Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45789
Рецензій: 89590

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Укрфентезі

Історія Апокаліпсису. Середина дороги

© Богдан Горгота, 23-10-2018
             (Початок "Гидке каченя http://gak.com.ua/creatives/1/46273 )


2005 рік.

   Степан втупився у вікно, за яким галасували безтурботні горобці, і приречено слухав батька.
̶  Ти не ображайся на мене, сину… Я погарячкував, визнаю. А ти школу закінчив… Я хочу сказати… важливе, давно хотів … Ти повинен мене зрозуміти, – батько гикнув і Степан зморщився від перегару.
̶  Я зрозумів. Батьку. Я зрозумів, що ніколи в житті не доторкнуся до склянки з алкоголем, – Степан посунувся від столу і хотів було встати, але батько жестом зупинив його.
̶  Це правильно… синок. Хоча… Якщо не п’єш з усіма, тоді ти, як біла ворона... Повір, я колись не пив.. Ну нічого, крім кави… Там у нас було багато кави, валом… Ніде нічого не було, а в нас було валом… Таке… Але пиячили добряче, бо так було заведено… Така традиція. А я був білою вороною, бо не пиячив. Але… – батько знову гикнув і похилився над столом, обхопивши голову руками. – Господи… Господи… Мені зле, сину…
̶  Та зрозуміло, – нерішуче проговорив Степан, відчуваючи, що зараз заплаче разом із батьком.
̶  Твоя правда, сину… І від пиятики зле, але… – батько з останніх сил спробував випростатися, та зміг тільки відірвати голову від рук. – Аби ж то одна пиятика мучила… Одного дня все моє життя пішло шкереберть. Я спробую пояснити…
   В цю мить двері в літню кухню відчинились і на порозі стала причепурена мати. Вона сяяла спокоєм і впевненістю. І Степан ожив, побачивши її.
̶  Я до міста. Гляну, що там з Володькою. Дмитрика я відвела до мами, а ти приглянь за худобою і за ним, – кивнула на батька, який знову гучно гикнув і безсило розплився на столі.
̶  Я відвезу тебе мотоциклом до траси, – підхопився Степан.
̶  Будь дома, – тихо сказала мати, притримавши сина на порозі. – Я зі Слєдзями, вони молочку на базар везуть. А ти слідкуй за оцим, аби біди якої не накоїв.

   Блакитна безодня неба і степ. Безкраї хвилі степу. Він злився з конем в одне могутнє єство, швидке, мов вітер, і летить над часом безмежними хвилями простору, вбираючи в себе його аромат. Аромат. Цей дивний запах степу. Він рвучко зупинив коня. Кінь аж здибився, стрибнув, закружляв невдоволено на місці. А він стурбовано оглянувся навкруг, притримуючи коня. Чогось не вистачає. Крім аромату має бути ще щось, надзвичайно важливе… Мелодія!
   Від містечка, яке тулилося в долині в’юнкої річечки, пологим схилом мчав вершник. Він розмахував над головою картатою хустинкою і кричав: «Украінскій… Украінскій…». Якась незрозуміла мова. Хоча, він розумів її.
   І все обірвалося вмить. Поринуло в темряву, з якої чулися заклопотані голоси. Важкі повіки поволі розповзлись і у свідомості разом із голосами і блідим світлом лікарняної палати намалювались двоє лікарів, які одразу ж замовкли і дружно схилились над Володькою, уважно придивляючись до нього, немов до якоїсь небаченої істоти.
̶  Ну, і що наш юний пацієнт? Виспався? – широке грубо обтесане обличчя
лікаря розпливлося в доброзичливій посмішці. – Ти чуєш мене, юначе?
̶  Чую, – пробурмотів Володька і спробував посміхнутися у відповідь, але на блідому личкові відбилася тільки безсила гримаса. – Але ще… хочу… спати…
̶  Отакої, – лікар присів біля ліжка на стільчик, який турботливо підсунула молоденька сестричка в білосніжному халатику. – А поговорити зі мною не хочеш? Думаю, тобі є що розповісти, – лікар оглянувся на сестричку і вона розуміюче тихо направилась до дверей, але вийти не встигла, двері відчинились і в реанімацію увірвався стурбований голос разом із молодим лікарем.
̶  Юрію Петровичу, там швидка привезла двох солдатиків з полігону зі схожими симптомами і в дуже тяжкому стані.
̶  Добре, юначе, поспи, а потім ми з тобою таки поговоримо.
   Лікар несподівано зітхнув, неначе вибачався, що мусить ненадовго покинути свого пацієнта, і підвівся, а Володька вдячно заплющив очі і вмить поринув у свій дивний сон. І знову блакитна безодня неба над його головою і безкраїй степ навкруг. Тут затишно і безпечно. Тут п’янкі аромати степу тісно переплітаються з дивною мелодією простору і тут вільно дихається на повні груди. І він вихором полетів пологим схилом до містечка, що тулилося в долині в’юнкої річечки.

   Вони вдвох ледве дотягнули батька до ліжка і, не роздягаючи, поклали його на старезне рядно, яким Степан застелив заяложений матрац. Батько якийсь час ще помугикав, навіть намагався підвестись, відмахуючись від хлопців, та
нарешті впав і одразу ж захропів.
̶  Так, тепер ось цю подушку треба під нього підсунути.
̶  А він не прокинеться?
̶  Нє, якщо захропів, то вже до ранку спатиме. Давай, я його підніму, а ти засовуй подушку… Нормально… Все, хай спить, – Степан випростався, зітхнув і розпачливо махнув рукою. – Пішли звідси, бо вчадіємо від перегару.
̶  Але й важерний твій старий, – засміявся Петро, – а такий з виду дідок непоказний. Аби ж ще не пручався… І як ви з матір’ю вправляєтеся з ним?
̶  Він слухає маму. Аби вона не поспішала до міста, то батько сам, як миленький, пішов би в люлю. Ото тільки вдвох подушку підкладаємо, аби спав отак, напівсидячи.
̶  А не впаде на підлогу?
̶  Всяке буває. Тоді ми будимо його і він сам вилазить на ліжко. Ще й дякує. Культурний такий. А вдосвіта, як прочумається, тихенько встане, похмелиться і все швиденько поприбирає за собою. І одяг випере… Все, пішли.
   Вони вийшли на двір. Здоровезний рудий кіт вмостився під порогом на прогрітій сонцем ряднині і вже було відкинувся, аби солодко подрімати, аж побачив Петра, і вмить чкурнув під навіс до мотоцикла. Величний зозулястий півень провів кота презирливим поглядом, але, про всяк випадок, також боком підступив ближче до курника і покликав за собою курей, дзьобнувши кілька раз якусь бадилинку. Хлопці сіли на лавочку під ясеном, який своєю величезною кроною прикривав половину подвір’я від спекотливого літнього сонця.
̶  А мій старий на сіннику спить. Ото як твій старий запер його, так він там і хропе до сих пір, аж клуня двигтить.
̶  Мій батько заніс твого? – здивувався Степан. – То це він з твоїм так напився?
̶  Зараз розкажу, – Петро злодійкувато оглянувся. – Я ж учора Гальку Степчукову сфалував. Те-та-се, у військове училище, кажу, буду поступати. Не хочеш, кажу, стати жінкою генерала? А вона вся розпливлася, кокетнічати почала, ну я й повів її до себе, в літню кухню, тіпа, чаю попить. Чай Галька таки заставила заварити, але  я ж лошадєй не гоню, нехай буде чай. Ну ми поки туди-сюди, чаю попили, помуркали, аж чуємо галас за вікном серед ночі. А то мій старий твого і Гальчиного батька на гостину привів. Ми з переляку забилися у запічок і сидимо. Галька тремтить, хлюпати почала, бо в неї батько спалахує, як сірник і швидкий на розправу. Ой, та ти ж знаєш її старого. Отож сидимо ми в запічку, я їй спинку почав чухати, аби вона трохи заспокоїлася, а самого сміх даве, бо наші предки, виявилося, надумали мене із Галькою посватати, як ото в кіно – в тебе син, а в мене дівка, давай вип’ємо. А твій старий за свата. Витягнули вони трилітровий бутель самогону, бутель сала і пішов гужбан. А ми сидимо скарлючені за піччю і не знаємо, що робити. А коли поперек почав нити і ноги затерпли, то я вже й сердитись почав і надумав встати та розігнати оте п’яне кодло. Ото тільки Галька стримувала, бо вона й дихнути боялася. Але надовго їх не вистачило, мабуть ще десь до того заправлялись. Подужали тільки пів бутля, трохи поспівали і мій старий з Гальчиним «під стіл полізли», а твій старий хряпнув ще пів склянки за здоров’я молодих і заходився розводити слабаків. Як він нашого кавказця в буду загнав і як мого старого на сінник випер – не знаю. А потім твій старий ще хряпнув пів склянки, забрав Гальчиного старого і вони пішли. Ще й співали дорогою. Капець! Залізний в тебе старий. Дідові вісімдесят, а ще мужиків п’ятдесятирічних запросто на собі тягає і випиває більше за них.
̶  Та да, міцний… Слухай, а що Галька? – запитав Степан, аби перевести розмову в інше русло, але Петро відповісти не встиг.

