Коли я перший раз тебе побачив, мені перехопило подих. Наші очі зустрілися і я зрозумів, що серце пропустило удар. Твій погляд був дещо розгублений, а потім усміхнений, з вогниками, і я свій хотів сховати куди-небудь, в що-небудь, щоб тільки не перетворитися на купку попелу, коли твої вогники зважаться торкнутися моєї душі. Легким помахом руки ти огорнула моє серце долонею, обійняла його своїми пальцями і я відчув, як воно затріпотіло. Як той метелик, б’ючись крильцями об стінки банки, так воно билося в моїх грудях, несамовито прагнучи свободи. Бо знало, що вже ніколи її не відчує.
Я не хотів цього, але це сталося. Тепер не можу відвести від тебе очей, крадькома кидаю погляд на твоє волосся, коли ти не дивишся, на плечі, шию, руки… ти виявилася такою близькою і такою далекою водночас, що навіть одна твоя присутність зводить мене з розуму. Я захворів, я це відчуваю. Не можу зібратися з думками, коли бачу, як ти посміхаєшся, навіть якщо не до мене. Не можу надивитися на тебе, не можу наслухатися. Слова застрягають в горлі, клубочаться на язиці, ось-ось зірвуться з губ. Однак, я себе зупиняю. Сам не знаю, чому. Я хочу тобі стільки розповісти, стільки показати, а коли розкриваю рота, то виходить одне лишень: Здоров. І розумію, що в мені в несамовитих, болючих муках вмирає романтик, а Шекспір заливається кривавими слізьми крізь вічний сон.
З тобою так не можна. Не можу дивитися тобі в очі, але так хочу бути поруч. Обіймати за плечі, ховати носа тобі в шию, лоскочучи своїм неголеним обличчям і слухати твій невдоволений дзвінкий сміх. Ніби капля літнього дощу, що втрапила за комір куртки, - думаєш, що буде холодно, але розпливаєшся в посмішці, коли відчуваєш як тепло масляними розтікається по всьому тілу.
Просто взяти за руку і не відпускати. Поки я думаю про тебе, інші роблять сміливі кроки на зустріч з тобою. Тоді мені доводиться діяти радикально.
— З тебе десять баксів.
— Буде п’ятнадцять, якщо все вийде гладенько.
— Який ти щедрий!
— Ні, я дебіл. Просто дебіл.
Я б їх усіх повбивав, чесне слово. Якби це не було заборонено законом. Але все, що я можу зробити, це - вмовити мого кращого друга відтягувати від тебе усіх тих залицяльників, щоб їм повилазило. Мені їх навіть шкода. Бо, зрештою, єдине, що їм залишається на шляху до тебе – це перепити того затятого алконафта. Перевага на його боці, бо ще не народилася та людина, якій би це вдалося. А це означає, що я можу ще трохи потягти час, аби підготуватися до дій.
Знаю, ти завжди раніше приходиш, бо полюбляєш читати. Не через те, що вдома ти й книжку в руки не береш, а через те, що так ти приводиш свої думки до ладу. Сядеш собі там, у самому кінці довгого коридору, біля вікна і нікого не помічаєш. Навіть, коли довкола стоїть катастрофічний гамір. У ці моменти тобі ніхто не цікавий, окрім сторінок, де прописані чужі життя. Колись я застав тебе такою, у повному спокої в той час, коли довкола роїлися люди, а їхні голоси зливалися в один. Відкриваю рота і знову це: Здоров. Ніби інших слів не існує, їй-Богу. Кожний раз картаю себе за це, але нічого не можу з собою вдіяти. Що в голові, що на язиці – суцільний безлад.
У мені тремтить переляканий до смерті хлопчик. Він протягує руку до єдиного джерела світла там, у пітьмі повної безвиході, хоче зробити крок йому на зустріч, але вагається. Вагається і від цього трясеться зі страху. Він хоче тобі щось сказати, але слова застрягли в горлі і знову це довбане: Здоров.
