Вона любила посміхатись на вулиці. Посміхатись вулиці. Пускати сонячні зайчики і ловити їх відблиски в очах раптових перехожих.
Вона любила сумувати. Вголос. Мовчки. Губити краплі дощу асфальтом, чи змітати жорстку пилюку у суміш з уламками мрій у великий акваріум, щоб було що згадувати.
Вона любила вибухати. Райдужними феєрверками. Бризками шампанського. Кольоровими стрічками і мільйонами ідей.
Вона любила вибухати. І дарувати всім чорні блискавки і гострі голки. Вона вибухала. Зовсім раптово. І надто потужно, щоб хтось поруч був в силах витримав то. І тоді вона прагнула залишатись наодинці з холодним павутинням мокрих вулиць. Вона кричала і стрибала і... мало хто помічав то.
Вона любила спостерігати. Їздити у кутку тролейбуса і розчинятись у вікні. Розчинятись у своїй дивній музиці. Додавати тому розчину чудних думок до смаку. І довго тягнути той гіркувато-солодкий напій дорогою...
Вона любила слухати. Особливо те, що неможливо було почути. Інше вона і так бачила. Вона обожнювала слухати тишу. Там знаходила дивні розповіді теперішнього. Вона читала книжки вголос, щоб бачити музику поміж рядків. Вона дивилась у темряву, щоб почути казку. Вона пірнала глибше, щоб вільніше було дихати. Вона тамувала подих, щоб не зруйнувати того чудового ритму життя.
Вона любила мовчати, бо так їй було краще чути. Вона любила мовчати, бо мала занадто балакучі очі. Вона мовчала, бо насправді мала що казати. Вона любила мовчати, бо лише так її могли зрозуміти. І тому вона любила посміхатись. Любила посміхатись, коли їй казали найважливіші в житті речі, які власне ніколи не можуть бути сказані, та легко можуть бути почуті у тиші. Відчуті навіть у темряві. Тому вона дивилась. Замість розкидати довгі, позбавлені музики, ланцюги повітрям, котрі однаково колись стануть кайданами.
Вона любила літати вільно. Вона лякалась високих сходів. Злітати надто високо вона не боялась. Тому не давала обіцянок. Не будувала планів. Не зрощувала надій. Не шукала дефініцій.
Вона любила. Літати. Тому відпускала тих, кого любила. Та найбільше вона хотіла бути потрібною. Просто бути тою, до кого приємно повертатись у будь якому стані, з будь яким набором думок. Повертатись і знати – відчинить, зрозуміє, зігріє. Вона хотіла знати, що все це не даремно...
Вона любила.
То було найголовніше, що можна було сказати про неї. Найважливіше, що краще б лишити не сказаним, інакше воно ставало занадто реальним, щоб бути її правдою
