Наступні дві доби для Ганки пройшли тягуче й безцільно. Першого дня після нічної гонитви містом «молодша менеджерка» відсипалася. Потім, переспавши і напившись кави, була змушена маятись безсонням. Після провалу з «курсами китайської» лише згадки про всілякі Фейсбуки з Твіттерами викликали блювотні поклики; влазити у God of War, на яку Доля западала останнього часу, просто не хотілося. Ганка ще погортала тизери свіжих фільмів, ще більше роздратувалась і взялася дивитися «Штамм». Ось так от взяла, загорнулася у плед і дивилася, відключивши мозок, відчуваючи, як затікає шия. Дивилася, дивилася, від того впевнюючись, що Києвом вже володарює зграя зомбаків-кровопивців. Дивилася, змушуючи себе; напевно, щоб насолити собі самій, покарати себе невідомо за що. Апатія і спустошення. Там, під старими дошками заховано... Яка різниця, що там заховано?
«Навіть думати про це не хочу. Нічого не було».
Ганка чомусь намагалося відігнати від себе думки про мемвок, і про те що шестикінцівочні навушники зараз сховані на околиці Києва у Калантаївському закинутому колекторі.
«Ці бандити подумали, що це Віка з Севою забрали прилад. Треба б Вікулі Баб’ярській зателефонувати, попередити… Ні, не буду. Не хочу. Так тобі й треба, мимра китайська. Баб'яга».
«І Макаровський - мудак. Запав на цю... культуристку-дзюдоїстку. Помітно ж було по мармизі, що неначе отой мультяшний щур на сир витріщився… Бач, і не дзвонить. Ну й не треба».
Вимкнула телефон.
«Нічого не треба. Мозку немає... Піти поїсти, чи що? Який поїсти, третя годині ночі. Увімкнути трубку? Незнайомі номери щось хотіли? Нафіг. Всі. У дупу…»
Вимкнула звук. Потім, передумавши, включила...
Потім знову вимкнула.
Стіна-скеля майбутніх неприємностей, якоїсь страшної події ось-ось готова була обвалитися, накривши і поховавши під собою півсвіту. Лера? Чому Лера?
Ярослав зателефонував вранці третього дня, коли Ганка ще спала. Котра година? О пів на десяту? Що?
- Що? - не зрозуміла спросоння Ганка. - Яка Люба? Любонька?
З'ясувалося, що Манюня пропала. Вчора ще, вдень, їй хтось зателефонував, вона сказала батькам, що вийде у двір з кимось поговорити і не повернулася. Всю ніч не було і досі ніде не з'явилася.
- Тобі телефонували...
Ганка прожогом стрепенулася. Мозок моментально окупували грозові хмари і смерчі з ураганами. Люба? Пропала? Це ті люди, які напали на клуб! Мисливці за приладом. Ота ж клуша, дурепа безмозка, сказала їм свою адресу...
- Ярик...
- Доля, давай, вилазь, - рішуче заявив Ярослав. - Треба йти в поліцію. Це вже не жарти. Об одинадцятій збираємося на виході з Арсенальної.
Й раптом додав:
- Зачекай. - Помовчав кілька секунд. - Ми не знаємо, куди подівся прилад. Ніхто з нас не знає.
- Я зрозуміла. Вже виходжу.
***
Поліцейський, з яким довелося розмовляти Ганці виглядав молоденьким півником, на якого навіщось наділи форму важливої птиці - невисокого зросту, худий, цибатий, світловолосий; на шиї у нього постійно рухався кадик, порослий незайманим пушком. Зі скоромовки, якою молодик представився, Ганка запам'ятала, що він – «офіцер», а більше нічого не запам'ятала. Він постійно кудись дзвонив, комусь щось говорив, пояснював, одночасно намагаючись щось друкувати в ноутбуці, відриваючись на те, щоб щось написати у смарті.
Ніяких питань ані з приводу мемвока, ні щодо бородатого винахідника або людей які його захопили у «офіцера» не виникло.