   Володька прокинувся в одну мить, немов би хтось увімкнув його на пробудження, розплющив очі і солодко потягнувся, аж захрустіло.
̶  Тихо-тихо! Не сіпайся! – перед Володькою виринула молоденька сестричка в білосніжному халатику і марлевій масці. – Прокинувся? Молодець. Полежи тихенько пару хвилин. Зараз тебе в загальну палату відвезуть.
   Сестричка, блиснувши карими очима, зникла і Володька інстинктивно повернув голову за нею. І застиг від несподіванки. Поряд, на каталці, лежало голе тіло молодого парубка і глухо стогнало. Нараз він вигнувся і з його грудей вирвалось протяжне хрипіння, голова, руда, мов вогонь, похилилася і з рота заструміла темна кров.
̶  Настю, швиденько клич шефа!
   Володька побачив перед собою юнака з невинним обличчям і сірими безбарвними очима під рудими, аж гарячими, бровами. І разом із цими безбарвними очима в пам’ять увірвався нестерпний запах сірого тунелю, постаті в камуфляжах, які звільняли від завалля сірі сталеві двері, гупання важких бетонних брил, тихий шелест піску, що сипався крізь рвані краї провалля над головою. Від пильного переляканого погляду Володьки очі під рудими, аж гарячими, бровами на мить ожили і розширились від здивування.

̶  …Послухай мене… Не перебивай… Сину, аби я так гарячкував, то тебе не було б на цьому світі. Просто не було б! Ти чуєш мене?.. Отож! Не гарячкуй. Уникай радикальних дій хоча б сьогодні. Спробуй зосередитися на позитиві і не накручуй себе різноманітними історіями, які зараз пруться до твоєї голови. Відкинь усе і залиш тільки позитив…  Сину, тільки позитив… Так треба, аби потім проаналізувати… Ну було ж у вашому спільному житті щось яскраве, радісне, щасливе для вас обох!.. Такого не може бути! Було, сину, було, бо ви ж кохали одне одного і зустрічалися не один день… Ні, сину, психологічна несумісність рідко, дуже рідко проявляється поміж чоловіком і жінкою. Тут інше… Давай ми ввечері зустрінемось і поговоримо…  Завтра? Чому завтра?.. Добре, завтра о шостій у кав’ярні… Правильно, мамі, з її хворим серцем не варто знати про це… І сестрі… Зауваж, твоя мама і твоя рідна сестра – жінки з їх природним світоглядом максималістів… Ну такими їх Бог зробив! І такими вони повинні бути, аби успішно виконувати покладені на них функції. А ми з тобою чоловіки… Добре, я радий, що ти зрозумів і заспокоївся. Правда, сину, радий… До зустрічі, – грубо виліплене обличчя лікаря проясніло і він задоволеним поглядом оглянув свій порожній кабінет, а зупинившись на вишитому портреті Шевченка, підморгнув йому. – Малі діти спати не дають, а великі… Мовчу, Григоровичу, мовчу, бо мені дійсно гріх нарікати. Життя прекрасне у всіх його проявах!
̶  Юрію Петровичу! – двері в кабінет прочинилися без стуку. – Ви дуже потрібні!
̶  Отак, Григоровичу, життя продовжується у всіх його проявах.

