Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45671
Рецензій: 89366

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містерія

Дуель

© Max Gakh, 01-10-2018
Стіни провулка, що відходив від променаду, потопали у виноградній лозі. Вгорі, на натягнутих між будинками мотузках сохла білизна. Орест уже зрозумів, що нічого схожого на готель тут не знайде, та щось вело його все далі й далі, аж поки попереду, в густій синяві південного вечора не спалахнула рожевим неоном вивіска бару.
Назву зрозуміти було нескладно: “Αρχαϊκό”. Двері були відчинені навстіж. За високими вітринами горіли тьмяні лампи, освітлюючи приміщення з вичовганою підлогою та кількома лакованими столиками. Стіни обшиті деревом, під стелею важкі різьблені балки.
Ореста помітила молода жінка за стійкою. Заходь, жестом показала вона. Він зайшов.
– Hello, – усміхнулася барменка, впізнавши в ньому туриста.
Жінка була дуже красивою: густі темні кучері, засмагла шкіра, проникливий погляд. Намисто з бірюзи погойдувалось у вирізі блузки.
– Hi, – нерішуче привітався Орест.
– Good evening, – промовив хтось третій.
Цей хтось сидів у затишному закутку між дверима та колоною. Відклавши газету – “Süddeutsche Zeitung”, зауважив Орест – він привітно глянув поверх вузьких прямокутних лінз у тонкій золотій оправі. Чоловікові було за шістдесят. Типово нордичні риси його обличчя в поєднанні з приємною рівною засмагою та дорогою на вигляд сорочкою у блідо-синю смужку наштовхнули на несподівану асоціацію з Ервіном Роммелем, який полишив службу у вермахті та подався в інвестиційні банкіри.
– Підходяща пора випити холодного пива, правда? – його акцент лише додавав йому аристократичності.
– Можливо, – мляво погодився Орест.
– Візьміть Weizen, – порадив німець. – Досить непогане.
Він підняв свій бокал та подивився крізь нього на світло.
– Дякую, – сказав Орест. – Але я лише спитати хотів…
– Чим ми можемо вам допомогти? – виклала перед ним заготовану для таких випадків фразу барменка.
– Я від групи відстав, туристичної. Не встиг на пором.
– Вам потрібно на материк? – зацікавився німець.
Орест кивнув:
– Так.
– Коли? Сьогодні?
– Бажано.
– Забудьте. Нічого не вийде, останній рейс о сьомій відплив.
Орест втомлено присів на край стільця.
– Знаю. Я тільки що з порту, – він згадав пустий причал, худорлявого хлопця в дірявій майці, що швартував прогулянковий катамаран, і облуплену будку квиткової каси, що винувато дивилась порожніми очницями вікон, ніби вибачаючись за касира, робочий день якого закінчився.
– Залишитесь тут, на острові. Нічого страшного, – усміхнувся німець.
– А наступний пором коли?
– О сьомій ранку. Не падайте духом, це непогане місце, – він ще раз підняв бокал та з видимим задоволенням відпив від нього ковток. – Якщо чесно, це найкраще місце на світі.
– Так, але треба знайти, де заночувати, – пробурмотів Орест.
Німець лише махнув рукою.
– Я все влаштую.
– Порадите готель?
Німець похитав головою.
– Готель вам ні до чого. Заночуєте в мене.
– Ви серйозно? – Орест перевів погляд на барменку, тоді назад на німця.
– Звичайно, – сказав той. – Як вас звати? Я Мартін.
Він дістав з нагрудної кишені просту білу візитку зі скупим рядком темно-синіх літер: Martin Wegmüller, MD.
– Я Орест.
– Я Елла, – сказала барменка.
Орест знічено кивнув.
– Nice to meet you.
Елла усміхнулась, очевидно, намагаючись підбадьорити гостя.
– То як, налити вам пшеничного? – спитала вона.
– Так. Будь ласка.
– Ну сідайте, розказуйте, – Мартін відсунув один зі стільців поруч із собою.
Орест скинув рюкзак та перебазувався за його столик.
– Власне, нема чого особливо розказувати. Я на півдня приїхав, із групою. Ну, на екскурсію, руїни подивитися, туди назад.  
– І як же це ви пором прогавили?
Орест винувато усміхнувся.
– Заснув.
– Де? У старому місті?
– Ага. На агорі.
Він пригадав, як рвучко підняв голову та, переживши мить цілковитої розгубленості, зрозумів, що умудрився задрімати прямо серед руїн. Як підвівся з теплої мармурової лави, окинув поглядом агору, шукаючи прапорець екскурсовода, і зрозумів: група поїхала без нього.
– Це мене не дивує, – зауважив німець. – Там атмосфера така… – він задумався, підбираючи підходяще англійське слово. – Peaceful. You know?
– Yeah. I know, – кивнув Орест.
Елла вийшла з-за стійки та поставила на стіл перед ним бокал холодного пива.
– За приємний вечір, – усміхнувся Мартін. – Cheers!
Вони випили. Молода парочка проїхала повз бар на яскраво-червоному моторолері. I am the passenger, тихо співав по радіо Іґґі Поп.
– Ви тут житло знімаєте? – спитав Орест у німця.
– Ні-ні, – заперечив той. – Не знімаю. У мене своя вілла, я тут давно мешкаю. Вже, можна сказати, місцевий.
Це багато що пояснювало. Цей відставний лис пустелі, схоже, встиг перейнятись тутешнім духом гостинності; принаймні з Орестового досвіду середньостатистичні німці такою відкритістю не відзначались. Він ще раз глянув на візитку.
– Ви лікар?
– Не зовсім. Я доктор медицини, – Doktor der Medizin, сказав Мартін. – Це не завжди одне й те ж.
– Зрозуміло.
– А ви? – спитав німець.
Про роботу згадувати не хотілося. В кінці кінців, він цілий рік чекав нагоди втекти від неї сюди.
– Маю невеликий бізнес, – невизначено відповів Орест.
– Часто тут буваєте?
– Конкретно на цьому острові вперше. А так щороку прилітаю.
– Клімат подобається?
– Клімат, люди. Історія.
Німець усміхнувся.
– Як я вас розумію... А залишитись не хочеться?
– Залишитись? Тобто?
– Ну залишитись. Назовсім.
Орест повільно відсьорбнув пива.
– Чесно кажучи, навіть не знаю, – відверто зізнався він. – Якось не думав ніколи про це.
– Дарма, – сказав Мартін. – Скажу вам по секрету: щасливішим, ніж тут, я себе ніде не почував. Тут ніби все спеціально для цього створене.
And everything was made for you and me, підтвердив німцеві слова Іґґі Поп. Уривчасті гітарні рифи, зіграні невідомо ким невідомо де та увіковічнені в записі, здавалося, злітали кудись високо вгору над містом, повільно гаснучи разом із вечірнім небом. Вдома, мабуть, холодно, осінь, подумав Орест. Він пригадав важкі вітчизняні хмари, густий орнамент дощових крапель на склі та вохристі плями опалого листя під ногами. Від думки, що тут, на острові, він лише на один вечір, повіяло сумом...