- Ви маєте ще щось додати? - питав поліцейський, косячи одним оком на Ганку, а другим намагаючись прочитати повідомлення у себе в телефоні.
- Ага, ага, - загадково тягнув «офіцер», стукаючи по клавіатурі. - Це все? – знов натякаючи на закінчення розмови запитав він Ганку, підозріло глянувши на її шрам. Ганка кивнула ствердно. З принтера поліз аркуш. - Ось тут.
Поліцейський тицьнув ручкою в вільний рядок.
Ганка, не читаючи, шкрябнула щось на кшталт «Г. Долинська». Поліцейський взяв заяву зі столу, знову комусь щось наполегливо пояснюючи по телефону... Ганчині свідчення на деякий час зависли в його руці, не донесені до чималенького стосу таких самих аркушів.
Пройшло кілька хвилин. Заява про зникнення Люби Мневич ще висіла у повітрі, а поліцейський інтенсивно розмовляв по телефону. Нарешті, аркушик просунувся і приєднався до стосу своїх побратимів. За пару хвилин з'явився той самий рожевий папірець, який Ганці видали у черговій частині - перепустка, а ще через деякий час офіцер дотягнувся до перепустки ручкою, чиркнув там, і, так само не відриваючись від телефону, простягнув папірець Ганці. У цьому місці громадянка Долинська зрозуміла, що її допит закінчено і їй наполегливо рекомендують покинути приміщення.
- До побачення, - похмуро видавила Доля. - Ви її знайдете? - запитала наостанок, маючи на увазі зниклу Любоньку. Але поліцейський, не відриваючись від смарту, тільки замахав на неї ручкою.
- Козли вони всі, - заявила Ганка, коли вийшла з поліцейської будівлі. Її друзі невесело посміхнулися. Їх було п'ятеро - крім Ганни подавати заяву про зникнення Манюні з'явились Макаровський, Ліда, Денис і Віталій. Віку Баб’ярську запросити ніхто не наважився, а її хлопця не знали номера. Лера чомусь не прийшла, хоча вчора з нею зустрічався Віталій Метис і вона обіцяла бути.
- Що? - не зрозуміла веселощів Ганка.
- Кожен, хто звідти виходив, говорив те ж саме, - пояснив те що відбувається Ярослав. - Дослівно. Про козлів. Ми навіть посперечалися, що ти скажеш саме це слово.
Вони розташувалися під поки ще голими каштанами на стоянці біля УВС, де Макаровський і Метис залишали свої мотоцикли. Незважаючи на березневий холод, хлопці спорядили бойових коней - шукати Любу. Шуміло, бризкало грязюкою з-під колес і давилося у заторах місто, повз них снували і поспішали «нові» чи «старі» поліцейські, під'їжджали машини з проблисковими маячками, юрмилися люди...
- Поліцейські нові, а козли такі самі, - підвів підсумок походу до УВС Денис. - Потрібно щось робити. Треба Любу шукати.
- Відчуваю наближення величезної дупи, - заявив Макаровський. - Люба, Лера. Лера... Люба - зрозуміло. Чому Лера не прийшла? У мене після мемвоку ніби з’явилося передчуття…
У Дениса завібрував телефон.
- Йоп… бл…? – здоровань мало не підскочив. - Як, коли?
Всі насторожено дивились на Дениса, якого, видно, вкрай шокувала новина, яку він вислухував у трубці.
- Бльо... - протягнув Ден, натиснувши кнопку відбою. Він помітно зблід. З очей стрибали страх і розгубленість. - Рита дзвонила. Знайома, мешкає з Лерою у одному під'їзді. Годину тому Леру вбили.
Мозок пручався. Свідомість відмовлялося. До горла підскочила тверда кістяна куля. По спині повільно повзли холодні щупальця.
Хтось питав «як?», і питав «чому?». Питав. Чому?
«Це ти винна» - бухнуло немов на голову з даху снігова кучугура.