До рядової дівчини - можливо, але не до тебе. Здається, я ще таких не бачив. Скільки б довкола мене дівчат не крутилося, ти ніколи не намагалася бути кращою, ніж є. Відчуваю себе ніяково, знаючи, що на останніх рядах, дивлячись на мене, вони гигочуть, прикриваючи роти долонями. Ніби зі мною щось не так, ба більше – ніби я єдиний, кого вони можуть обсісти як ті кури в курятнику, маючи одного єдиного півня на ціле стадо. Інколи я й дійсно поводжусь як повний “пєтушара”, наче мені все одно.
Але мені не все одно. Я тримаю все в собі, навіть коли тобі хтось приділяє занадто багато уваги. Роблю вигляд, ніби мене це не стосується. Але ж, бляха, стосується! І той маленький хлопчик в мені плаче, здригаючись від холодних металевих кайданок сумнівів, які, лагідно огорнувши його худі ноги, зі скреготом ляскають по кам’яній підлозі, протираючи шкіру до крові, коли хлопчик тягнеться до світла. Дзвінке відлуння котиться по всій затемненій душі і я здригаюсь від задухи. Вони утримують його і хтось таким лелійним, переконливим голосом прямісінько у вухо, хрипко, майже пошепки: Не роби дурниць. Ти ж знаєш, що її не вартий. Станеш цілковитим посміховиськом. Ще більшим, ніж є насправді. Хлопчик притискає до грудей старого ведмедика, ховає в ньому обличчя і більше не плаче. А я стою, як прикутий до землі ланцюгами, і дивлюсь тобі у спину, на ті плечі, які так хочеться обійняти.
Гадаю, це все через те, що я не знаю, як з тобою поводитися. Завжди боюсь зробити щось не те і не роблю нічого. У справах сердечний я дійсно тупуватий. І знову: Здоров, - і твій простодушний погляд з-під товстелезних діоптрій змушує язик прилипнути до піднебіння. Нервово кусаю внутрішній бік щоки, чухаю потилицю і виглядаю цілковитим бовдуром. О, так. У цьому увесь я. А у твоєму волоссі, яке ти завжди стягуєш в незграбний вузол, стирчить олівець, в руках купа книжок знов і я розумію, що починаю казитися.
Я б став перед тобою на коліна, покірно опустивши голову і прийняв би цю ганебну поразку.
Але для тебе я – чергова сенсація. Тому здіймаюсь на диби і біжу геть, ніби наполоханий олень, зачіпаючись велетенськими рогами за гілля дерев. А туман, що насмішкувато шепотів мені на вухо, покриває землю і тихо тягнеться за мною, поглинаючи навіть мою тінь. Щоб ти не знайшла мене. Ніколи. Щоб знов не увімкнула переді мною камеру для того, аби не дати мені відвести погляд вбік. Такий собі особистий Механічний апельсин, коли садовлять в крісло, прив’язують руки й ноги, фіксують голову і змушують дивитися фільми з насиллям двадцять чотири години на добу. Щоб вони викликали відразу до самого насилля, не даючи тобі права вибору.
Так я дивлюсь на тебе, ковтаю слину і єдине, що мені хочеться – це повернути усі свої бабки.
Ти із записником на колінах, з кульковою ручкою в одній руці, з диктофоном – в іншій, ставиш незручні питання, потім робиш відповідні нотатки і прибираєш неслухняне волосся, що вибилось із того незграбного вузла на потилиці, за вухо. Із затишним клацанням поправляєш на запотілому носі великі круглі окуляри і разом зі мною вслухаєшся в набридливе цокання годинника. Червона цятка на камері і мені нікуди подітися. Я під твоїм прицілом.
Однак, я дещо зрозумів. Ти точно не така, як усі. Колись такі кричали на вогнищах, таких вели на ешафот, на потіху глядачам. І бачить той мій вже в зюзю налиганий друзяка, що не на тебе серджуся.
А на себе.
І знову це моє: Здоров.
І твоє: Погодуй коров.
І я розумію, що це надовго.
Хлопчик відпускає улюбленого ведмедика зі своїх обіймів, з нетерплячим скреготом рве кайданки і біжить до світла. А я стою перед тобою на колінах, дивлюсь тобі прямо в очі, тримаю за руку, а з вуст оце:
Мої корови – твої корови.
І будь, що буде.