– Ну? Як пиво? – спитав німець.
Орест неуважно кивнув.
– Хороше.
– А ракію місцеву куштували?
– А вона тут якась особлива?
Мартін з таємничим виглядом усміхнувся.
– Добре, що Елла вас не чула, – впівголоса промовив він.
Елла відірвалася від смартфона:
– Не чула що?
– Я говорив Орестові, раз він уже тут, йому просто необхідно спробувати нашої знаменитої ракії, – пояснив Мартін.
– Скільки вам? – діловито спитала барменка, ховаючи телефон у задню кишеню джинсів.
– Та я навіть не знаю… – розгубився Орест.
– Small one. Я пригощаю, – сказав Мартін.
Елла відкрила холодильник, дістала пляшку. Німець відкоркував її та вправно наповнив дві високі, охолоджені в морозилці стопочки.
– Її розбавляти не треба? – спитав Орест.
Мартін знизав плечима.
– Кому як подобається, той так і п’є.
Вони випили, не розбавляючи. Ракія була дійсно хороша, принаймні наскільки міг судити Орест. Він відкинувся на спинку стільця, заплющив очі та розслабився, дозволивши тілові трохи відпочити від довгого дня. Пісня закінчилась, з-за стійки бурмотіло радіо; над головою повільно крутився великий старий вентилятор, широкими, схожими на весла лопатями розганяючи густе застояне повітря. Знадвору подув приємний вечірній бриз.
Відсунувши пивні бокали, Елла поставили на стіл широку таріль із сиром, томатами та маслинами. Орест із Мартіном випили ще. З вулиці запахло свіжозавареною кавою, морською сіллю, незнайомими спеціями. Орест глибоко вдихнув цю суміш ароматів та подумав про щось, про що можна подумати лише десь у чужому випадковому місті, куди занесло всього на кілька годин і куди, швидше за все, ніколи більше не повернешся. Про те, з якою невловимою легкістю повз тебе пролітає чуже життя.
– Знаєте, а я б, мабуть, тут і правда залишився…
Мартін поглянув на нього із зацікавленням.
– Серйозно?
Орест кивнув.
– Серйозно.
– Тоді мушу сказати вам дещо по секрету, – німець нахилився над столом та по-змовницьки стишив голос. – Вам дуже пощастило!
– Що ви маєте на увазі? – не зрозумів Орест.
– Я маю на увазі, що сьогодні особливий вечір; точніше, особлива ніч. Ніч нового народження.
– Нового народження?
– Так, – кивнув Мартін.
– А що це таке?
– О, це дуже давня традиція! Кажуть, вона ще з догомерівських часів. Розумієте, кількість людей на острові обмежена...
– Логічно. Це ж острів, – погодився Орест.
Мартін усміхнувся.
– Не в цьому справа. Місцеві споконвіків контролюють чисельність та склад громади – неофіційними методами, так би мовити. Якщо ви розумієте, про що я, – Орест не зовсім зрозумів, проте вирішив не перебивати. – Нового члена приймають лише у Ніч нового народження.
– Приймають? Як саме це виглядає?
Німець зняв окуляри та протер серветкою скельця.
– Існує певна процедура. Певний ритуал.
– Ритуал? – з ноткою сумніву в голосі перепитав Орест. Він уявив собі якусь бородату православну процесію з гаптованими золотом хоругвами.
Та Мартін виявився достатньо проникливим, щоб вловити його скепсис.
– Не подумайте, нічого релігійного, – запевнив він. – Це швидше щось на зразок загального зібрання мешканців. Вистава. Після заходу сонця, там, нагорі, – показав він. – У старому місті.
Орест машинально глянув надвір. Сонце давно зайшло.
– Ви казали, ви тут практично місцевий...
Мартін кивнув.
– Казав.
– Виходить, ви теж участь братимете?
Мартін розвів руками.
– Само собою. Така традиція.
Орест покрутив між пальцями стопочку. Від тепла його рук скло встигло нагрітись.
– Не хвилюйтеся, підете з нами, – усміхнувся його новий товариш.
– З вами? Але я не знаю… – пробурмотів він. – Вже пізно. Може, мені краще все-таки пошукати готель?
Німець лише махнув рукою.
– Не говоріть дурниць! Я ж казав, переночуєте в мене. Це по дорозі.
Елла відірвалась від телефона.
– Ви обов’язково мусите піти, – напрочуд серйозним тоном промовила вона.
Від зустрічі з її великими темними очима Орест зовсім розгубився.
– Ну добре… Якщо ви так кажете.
Мартін глянув на годинник.
– Елла скоро закриватиме бар. Так що давайте ще по одній.
Орест кивнув. Ракія вже й так добряче вдарила в голову, все ж він відчув, що зайві п’ятдесят грамів не завадять. Коли пляшку спорожнили, Елла вимкнула радіо та вийшла з-за стійки.
– Вже майже десята, – сказала вона.
– Так-так, – кивнув Мартін.
Орест поліз за гаманцем.
– Ні-ні! – зупинив його німець. – Ви забули? Я пригощаю.
Він залишив кілька купюр, притиснувши їх порожнім пивним бокалом. Елла погасила світло – прибирати зі столика вона не стала. Натомість граційно, ніби кішка, прослизнула крізь напіввідчинені двері на вулицю.
Орест із Мартіном вийшли слідом. Ліхтарів у провулку не було. Вгорі, між берегами білених фасадів текла лілово-синя ріка вечірнього неба. Сяюче око місяця уважно вдивлялось у лабіринт вузьких вуличок.
Елла замкнула двері та стала опускати важкі захисні ролети.  
– Давайте допоможу, – запропонував Орест.
Вона усміхнулася.
– Дякую.
Впоравшись із ролетами, вони рушили провулком, Елла пепереду, Орест із Мартіном трохи позаду.
– Oh la la! – німець по-дружньому штовхнув його ліктем у бік. – Здається, ви їй сподобалися, друже мій!
– Ви так думаєте?..
Орест відчув, що сп’янів не так від пива з ракією, як від самого острівного повітря, від його солодкого, ні на що не схожого аромату, від цього чарівного вечора, наповненого трепетним переживанням новизни. Він відчув себе років на десять молодшим і вже нітрохи не жалкував про те, що не встиг на пором.
Наздогнавши Еллу, вони з Мартіном вийшли на променад. Крамниці зачинялись, вуличні торговці збирали лотки з виноградом, волоськими горіхами, фініками, інжиром. Ліхтарі й тут загорятись не поспішали, і серед прозорих сутінків, під чию владу потрапив острів, Орестові здалось, ніби у шелесті пальм йому ясно чується прихід літньої ночі.
Він упізнав невелику площу з простою кам’яною церквою та мармуровим фонтаном. Коли він проходив тут уперше, за розставленими навколо столиками місцеві чоловіки курили самокрутки, пили міцну ароматну каву з порцелянових наперстків та грали у щось на зразок доміно. Зараз столики стояли покинуті. Натомість навколо фонтана стали збиратись люди.