«Це ти – винна».
У скронях стукнуло і потекло по венах, осідаючи ватною слабкістю у колінах, схопивши за шлунок. Це ти винна.
Потрібно їхати...
А може це... Вона розмовляла з мамою...
Що - це?
Її вбили...
Лера?
Ганка нічого не відчувала. Їй здавалося, що вона нічого не відчуває. Виглухло все, зникшло, ватно, під ковдрою...
- Вона вийшла з дому, напевне, збиралася прийти сюди. Рита бачила, що вона вибігла від свого під'їзду, а за нею гналися двоє... Чекали на неї.. Вона хотіла перебігти дорогу, і - під колеса. Там у них швидкісна ділянка. Джип, величезний, важкий, з кенгурятником. Її пошматувало на лахміття. Водій джипа - дівчина якась, з крутеликів, либонь, - до лікарні відвезли, побачила що накоїла - сама впала. Ці двоє стрибнули у машину...
- Треба їхати туди...
- Куди?
Питання зависло у повітрі, як вилляте у воду чорнило, повільно поширюючись у сторону формалинового запаху моргу, похоронних кортежів, безглуздих слів втіхи «я співчуваю» і вибору відповідного для жалоби одягу.
Безжальна й жорстока реальність зімкнула кола навкруги вкрай розгубленої і затьмареної п’ятірки неначе гігантський удав.
- Молоді люди, це ви приходили з приводу розшуку?.. - від ґанку УВС до них наближався зовсім молоденький поліцейський, якого вони бачили, коли входили в будівлю, він перший їх зустрічав біля чергової частини. Хлопчина зимно щулився, квапливо хляпаючи калюжами на тротуарі. - Вас просять затриматися. Там начебто когось знайшли.
Всі вп'ятьох повернули і купкою рушили до будівлі, ніби намагаючись якомога швидше покинути місце, де розлилася чорнильна темрява на ім’я Лера. Долинська чомусь відчула нудоту і насилу втрималася, щоб не вирвати прямо тут, на брукованому плиткою ґанку.
Кадикастий офіцер-півник, який їх опитував, вже поспішав назустріч, тримаючи в руці якісь аркуші.
- Прошу вибачення, громадяни, до вас виникли запитання. Подивіться, може упізнаєте. Тільки що скинули, документів ніяких, а нам невпізнаний труп, самі розумієте, ні до чого... Начебто ваша.
На поганому принтерному чорно-білому зображенні Любоньку упізнати було складно. На фото - тільки верхня частина, обличчя зі страшними синцями, неприродно вивернута шия...
Ганка не змогла довго розглядати моторошний листочок. Один раз тільки глянула й мимоволі відвернулася, опустивши голову і дивлячись кудись вниз засліпленими очима. Пливли сіро-чорнильні клапті.
- Де її знайшли? - запитав Ярослав, страшно блідий, граючи жовнами.
- На смітнику... За орієнтуванням - Дарницьке управління, - прочитавши щось у нотатках, повідомив поліцейський. - То що, впізнали?
- Капе̍ць... - видавив з себе Денис. - Всім нам капець. Нас всіх шукають. І знайдуть.
«Капець... Так, капець, і це ще м’яко сказано. Що взагалі коїться? Люба, Лера?
Ганка глянула на друзів.
Красуня Ліда стояла, згорбившись, запустивши пальці у волосся, обхопивши голову, відразу змарнівши й ніби ставши менше зростом. Ден Бігвазончик теж поменшав - опустився навпочіпки ніби його перестали тримати ноги, так само запустивши п'ятірню у шевелюру. Віталій Метис сперся ліктями на стійку, притулившись лобом до холодної стіни.
- Ти маєш рацію, Вазончику. Потужний і всеосяжний ти-рин-дець, - відірвавшись від стіни вимовив Віталій. - А вона про кішку говорила...
