– Сьогодні я бачив горностая! – з порогу заявив Іван, і відерце з лискучими карасятами брязнуло під ногами сонної ще Ярини. – Уявляєш, звір ішов просто на мене, довелося поступитися: мабуть, я стояв на якійсь стратегічно важливій для звіра стежці, і він не мав наміру сходити з неї… Але коли я схопився за камеру, горностай утік.
– Горностая? – перепитала дружина, вихоплюючи знання про цю тварину зі ще затуманеної після сну свідомості. – А лося ти, часом, не зустрів?
Запах болота не спинився на порозі й разом з Іваном помандрував гуртожитською кімнатою. Минав повз стіну зі світлинами з подорожей у дерев’яних рамках (іноді Іван столярував для душі) і зник за дверима ванної.
Поки Іван скидав рибальські обладунки під супровід намугикування “Червоної рути”, Ярина з телефона розглядала фото горностаїв у мережі.
– Фантазер ти ще той, – сказала чоловікові, коли той виник у рушнику довкола засмаглого торса. – Завжди хтось тобі ввижається: то лисиця при дорозі, то вепри в кущах… А тепер горностай. Я про горностаїв тільки з Червоної книги знаю і трохи з картини да Вінчі… Однозначно, фантазер з тебе кращий, ніж рибалка, – додала, розглядаючи дрібні рибинки й передчуваючи, як їх марудно чистити.
– Чоловік завалив мамонта, він його і приготує, – Іван прочитав погляд дружини і, певний ароматності свого тіла, поцілував її. – А щоб довести, що про горностая кажу правду, покажу відео. Щоправда, на ньому звірок вже тікає, і його не видно добре… Але, повір, да Вінчі, напевно, не бачив горностаїв, інакше не зобразив би цього прегарного звірка таким гидким…
Вертлявий звірок на відео химерно підстрибував довкола відра з карасями, затим, не діставшись здобичі, але побачивши людину неподалік, заховався в кущах.
–Бачила? От же ж дурне! Ну, дурне…
Чим більшим дурнем Іван називав якогось звірка, тим більше той йому подобався. Ярина знала це, тому вирішила не вселяти сумнівів в Іванову голову.
–Ну, тепер вірю. Дивовижно, що ти його побачив! Тварина з Червоної книги!
Гугл підказав Ярині, що ця мила істота насправді хижак. А ще вона самовпевнена й уперта: може вбивати й переносити здобич у кілька разів більшу ніж сама. Ярина проклацала кілька фото, подивилася відео: горностай полює, горностай і його дітлахи, горностай дратує кота… Невже таке цікаве звіря справді можна побачити під час звичайної рибалки на Дніпрі?
Вона, Ярина, ніколи не помітила б такого звіра. А якби і помітила, то не розпізнала б, не звернула б уваги. Як кілька років тому не звернула уваги на Івана.
Коли Іван з Яриною зустрілися на дні народження спільної знайомої, а потім уже сам на сам, Іван не справив особливого враження: простий хлопець, проста робота менеджера в якійсь торговельній фірмі (та ще й не за спеціальністю), прості бажання від життя. “Коли навчишся радіти з малого, життя щокроку стає більшим”, – сказав якось аж неприродно по-філософськи. Ярина ж не хотіла радіти з малого, бо завжди шукала іншого. “Доню, ти народжена для найкращого, завжди це пам’ятай і не пов’язуй долі з посередністю. Чоловік повинен прагнути від життя чогось, окрім як набити пузо й валятися на дивані” - материні слова, кинуті у відчаї просто батькові у вічі під час котрогось із їхніх похмурих родинних обідів, поклали перший камінь у мур Ярининих вимог до людей. Але той мур небезпечно обростав довкола самої Ярини.
Іван розвалив ту стіну ніби знічев’я, і сталося це в подорожах. На старенькому батьковому “Ланосі”, куди Ярина спершу сідала украй неохоче, Іван возив дівчину “на природку”: на стави поміж богом забутих сіл, у ліс по гриби і по чорниці, на південні пляжі, у гори. У наметах і готелях, у хостелах і винайнятих на кілька днів житлах, Ярина дивувалася, що нещодавно навісніла від самої думки про кількаденну відсутність інтернету, а часом і потрібніших вигод. Бо до Іванової з’яви в її житті всі пейзажі були пазлом з дороги, трави й неба, і так ставалося незалежно від марки авто, якими Ярину возили її прихильники. Та тільки на недолугому “Ланосі”, “коритці”, як його лагідно називав Іван, Ярина вперше побачила, що на принічній дорозі часто чатують лиси й спостерігають за автівками, що майже завжди, прогулюючись мальовничим узбіччям, можна побачити мишу (якось вони з Іваном бачили мишу, яка не могла пролізти в нору через тлустий живіт, її потуги сховатися подалі від допитливих очей були направду комічні). А скількох буслів, білок, їжаків, щонайрізноманітніших дрібних птахів, ящірок і вужів вони зустрічали під час поїздок і прогулянок! Чому вони так вражали – усі ці звірі, усі ці ягоди і квіти? Звичайнісінькі звірі, ягоди, квіти.
Одного дня, після збирання чорниць, просто на дніпровській дамбі, при заході сонця, Іван зупинив “коритце”, підвів Ярину подивитися на захід сонця, а потім схилився на одне коліно і почав свою нехитру промову, жодного слова з якої Ярина не могла згадати після. Пам’ятала тільки свою відповідь: “Так-так! Так!”.
–Усе, що ми матимемо, здобудемо удвох. Якщо тебе це не бентежить, якщо ти не чекаєш всього одразу, я обіцяю, що ми матимемо все, але з часом. Але це “не зразу” не вплине на наше щастя, обіцяю, - сказав Іван нареченій. - Оголосимо батькам, і нумо живімо спільно. Я вже придивився, де можна винайняти квартиру. Вона скромна, зате з видом на Дніпро. Я зможу виїздити на рибалку, а ти милуватися пейзажем, коли писатимеш свої віршики.
–Ох, Іване, - сміялася Ярина без певності, що Іван колись зрозуміє бодай один її “віршик”. І відчуваючи, що їй це байдуже.
Весілля минуло як сон, і почалися будні. Іванова робота менеджером, Яринина аспірантура на хімічному факультеті й спроба писати “віршики” у стіл. Іванове підвищення і Яринин захист дисертації – мама завжди мріяла мати кандидата наук у родині; а потім і посада при кафедрі: куценька зарплатня, зате кімната в сімейному гуртожитку. Так минуло три роки. І буднів у житті ставало більше, але щось завжди робило їх наповненими. Цього дня - горностай.
«Мій чоловік сьогодні побачив горностая. Гляньте на цей писок! Таке диво може жити поруч, варто тільки придивитися» – написала Ярина на своїй сторінці у фейсбуці, а потім додала завантажену з мережі світлину горностайчика. І дуже здивувалася, коли одразу кілька френдів прокоментували допис майже тими самими словами.
– Горностай? А, може, ласка? – написав якийсь малознайомий чоловік на ім’я Денис Вощенко. «Звідки він серед моїх друзів», – здивувалася Ярина.
– Хіба це не ласка?– озвалася колишня одногрупниця, з якою Ярина не спілкувалася з далеких часів випускного.
Гугл підказав, що ласки дуже схожі з горностаєм, та ще й значно поширеніші. На Черкащині їх живе предостатньо, на відміну від рідкісних горностаїв… Дуже рідкісних! Єдине, чим горностаї вірзіняються від ласок, - це трохи більший розмір і чорний кінчик на хвості. “Саме по кінчику я й розпізнав, що то горностай”, - нестямився з радості Іван, одначе на його відео цього не було видно.
«І хто це ще за Денис Вощенко?», – подумала Ярина й вирішила погортати сторінку незнайомця.
Із десятків світлин осяйно усміхався привабливий чоловік років тридцяти. Судячи з усього, поет. “Research fellow” в Інституті літератури імені Тараса Шевченка, - свідчила інформація в життєписі. Молодий викладач літератури. Ось він із келихом у руці декламує вірші на терасі ресторанчика. А тут бере участь у журі літературного конкурсу. Самотній ніби, обручки нема. Зате коментарів – море, більшість від дівчат.
На стіні – цитати з віршів. Звіти з відвідин літературної школи в Карпатах. “О боже, я ж теж хотіла б туди потрапити!” - згадала Ярина. І незчулася, як прогортала сторінку незнайомця мало не до першого посту, забувши, з якого приводу взагалі забрела на цей профіль. А коли згадала, то знову запитала себе: «Горностай? Чи, може, ласка?».
На кухні забряжчали каструлі, і Ярина почула, як чоловік звично наспівував якісь дурнуваті пісеньки, що їх вигадував на ходу. Цього разу пісня звучала як «А твій зайчик, а твій зайчик бачив в лісі горностайчика».
… А от Денис Вощенко публікував на сторінці рок. Концерт «Нірвани» «Unplugged in New York», старі відео «The Doors», «Led Zeppelin»… Це була юність Ярин – і ось вона після запаморочливої нічки випускного вечора, нетвердою ходою вертається додому і слухає в купленому на перші зароблені гроші mp3-плеєрі «Spanish Caravan». І цей Денис, виявляється, теж знає про «SpanishCaravan».
–Іванцю, ти чув щось про групу «The Doors»?
Запитання застало Івана зненацька: відтираючи плитку від накипу, він не був готовий до розмови про музику. Спитала б вона раніше, може, щось би прослухав і прочитав, щоб було про що поговорити. Та поки чесно зізнався:
–Не чув, сонце, нічогісінько! Щось цікаве? Розкажи!
–Та хай… Нічого, – дружина вийшла з кухні, навіть не помітивши, що Іван робив тієї миті, коли їй забаглося поговорити про “The Doors”.
І за вечерею Іван не вгавав із розмовами про горностая. Потім згадав і про куниць, і про нутрій, і про бобрів, а також про те, як вперше побачив забитого дикого кабана, що його вполював батько; розповідав і про «Записки мисливця», які вони з братом вели в зошитах у лінію, коли були ще школярами й просилися на полювання за батьком, і про коротколапого пса Пижа, якому так і не судилося стати мисливцем – через замети невдаху Пижа довелося нести з лісу на руках, бо снігу тогоріч насипало значно вище від псячої голови…
«Цікаво, про що за вечерею говорив би Денис Вощенко?» – думала Ярина, пропускаючи повз вуха палкі оповідки чоловіка. Натомість уперше проаналізувала його сторінку з трьома подіями за три роки (народився, закінчив виш, одружився) й кількома відео про тварин у дикій природі. Іван заходив у мережу, мабуть, чи не з місяць тому. «Не люблю я фейсбук і не вмію ним користуватися», – сказав як відрізав, коли Іннині спроби соціалізувати непризвичаєного чоловіка ставали дедалі настирнішими. Так і лишилася та сторінка порожньою.
–Ти знаєш, – ніби прокинулася від роздумів Ярина, – все-таки, я думаю, що то не міг бути горностай. На відео нічого не видно, а тварини справді рідкісні, навряд чи можна ось так просто знічев’я, не докладаючи зусиль, побачити їх. Та й не дуже вони від ласки відрізняються, а ласок при воді таки водиться чималенько.
Іван кинув довгий погляд на дружину, перш ніж сказати:
– Може, й ласка.
Вечеряли малослівно. Іван помив посуд, Ярина вирішила прибрати плиту. Коли вона помітила нарешті, що плита давно вже помита, чоловік вже втупився в монітор і в навушниках слухав якусь передачу про природу Сибіру. Іноді розминав шию, і коли закидав голову, на шиї утворювалася тоненька складка. Ярина дуже любила цілувати ту складку, але щось зупинило її цього разу.
Уже поночі, коли чоловік заснув, Ярина відкрила Іванове відео про життя в Сибіру. Про те, що вже ніч, згадала аж через дві години, коли фільм закінчився. Вирішила, що треба поділитися фільмом у мережі - цікавитися природою півночі у колі її знайомих було нетипово.
Іван перевернувся в ліжку на другий бік, коли Ярина передумала поширювати фільм. Ніхто з друзів так і не дізнався про нові обшири Ярининих знань. «Байдуже» – подумала вона і вклалася поруч з Іваном. Снився їй вертлявий горностайчик з чорним хвостом, що кумедно стрибав по їхніх подушках, а тоді, утомлений, притих у руках чоловіка.