– Починається, – пояснив Мартін.
Вони підійшли ближче. Люди були різні: темноволосі дівчата у в’єтнамках та коротких пляжних шортах, кілька смуглих мовчазних чоловіків у синіх робочих комбінезонах, кілька сивих жінок, що граційно обмахувались вицвілими паперовими віялами. Невисока колона по центру фонтана прикрашена була бронзовими головами биків. З кожного натертого до блиску рога в мармуровий басейн лилась зеленувата вода.
– Потріть ріг, – порадив німець. – Це приносить удачу.
Орест перегнувся через борт та торкнувся гладкої бронзи.
– Тільки воду не пийте. Нею отруїтись можна.
Людей ставало більше, атмосфера була святкова. Орест зловив на собі кілька приязних поглядів та зрозумів, що зовсім не почувається тут чужим. Мартін перекинувся парою слів із широкоплечим бородатим чоловіком – зрештою, тут, мабуть, усі всіх знали. На невисокій, критій черепицею дзвіниці вдарив дзвін. Може, і я тут не випадково? – закралась несподівана думка Орестові. – Правду Мартін казав, добре було б залишитись...
На площі тим часом зовсім стемніло. В жодному з вікон вздовж променаду не світилось. Дзвін ударив вдруге. Орест став шукати поглядом Еллу, але її ніде не було. Хтось приніс смолоскипи. Їх запалювали один за одним, роздаючи присутнім. Обличчя посерйознішали, розмови стихли, атмосфера безтурботності поступилась місцем напруженому очікуванню. Нарешті дзвін вдарив втретє, і процесія рушила.
Повільна людська ріка влилась у річище променаду та потекла на схід. Мармурова луска під ногами красиво виблискувала в живому світлі смолоскипів. Будинки по обидва боки стояли темні та похмурі; чайки, що повсідалися на карнизах, круглими бусинками очей спостерігали за людьми.
Орест був у захваті. Він дістав телефон, щоб зняти все це на відео, але Мартін рвучко схопив його за зап’ястя.
– Ні-ні! Ви що, тут не можна!
– Вибачте, я не знав…
Зовсім скоро вони покинули межі містечка. Пейзаж опустів. Місяць світив так яскраво, що здавався штучним. Темні постаті кипарисів вишикувалися вздовж узбіч. Де-не-де на пагорбах стояли низькі, акуратно побілені вілли в оточенні оливкових та лимонних садів. Далеко над морем виднілась бліда зеленувата заграва – все, що залишилось від сонця, яке впало за горизонт.
Непомітно вулиця стала античною дорогою – процесія ніби заглиблювалась все далі й далі в минуле. Орест упізнав музейну стоянка, в’їзд до якої перегороджував смугастий біло-червоний шлагбаум: Tickets, Gift shop, Toilets, все зачинене. Вище, на пагорбі, виднілися мури античного міста. Дорога прослизнула попід склепінням арки, – сіра нитка крізь вушко кам’яної голки – і смолоскипна хода увійшла до поліса.
Незважаючи на те, що спека давно спала, рудий пісковик досі випромінював тепло. Низькі напівзруйновані стіни ділили житлові квартали на тісні відсіки покинутих кімнат, куди встигла заселитись густа непролазна шипшина. Праворуч мур впирався у схил гори, стрімкий та безлісий. Лише де-не-де на кручах росли поодинокі оливи з попелястими, ніби жмути сухих водоростей кронами.
За святилищем Асклепія починалась агора. Ореста упізнав мармурову лаву, на якій задрімав. Його вразило те, наскільки по-іншому виглядають руїни при світлі смолоскипів. Важкі, розкидані по теплій хвої блоки були ніби з воску; їх нерівні грані текли та мінялись під найлегшим дотиком світла. Час від часу з моря налітав вітер, роблячи вигляд, що от-от погасить вогні, і стрункі молоді сосни тремтіли в його присутності.
– Що далі? – пошепки поцікавився Орест у Мартіна.
Німець поправив окуляри та загадково усміхнувся.
– Самі побачите.
Орест помітив, що люди, які йшли попереду, стали підіймались вимощеними базальтом східцями до верхньої, укріпленої підпірною стінкою тераси – там росли пінії та стояла красномовна табличка NO ENTRANCE. Сходи вели крізь пролом у кам’яній кладці, який колись, очевидно, був портиком. На капітелі єдиної вцілілої колони висіла камера відеоспостереження.
– Ця частина закрита для туристів, – пояснив Мартін. – Розкопки.
На терасі Орест не очікував побачити нічого особливого. Тим більшим було його здивування, коли попереду виріс величезний амфітеатр, врізаний прямо у схил гори. Він озирнувся – за спиною залишилась низька напівзруйнована споруда, схожа на армійський барак. Він зрозумів, що прохід, яким вони потрапили на майданчик орхестри, вів просто крізь скену.
– Обережно, – попередив Мартін. – На брезент не ставайте.
Орест глянув під ноги. Лише зараз він помітив, що арена застелена темно-зеленим брезентом, по центру якого кам’яним грибом стирчав метрової висоти вівтар, чимось схожий на колону з фонтана. Люди зі смолоскипами розташувались півколом. За спинами у них здіймались мармурові східці глядацьких лав.
Голоси стихли, стало чути лише вітер. Чорні тіні від смолоскипів затанцювали на скелях. Орест озирнувся – позаду розгорнулась щільна завіса темряви. Схоже, лише він один стояв до амфітеатру лицем...
Щось тут було не так. Йому раптом здалось, ніби всі дивляться на нього. Він спробував відійти вбік, але Мартін його зупинив.
– Зачекайте, – прошепотів німець.
– Що… Що відбувається? – Орест не впізнав власного голосу.
Мартін усміхнувся. В лінзах його окулярів загрозливо поблискували вогники факелів.
– Ніч нового народження, пам’ятаєте?
– Це що, якийсь жарт?.. – серед величної тиші амфітеатру Орест побоявся говорити на повен голос.
Мартін поклав йому на плече свою засмаглу руку – цієї миті Орест зрозумів, що якщо жарти й були, то точно закінчились. Він відчув слабкість. Він пожалкував про сили, так легковажно покладені на вівтар цього довгого спекотного дня.
Бородатий чоловік, на якого Орест звернув увагу ще в місті, ступив крок уперед. Низьким оперним баритоном він віддав розпорядження кільком молодим хлопцям, і ті заходолися змотувати брезент; той, що з причала, у дірявій майці, був серед них.
– Потерпіть, ще недовго, – заспокоїв Ореста Мартін. – Зараз мер скаже кілька слів.
– А потім? – намагаючись приховати хвилювання, перепитав Орест.
Мартін поплескав його по плечі.
– Потім усе буде добре.
Коли брезент змотали, виявилося, що він був потрібен лише для того, щоб приховати котлован, який займав майже всю площу арени. Схоже, це були ті розкопки, про які згадував німець.