- Ну, загалом, ваші дані у мене є, місце проживання потерпілої встановлено... Номер телефону родичів для офіційного впізнання в справі присутній,.. - задумливо сипав канцелярщиною поліцейський. - Все, можна доповідати, що особа встановлена.
І, чомусь радісно оглянувши компанію, заявив:
- Ви, це, - обережніше. Сидіть по домівках і не висувайтеся. Мало що... Запишіть телефон. Телефонуйте, якщо раптом щось нове з'явиться. Запитайте оперуповноваженого Бобрика, або Кацубу Андрія. Це мій помічник.
* * *
Тіні пливли і тяглися по стелі, народжуючись від фар авто, які проїжджали десь у дворі. Ганка не вмикала світла, і не засмикнула штор. Разом з тінями у голові бродили незрозумілі і наполегливі шматки чорного туману.
Вона вибрала найдовший з кухонних ножів і поклала його в передпокої. Потім подумала, що якщо будуть ломитися у двері, то до ножа бігти буде пізно. Обізвала себе «дурбецалом», забрала ніж з передпокою і поклала просто на столик у спальні. Потім, уявивши, що до квартири увірвалися кілька здорових мужиків, ще раз обізвала себе тим же словом, додавши «хронічне» і віднесла ніж назад на кухню. Й нарешті, вперше за останні дні по-справжньому розплакалася.
Страх ліз зі всіх щілин: з вікон, з передпокою, із дзеркальних розсувних дверей шафи... Телефон виглядав монстром, що приносить виключно погані новини.
«Мене повинні були схопити, коли я поверталася додому після відвідин УВС. Прямо у під’їзді. Мені просто пощастило».
Вимкнула звук смарта, і перевернула його вниз екраном. Дзвінки з чужого світу - того що за вікном, наповненого справжніми зомбі й справжнісінькими не кіношними вампірами видавала смужка світла, яка виникала по кромці. Вона сиділа над телефоном, загорнувшись у плед, і не могла себе змусити подивитися в обличчя свого ворога. Потім, як ніби відчувши, раптом схопила слухавку...
Телефонував Ярослав.
- Ти де? Чому не відповідаєш? - кричав Макаровський. Голос у нього був злий. - Що за провали, Доллі, ти офігєла взагалі? Хіба не можна нормально взяти трубку?
Коли Макар злився, він іноді називав Ганку «Доллі», у розумінні – «овечка Доллі», або, якщо руба – «дурна вівця». У гарному гуморі Ганка була «Ганею», «Ганнусею», «Малою», або, як мінімум, просто Ганкою, але ось так, у крику, - вбивчо-презирливо «Доллі».
- Не кричи на мене! - вибухнула Ганка. - Не треба на мене кричати!
- Гаразд, - пом'якшав Ярослав, - вибач. Просто тут такі справи... Всі на взводі, на нєрвах. Вони, видно, дізналися у Люби, де хто живе і кого з нас де можна знайти.
З'ясувалося, що за останні пару годин майже у всіх з їх компанії, хто побував на злощасному сеансі, з'явилися серйозні проблеми.
- Віталю Метиса перехопили прямо біля під'їзду. Ну, він - хлопець різкий, відразу просік, чкурнув звідти... Він зараз на своєму нейкеді, встиг заскочити в гараж… Вони за ним півміста на «мерині» гналися, каже, безбашенні, ледве відірвався на Протасовому яру, за локомотивним депо, там стежка є наверх. Зараз у мене. Сева приїхав з Вікою, теж на колесах. До Віки у общагу ломилися, ще вдень, вона у вікно вискочила на пожежну драбину, потім якось до Севи - і сюди. Тебе матюкає по повній. Ліда дзвонила, що вже їде.
- Чого мовчиш? - торцав Ганку Макаровський. - Що в тебе? Приходив хтось?
- Ні, - буркнула Ганка. - Я не знаю... У нас консьєрж в під'їзді, охорона, чужих не пустить... Дзвонять, коли хтось приходить.
- А ти на телефон дивилася? - їдко поцікавився Макар.
