Вона підсіла до нього. Вона ніколи ще так близько на нього не дивилася, аж дух захоплювало. Здавалося, повітря між ними наелектризувалося. Однак, вона єдина, хто це відчув, бо була як на голках.
— Будь ласка, зніми навушники. Коли до тебе звертається дама, потрібно бути вихованим хлопчиком, - вимогливо протягнувши руку до одного з безпровідних навушників, вона змусила хлопця зняти і другий. – Послухай, я розумію, що ми тут чужі і що дечого все-таки не розуміємо, проте… ми намагаємося створити привітний колектив, правда, - дивлячись йому прямо в очі, дівчина відчула, як слова застрягають десь у горлянці, їх було дуже важко вимовити. Прокашлявшись, вона повела далі:
— Ми хочемо влитися в нову нам професію і таке інше. У кожного із нас є неабиякий гонор, який ми демонструємо кожного дня, але по-своєму. Я розумію, в тебе таке важке положення тут, усі тебе люблять, чекають від тебе лише гарних результатів, вимоги до тебе дещо вищі, ніж до нас. Ти на короткій нозі з кафедрою, з деканатом, всі боготворять тебе лише за те, що ти такий є: розумний, красивий, красномовний, скромний, - вона говорила повільно, куштуючи кожне слово, розтягуючи його, майже шепочучи. Він дивився на неї з непідробною цікавістю, безпосередністю, склавши руки на грудях, ніби слухав одну із тих нудних лекцій професора Полянського, коли той переходив від самої суті до якихось нікому не цікавих сумбурних образів. – Але не потрібно іншим показувати їхнє місце. Кожний із нас добре його знає і знайдеться людина, яка покаже тобі твоє. Ти собі диплома вже заробив, а ми намагаємося його ще почати писати. І дуже не гарно, коли хтось із нашої чудесної групи вважає, що до неї не належить лише тому, що до нього особливе ставлення. Тут воно є, сонечко, а там його немає.
Язик прилип до піднебіння. Дівчина відчула, як закінчуються слова і запанікувала. Він дивився на неї, розтягуючи губи в присоромленій посмішці і почухав за вухом.
— Я тебе почув. Щось іще?
— Наступного разу, якщо тобі захочеться висловити кому своє “фе”, висловлюй його особисто тому, до кого звертаєшся. Непотрібно перетворювати ситуацію на суспільний каламбур. Бо комусь захочеться висловити своє “фе” у відповідь.
— І що, знову будеш ти?
— Хтось же повинен.
Той у відповідь лише знизав плечем, а потім кивнув. Дівчина підвелася із-за парти, щоб зайняти своє місце і перевести подих. Обличчя налилося кров’ю, скажено пашіло. Приклавши до щік свої холодні долоні, вона повільно видихнула. Як і завжди, Сара знову дивилася Джону в спину. І не розуміла, чи так його не навидить, чи любить до нестями.
Здавалося, для нього це якась гра. В очах палав азарт, губи щоразу розходились, показуючи його сліпучо білі зуби і цей заспаний, гортанний голос: Ну, привіт. І Сара вже подумки його душила обома руками. Останнім часом вона ловила себе на тому, що постійно сідала як не позаду нього, так навпроти. Це була тортури. Не дивитися на нього, коли так хочеться і дивитися, коли той не бачить.
Присоромлена власними діями, Сара перестала поводитися, як закохана школярка. Продовжуючи на парах сидіти позаду нього, або навпроти. Однак, тут вже дещо змінилося – байдужість, яку вона хотіла продемонструвати, час-від-часу зникала, коли їхні очі мимоволі зустрічалися. Всередині щось постійно тріпотіло, Джон умів зачепити якусь із тих дванадцяти душевних струн, а інколи на них ще й і заграти. На усіх дванадцятьох. Гірше пекло міг придумати тільки Данте.
— Як справи, Саро? Чи все добре з моєю поведінкою? Ти вже, мабуть, помітила, що я аж цілих два дні нікого не чіпаю, - несмішливо, єхидно, майже як завжди. Джон поглядав на дівчина з-за свого мак бука і давив либу, спостерігаючи за тим, як нервово посіпується Сарина брова.
— Наступного разу я дам тобі цукерочку, зайчику, - не відриваючись від екрану телефону, мовила вона. Новинна шпальта на Facebook була значно цікавіша від постійного курликання Джонового голосу. Сара читала один і той же рядок ось вже цілу хвилину. От огидне тарганисько, думала вона, закушуючи губи.
— Від солодкого стається карієс, - сказав Джон, вже не дивлячись на мене, але все ще чіпляючи мою увагу.
— Так тобі і треба.
Джон лише з придихом посміхнувся і відхилився на спинку м’якого стільця. Більше вони не розмовляли. Сара не відривалася від свого гаджета, бо не хотіла зустрітися з ним поглядами. Тоді себе було дуже важко контролювати. А він, ніби все знав, все контролював. Гіршого не могло й бути.
Та ні ж-бо, гірше було лише попереду.
— Пішли, поп’ємо кави.
Сара роззирнулася довкола в надії, що Джон звертався не до неї. Вони якраз виходили з аудиторії і дівчина, з якою вони більш-менш спілкувалися в нашій групі, якраз була позаду. Вона вже готова була пропустити її вперед, коли-бо:
— Агов, чи ти оглухла?
— Це ти мені? – стоїть, дивиться на нього знизу вгору і нервово ковтає. Що він в дідька замислив?
— Кому ж ще? Ходімо, - Джон мотнув головою вбік, зазиваючи Сару з собою.
Вона стояла в ступорі декілька секунд перш, ніж повестися на маніпуляція і піти за ним. Вони стояли в черзі за кавою. Черга довга, гамірна і нудна, як оті, що в банках, перед касою. Сара намагалась на нього не дивитися, відводила погляд то вбік, то вгору, в ноги, - куди-небудь, аби не на Джона. Здавалося, якщо земля розійдеться у Сари під ногами, вона із превеликим задоволенням кане у темряву. Ще краще, якби там була лава.
— Я не взяла із собою гаманця, нічого не вийде, - видихнувши з полегшенням, промовила Сара, роблячи вигляд, ніби шукає того гаманця у портфелі. Дівчина напружилася і вже зібралась втекти геть, як раптом задоволений голос промовив:
— Нічого страшного, я тобі візьму.
Іншим дівчатам таке, здавалося, не дуже сподобалося. Вона так жадібно поїдали Джона поглядами, аж тут саме Сара стала їхньою черговою жертвою. Як ті койоти, почали подумки кидатися на здобич. Сара закотила очі під лоба, голосно видихнула і ні слова. Джон взяв собі американо, а їй – латте з лавандою. Це було занадто мило, щоб виявитися правдою.
Вони сіли на диванчик. Він був не дуже зручний, як і становище, в якому опинилася Сара. Джон сидів навпроти. Сара ховає очі в паперовому стакані, огортаючи його обома долоням і злиться на себе там, глибоко всередині, що згодилася на оце все.
Деякі речі залишаються вічними.
Джон мовчить, уважно роздивляючись Сару, ковзаючи по її плечах поглядом, усміхаючись краєчком вуст. Пригублює терпке американо і промовляє сухими від кофеїну губами:
— Я хочу знати тебе краще.
— О, я теж хочу знати себе краще.
— Чому, коли стається щось хороше, ти починаєш показувати голки?
Сара піднімає погляд на Джона.
— Так впевнений у тому, що ти – і є те хороше?
Джон образливо підтиснув нижню губу, опускаючи очі в чорну каву.
— У будь-якому випадку, ти мені не підходиш.
— Он як? І чому ж, Ваша Величносте, ні? – кривий вишкір і в мене мурашки по тілу.
— Бо твоє Егоко-ко занадто велике для мого маленького змученого серденька.
— Змученого? А тепер мені цікаво, - Джон підпер підборіддя кулаком і вже не зводив з Сари очей. Вони блищали. Погрозливо, пустотливо, глузливо. Їй різко захотілося плеснути цей гарячий латте йому прямісінько в самовдоволену пику. Але грошей було шкода. Сарі довелося стримати раптовий порив гніву. Замість цього вона мовчки підпила латте і теж не зводила з Джона погляду. Як гра, - хто перший моргне той програв.
— Віднині зватиму тебе Варвара. Якщо тобі більше нічого мені сказати, я піду. Дякую за каву. Дуже люб’язно з твого боку.
— Я знаю, ти дуже любиш каву.
Сара заклякла. Шкіряний ремінець від портфеля скрипнув у її руці.
— Не йди. Посидь зі мною.
Вона вже відкрила рота, аби знову подякувати Джонові за латте, як декілька дівчат вже підійшли до нього, цілуючи його у щоки та вітаючись занадто писклявим тоном голосу. Сара нестримно пирснула смішком, накинула портфель на плече, але Джон знову змусив її зупинитися.