     За парканом заскрипів велосипед, а вже за мить крізь хвіртку, разом з велосипедом, протиснулася перелякана Гаврилюкова Танька.
̶  Степане! Швиденько біжи… О, і Петро тут… Хлопчики, швиденько біжіть в кар’єр на полігоні! Там мого тата з трактором піском засипало. Мама була з ним, та вона встигла відскочити і ледь з переляку не померла. Поки вона прибігла з полігону, поки відсапалась і розповіла… Господи, а тато там лишився! Хлопчики, скоренько! – і Танька заплакала, розмазуючи сльози по дитячих веснянкуватих щічках.
   Петро підхопився одразу ж, а Степан розгублено повертів головою.
̶  Батька якось отак кинути…
̶  А що з ним станеться? Цигани вкрадуть?
̶  Хлопчики, скоренько…
   Степан підхопився і прожогом вскочив у літню кухню. Батько мирно спав, склавши руки  на грудях. Степан простелив на підлогу поряд з ліжком стару ковдру, ще раз прислухався до батькового хропіння, зморщився від неприємних ароматів, що заповнили літню кухню, і вибіг. За мить він вже в шоломі викотив мотоцикл і кинув Петрові другий шолом.
̶  Та нащо мені цей горщик? Ми ж лісом поїдемо…
̶  Одягай!
̶  Ото мені цей законник!
̶  Хлопчики, швидше!
̶  Не репетуй! – кинув Степан зарюмсаній дівчинці. – І не стій дубом! Біжи далі вулицею і клич людей!
   Танька кивнула головою і посунулась з велосипедом у хвіртку.
̶  А ти знімай мотузку і припасуй городники до мотоцикла.
̶  Та я в руках їх потримаю, що тут їхати…
̶  Петре, ми будемо їхати крізь ліс. Виводь мотоцикла на вулицю і там припасовуй.
   Поки Петро морочився з лопатами, Степан закрив хвіртку на клямку і підпер її деркачем, це мало означати, що «дома нікого нема». Ще за мить хлопці осідлали мотоцикла.
̶  Тримайсь!
   І вони помчали вулицею, аж курява піднялася за ними. Вихопилися за село і Петро звівся, розкинувши руки: «Ого-го-го!». Степан додав газу. Злетіли з польової дороги на вузьку звивисту лісову стежку, але швидкості не збавили.
̶  Ти правий! – прокричав Петро, намагаючись ухилятися від гілля дерев, які хльоскали хлопців по шоломах. – Я дійсно городників не втримав би в руках.
   Стежка вихопилася на лісову дорогу, а вже нею хлопці вилетіли на величезну галявину і хвацько, з розворотом, зупинилися перед гуртом озброєних «беркутівців», які перегородили дорогу до кар‘єра.
̶  Приїхали, – один з гурту махнув недбало рукою і ступив ближче до хлопців. – Тепер розвертайтесь і тим же темпом назад.
̶  Та нам тут..
̶  Ви по дядька? Його вже витягнули і повезли в лікарню. Все, драпайте. Трактор завтра заберете.
   В цю мить з автомобіля, який стояв неподалік за ліщиною, вийшов чоловік у темному цивільному костюмі з пожмаканою строкатою краваткою і втомлено махнув хлопцям рукою.
̶  Одну хвилинку!.. Ви місцеві?
̶  Нє, ми не мєсні.  
̶  Ми на канікулах. У бабусі.
̶  Так… А лопати вам для чого? – не зрозумів хлоп’ячого гумору чоловік у пожмаканій строкатій краватці.
̶  Гриби збирати. Але як нє, то й нє.
   Степан придавив газ, мотоцикл ревнув і хлопці зникли в лісових хащах.
̶  От клоуни. І мотоцикл без номера, – чоловік у цивільному махнув їм услід рукою, вилаявся і звернувся до «беркутівця», який розмовляв з хлопцями: – Ти хоч обличчя запам’ятав?
̶  Не роздивився за темним склом, – байдуже знизав плечима міліціонер. – Але схоже, що не місцеві, бо селюки в шоломах не їздять.