Ганка промовчала. Домофон у неї був давно відключений, а її смарт... Ну, загалом...
- Загалом, сиди вдома, на підозрілі дзвінки не відповідай, двері нікому не відкривай, ми скоро будемо. Готуй рюкзак, теплі речі, спальник, все, як у похід. Їжу купимо по дорозі. Є ідея на тиждень злиняти з міста, поки все вляжеться. Бабосики є?
- А Люба, Лера, похорон? - проскавчала крізь сльози Доля, і замовкла: на екрані висвітилася друга лінія. Дзвонив консьєрж. Шістнадцять неприйнятих – хтось наполегливо намагався до неї завітати у гості.
- Готівки мало. Потрібно знімати з картки.
* * *
Дмитрик, або як його кликали батьки - Дімочка, малолітній «ворлд оф танкіст» з сусіднього під'їзду, якого Ганка колись врятувала у дворі від нападу зграї собак, (у всякому разі, так вважав він і його батьки) сопів і кректав у трубку, не розуміючи, що саме від нього хоче войовнича сусідка.
- Ще раз пояснюю. Виходиш на лоджію, відкриваєш вікно. І ловиш мотузку.
- Зловив? Прив'яжи її до чогось міцного, наприклад, до труби опалення.
- У нас немає труби опалення... - тупив Дмитрик. - Я не знаю…
- Прив'яжи до ніжки ліжка, - намагалася бути спокійною Ганка.
- Тут немає ніяких ліжок, - розгублено відмовлявся хлопець.
- Тоді прив'яжи до ніжки столу, - стояла на своєму Ганка. - На кухні. Мотузка довга, має вистачити. Прив'язав? Міцно прив'язав? Виходь на лоджію і тримай мотузку. Приймай рюкзак.
Лоджія квартири, де жив Дімочка з батьками, розташовувалася впритул до лоджії Ганчиної трикімнатної. Якщо триматися за мотузку, то можна спробувати перелізти.
Крок, ще крок... Утримуючись кінчиками пальців за стулку відкритого вікна, ще один крок по оцинкованому карнизу... животом і щокою до склопакету… Ганка навіть примудрилася відштовхнути і зачинити вікно, з якого вона тільки що вилізла. Обережно вивільнила ногу, закинула, перенісши вагу... Все, перебралася. А хтось казав – біленьке поросятко у окулярах. Ага…
Дмитрик схопив і міцно тримав її за куртку.
- Все, відпускай. Я вже тут. Іди, відв'язувати мотузку. І вікно закрий.
- Нічого собі, - здивовано тягнув Дімочка, поправляючи окуляри. - Ніндзі в місті.
- Давай, відв'язуй мерщій, - скомандувала Ганка. - Батьки на роботі?
Квартира сполучалася з іншим під'їздом. Ганка обережно спустилася сходами, зупинилася, не доходячи до першого поверху. Набрала номер.
- Готовий? - запитала тихо, поправляючи рюкзак і насуваючи нижче каптур. - Виходжу.
Сховавши смарт до кишені куртки, застебнула блискавку, квапливо перетнула вестибюль, не удостоєна навіть погляду зайнятого розмовою по телефону консьєржа. Натиснувши кнопку, вискочила на вулицю. До ґанку швидко наближався мотоцикліст. Піддавши газу, різко, з дрифтом розвернув байк перед самими сходами. Утікачка застрибнула на заднє сидіння, міцно вхопилася за плечі наїзника. Мотор заревів... Краєм ока Ганка ще вловила якийсь рух біля сусіднього під'їзду, спалахнуло світло фар. Але тугий потік холодного повітря відразу захлеснув обличчя, байк на повороті ліг на крен, змусивши чіплятися всім тілом за удавано ненадійне сідло.
- Вони були там! - крикнула Ганка, намагаючись перекричати рев мотора.
- Бачив! - з-під шолома закричав у відповідь Метис. - Зараз будемо відриватися. Тримайся!