Щоб оцінити глибину ями, світла від факелів не вистачало. Зате добре було  помітно, що кам’яними підмурками котлован поділений на нехитрий лабіринт із товстою мармуровою колоною по центру, надземна частина якої й утворювала вівтар амфітеатру. Підмурки виглядали архаїчно навіть у порівнянні зі скеною. Вони були складені грубо, з випадкових, майже необроблених брил і нічим не нагадували вишуканої краси античного міста, збудованого над ними.
Бородатий прокашлявся та голосно заговорив – мабуть, це і є мер, зрозумів Орест. Він говорив недовго та без особливого запалу. Люди зі смолоскипами слухали ліниво, суто із ввічливості. По завершенні вони відпустили йому скупу порцію оплесків.
– Ну, тепер ваш час, – шепнув Орестові Мартін.
Але Орест твердо вирішив ніякої участі в цій виставі не брати. Зараз повернусь до міста, знайду нормальний інтернет та пошукаю готель на “букінгу”, пообіцяв він сам собі; і навіть простягнув німцеві руку, щоб попрощатись.
Мартіновий погляд миттєво дав йому зрозуміти, чого варті ці плани. Кілька міцних хлопців оточили їх щільним півколом. Вони усміхались цілком доброзичливо, та щось у їх вигляді підказувало: ця доброзичливість аж ніяк не стане на заваді застосуванню сили.
– Що… що відбувається? – промимрив Орест.
Він відчув, як усередині наростає паніка. Він раптом усвідомив, що застряг у чужій країні, на незнайомому острові, вночі, серед руїн покинутого міста. Серед людей, чиїх намірів не міг розгадати.
–  Тримайте, – Мартін простягнув йому клаптик цупкого паперу розміром з візитку.
Орест глянув на цей предмет, не розуміючи, для чого він потрібен.
– Прочитайте вголос, перед усіма, – терпляче пояснив Мартін.
– Але я не знаю мови... – розгублено знизав плечима Орест.
– Нічого страшного. Це транслітерація.
Орест іще раз глянув на рядок літер.
– Що це означає? – спитав він. Так, ніби це дійсно грало якусь роль.
– “Помираючи, я народжуюся знову”, – сказав Мартін.
В Ореста всередині щось обірвалось. Помираючи, подумки повторив він. Помираючи...
Проковтнувши клубок у горлі, він вкотре обвів поглядом людей навколо. В кожній окремій постаті не було нічого загрозливого. Те саме можна було сказати про ніч, смолоскипи і лабіринт у земляній ямі. Лише все разом дивовижним чином складалось у щось велике, темне та моторошне.
Орест відчув, як світ кудись зісковзує. В нього підкосилися ноги.
– Ну-ну! Що ж ви так, – підхопив його під руку Мартін. – Не падайте духом! Вам просто треба це прочитати, – твердо сказав німець, заглядаючи йому в очі.
Але Орест так не вважав. Він хотів назад, у своє рідне дощове місто, в порожню квартиру, яка терпляче чекала його повернення, в обійми тихої безпечної рутини. Чому він взагалі сюди поїхав?..
Згадка про існування дому, де все знайомо, все по-старому, додала сил. Він постарався взяти себе в руки; постарався намацати вибитий з-під ніг світ. Поволі паніка відступила. Орест глибоко вдихнув, видихнув та зрозумів: щоб вибратися звідси живим, йому доведеться робити те, що каже Мартін.
Він зібрав залишки сил та став на ноги настільки твердо, наскільки зміг. Над ареною, як і раніше, панувала цілковита тиша: лише вітер шумів у темних кронах, лише кров пульсувала у голові… Повітря пахло морем, ялівцем, прогрітими на сонці скелями. Орест обвів поглядом людей зі смолоскипами. Він не бачив облич, лише мінливі обриси, нечіткі тіні. Він зібрався з духом та якомога голосніше вигукнув: Помираючи, я народжуюся знову!
Дивно, але це принесло полегкість. Неначе в одну мить він позбувся непотрібного тягаря, який так довго волочив за собою, що давно перестав відчувати його вагу. Він почув, як відлуння його голосу відскочило від скель та загубилось у пініях. На кілька довгих секунд античний поліс завмер, придавлений вагою монолітної та остаточної, як крапля бурштину, тиші. Після чого люди зі смолоскипами привітали Ореста коротким дружнім вигуком.
– Ну от, нічого складного, – усміхнувся німець. – Залишився лише лабіринт.
– Лабіринт? – мляво перепитав Орест.
– Так. Зараз ми спустимось, і вас приготують.
– Приготують? До чого?..
Його запитання й цього разу залишились без відповіді. Бородатий мер узяв смолоскип та підійшов до земляних східців, що вели на дно котлована.
– Нам туди, – жестом показав Мартін. Вони стали спускатись.
Котлован виявився не таким глибоким, яким виглядав згори; висотою в поверх, не більше. Втрамбована земля була всіяна битими черепками та сухим листям. Товсті кам’яні підмурки утворювали коридор, що метрів за п’ять різко звертав праворуч, зникаючи в темряві. Перед самим поворотом на землі лежав прямокутний гранітний блок. Мер з Мартіном зупинились.
– Сідайте, – показав на камінь німець.
Орест сів.
– Рюкзак можете скинути.
Місцеві хлопці вставили смолоскипи в залізні кільця, вмуровані в кладку. Орест глянув угору: небо вкрилось дрібними цяточками зірок. Над голою скелею висів важкий порцеляновий місяць. Орест знову подумав про дім, роботу, звичне життя – цього разу воно вже не виглядало чимось таким, про що варто було жалкувати. Навіть сам собі він тепер здався кимось стороннім...
Проте ця дивна відчуженість надовго не затрималась. Наступної миті хтось ніби повернув невидимий рубильник, і всі доступні людині відчуття спалахнули у ньому з убивчою яскравістю: прохолодний, сухуватий запах землі, гаряче дихання вогню, запаморочлива висота неба... Він глибоко вдихнув. Життя... я ж живий! Як же це я забув? Потрібно жити! Жити за будь-яку ціну!
Тікати, гарячково подумав Орест, ніби приходячи до тями після важкого хворобливого сну. Вибратися з руїн, піднятися схилом. Там чагарники, можна буде сховатись, пересидіти до ранку…
Ні, дурниці, відразу ж заперечив він сам собі. Місцеві тут кожен камінь знають, вони знайдуть його ще до опівночі. А може, викрасти в порту катер? Але це вже було справжнім божевіллям.  
– Про що ви думаєте? – поцікавився Мартін. – Про втечу? Якщо так, то можете забути. Це маленький острів.
Орест подарував німцеві сповнений безсилої злості погляд. У відповідь той лише усміхнувся, поблажливо і без жодного підтексту, як дорослі усміхаються дітям.
– Я вам не ворог, – м’яко промовив він.
– Серйозно? – Орест відчув, як його власне обличчя скривилось у гіркій гримасі відчаю. – А на чиєму ви тоді боці?
– Oh, du Scheisskerl... Як це, на чиєму? На вашому.
– Для чого ви тоді мене у це втягнули? – закричав Орест, зриваючись на фальцет.
Мартін щиро здивувався. Або принаймні зробив здивований вигляд.
– Я думав, ви хочете залишитись. Ви самі сказали.
Ореста ніби мішком по голові вдарили. Він не вірив своїм вухам.
– Та я… Я ж не всерйоз. Я просто тут застряг. А потім ще цієї вашої ракії випив. Я почувався втомленим, розумієте?..
Німець знизав плечима.
– Тепер це не має значення.
Місцеві були зайняті незрозумілими приготуваннями. Мер перекинувся з німцем парою слів.
– Голову нагніть, – попросив Ореста той.
– Я нічого не робитиму, поки ви мені все не поясните, – рішуче заявив Орест.
Мартін зітхнув та опустився поруч із ним на коліно.
– Послухайте, – швидко заговорив він. – Ви ж бачите, все зайшло надто далеко. Ритуал треба завершити, місцеві цього так не залишать. Не бійтеся, все не так страшно, як здається. Поставтесь до цього, як до театральної постановки.
– Я не люблю театр, – з дитячою впертістю заявив Орест.
– А вас ніхто не примушує його любити. Тільки у виставі все ж доведеться зіграти.
– В якості кого?
– В якості учасника поєдинка.
– Поєдинка?.. – найгіршим у цьому слові було те, що воно дещо прояснювало.
Німець кивнув.
– Так. Зараз ви зайдете у лабіринт. Там ви зустрінетеся з іншим претендентом.
Орест здригнувся. Згадка про когось, хто чатуватиме на нього в темряві лабіринту, підняла в душі хвилю первісного страху.
– Як? Буде ще хтось?..
Доктор медицини нахмурився.
– Завжди є ще хтось, – суворо промовив він. – Ви ж не вчора народилися, правда? Тримайте, – німець вклав у його долоню важкий старовинний кинджал. – Хай переможе кращий з-поміж вас!
Орест подивився на предмет у руці та увібрав голову в плечі. Кинджал був не просто старовинним, він був у буквальному сенсі доісторичним.  Це, власне, був навіть не кинджал. Просто важкий, грубо оброблений шматок бронзи, загострений на кінці – дике, примітивне знаряддя вбивства.
Лише зараз Орестові відкрились масштаби наслідків його пообідньої дрімоти, його миттєвої слабкості. Лише зараз він зрозумів те, що мав би зрозуміти з самого початку: тут він зустрівся з чимось чужим, чимось глибоко ірраціональним. Та шалена воля до життя, що прокинулась у ньому хвилиною раніше, тепер виглядала наївною фантазією. Чи є сенс у спротиві? Однозначної відповіді на це питання він більше не мав.
Ззаду підійшли місцеві. Вони стали одягати йому на голову щось велике і важке – не то зварювальну маску, не то залізний шолом від архаїчного водолазного скафандра.
– Що це таке?.. – Орест зробив мляву спробу вивільнитись, але мер притримав його за плече.
– Не хвилюйтесь. Просто реквізит, – заспокоїв німець. – Все це лише вистава, пам’ятаєте?
Та Орест уже зрозумів, що все, що тут відбувалось, відбувалось зовсім не просто так.
– Підніміть руки.
Бородатий застебнув ремінці в нього під пахвами, і гумова прокладка вздовж нижнього края шолома щільно прилягла до плечей. Дивно, але “реквізит” майже не створював дискомфорту, лише навколишній світ звузився до двох невеликих овальних прорізів у металі.
Він повернув обважнілу голову. Його погляд ковзнув по освітленій смолоскипом стіні та натрапив на Еллу. Як довго вона вже тут стоїть? – він не знав. Вона стояла нерухомо, склавши руки на грудях, ще красивіша ніж тоді, в барі. В її очах читалася тривога. Орестові захотілось її заспокоїти; так, ніби це не він сам тремтів від страху.
– Ти віриш у справедливість? – спитала вона дивним урочистим тоном, ніби декламуючи рядок з Евріпіда.
Орест швидко кивнув, швидше, ніж встиг зрозуміти суть запитання. Елла нахмурилась.
– Забудь ці дурниці! – наказала йому вона.
Орест кивнув ще раз. Елла знайшла його руку та стисла її у своїх долонях. Йому стало соромно. Йому здалось, вона відчула, як тремтять його пальці.
– Справедливості нема. Є лише випадок, – промовила вона знову словами античної драми.
Орестові хотілося щось відповісти, та нічого підходящого на думку не приходило.
– Проте несправедливості теж нема, – додала Елла. – Я чекатиму тебе там, нагорі.
– Дякую, – нарешті спромігся вимовити він, вже заднім числом розуміючи, що з англійської мови перейшов на рідну.
Елла усміхнулась та відступила в тінь – коротка дія за її участю добігла кінця. Мер подав знак, можна було починати. Орест повільно підвівся. З подивом він виявив у собі якесь нове, зовсім несподіване відчуття необхідності цієї ночі, смолоскипів та лабіринту. Так, ніби котлован був передпокоєм решти його життя, і шлях у майбутнє лежав лише через нього.
– Хай переможе кращий з-поміж вас, – тихо повторив Мартін.
Орест несміливо кивнув та ступив крок назустріч темряві, що ховалась за поворотом. Він відчув, як серце з рисі перейшло на галоп. Ноги ступали повільно, руків’я кинджала в мокрій від поту долоні було важким та холодним. Орест прислухався до власного дихання – здавалося, життя поволі, з кожним видихом втікає з його тіла. Час пролітав повз нього тьмяними спалахами секунд, що прямували з майбутнього в минуле, і там гасли. Він потрапив кудись дуже далеко, за мільйон кілометрів від острова. Його закинуло в холодний безповітряний простір. Він був єдиною живою душею посеред страхітливої пустелі всесвіту...
Ще один поворот. Смолоскипи залишились позаду, очі стали звикати до темряви. Місячне сяйво лилось вузьким річищем коридора. Нерівності стін спрямовували Ореста все глибше й глибше в чорноту підземелля.
Він ішов навмання, інших варіантів у нього не було. Він чув шум моря, шелест листя, свист вітру в розколинах скель. До нього навіть долинули ліниві перешіптування глядачів на краю ями – все це були звуки іншого світу. Чому він не там, з усіма? Чому тут, унизу?
Ще одне роздоріжжя. Очі настільки звикли до нестачі світла, що здатні були розрізнити кожну тріщинку в камені. Думками Орест знов і знов повертався до кинджала: цікаво, що він робитиме, коли дійсно зустріне когось там, попереду? Коридор вигнувся зигзагом. Метрів за десять відкрилось невелике патіо з товстою колоною по центру, тією самою, з вівтарем замість капітелі. Це було серце лабіринта, тут сходились усі шляхи.
Орест нахмурився: якось підозріло просто.
Він повільно обійшов навколо колони. Глянув угору, сподіваючись побачити вогні смолоскипів угорі, та стіни були надто високими; краї котловану перебували за межами видимості. Перед ним було п’ять коридорів, усі однаково темні. П’ять розгалужень долі, п’ять однаково невизначених варіантів майбутнього...