   Замість колишнього Володьки, кругленького і рум’яного, мов апетитний пиріжок, під лікарняним простирадлом лежав худенький хлопчик із сірим обличчям. Його великі чорні очі блищали з дитячою довірою і надією.
̶  Мамо, забери мене звідси.
̶  Обов’язково, моє сонечко. Я не залишу тебе тут, але спочатку маю поговорити з лікарем, – мати ледь стримувала сльози. ̶  Ти полежи під капельницею, а я знайду лікаря і поговорю з ним.
̶  Мамо, я вже здоровий, правда здоровий. Я добре почуваюся.
̶  Добре, мій маленький, ти полеж, а я зараз.
   Мати вихопилася в коридор, притулилася плечем до стіни і вже не стримувала сліз.
̶  Отакої! Вірунчик, що сталося? – Юрій Петрович обняв за плечі ридаючу жінку
і заглянув в її очі. ̶  Ти від Володьки? То дарма плачеш. Він сильний хлопчик і хворобу подужав без ускладнень.
̶  Господи… Та він же на себе не схожий…
̶̶  Скажеш таке. Пішли, сестричко, до мене в кабінет і там поговоримо.

   Вони зупинились посеред лісу.
̶  Що це було? – Петро скинув шолом і оглянувся.
̶  А я звідки знаю, – Степан вимкнув двигун мотоцикла і також зняв шолом.
̶  «Металістів» ловлять? Не схоже. За ними звичайнісінькі менти з пістолями бігають. А тут – «беркутня» з автоматами!
̶  Слухай, ось ця стежина веде до того місця, де ми минулої осені знайшли Володьку. Пам’ятаєш?
̶  Чом ні, я ж з вами тоді по лісі лазив… Стоп! Ти думаєш, що ця клоунада якимось чином пов’язана з Володькою?.. Правильно, ми його вчора там же, перед кар’єром знайшли, де «беркутня» сьогодні стоїть, і вонізм страшний був… Слухай! А сьогодні я нічого не внюхав… Точно! Сьогодні все чисто!
̶  Отож, цікавий розклад виходить, – Степан на мить задумався. – Схоже на те… Слухай, може спробуємо підібратися до полігона зі сторони казарм? Я там одну місцинку знаю, з якої можна все роздивитись.
̶  Не можно, а нужно! Поїхали, бо мене розірве від цікавості.
   Степан прислухався.
̶  Не поїхали, а пішли. Моцик тут залишимо.
   Петро без зайвих слів допоміг Степанові засунути мотоцикл в багна і вони, пригнувшись, побігли стежкою вглиб лісу. Зупинялись, присідали, прислухались, придивлялись перед собою і бігли далі тихо, мов привиди.
   Нарешті стали в дубині. Оглянувшись, Степан жестом показав на лісового гіганта і вони швидко видерлися на нього. Піднявшись над кронами дерев, вони зупинилися, аби відсапатись. Та вже й звідси можна було роздивитися розкидані по величезній галявині ветхі дерев’яні будиночки, немов би то було забуте часом і людьми село. Але поміж хаосу цих сільських будиночків, без жодних ознак вулиць чи провулочків, не було жодного хліва чи клуні, чи якогось бодай невеличкого курника, без чого село перетворювалося на невдалу декорацію, нашвидкуруч змайстровану п’яним міським ремісником. І доповнювала цю невдалу композицію величезна триповерхова цегляна будівля посеред так званого села з помпезними колонами, пошарпаними часом і кліматом. Ця будівля, за замислом проектанта, мала означати осередок сільської культури. І останній штрих проекту, вже доповнення новітніх часів, – це збудовані нашвидкуруч солдатські казарми, які мало чим відрізнялися від ветхих декоративних будиночків. Саме цю всю мозаїку аборигени Полісся чомусь називали полігоном, хоча добре знали, що деякі будиночки насправді були прикриттям для шахт з грізними балістичними ракетами. Сьогодні ніяких ракет там вже не було, а були солдати, які мали б охороняти полігон від шукачів дармового металобрухту, який з ризиком для життя добувався в завалених ракетних шахтах. І охороняли, але після обіду солдати зазвичай ховалися в холодок подрімати. Сьогодні ж казарми і полігон вирували небуденним життям.
̶  Капець… Шо діється, шо діється… Там одних генералів на роту, а той дві буде. Аж очі сліпить від зірок, – коментував Петро, вдивляючись у жвавий рух поміж казармами. – Я хочу бути генералом. Одразу ж після училища. І що б отак переді мною кілками стояли. А я жарю, а я жарю…
̶  «Беркутні» не видно?
̶  Ні, «беркутні»  не видно ні поміж казармами, ні на полігоні... Он вони, ближче до кар’єра, щось там розглядають… Слухай! Так це ж вхід у підземелля!.. Треба піднятися трохи вище, бо звідси не досить бачу…
̶  Тихо.
   Хлопці завмерли. Внизу, стежкою через дубину, ішов гурт озброєних солдат у камуфляжах. Під величезним дубом солдати зупинились.

   Юрій Петрович сьорбнув паруючого чаю і смачно поплямкав своїми товстими губами.
̶  Божественний напій… Отож, Вірунчик, з нашим хлопчиком все нормально. Криза минула без видимих ускладнень, ще день-другий полежить в палаті інтенсивної терапії і до дому. Пий чай, ти такого в найдорожчому супермаркеті не купиш, це справжній свіженький цейлонський чай з Цейлону.
̶  Який чай, Юрчику, я як побачила свого маленького хлопчика висохлого, з сірим обличчям, з темними мішками під очима, то в мене ледь серце не обірвалося, – Віра машинально відпила ковток чаю. – Я ледь свідомість від жалю не втратила… Юрчику, невже оце бліді поганки… Слухай! Які поганки? Де ти їх зараз побачиш? Що ти мені голову морочиш!? – несподівано спалахнула Віра, вмить підхопилася з крісла і нависла над столом, відсунувши склянку з чаєм подалі від себе.
̶  Отакої! Таке миттєве перевтілення! – здивувався лікар і зробив ще один ковток чаю. – Сестричко, ти не перестаєш мене дивувати своїми несподіваними емоціями, як і своїми несподіваними рішеннями…
̶  Ти мені зуби не замовляй, – видихнула Віра. – Говори конкретно і коротко: що сталося з моїм сином?
̶  Спочатку сядь, – Юрій Петрович допив чай, поставив склянку на стіл і витримав паузу, поки Віра вгамовувалася і знову сіла на стілець. – Що саме сталося – ти знаєш сама, а наслідком того, що сталося, було отруєння всього організму дитини невідомою речовиною і ця невідома речовина дала реакцію таку ж само, яку дають токсини блідої поганки. Один до одного, сестричко, жодних, найменших відхилень, а тому встановити, чим саме отруївся Володька, буде надзвичайно важко, практично неможливо. Все. Це – офіційна частина. Неофіційна буде трохи пізніше. Що саме сталося, як і чому, наш хлопчик розповість нам пізніше, коли трохи оклигає, бо зараз він дуже наляканий і в голові в нього цілковитий кавардак із шпигунів, якихось ангелів, похмурого підземелля. Отаке… Що там наш Терентійович, попиває горілочку?
̶  Ой, – відмахнулася рукою Віра, але більш нічого не встигла сказати, бо в цю мить задзвонив телефон і Юрій Петрович, жестом і мімікою вибачившись перед Вірою, притулив слухавку до вуха.
̶  Мамусю, мої вітаннячка! Слухаю і уважно… Правда?.. Мамо, ти впевнена, чи це тобі так хочеться?.. Та які хіхоньки! Мамо, постривай, просто твій збуджений голос, твоя інтонація… Винен! Виправлюсь! Скоро будемо. Я і Віра… Вона в мене, – і з несподіваним сумом подивився на сестру. – Терентійович помер…
̶  Господи, – Віра відкинулась на спинку крісла, – я навіть не знаю, чи то радіти, що Бог почув мої молитви, чи плакати, що я знову буду і вже довіку без пари, як квітка польова при дорозі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Добре написано

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 29-10-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 23-10-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.8611421585083 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …