Прийде час. Я заплющу очі, а ти відпустиш мою руку. І підеш. Назавжди. Підеш не від мене. І можливо у той момент тобі здаватиметься, що насправді пішла я. І буде гірко. Та насправді то є єдина правда життя. Шлях не може бути єдиний у всій своїй довжині. Їх безліч. Ти ж знаєш... І всі вони тікають одного дня. Роблять різкі повороти зовсім не питаючи в нас чи варто.
Прийде час. І наші бажання не співпадатимуть можливостям. І я подивлюся на тебе, і не побачу себе, побачу лише згорток крижаного простору, що вештає кухнею з горнятком кави. А ти чемно попросиш мене вийти, бо заважаю дихати.
Так, він має прийти. Час обов’язково має прийти до тої точки простору, де шлях не зможе бути один і обов’язково розірветься у своїй непевності.
А зараз я тут. А ти там. Мабуть чекаєш на ту, що збреше тобі про вічність. Збреше, а ти захочеш їй повірити. Бо так хочеться то чути. Голосні впевнені слова чути... скоріш навіть відчувати. Кожною клітинкою відчувати. Тонути в них. Так хочеться, щоб доводили те, в що страшно повірити самому.
Я дивлюся. І посміхаюся стиха. І тримаю твою руку, бо ти мою тримати не хочеш. Я слухаю про твоїх дівчат. Твої слова слухаю безмежні. А ти так боїшся мовчати. Порожнечі боїшся. Тікаєш весь час, і від того лише повертаєшся швидше. Земля бо кругла.
А ти смієшся, і жартуєш, і заграєш до всіх. І кажеш правду понад усе поважаєш. А я чомусь лише сумний блиск бачу, і такі тонкі обриси минулого. Ти кажеш я не твоя дівчина. Знов посміхатись мушу. Бо теж тут ховаюся. Бо це краще нsж плакати. Дійсно, кажу, до мене не можна притуляти „моя”, бо тоді я тікати починаю. І чому ті клітки вигадали? Для певності? Щоб не плутатися? Щоб хоч за щось у цьому мерехтливому мареві триматись?
А я проти! Пообіцяєш – мусиш виконувати. Даш назву – мусиш дотримуватися. А я не мушу! Не повинна. Нікому. Нічого. Тому не називай мене так. Ніяк не називай! Я краще сама щось вигадаю. Потім повірю. Потім засумніваюся. Захочу впевнитися. У власноруч створеній реальності впевнитися... врешті обов’язково розчаруюся...
Своїх дівчат треба любити. Не можна ображати. Не можна зраджувати. І обов’язково колись доводиться лишати. А потім сумувати. Гойдати рани. Шукати нових... не забагато зобов’язань? Дурниці. Я краще так залишусь. І зараз збрешу собі, що одвічно буду тримати тебе отак за руку. І слухати нісенітниці. І вірити, що насправді потрібна тобі, що особлива.
Вигадаю, як ти лишиш мене. Так! Це обов’язково станеться. Та до цього ти мав би знайти мене. І можливо запросити(впустити) до себе. І ще гарненько постукати, щоб відчинила і я. Чи...
Безліч порожніх переміщень повітря., зайвих рухів. Абстрактних цілей. Шлях заради світла в кінці, чи світлий шлях? Робити щось гидке щоб хвилину радіти чудовому результату, чи весь час ловити кайф від великого шляху в ніщо?
Вимагати від тебе для себе статусу, щоб врешті втекти, чи просто бути поруч, дивитись в очі, і знати, що прийде час, і...