Наступної миті серце, яке тільки-тільки встигло заспокоїтись, стрепенулося й мало не вискочило з грудей. Там, попереду – тим почулися чиїсь кроки! Так, це були саме кроки, Орест у цьому не сумнівався. Інший – так він подумки охрестив невидимого суперника.
Від жерла коридора відділився згусток окремої живої чорноти. Невиразна постать швидко ступила крок вліво і зникла за колоною. Орест завмер. В його голові крутився абсурдний здогад, ніби десь тут має бути схована спеціальна кнопка, яка відключає весь цей жах, повертаючи час назад, до вечора в місті, до шелесту пальм на площі та лінивої безтурботності бару.
Дуже тихо, ніби в німому фільмі, темна фігура іншого ковзнула вздовж освітленої місяцем стіни. Орест відступив. Від жаху йому перехопило подих: в істоти була непропорційно велика рогата голова. Мінотавр... – він схопився рукою за стіну. Він відмовлявся до кінця вірити власному здогадові.
Інший рушив уперед, до центру патіо, на авансцену. Він пересувався повільно і плавно, неначе ковзаючи. Оксамитовою тінню він плив крізь сріблясто-блакитний простір. Товсті закручені роги утворювали над його головою розімкнений німб. Сцену освітлював яскравий софіт місяця, міріади зірок завмерли в партері неба, очікуючи кульмінації. Орест відчув приреченість свого становища. Він відвів погляд. Він не міг зважитись навіть глянути в бік суперника, не те що проти нього битись...
Його візаві, схоже, відчув його страх. Він різко вистрибнув уперед, в його руці блиснуло щось гостре. Орест рефлекторно відскочив убік. Потвора вперлась у стіну, блискавично розвернулася всім тілом та махнула коротким клинком наосліп, мало не розпанахавши Орестові плече. Після чого відразу відступила назад, до колони.
З поквапливої незграбності рухів суперника Орест зробив висновок: інший також боїться. Це дозволило поглянути на нього по-новому. Блискавично Орест зрозумів, що потвора, яка самим своїм виглядом вселяла у нього жах, – ніякий не мінотавр, а всього лиш людина в рогатому шоломі. Це розуміння виявилось настільки несподіваним, що на якусь мить місце страху в Орестовій душі зайняла банальна цікавість: перед ним був чоловік, просто чоловік, трохи вищий за нього самого, у бронзовій масці бика, із бронзовим кинджалом у руці. Орест подивився на такий самий кинджал у власній долоні і подумав про те, що вони з іншим були чимось на зразок пари дзеркальних близнюків. Пари тіней, які відкидало щось значно більше і значно реальніше, за них обох.
Користуючись пасивністю суперника, інший спробував атакувати вдруге. Та Орестові вдруге вдалось ухилитись – кинджал полоснув повітря зовсім поруч із лівим передпліччям. Ця коротка мить дала йому ясно відчути: якщо так піде й далі, його везіння дуже швидко закінчиться. Він злякано озирнувся. Він вирішив відступати до найближчого коридора.
Мінотавр розгадав цей нехитрий маневр. Цього разу він вдарив знизу.
Орест увібрав живіт та всім тілом подався назад – вістря кинджала дзвякнуло об стіну, викришивши з неї дрібку кам’яного пилу. Якусь частку секунди Орест витратив на те, щоб зрозуміти, що його найбільше вражало в усій “виставі”. Як не дивно, це був не сам факт того, що інший всерйоз намагався його зарізати, а швидше та вдумлива мовчазна впертість, з якою він це робив.
Стіна за спиною закінчилась, Орест пірнув у порожнечу коридора. Хід вів прямо, без розгалужень, принаймні спочатку. Далі був поворот праворуч. Спіткнувшись, Орест влетів до невеликого тамбура, з якого брали початок відразу два коридори. Перший не обіцяв нічого хорошого. Його перегороджував високий кам’яний завал, за яким земля раптово пропадала – мабуть, підземний грот, вирішив Орест. Море було десь зовсім поруч. Воно ревіло невидимим звіром, що з відчаю дерся на стіни суші, але щоразу зривався вниз, білою піною розбиваючись об  темні громади скель.
Орест озирнувся – мінотавр не відставав. Орест кинувся вільним проходом. Той вигнувся літерою U та завів – він не повірив: ні, цього не може бути! – завів у нікуди.
Орест у відчаї обмацав глуху стіну, розвернувся та припав до неї спиною. Мінотавр стояв перед ним. Його звірина морда самовдоволено посміхалась, виблискуючи при світлі важкої білої кулі місяця.
Що ж робити? – гарячково думав Орест. Що робити?..
Минуло кілька безкінечно довгих секунд. Вітер притих. Супротивники завмерли один напроти одного, як у старому вестерні.
Інший став поволі підходити ближче. Орест чув його дихання, відчував пряний запах його поту. Його власний піт повільно стікав по шиї, спині, животу. Футболка прилипла до тіла, руки трусились.
Інший нахилився вперед, пригнувся, завмер – дивна жива статуя в рогатій, схожій на великий бронзовий наперсток масці – і раптом викинув руку вперед і вгору. Орест встиг побачити лише тонку срібну скалку леза. Він інстинктивно зажмурився, лише останньої миті згадавши про шолом, що захищав його обличчя – клинок мінотавра скреготнув по металу, зовсім близько від прорізів для очей.
Шолом загудів, низько, ніби церковний дзвін. Орест похитнувся, відчувши миттєву дезорієнтацію. Інший це помітив. Він вже заносив руку для нового удару.
Орест оцінив траекторію та зрозуміти: єдиний його порятунок – це просто зараз падати на спину, інакше лезо ввійде в груди. Він подався всім тілом назад та повалився в куряву. От і все, промайнула швидка, як спалах блискавки, думка. От і все...
Те, що сталося потім, було чистим везінням.
Удар у мінотавра вийшов сильним; він ризикнув та пішов ва-банк, вклавши у нього всю свою вагу. Тому коли кинджал широкою дугою розсік повітря та не потрапив у ціль, інший не мав шансів встояти на ногах. Він повалився на землю боком, в’їхав головою у стіну та викресав бронзовим рогом іскру з кам’яного блока.
Орест побачив у цьому свій шанс. Недовго думаючи, він з усієї сили штовхнув лежачого супротивника ногою між лопаток. Той відкотився, захрипів; кинджал випав з його руки. Незграбно, навприсядки Орест стрибнув уперед. Інший спробував відповзти подалі, але не зміг – він сам себе загнав у глухий кут. Його бронзова морда мала розгублений вигляд.
Орест відчув приплив упевненості: більше не було страху ні перед супротивником, ні перед необхідністю пролити його кров. Вони стали боротися мовчки, під акомпанемент важкого уривчастого сопіння – сторонній спостерігач у Ореста в голові зауважив, як смішно усе це, мабуть, виглядає зі сторони. Орест навалився на мінотавра, вільною рукою схопився за ріг та придавив його важку потворну голову до землі. Мінотавр спробував відповзти, але Орест лише наліг з більшою силою. Помітивши щілину між нижнім краєм бронзової маски та яремною ямкою, він просунув туди вістря кинджала.
