Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45780
Рецензій: 89568

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

Істерія

© felixfelicis, 21-10-2018
Як горохом об стіну.
Ніби я кричав у порожнечу, відчуваючи себе неприкаяним.
Ти сиділа навпроти, склавши руки на колінах. Кава вже давно охолола. У мене боліло горло від власного голосу. Людям навколо було все одно, що між нами відбувалося, вони нікого ніколи не помічають, окрім себе.
Ти відвела погляд вбік, закушуючи нижню губу, а я жадібно пристав до склянки з водою. Твоя незворушна постать миготіла перед очима, - блідолиця королева у шатах із власної великодушної байдужості. Ти не полишила мені вибору, я чинив супротив як міг, як умів.  
— Як я до такого докотився? – на мій безпомічний хрип ти заправила пасмо хвилястого світлого волосся за вухо, як і раніше, зацікавлено видивляючись у зелених вазонах якихось комашок.
Ти завжди полюбляла вишукувати сонечок у квітах, садити їх собі на палець, а потім відпускати на волю. Ти вважала їх невимовною красою природи, приговорюючи, що невільництво могло їх вбити.
Коли я колекціонував метеликів, пам’ятаю, при першій зустрічі ти вилаяла мене за варварство, назвавши негідником. Бездонні зелені очі, рожеві щоки, як налиті персики, що вже достигали наприкінці літа та тонкі, витончені пальці, якими ти, сидячи напроти нашого каміну пізнім вечором у старому, плетеному крісельці з пледом на колінах, гортала сторінки старої книги. Їх запах ще й досі теплиться в твоїх долонях.
—  Коли я встиг так себе занапастити? – зімкнуті від несамовитої люті губи ворушились самі по собі, випускаючи на волю неслухняні відголоски глибокої душевної образи.
Ти мовчки повела тендітним жіночим плечем, ніби відсахнулась від якоїсь набридливої мушки, далі перебираючи зеленими очима кожний листочок на розквітлому вазоні. То була орхідея, - на високій ніжці, вдивлялась своєю жовтою серцевиною прямісінько в саму душу. Тонкий зап’ясток відірвався від худих колін, а пальці замріяно потягнулись до мовчазної квітки. Мені здалося, що ти почала тихо наспівувати якусь мелодію.
Вхопивши порожню склянку та замахнувшись нею, я з усієї сили жбурнув кришталь на землю. З оглушливим дзвоном він розлетівся на друзки. Підошвами черевиків я намагався розтоптати склянки на дрібніші, вслухаючись в безпощадний скрегіт під ногами. Ніби я хотів втоптати їх в саму землю, як ти зробила це зі мною.
—  Я перестав нормально спати, - поклавши лікті на стіл, намагався себе опанувати, витираючи спітніле чоло обома руками. Щоб потім закрити обличчя від усього світу, - проте, йому як і раніше було все одно. – Перестав нормально їсти, а мої думки – то суцільний темний провулок, куди не поверну, скрізь ти. Ти, ти, ти. Мене це все дістало! Я відчуваю себе спраглим, ти не залишила мені вибору. Моє небажання підкорятися змушує почуватися хворим. Від тебе не існує імунітету, раз за разом – хвороба, а потім – блискавичний рецидив.
Посмішка осяяла твоє обличчя, я це відчув. Навіть не дивлячись тобі у вічі, навіть не перебуваючи з тобою поряд я знаю, що у тебе на думці.
У тебе єдина ціль – звести мене з розуму.
І тобі це вдалося. Я тільки що розтоптав свій здоровий глузд підошвою добре напомадженої туфлі, не тямлячись від розпачу, в якому вже давно потопав, а тебе цікавила лише ця клята орхідея. Я тримаю себе в руках, вони вже починають тремтіти від потуг не зірватися на ще один крик.
—  Ти змушуєш мене робити всілякі дурниці, від яких потім сором не знає, куди б йому подітись. У тілі пульсує велика напруга, - замість вен – металеві дроти, замість крові – струм. Я наче божевільний, намагаюсь усім довести, що в цілковитому порядку, коли насправді, ти наче та сірчана кислота, роз’їдаєш зсередини. Однак, повільно, смакуючи кожен сантиметр моєї вимученої душі. Я не хочу тебе, а тобі все одно. Я не прагну тебе, а ти все одно є. Як мені позбавитись таких страждань, скажи?
Твоє довге волосся переливалось у вранішніх промінцях весняного сонця, а лимонні парфуми щипали в носі, доводячи практично до сказу. Мене покинуло всіляке бажання дивитися на тебе. Але, закриваючи очі, я чув пронизливий, простодушний сміх. Хто ж знав, що насправді це - передвістя біди.
Як та чума, від якої не врятуєшся.
Я не витримую, підводжусь на ноги. Залишивши офіціантові на чай, я пішов з альтанки затишної, колись такої улюбленої кав’ярні. Тепер вона нагадування про те, що ти любила мовчазні квіти більше, ніж когось іще.
Проте, мов тінь, ти знову переслідувала мене. Повільною ходою, майже нечутною, такою легкою та рідною ти пливла за мною до самого дому. Я пропустив тебе вперед, коли відчиняв двері під’їзду, та терпляче чекав, притулившись плечем до пошкарублої стіни, милуючись блідим, занепокоєним лицем, коли в сумочці ти ніяк не могла знайти ключі від квартири. Я був ніби в тумані, в дурмані, в самообмані. Ти була такою чудовою, такою натхненною, осяяною життєвим прагненням, надією.
Я став на коліно, щоб допомогти тобі зняти підбори. Я був лише слугою, рабом, який бажав лише одного – щоб ці тортури ніколи не закінчувалися.
Упавши на коліна та обійнявши твої ноги, я сховав обличчя в твоїх долонях і заплакав. Лють, що донедавна переповнювала мене, раптом випарувалась. Та тінь злоби, що закривала моє лице – зійшла і перед очима вже не мерехтіла брудно сіра сукня із закривавленими китицями.  
Стоячи на колінах й цілуючи твої долоні, я знав, що ти - це все, що в мене залишається, коли згасає надія. Що ти – це те, що теплиться у серці, те, що стає причиною будь-якої ненависті та розлуки. Ти не приходиш до абикого, не даєшся в руки тим, хто за тобою гониться, втрачаєш інтерес до всього, що здається легкодоступним.
Я тікав, так швидко тікав, такі лабіринти будував, такі мури зводив і все для того, щоб ніщо не змогло до мене дібратись. Щоб ти не могла до мене навіть доторкнутись, але коли це сталось – я втрапив у власну пастку, бо вибратись із стін, які я змурував, було практично неможливо.
Я не сміливий і зовсім не хоробрий.
Як ті чортові американські гірки, мною кидає у різні боки, а шлунок верещить якісь неприємні сиринади. Ніби підвісний міст – хитаюся зі сторони в сторону та ніяк не можу знайти рівновагу, ноги зісковзують вниз, а внизу – розпечена лава. Небезпечний крок у невідомість і гадай, як мене звали. Відбираєш ім’я, відбираєш титули, перед тобою ми усі голі. Навіть найсміливіший воїн, надягнувши обладунки і взявши в руки меч, ще не знає, що той страшний дракон у засідці – то саме ти. Тобі варто тільки глянути і ті блискучі, добре відполіровані панцері враз тріскаються, через усе тіло проходячи, ніби набряклі сині вени, - як ота крига, якою покривається калюжа рано вранці, коли на дворі панує ще бабине літо. Тіло наливається свинцем і я падаю на коліна, опираючись на зброю, чекаю, коли мене поглине отой вогонь із самого Дантового пекла.
Клятий мазохіст!
Мазохіст. Але я буду щасливим, коли горітиму.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Максим Т, 25-10-2018

[ Без назви ]

© Вікторія Т., 23-10-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 21-10-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.8585250377655 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …