Ніч. І знову не було сну. Тиждень тому він сказав :
- Вибач, але у нас нічого не вийде. Справа не в тобі, справа в мені. Не ображайся.
Ці слова, в різних варіаціях чула незліченну кількість разів. А іноді вони зникали просто так, без слів. І це було боляче і прикро.
Знову долали думки: «Що, ну що я роблю не так? Чому мені так не щастить? Ну я ж не потвора, не дурна, не «мимра» яка-небудь. Але все не в радість, тому що в моєму житті немає Кохання. У моєму житті воно зовсім, відсутнє!... ».
Здається, плакала. І в якийсь момент впала на коліна і, звертаючись до Всевишнього, пристрасно почала благати: «Господи! Будь ласка! Я так хочу Кохання! Я не можу без Любові! Нехай до мене прийде Воно - Щастя, чи Нещастя, але хочу Його відчути! Ну будь ласка, будь ласка! ». І Бог почув.
- Я прийшла, - сказала Любов. Я біля тебе, - повторило Кохання. - Поглянь на мене.
Вони сиділа в кріслі біля вікна. Обнялись. Вигляд у Любові був втомлений, і схожа вона була на замучену побутом домогосподарку. А Кохання світилося усміхом. Мабуть, сумніви відбилися на її обличчі, бо Любов усміхнулася і сказала:
- Я міняю лики. Я можу бути такою ...
Вона миттєво перетекла в образ чудової Жінки, що іскриться щастям і недоступної Снігової Королеви.
- І такою ...
На місці Королеви сидів веселий карапузик років п'яти, перемазаний шоколадом а, Кохання обціловувало його...
- І такою ...
Ніжний образ юної тоненької дівчинки, що грає на скрипці.
- І такою...
Так, напевно, виглядала пристрасна, вогненна, неприборкана Кармен.
- Загалом, у кожного своє уявлення про нас, але ми - підбили підсумок.
У кріслі сиділа Засмучена Домогосподарка.
- Ти кликала мене. Навіщо? - нетерпляче запитали Кохання і Любов.
- Ну як навіщо? - розгубилася. - Хочу кохання… Хочу, щоб любов була в моєму житті. Завжди. У всіх є і у мене має бути.
- Я нікому нічого не винна, - м'яко заперечила Любов. - Там, де звучить слово «повинна», я не живу, - додало Кохання. Я йду. Або вмираю.
- Хіба ви не безсмертні? А чому вас двоє? - здивувалася жінка.
- Ми – одне ціле. Нас часто вбивають. Кохання помирає, але я воскресаю, як птах Фенікс, що відроджується в іншому місці, в іншій якості, в іншому образі. Так що в якомусь сенсі Ми - безсмертні.
- Але як можна Вас вбивати? - продовжувала допитуватись.
- Любов убивають Претензіями. Образами. Брехнею. Зрадою. Ревнощами. Прагненням володіти мною безмежно. Одним словом «повинна» підкорятись, - сумно відповіла Любов. - За свою історію людство придумало дуже багато способів вбивства.
- Так, Любов часто буває нещасною, - тихо сказала я.
- Ні, моя дорога. Любов - це і є Щастя. Якщо Любов нещасна, то це не я, ти мене просто з чимось переплутала.
- Але з чим Любов можна переплутати? - ще більше здивувалася.
- З пристрастю. З бажанням бути хоч комусь потрібною. З прагненням довести, що ти не гірше за інших. З прихованою користю. Мало з чим? Люди - так фантазери... Більшість з них просто не знає, що таке Справжнє Кохання.
- Але почекай ... Адже я прочитала стільки книг про любов! Всім відомо, що таке Любов ... Ромео і Джульєтта ... Отелло і Дездемонна ... І це ж все через Любов?! Через тебе? Хіба ні ???
- Ні, - сумно відповіла Любов. - Це через страх. Страх втратити. Страх бути відкинутим або обдуреним. Страх залишитися одному. Страх перед засудженням. Цей страх вбиває Любов. Ось так, моя люба.
- Чому ти минаєш мене стороною? – заплакала.
- Тому що ти мене боїшся, - втомлено пояснила Любов. - Я приходжу, стою поруч, але ти віддаєш перевагу собі і не бажаєш відкритися. Не прагнеш бачити мене. І не приймаєш у своє серце.
- Я? Боюся ?? Любові ??? - обурилася. - Але це неправда!
- Ти боїшся болю. Для тебе Любов - це неминучий біль.
- А хіба не так ??? - запально запитала я.
- Що буде, якщо висмикнути крила в метелика? Або стиснути його в кулак? - продовжувала Любов.
- Він загине, - тихо сказала я.
- І я гину, коли мене намагаються втримати. Затиснути в кулак ... - сумно сказала Любов. - Що ж ви зі мною робите, люди? А з собою ЩО? ...
Нависла тяжка пауза. Ми мовчали. Переді мною пронеслися картинки з власного життя. Скільки разів стискала кулак! Хапала за крила! А потім страждала над холодним тілом Любові, не розуміючи, чому вона померла.
Любов похитала головою, немов читала мої думки.
- Ти поводилася, як нерозумна дитина. Ти завжди прагнула: схопити, утримати, не пустити, взяти в полон. Це так по-людськи!?
- Любов, що я можу зробити для тебе? - крізь сльози запитала я.
- Прийняти мене, як Дар. І не перешкоджати вільному польоту. Просто - дай мені місце на своїй долоньці, - попросила Любов,
- і ти більше не підеш від мене? - запитала знов.
- А я ніколи не йшла, - сказала Любов. - Я завжди поруч. І завжди чекаю... Відкрий серце і чекай…
Сльози пройшли з легким дощем. Калюжі блищали, листя було глянцеве, а повітря - свіже.Світ став оновленим і дуже радісним. З того боку вікна, на склі сидів розкішний, неймовірно красивий МЕТЕЛИК!