Мінотавр скрикнув. Його мокрі від поту долоні схопились за товсту бронзову шию так, ніби це був капкан, з якого він намагався вибратись. Орест відпустив руків’я – кинджал залишився в шиї іншого. З-під краю маски, неначе з перекинутої амфори, потекла густа темна рідина.
Орест відсахнувся. До горла підкотився клубок, темні кола попливли перед очима. Він став відповзати. Став шукати руками стіну.
– Що я наробив? – пробурмотів він. – Що я наробив?..
Мінотавр помирав. Швидко, зовсім не театрально. Без драматизму, зате з жахливою остаточністю. Його тіло корчилось на землі, кров стікала по грудях, руках, животу. Просочувала сухий пісок.
З усіх сил Орест заплющив очі. Прокинутись! Прокинутись!.. – замотав головою він. Але сон все не закінчувався.
Він схопився за край свого шолома, потягнув угору. Та шолом зніматися не хотів. Долоні ковзнули по дзвоноподібній опуклості і раптом натрапили на роги, такі ж, як у вбитого ним мінотавра. Орест повільно опустив руки. Він відчув, як по щоках потекли сльози відчаю та безпомічності. Він з’їхав по стіні на землю.
– Прокинутись, – з останніх сил прошепотів він. – Прокинутись…
Хтось підійшов та зупинився між ним та мінотавровим тілом. Червоне світло смолоскипа освітило глухий застінок.
– Ну от і все, – Орест упізнав голос Мартіна. Разом із ним були місцеві, вони зняли з нього рогатий шолом. – Ну, як ви? – поцікавився доктор медицини.
Орест витер брудним рукавом сльози і не знайшов у собі сил відповісти. Та й для чого? Хіба не ясно, що тут тільки що сталось?
Мартін підійшов до тіла, що скорчилося в кутку, оглянув рану, перевірив пульс. Потім допоміг Орестові підвестись. Манжети його дорогої сорочки встигли вимазатися кров’ю.
Це сон, повторював подумки Орест. Просто сон… Не поспішаючи, вони піднялись земляними східцями. Місцеві нагорі радо вітали їх появу. Орест зачудовано вдивлявся у щирі відкриті обличчя, не в змозі повірити, що це ті самі люди, які зовсім недавно в тривожному мовчанні стояли навколо ями. Елла була серед них.
Хтось приніс каністру, спустився вниз, облив труп та кинув у бензинову калюжу смолоскип. Над котлованом миттєво виріс високий стовп вогню, і новонароджені язики полум’я почали відчайдушну, наперед приречену боротьбу з темною пустотою ночі. Люди розходились. Вони повертались назад, до себе; до порожніх будинків, теплих ліжок, звичного життя. Вистава добігла кінця. Мер з кількома підручними залишився наводити порядок на арені.
Орест, Елла та Мартін спустились до агори, мовчки пройшли безлюдною античною вулицею та вийшли за мури поліса. Місяць дрейфував на південний захід, таке враження, втративши до подій на острові будь-який інтерес. Вітер і море затихли. Кипариси поснули стоячи. Орест позіхнув. Говорити ні про що не хотілося. Ноги ступали механічно, самі собою… Перед очима стояла картинка розпластаного на землі тіла. Орест ніяк не міг для себе зрозуміти, що в цій історії гірше, те, що він зарізав людину, чи те, що ця людина мало не зарізала його самого. Він глянув на Мартіна, який ішов поряд, і позаздрив душевному спокою, написаному в німця на обличчі.
– Коли, ви казали, пором? – боязко промовив він, просто, щоб почути власний голос, просто, щоб розбити закляття тиші.
Доктор медицини поправив окуляри.
– О сьомій. Якщо ви, звичайно, захочете на нього сісти. В чому особисто я сумніваюсь.
Він зупинився. В цьому місці від асфальтованої дороги відходила піщана ґрунтовка. За лінією олеандрових кущів, висаджених впоперек схилу, виднілись геометрично правильні обриси вілли.
– Ну що ж, тут наші шляхи розходяться…
– Хіба ви не казали, що я можу заночувати у вас? – ця німцева пропозиція походила з якогось попереднього, вже напівзабутого життя.
Мартін усміхнувся.
– Ми з Еллою вирішили, що в неї вам буде комфортніше.
– Йдемо до мене, – підтвердила барменка.
– Чекайте, – зупинив Мартіна Орест. – Ви що, навіть не поясните мені, що це все означало?..
Німець зміряв його уважним поглядом.
– Ні, – відповів він коротко.
– Чому? – це слово Орест вимовив майже благальним тоном.
– Тому що я й сам не розумію, – він клацнув пальцями. – Zauberei!
– Перепрошую?..
– Не хвилюйтесь. Я просто пожартував, – Мартін потис Орестову руку твердо і щиро, ніби щойно нагородив його залізним хрестом. – Всі ми тут однакові, мій друже. Це маленький острів; інші люди сюди просто не потрапляють.
Розвернувшись, він швидким упевненим кроком рушив у напрямку вілли.
Далі Орест із Еллою пішли вдвох. Він обійняв її за талію, вона поклала голову йому на плече. Місяць уважно слідкував за ними, підглядаючи з-за чорного частоколу кипарисів.
– Не переживай, – не то замислено, не то просто втомлено промовила Елла. – Ти молодець. Я у свою ніч проревіла до світанку.
Орест здригнувся.
– Як? У тебе теж це було?
– Звичайно. В кожного з нас.
Такого повороту він не очікував.
– Ти бачив його обличчя? – спитала Елла.
– Чиє?
– Ну… іншого.
– Ні. Не встиг.
– Це добре.
– Чому? – здивувався Орест.
– Краще не бачити.
– А ти бачила?
Елла кілька секунд помовчала, вагаючись, чи говорити правду.
– Бачила.
– І?
– Що “і”?
– Хто це був?
Вона усміхнулася злегка винуватою усмішкою.
– Ти все одно не повіриш.
– І все ж таки, – наполіг Орест.
Елла сховала вільну руку за спину та опустила голову. Її густе хвилясте волосся спадало на плечі темним водоспадом.
– Це була я.
– Тобто? – не зрозумів Орест.
– Інша я, – пояснила Елла. – Хтось із моїм обличчям.
Хвилину-дві вони йшли мовчки.
– Ти серйозно? – спромігся нарешті видавити із себе Орест. Вона божевільна? Чи просто з мене знущається? – спитав він сам себе подумки.
Барменка затримала на ньому свій проникливий погляд.
– Серйозно.
– І що… – Орест не знав, як правильно сформулювати наступне запитання. – І що ти про це подумала?
Елла знизала плечима.
– Якщо чесно, не пам’ятаю.
– А зараз? Що ти зараз про це думаєш?
– Зараз я про це взагалі не думаю, – впевнено сказала вона. – Всі ми тут лише чиїсь копії.
– В якому сенсі? – зовсім уже спантеличено пробурмотів Орест.
Елла ще раз знизала плечима.
– Цей острів надто хороший для справжніх людей, – вона подивилася вгору, ніби перевіряючи, чи на місці місяць. – Зрештою, нам обом просто пощастило, от і все. А іншим нам ні.
Вони зайшли до міста. В лабіринті вуличок не видно було жодної живої душі. Лише самотні столики літніх кафе; лише мармурові святі у нішах пересохлих водограїв.
– Сюди, – показала Елла на непримітний будинок на розі.
Кам’яними сходами вони піднялись на галерею другого поверха. Виноградна лоза, що захопила будинок у полон, лоскотала плечі. Елла відчинила двері. Квартирка була зовсім маленька: кухонька, ванна, спальня. Тут пахло сандаловим деревом, свіжим лавровим листом та парфумами. На стіні висіло велике овальне дзеркало.
– Я у ванну, – сказала Елла. – Можеш роздягатись.
Орест роззувся, кинув рюкзак на підлогу та підійшов до вікна. Місто спало. Черепичні дахи тьмяно виблискували при світлі місяця спинами великих глиняних броненосців. На підвіконні лежав зморщений сухий листок – натяк на те, що навіть сюди рано чи пізно приходить осінь.
У ванні зашуміла вода. Орест зняв футболку та повалився на ліжко. Шкіра пахла брудом, потом і кров’ю. Який дивний день, подумав він, відчуваючи справжню, непідробну втому, в’язку та ниючу. Цікаво, чи не зникне все це, коли я прокинусь?
Хвилин за п’ять повернулась Елла. У самих трусиках вона застрибнула на ліжко.
– Митися будеш? – спитала вона, погладивши його плече.
Орест накрив її руку своєю.
– Не знаю. Я почуваюсь виснаженим...
Вона запустила пальці в його волосся. Вона сиділа над ним, красива і не зовсім реальна, зроблена чи то з мармуру, чи то з місячного світла. Орест відчув, як важчають його повіки.
–  Елла, – прошепотів він. Йому не хотілося засинати, та він не міг нічого з собою вдіяти.
– Я тут, – відповіла вона.
Він простягнув руку та погладив її плече, шию, груди.
– Думаєш, я правильно зробив?
– Ти про що?
– Про те, що залишився.
Елла не відповіла. Її мовчання його налякало. Йому раптом здалось, ніби вже настав ранок, і він стоїть на палубі порома, а острів стрімко віддаляється, зникаючи в тумані.
– Елла... – покликав він.
– Шшш! – вона приклала палець до його губ.
Вітер погладив фіранку. Ніч знала, як мало їй відведено, і що нічого тут не вдієш. На вулиці було тихо, лише десь далеко шелестіло невидиме море, з неба над яким до кімнати зазирали відразу два місяці – один у вікні, другий у дзеркалі. І якщо не знати напевне, годі було розрізнити, який із них справжній...
Елла глянула на годинник – минуло десять хвилин. Прислухавшись до клієнтового дихання, вона обережно прибрала його руку зі свого стегна, вилізла з ліжка та пішла одягатись.
Під будинком вже чекали хлопці з транспортної служби.
– Hola, chica! – гукнув знайомий мексиканець з-за керма сріблястого “мерседеса”, на задньому сидінні якого дрімав каскадер із рогатим шоломом на колінах. – Не ранувато тікаєш? Хоч номерок залиш...
– Іншим разом, Педро, – пробурмотіла вона.
До кінця зміни залишалася ще година, але клієнт уже спав як убитий – згідно неписаних правил парку, в таких випадках можна було йти раніше. Вона штовхнула двері ресторанчика “Орфей”, пройшла через порожній зал, кухню та службовим ключем відчинила підсобку, – STAFF ONLY – яка насправді була кабіною ліфта. Ліфт автоматично спустився на нижній рівень, і Елла рушила безлюдним, залитим холодним стерильним світлом коридором.
У гримерці нікого не було – у статистів перезмінка після восьмої. Вона зняла макіяж, перуку, кольорові лінзи, прийняла душ, переодяглась – тепер на ній були замшеві “оксфорди”, пара світло-голубих джинсів, бордовий джемпер та покошлатане сіре пальто.
На прохідній охоронець дивився хокей. Надворі, за подвійними скляними дверима було ще зовсім темно. Перед білим куполом павільйона, схожим на половинку велетенського м’яча для гольфу – Блок D. Середземномор’я – розкинулась напівпорожня, освітлена високими ліхтарями стоянка. Елла перетнула її та вийшла на пішохідну алею, прокладену вздовж шумозахисного екрану автостради.
UNIQUE EXPERIENCE, CUSTOM SCREENPLAYS, бігли гігантські світлодіодні літери чорною гладдю рекламного щита. Мокрий зернистий асфальт під ногами всіяний був жовтим кленовим листям. Метрів за сто алея звернула на пішохідний міст над шосе – по той бік виднілася станція міської електрички.
Якщо не рахувати бомжа, який спав на бетонній лавці, закутавшись у облізлу армійську ковдру, платформа була порожньою. Електронне табло показувало час до прибуття наступного поїзда: три хвилини.
Поїзд зупинився буквально на кілька секунд і, зачинивши за Еллою двері, безшумно полетів далі. Елла вмостилась біля вкритого орнаментом дощових крапель вікна. Краплі тремтіли, проте вперто трималися за скло; час від часу, правда, котрась із них зривалась-таки в небуття, залишаючи по собі косий водянистий слід. Елла зітхнула: їй майже тридцять. Ще рік-два, і про кар’єру справжньої актриси можна забути. А далі? Далі що? Так і перебиватись цими випадковими постановками у тематичних парках?
I am a passenger, I stay under glass, набридливо крутилося в голові. Як же їй хотілося вибратись із цього зачарованого кола! Вбити нарешті ту себе, від якої вона так втомилась, та відродитися заново в якійсь новій якості…
Вдома вона скинула черевики та втомлено впала на ліжко. Її однокімнатна квартирка не пахла ні сандалом, ні лавровим листом; тут смерділо сирістю та котячою сечею. Вікна виходили на перехрестя, яке мало от-от прокинутись ревом тисяч машин та голосами тисяч безликих перехожих. На столі лежали свіжі рахунки за опалення і електрику, на стіні висів постер з пінкфлойдівською призмою, який залишився від попередніх квартирантів.
Елла втупилась у стелю. Вона вкотре робила те, що тисячу разів собі забороняла робити: думала про клієнтів. Вона намагалася їх зрозуміти. Чого вони там шукають, на цьому острові? Чого їм не вистачає? Там же все підробне, а вони повертаються знов і знов.
– Ти віриш у справедливість?.. – перекривила вона сама себе та тихо засміялась.
Блідий напівпрозорий місяць зник за пеленою хмар. Перші краплі затяжного дощу тихо забарабанили по підвіконню – день обіцяв бути нудним та похмурим. Елла заплющила очі.
Мабуть, знову снитиметься острів, подумала вона. Ну що ж, можливо, цього разу там усе буде по-справжньому.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 04-10-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Щєпкін Сергій, 01-10-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Інра Урум, 01-10-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0991718769073 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …