Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45780
Рецензій: 89566

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Драма в трьох діях

Фенікс: агонія

© Катерина Омельченко, 19-09-2018
Дійові особи:  

П'єр Чорний (колишній студент, молодий чоловік радикальних поглядів, 24 роки)
Антуан (студент, 22 роки)
Івонна Шульга (киянка, 22 роки)
Іван Процюк і Микола Вільховський (чоловіки близько 40 років, “гастарбайтери” з села на заході України)
Адель (21 рік, дочка В'ячеслава Тороса, інвалід)
Баский Леонід (слідчий, близько тридцяти років)
Чоловік (привид батька слідчого Баского)
Привид В'ячеслава Тороса.
Бармен
Відвідувачі бару

                                                             ДІЯ 1, КАРТИНА 1

Проста кімната в хостелі. Стіни до половини пофарбовані у насичений блакитний колір, зверху білі, як і стеля; високе заокруглене згори вікно, по обидва боки від якого, на фарбованій деревяній підлозі стоять два двоповерхових металевих ліжка. Крім того, в кімнаті є стіл біля вікна, кілька стільців у різних місцях, а також сумки й пакети, тобто, досить помітний безлад. На одному з ліжок знизу сидить молодий чоловік. Це АНТУАН. Обличчя його неголене, волосся довге й нечесане, поза невимушена, піджак натягнутий на голе тіло, з-під брюк стирчать босі ноги. З величезним апетитом, він гризе зелене яблуко й невпинно мотиляє ногою, від чого ліжко гучно рипить. Його друг на протилежному ліжку робить вигляд, що спить, але поведінка сусіда його дратує. Він постійно зітхає і рвучко перевертається з одного боку на інший. Це П'ЄР. (На стіні праворуч від вікна — світлова проекція, що залишатиметься тут ненав'язливим нагадуванням про вік інформаційних технологій впродовж усього дійства. Зображення під логотипом YouTube увесь час змінюється, дублюючи події в кімнаті або деінде чи ілюструючи слова персонажів. Останні ніколи не звертають уваги на зображення і, здається, взагалі його не помічають. Зараз на ньому можна побачити кімнату і двох чоловіків).

           АНТУАН: Слухай, це, все ж таки, свинство... (П'єр не реагує) Навіщо вони завжди кажуть, ніби заклали бомбу в метро? П'єр, це не шляхетно. Навіщо з усього треба зробити цирк? Все спаскудити, насміятися з будь-якої значущої ідеї? (П'єр причаївся і не реагує). В метро й без того моторошно. Хіба ні? Я боявся ескалаторів і тунелів, коли був малим. Мені бракувало повітря від крику, а я думав — від того, що я під землею. Ти можеш собі уявити метро з полум'ям, вибухами, панікою, коли раптом вимикається світло й тисячі людей під звуки тієї жахливої сирени починають бігти? (На стіні з'являється відповідна картинка).

П'ЄР (різко відвернувшись до стіни): Закрий пельку.

АНТУАН: Пекельне освітлення, розбите скло, понівечене залізо, патьоки крові, бліді обличчя із роззявленними ротами, величезні тіні, що нагадують сатанинські вила... (Картинка реагує відповідно до його слів).

П'ЄР: Закрий пельку. (Під надписом YouTube знову видно кімнату).

АНТУАН: Добре, добре... Я просто подумав, що, навіть, якщо ці погрози виконати, наслідки будуть потворні й нікчемні.

П'ЄР (роздратовано): Нікчемні?

АНТУАН (спокійно): Та-а.

П'ЄР: Що ти пропонуєш?

АНТУАН (зі сміхом): Убити Столипіна. Ось це справа, ось це резонанс!

П'ЄР: Нікого ти не вб'єш! Ліниве опудало. Ти навіть не підведешся з ліжка, аби викинути як слід недогризок.

АНТУАН (замріяно): Столипіна вже вбили.

П'ЄР (глузливо): Покидьки.

АНТУАН: Столипіна вбити легше, ніж викинути недогризок. Тут — ризик, загадка, саспенс, а там — буденна турбота про порядок. Тут занурюєшся в пригоду, там — поринаєш у болото.

П'ЄР: Але й Столипіна вбили не відразу. Не можна вбити Столипіна, якщо спершу не привчитися викидати сміття, куди треба.

АНТУАН: Столипін живісінький. Несеш ти недогризки на смітник чи складаєш під подушкою, що йому зробиться?

П'ЄР (втомленно позіхаючи): Добазікалися!

АНТУАН (весело): Ха-ха! Живіший за тебе. Он ти: чи живеш, чи двірником працюєш. А й до двірника, хіба жив?

П'ЄР: Закрий пельку!

АНТУАН: Все повертається на круги своя...

П'ЄР (не витримавши, сідає і дивиться на Антуана затято): Я завжди жив.

АНТУАН (знущаючись): Це ти про свої ідеї. Мовляв, хто не має ідеї, той і не живе. І, звісно, на мене натякаєш.

П'ЄР: Не натякаю. У тебе є ідея.

АНТУАН (вперто): І натякаєш лише тому, що не визнаєш мою ідею гідною. Тобто, живе лише той, хто думає, як ти. Мізки двірника в тілі двірника!

П'ЄР: Дурня. Вся справа в тому, що ти живеш ідеєю. Як і я колись... доки не зрозумів, що порожнеча не приносить плодів.

АНТУАН: То ти просто випередив мене у розвитку, так? Колись, якщо пощастить, я дістануся цього найвищого рівня і теж зроблюся мудрим двірником? За умови, що повторю твій довгий, тернистий шлях від касира в супермаркеті, через охоронця на автостоянці, до різноробочого на будмайданчику і кондуктора в трамваї. Тільки тоді мене пустять до Нірвани і вручать мітлу. Проте, як на мене, це не рух вперед, а хаотичні стрибки врізнобіч і пересування на заду, бо зад свербить. Тебе просто жере філософська блоха, і ти весь час робиш якісь непотрібні рухи.

П'ЄР: Тобто ідею треба споглядати, лежачи серед купи сміття і непотрібу?

АНТУАН: Якщо ідея гарна — вона знайде собі шлях через усі перешкоди назовні. Рано чи пізно я щось вигадаю, і переможу метафізичного Столипіна, а ти, знову ж таки рано чи пізно, скрутиш собі в'язи, як будь-який вовк у шкірі двірника.
ДЗВІНОК у двері. Обоє підкидаються з ліжка, але відчиняти, все ж таки, йде П'єр. До кімнати, окрім нього, входять ІВАН та МИКОЛА й одразу залізають на другий поверх, Іван над Антуаном, Микола — над П'єром.

ІВАН: Як ся маєте, хлопці? Що поробляєте?

П'ЄР (досі стоїть посеред кімнати): Та он, Антуан збирається Столипіна вбити.

ІВАН (байдуже позіхаючи): А-а! Того, що План Рібентропа-Столипіна? То добре, добре.

П'ЄР: Дивно, що Рібентропа ти ні з ким не сплутав. Ти що, німецький шпигун?

МИКОЛА: Нічого не вийде. Того Столипіна вже на Нюрнберзькому процесі спалили.

П'ЄР (іронічно): Грамотний.

ІВАН (до Миколи): Жінка кабанчика зарізала.

МИКОЛА (беземоційно): А-а... А моїй тещі нирки прихопило. Може, теж помре.

ІВАН і МИКОЛА замовкають. АНТУАН прискіпливо роздивляється недогризок, а потім кидає його під ліжко. З вулиці долинає потужний вибух, і за ним людський гамір. П'ЄР і АНТУАН кидаються до вікна, ІВАН і МИКОЛА хроплять на другому поверсі.

                                                             ДІЯ 1, КАРТИНА 2

До кімнати вбігає ІВОННА, розмахуючи над головою засвітленим смартфоном, і радісно повідомляє:
ІВОННА: Я бачила, бачила!

П'ЄР і АНТУАН кидаються від вікна до неї, обступають з обох боків і, не відриваючи очей від дісплею, виконують щось на зразок танку фламінго довкола телефона, перетинають кімнату і всідаються на П'єрове ліжко. Деякий час, доки Івонна перебирає фотографії, чоловіки, як причаровані, вдивляються в дисплей і клацають язиками. Фотографії полум'я, розтрощенної автівки, лікарів із ношами тощо змінюють одна одну на стіні.

П'ЄР (трохи згодом): Господи! Таку автівку знищити!

ІВОННА (збудженно): А людина? Йому ногу майже відірвало. Та що там ногу! Він помер...

АНТУАН: Ти впевнена? Ось тут він іще ніби живий...

П'ЄР: Мертвий.

ІВОННА: Та це, взагалі, не він — просто якийсь зі свідків знепритомнів. Кажу ж: той помер, не повертаючись до тями.

АНТУАН: Може, він там ніколи й не був. А хто він?

ІВОННА: Не зрозуміло, навколо натовп, правоохоронці: обличчя ніде не видно. Депутат чи журналіст. Може, бізнесмен... або кримінальний авторитет. Думаю, депутат.

П'ЄР: Думаю, бізнесмен. Автівки шкода.

АНТУАН (до Івонни заздрісно): Викладеш в Інстаграмі?

ІВОННА: Звісно. Не щодня так щастить.

АНТУАН: То ходи назад, іще познімай. Там ще не скінчилося, чуєш: гомонить усе.

ІВОННА: Ходімо разом! Я боюся знепритомніти, тому завчасно й утікла.

П'ЄР: Ти? Знепритомніти? Нісенітниці! Мені здається, ти не зробила б цього навіть якби твоя власна нога повисла на нитці.

ІВОННА: Фу...

АНТУАН: Нічого не “фу.” Нога на нитці — це слава, аби тільки залишатися при тямі й розповідати на камеру, що відчуваєш...

ІВОННА: Ти ніби якийсь збоченець. Втім, ти мене наштовхнув на думку. Я краще піду. Ви зі мною?

П'ЄР: Я пас. Хочу спати.

АНТУАН: Біжу, біжу. От тільки телефончика відшукаю (починає ритися під своїм ліжком, викидаючи звідтіля якісь пакети, шкарпетки й недогризок). Треба ж відповідати іміджу безпринципного молодика (його голос дзвенить на поверхні)... якому будь-яка трагедія за розвагу (голос глухо долинає з-під ліжка). Все! Готово! (вилазить з-під ліжка і всміхається, тримаючи над головою телефон). Ходімо.

АНТУАН та ІВОННА виходять із кімнати. П'ЄР просто у взутті вкладається в ліжко. Світло загасає і потрапляє до кімнати лише через вікно, де досі гуляє збуджений подією натовп, працюють потужні прожектори й блимають фари невгамовних автівок (видно на на проекції). Тишу в кімнаті можна було б вважати мертвою, аби не різноманітні, помякшені відстанню звуки з вулиці. Так триває деякий час, та раптом П'ЄР сідає на ліжку й тихенько кличе:

П'ЄР: Гей, хлопці! Іван? Микола?
Щось ворухнулося згори, але ніхто не озвався. П'ЄР підводиться і навпочіпки йде геть.

МИКОЛА: Іване, Іване, чуєш? Біда.

ІВАН: Та цить ти. Спи.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Avtor, 27-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 20-09-2018

Чудово

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 20-09-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86965107917786 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …