Я згадую ту, нашу першу зустріч. Стара шовковиця, до найтовстішої гілки якої була прив’язана так-сяк зроблена гойдалка. Ти замріяно дивився вдалечінь, на широкі зелені поля, де паслися корови, де у високій траві спали пастухи, над якими пухкі білі хмарки, не поспішаючи, пливли за вітром, - він вже встиг розкуйовдити твоє руде кучеряве волосся і злегка обвітрити бліде обличчя. Відпихаючись ногами від землі, сколихуючи тільки-но розквітлу конюшину, ти помалу розгойдувався, не зводячи очей з жовтої долини, - соняшники, - ти їх так любив. Нестримна посмішка промайнула тінню на моїх губах. Я мала для тебе подарунок.
Пам’ятаєш, як пізніми вечорами ми ховалися у тебе на горищі? Брали з собою декілька ковдр, гасових ламп і всю ніч могли дивитися у вікно, на зірки, які постійно падали, та сузір’я, - які нам було не доля розгадати. Ми могли не розмовляти годинами, а потім читати в голос один одному книжки про принців та принцес, про відважних лицарів та злих чаклунок, про славетні перемоги над драконами. Ми регулярно й дуже тихо, щоб нас не піймали на гарячому, грабували твій холодильник, - печиво, молоко, шоколад, зефір – все, що знаходили на твоїй кухні. Твої батьки здалися вже на соту ніч, почали щось залишали на столі, бо знали, хоча все ще були проти, що і тієї літньої ночі нам буде не до сну.
Вдень ми каталися на велосипедах, намотували кілометри, день за днем відкриваючи для себе нові території. Ми малювали карту, давали назву вже знайомим клаптикам спільного ландшафту і з нетерпінням чекали нового дня, аби продовжити нашу подорож до незвіданих країв. Вечорами ми заливали один одному розшматовані до крові коліна зеленкою і прикладали до ран подорожник, бо вірили, що йому дуже швидко вдасться їх загоїти, а потім будували хатинку з усіх меблів та елементів декору, що нам траплялися під руку: м’які диванні подушки, багато покривал та стільці, - ми будували цілі лабіринти, розвішували в ньому гірлянди і лежали валетом, вдивляючись в “стелю”, слухаючи цокання настінного годинника із зозулею, який висів у моїй вітальні. Коли набридало, грали в дурня і ти постійно вигравав, не залишаючи мені ані єдиного шансу. Ми вірили, що вночі наші іграшки оживають і розмовляють між собою незрозумілою мовою. У кожної ляльки, у кожного собачки та котика було власне ім’я і ми знали, що якщо покликати вночі когось із них, вони обов’язково відгукнуться.
Пригадую, коли ти захворів і нам не можна було бачитися днями, я читала Гаррі Поттера тобі в слухавку домашнього телефону, а коли чула тихі схлипування по той бік, то говорила, що ніяка сова до тебе не прилетить, якщо продовжиш розпускати нюні. І ти напрочуд швидко заспокоювався. У ті моменти здавалося, що у мене над тобою неабияка влада!
Я до сих пір пам’ятаю той запах бабусиних пиріжків та вафель, теплу воду з медом, солодкі кавуни та дині, варену кукурудзу, солодке какао… і те, як ти істерично верещав, коли натрапив на маленького вужа у полі. Тоді ми усі разом ходили по траву для Квітки (так звали бабину козу, биклива була страшне) та курей, їх було небагато, та всі вони були скажено ненажерливі. Ти їх люто боявся, бо колись у ранньому дитинстві тебе добряче обклював бабин кукурікнутий півень, який потім пішов прямісінько в суп.
Коли почалися перші осінні дощі, а на землю опадало пожовкле листя, ми надягали резинові чоботи, кумедні дощовики і плюскалися у холодних калюжах, не тямлячи себе від щастя. На Новий Рік ми ночували під ялинкою, обмотавшись гірляндами, з превеликим нетерпіння очікуючи на подарунки від Діда Мороза. Мама пекла нам вівсяне печиво та частувала гарбузовим соком, а ми дивилися новорічні програми та сміялися як божевільні з Кривого дзеркала. Ніч, як ритуал – найпрекрасніша пора, коли можна було вчинити якусь витівку, - наприклад, поїсти усі цукерки з ялинки, а на ранок казати усім, що все так і було.
Заглядаючи мало не в кожний дім, ми співали господарям колядок та щедрівок, отримуючи за такий невеликий труд якісь гостинці. Особливо ми любили гроші. Однак, якою б сума не була, надовго її не вистачало, все йшло на шоколадні ласощі, які ми радо ділили між собою. Ліпили Снігову бабу, качалися в снігу, пірнаючи у велетенські кучугури, як в глибоке море, з’їжджали з крутих пагорбів на санчатах, перевіряли кригу на міцність на річці, зовсім недалеко. Проте, від берега не відходили, бо не дурні були, знали, що якийсь водяний може збіситися і затягнути нас глибоко в холодну воду. З диким лементом ми дали звідти драла і по всьому.
Я пам’ятаю ту, нашу останню зустріч. Ті веснянки на твоєму обличчі, ямочки на щоках, ніби сонячні зайчики, стрибали туди-сюди, коли ти посміхався. За дитячими плечима великий рюкзак, бо обидва боки твої батьки, позаду – галасливий, вічно квапливий натовп, верескливий жіночий голос, що повідомляв про відправку потяга і всі роки, що ми провели разом. Згадую, як припала я тобі до грудей, як не хотіла відпускати і як благала твоїх батьків не переїздити, не їхати, не забирати тебе у мене. Але вони були невблаганні. Вони повели тебе у потяг, посадили в купе і примусили дивитися на тебе крізь засмальцьоване вікно. Мене душили сльози і розуміння того, що ми вже ніколи не побачимось.