— У мене важлива розмова. Давайте пізніше, добре?
Мабуть, вони такого не очікували. Секундна мовчанка і ось дівчата вже йдуть геть, перешіптуючись між собою та кидаючи на Сару неоднозначні погляди. Якого чорта тут відбувається?
Джон піднявся з місця, вхопив її за руку, щоб не дати Сарі піти.
— Чому тобі так хочеться втекти?
— Я не збираюсь бути частиною твого гарему, - відказала Сара, виламуючи затерплу від Джонової хапки зап’ясток.
— У мене немає гарему.
— Просто дай мені піти. У нас ще дві пари, зараз буде вже дзвоник.
— Ми не в школі, за прогул однієї пари нам ніхто нічого не зробить.
— Тобі все одно можна робити, що завгодно. А мені потрібна репутація.
— У тебе вона вже давно є.
— Та що ти таке кажеш? Я завжди була у чорному списку. Тобі цього ніколи не зрозуміти.
— Я знаю, що таке чорний список. Я є у твоєму.
Сара повернулася до нього обличчям. В грудях палало, болісно стискалося, а у скронях – закипала кров, ніби хтось навмисно стукав маленьким молотком, відбиваючи якийсь дивний ритм. Як при температурі 38, кидало то в жар, то в холод. Вона не розуміла, що відбувається і навіщо. Хотілося провалитися крізь землю.
— Мені здавалося, ти не один із тих самовдоволених хлопців, які приховують власну зарозумілість за маскою приязності. Мені хотілося вірити в те, що ти не той, ким хочеш здаватися. Купа дівчат, безкінечний потік уваги надломлює людську душу. Людина починає думати, ніби їй все дозволено. Що у неї все вийде, навіть коли вона докладає до чогось мінімум зусиль. Або не робить нічого і все одно отримує все, чого бажає. Зверхня людина ніколи не зізнається, що вона зверхня. Їй буде здаватися, що така поведінка цілком нормальна. Що вона така, яка є. А знаєш, хто ще вважає себе нормальним і сприймає себе таким, яким він є? Психопат, - Сара відчула, як хапка на її руці ослабла і вивільнила свій зап’ясток. – Нікого не звинувачує і сприймає все, як належне.
— Ти завжди намагаєшся сідати ближче до мене, - хрипко мовив Джон, стискаючи долонею повітря. Сара знала, в ній досі теплилась її рука. – Коли наші погляди зустрічаються, я відчуваю себе дивно. Мені хочеться ще. Намагаюсь триматись від тебе якнайдалі, аж тут ти підсідаєш до мене, змушуєш мене почуватися винним, присоромлюєш мене і це заслужено. Я знаю. Хіба ти не відчуваєш, що коли ми дивимось одне на одного, довкола не існує нікого? Пам’ятаєш, ми колись мало не побилися за територію для ніг під столом? Ти була така наполеглива, з легкістю змогла відвоювати місце, примусивши мене відсунутись аж до стінки. – Джон провів вже холодною долонею по своєму обличчю.
— Навіщо ти мені все це кажеш?
— Я знаю, що ти мене кохаєш.
— І що з того? Що з моєї любові до тебе? Я обіцяла собі триматися якнайдалі від людей, бо вони завдають невимовного болю. Довкола мене стіни, а на мені – збруя. Ти хотів дізнатися, чому я показую голки, як тільки-но стається щось хороше? Я постійно шукаю подвійне дно. І завжди його знаходжу.
— Прийми це, - Джон підійшов до неї ближче. Сара зробила крок назад.
— Не примушуй мене до цього. Я все одно буду тебе ненавидіти.
— Ти будеш мене любити, - Джон поклав руку їй на плече. Сара спробувала її струсити плечем, але він вчепився в нього намертво.
— Тебе всі люблять, мене від цього верне.
— А мене верне від усіх них, – Джон пригорнув її до себе за шию однією рукою, іншою – ковзнув по талії, щоб Сара не змогла вирватись. – Але не від тебе. Дивно.
— Я тобі не підходжу.
— Це мені вирішувати.
— На нас усі дивляться.
— То нехай. Усі завжди комусь заздрили, заздрять і будуть заздрити.
— Я знову чую лише твоє Егоко-ко.
— І воно тільки для тебе.
— За що мені така кара?
— За все хороше.
— Плануєш мене тут задушити?
— Хтось же повинен.
