Віктор Барвицкий був злий, як чорт. На Таню і на себе. А ще, чомусь, на Владислава. І як Таня могла вибрати того недоумка? Але тепер вже нічого не поробиш, треба грати до кінця. Через силу. Головне, щоб вони встигли домовитися про наступну зустріч. Можливо, так навіть краще – це ж не лише втрата коханої, а ще й зрада ліпшого друга. Все виходить, як на замовлення, ось тільки, як повестися з Владиком? Адже він мусить скоро прийти, а в тому, що Владик прийде Віктор Барвицький не сумнівався. Однак, коли на прохідній піднявся ґвалт, що свідчив про прихід пізнього гостя, стратегія все ще лишалась невиробленою.
– Тьотя Клава, це до мене. – вигукнув, збігши сходами, Віктор.
– Ото ходять всякі тут ночами, га? Тут одним могоричем не обійдешся... – примружила око вахтерка.
– Та буде вам могорич, буде! Мовчіть краще... – процідив крізь зуби Віктор. Тьотя Клава починала нагліти, а це був поганий знак – значить, має забагато могоричу.
До владика він не привітався, а просто махнув йому рукою, мовляв, пішли. Лише коли вони піднялись у Вікторову кімнату, він нарешті запитав:
– Ну, чого прийшов?
– Я сьогодні мав розмову з твоєю Танею... – почав Владислав і затнувся, обпечений Вікторовим поглядом.
– Я бачив. – холодно сказав Барвицький. Маєш розповісти ще щось нове для мене?
– Та я, цеє... – знов затнувся владик. – Я не хотів з нею йти, вона сама прив’язалась до мене. Ви що, посварились?
– Вона від мене пішла. До тебе, як я розумію. – Віктор ледве стримував лють, а Владик зіщулився, як школяр, якого зловили на якійсь дрібній пакості.
– Не до мене. Мені здалося, вона просто хотіла тебе подражнити, я думаю, вона тебе все ще любить, ти б з нею поговорив...
– Дуже люб’язно з твого боку так про мене піклуватись. – гірко всміхнувся Віктор, ховаючи очі.
– Ну не треба так! Я не збираюсь відбивати в тебе дівчину, я її сьогодні вперше побачив, окрім як на фото, що в тебе на столі... Я ж знаю, що вона твоя...
– Я не хочу з тобою зараз на цю тему говорити. – Владиславові здалося, що кожне слово Віктор ніби вичавлює із себе, йому стало жахливо ніяково і навіть моторошно.
– Я обіцяю тобі, що більше до неї навіть не підійду! Твоя дружба для мене надто дорога. – сказав він і вийшов за двері. Йшов повільно, кожну мить очікуючи, що Віктор наздожене його, зупинить, заговорить з ним. Але нічого не відбувалось.
– Пацан, даш на рюмашку? – пропищала йому вслід тьотя Клава. Надворі був мороз.
А у кімнаті Віктор саме телефонував Тані:
– Ало, Тань?
– Вітя!
– Мовчи, нічого не кажи, не руйнуй враження. Все пройшло чудово, лише ти мусиш ще трохи позустрічатися з Владиславом. Так сталось, що я його знаю. Він щовівторка з п’ятої до шостої ходить по книгарнях. Лови його в цей час у Академкнизі. Я впевнений, що мені все вдасться, я тоді тобі подзвоню, а поки що, пам’ятай, що покинула мене, добре? Щасливо. Обов’язково зустрінься ще з Владиком.
– Зажди!.. – вигукнула Таня, але вже було пізно. Віктор поклав слухавку і у відповідь на свій зойк вона почула лише короткі гудки. Таня сиділа за столом, а просто перед нею лежав вирваний із зошита аркушик, помережаний коротенькими рядками. Ляп – впала сльозина, потім друга. Таня вимкнула світло.
– Привіт, Владиславе!
Владислав навіть випустив з рук книгу, яку тримав. Був вечір наступного дня, була книгарня і була Таня, яка, несміливо посміхаючись, дивилася на спантеличене Владиславове обличчя.
– Здрастуйте, Таню. А що ви тут робите? – запитав він і одразу ж подумав, що дурніше запитання, мабуть, важко було б придумати. Звичайно, Таня мала, що робити у книгарні. Інша справа, що їхня зустріч була аж надто неймовірним збігом обставин.
– Та ось, шукаю якусь книгу сонетів. Я вчора писала дещо, але все якесь недолуге... – Таня виглядала одночасно і радою зустрічі і чимось збентеженою. Хоче завести розмову – в розпачі подумав Владислав, нізащо не можна зближуватися з нею, вона ж Вікторова дівчина...
– То гаразд. А я вже збирався йти. Гарного вечора! – він повернувся, щоб піти, але Таня так просто не здалася. Примруживши очі, вона запитала:
– І навіть не поцікавитеся моїми віршами?
– Чого ж, можна й поцікавитися... – відповів примирливо Владислав, хоча щось застережно гуділо в його голові. Таня розпливлася в посмішці і подала йому кілька акуратно складених аркушів. Владик відзначив про себе каліграфічний почерк, гмикнув і заходився читати, під пильним Таниним поглядом. То були вірші про кохання, невигадливі і навіть трохи дитячі, але вони чомусь зробили на Владислава, який ніколи особливо не любив таку творчість, велике враження.
– Як вам? – запитала вона, коли він підняв очі.
– На перший раз добре. Ці ваші сонети – ще куди не йшло, а ось верлібр... Розумієш, писати верлібри дуже складно! Багато хто вважає, що це просто нагода писати вірші і не перейматися римою, нехай думають, що геній... А насправді це не так! Надати віршеві потрібної виразності без рими – неабияка праця, яку треба вміти виконувати якісно або не робити зовсім.
Таня виглядала засмученою, тому Владик одразу ж додав:
– Але головне, що ти експортувала свої почуття у поетичній формі. Це дуже важливо. Ці вірші прості, на мою думку, аж занадто, але вони щирі і справжні. Я хотів би показати їх одній людині, якщо ти не проти.
– А ми вже на ти? – запитала Таня.
– Та начебто...
– Ви щось купуєте, чи так просто стоїте? – озвався раптом жіночий голос у них з-за спин. Обидвоє злякано озирнулись – на них неприязно дивилась тітонька-продавщиця.
– Ми вже йдемо, дякуєм. – сказав Владик і взяв Таню за лікоть, підштовхуючи до виходу. Таня з несподіванки шарпнулась, наштовхнувшись на книжкову полицю, полиця затрусилась, що остаточно розлютило продавщицю, і вона вже просто випхала Владика і Таню з крамниці.
– А коли ти зможеш показати комусь мої вірші? І кому ти хочеш їх показувати? – запитала Таня, як тільки вони опинились на повітрі.
– Кільком знайомим поетам і редактору однієї газетки... Редактору завтра ж покажу. Зранку.
– Думаєш, варто?
– Думаю. У людей різні смаки, і те, що не подобається мені, може припасти до душі іншим.
– Тоді добре. Тільки... Я не хоче, щоб випливло моє ім’я... – Таня знітилась.
– Та я й не знаю твого імені. Як ти хочеш, щоб я тебе назвав? – засміявся Владик.
– Не знаю, може, Адріана?
– А чому?.. а втім, якщо ти так хочеш, будь Адріаною, добре ім’я, хоча й трохи не на мій смак.
– Залиш мені свій телефон, я подзвоню...
В голові у Владика проскочила думка, що це саме та чудова нагода – дати вигаданий номер і розлучитися навіки, але щось примусило його надиктувати свій домашній, а тоді ще й робочий.
– Що ж, побачимось...
– Так, бувай.
Таня знову увійшла до метро, а Владислав зостався стояти посеред тротуару. Щось у цій історії йому зовсім не подобалося, а що саме – хтозна...
А в цей час Віктор сидів за столом у своїй кімнаті і писав поему. Він був зраджений, покинутий, один... Сам на сам із сумними думами, відчуваючи, як життя поволі струменить з нього крізь розірване навпіл серце. Він писав і писав, не зупиняючись, нові й нові рядки, вибагливо закручуючи рими, відчуваючи себе нещасним. Цей жаль до себе раптом наповнив його по вінця і він з подивом відчув сльози на своїх очах. Не зупинятись, тільки не зупинятись, і все буде добре, він створить шедевр...
Віктор Барвицький на мить замислився, перегорнув сторінку зошита і з подвоєною енергією заходився шкрябати олівцем. А завтра він подзвонить Тані, подумалось йому, але Віктор швидко прогнав від себе цю думку – ще рано, ще не дописано...
Ранком Таню розбудив телефонний дзвінок – дзвонив Вітя. Вона кілька разів глибоко вдихнула повітря, щоб заспокоїти серцебиття, перед им, як зняти слухавку.
– Ало? – хоч як вона не старалась бути спокійною, її голос тремтів.
– Таня, слухай, це все безглуздя! Я ні на що не здатен! Те що я тепер пишу – просто жах! Я думав, що без тебе я напишу шедевр, але я не можу нічого, коли нема тебе! Забудь, що я тобі говорив, повертайся! – злива схвильованих Вікторових слів накрила Таню з головою, але її мозок продовжував відчайдушно працювати.
– То й що? – через силу витиснула вона з себе. Віктор замовк, а потім повільно, розтягуючи слова, сказав:
– Тань, коли я просив тебе вдавати, ніби ти мене покинула, я не знав, що роблю. Я був придурком, Тань! Тепер я все збагнув. Я вчора цілий вечір писав вірші і навіть думав, що вони добрі, а зараз перечитав і бачу, що вони несправжні! Без тебе ніщо не справжнє! Не треба більше грати в ту дурну гру! – Вікторів голос зірвався.
– Ти що, не розумієш? – пошепки запитала Таня, – Я тебе покинула. По-справжньому, ясно?
– Тань, забудь, що я казав тобі! Все те вже не важливо! Приходь сьогодні...
– Ти що? Не розумієш?! – Таня вже майже кричала – Я тебе покинула! Я тебе не люблю, ти мені не потрібен! Я люблю Владика! Не дзвони мені більше!!! – вона кинула слухавку і впала долілиць на ліжко, міцно закусивши подушку, тамуючи ридання, а на іншому кінці міста заціпенів Віктор Барвицький, тупо дивлячись на порожню слухавку.
(далі буде...)
