мене. Я обійшов білий диван, ледь не вдарившись об журнальний столик і став біля вікна. Жінка не помітила мене.
-Перепрошую, ви мене не знаєте, але... — вона не бачила і не чула мене. Можливо, у неї проблеми із зором. Я сів на диван поруч із нею, пахло приємним ароматом парфумів, але вона здавалося б навіть не відчула, що хтось ще присутній.
-Агов, — я поклав руку на її плече, проте все марно. Що за чортівня? Як таке можливо? Вона ж жива, дихає, та і бачить скоріше за все, якщо телевізор включений. Тоді переходжу до плану «Б» — виходжу через двері. Як тільки я зібрався вставати з дивану, зверху донісся крик Лізі.
-Мамо, де шоколадні цукерки? — вона збігала по сходах.
-Ти вже всі з’їла вчора після вечері, люба, — вона не відводила погляду від телевізора. Чому Лізі вона почула, а мене ні?
-Міс, ви чуєте мене? — я помахав рукою перед її обличчям, але жодної реакції не помітив, вона навіть не кліпнула. Це що розіграш?
-Але ж ти можеш знайти ще декілька? — дівчинка стояла біля дивану.
-Гаразд, Елізабет, я спробую, — жінка із таким самим кольором волосся, як і у дівчинки пішла на кухню.
-Я ж казала, що вона тебе не почує, — вона сіла біля мене.
-Як це можливо?
-Тебе ніхто не чує і не бачить окрім мене, — вона поправила плаття. Це точно розіграш.
Я різко встав і пішов до дверей. Зараз я привітаюся із першою людиною, яку побачу і все стане на свої місця.
Сонячні промені подразнювали зір, але за мить перед мною повстали ті самі будинки, які я бачив з вікна Лізі. Людей небагато. Мені примітився садівник, що поливав газон навпроти.
-Доброго дня, — голосно промовив я, підійшовши ближче. Чоловік ніяк не відреагував. Я пішов далі. Жінка забирала пакети з багажника машини, я спробував допомогти їй, вона сказала щось собі під ніс на іспанській і зачинила багажник.
-Ola signora! — я доторкнувся до її руки, але вона зробила вигляд, що мене тут немає. Мене це розлютило. Чому усі мене ігнорують? Я повернувся в дім. Дівчинка чекала мене на порозі.
-Том, вони не бачать тебе і не чують, я ж казала, — вона тримала в руках іграшкового тигра.
-Але чому? — я взявся руками за голову.
-Лізі з ким ти розмовляєш? — мама Елізабет вийшла до нас на вулицю.
-З Томом, — вона усміхнулась матері, а та дала їй дві цукерки. Русоволоса жінка оглянулась довкола.
-Знову ці твої уявні друзі? — запитала вона. Лізі кивнула.
-Я справжній! Агов! — розмахуючи руками перед нею крикнув.
-Ну гаразд, — вона зайшла всередину.
-Чому? Чому твоя мама назвала мене «уявним другом» ?
-Бо тільки я знаю, що ти тут.
-Це вже не смішно, Лізі. Що це за розіграш?
-Ходімо пити чай. У мене є цукерки, — вона простягнула одну.
-Я не хочу цукерки, я хочу додому, — ледь не прокричав до Елізабет.
-У тебе тепер буде новий дім і зовсім скоро ти туди потрапиш, а поки ти мій гість. Ходімо. Містер Світ і Містер Джуніор вже зачекалися.
Дівчинка взяла мене за руку і повела всередину, ми піднялись до неї в кімнату і сіли за дитячий столик. Вона нахилилась до кролика і щось сказала йому на вухо. Це дуже дивно виглядає.
-Чому я не можу повернутись до свого дому?
-Душі не повертаються назад у те саме місце. Ти повинен дочекатись, вони покличуть тебе.
-Хто? Про кого ти говориш? — я відчуваю себе божевільним.
-Побачиш, хочеш малинового варення? — з усмішкою запитала Лізі.
Я не відповів , тільки пильно розглядав її іграшкових друзів.
-Ти завершив усі свої справи? — запитала вона.
-Що? Які ще справи?
-Я не знаю чим ви дорослі займаєтесь. Життєві, мабуть, — вона знизила плечима.
Не знаю скільки ми просиділи у рожевій кімнатці, здавалось цілу вічність. Дівчинка розповідала про своїх друзів, про хлопчика який їй подобається.
-Але він не хоче зі мною дружити, — продовжила вона.
-Лідія теж не хоче зі мною дружити.
-Хто вона?
-Кохання мого життя.
-Можливо, колись вона теж потрапить туди куди і ти, — вона тепло усміхнулась. Куди потрапить?
Час від часу Елізабет нахилялась то до ведмедя, то до кролика. Клянусь, я теж чув їхні голоса. Мабуть, мій мозок просто не справляється з цією чортівнею і створює галюцинації. Лізі перестала мене лякати і мені навіть було приємно знаходитись на її чайній церемонії. З кожною проведеною хвилиною у цьому домі мені ставало спокійніше і хилило на сон. Що було у цьому чаї?
-Точно! Це ж просто сон! — крикнув я. Лізі ледь не перевернула тарілку з печеням від несподіванки. -Мені просто треба прокинутись.
-Том, ти не прокинешся, — спокійно відповіла Лізі. -Ти заблукавша душа — вони не сплять.
-Ні, я реальний і ніяка не душа. Я Том Гікс, у мене є робота, мені тридцять і я справжнісінька людина.
-Всі так кажуть, коли помирають, — Лізі обійшла стіл і обійняла мене.
-Помирають? Але ж... , — роздався стукіт із шафи.
Що останнє я пам’ятаю до того як опинився в шафі? Бар, алкоголь, таксі і світло... Яскраве сліпуче світло...
-О! Твій час прийшов. Ходімо, тобі покажуть твій новий дім, — вона взяла мою руку і потягнула до шафи з якої я декілька годин тому вийшов.
-Лізі, я не полізу туди, — мій голос тремтів.
-Не хвилюйся усе буде добре. Твій шлях тільки починається.
Елізабет відкрила двері своєї рожевої шафи і нас обох засліпило тим самим яскравим світлом. Спочатку нічого не було видно, а потім стало дуже тепло і ноги самі попрямували всередину. Лізі стояла і махала мені рукою на прощання.
Двері шафи зачинились і Лізі повернулась до столу щоб прибрати посуд. Більше вона ніколи не бачила і не чула про Тома Гікса.
***
Екстрені новини:
« 7 травня о 00:45 водій чорного джипу марки «Jeep» проїхав на червоне світло, чим сприченив аварію врізавшись у таксі. Всередині було двоє осіб. Чоловік років тридцяти загинув, водію, нащастя, вдалось вижити. Зараз ведеться розслідування...»
Не важко потрапити на той світ. Важко повернутися.
Пірати Карибського моря: На краю світу
