На березі рожевої річки, яка починала свій шлях високо в горах золотого кольору, а закінчувала своє життя в яскравому морі, яке постійно блищить золотою фарбою, навіть ніччю, сиділа звичайна дівчинка, гарненька, як усі діти її віку, принаймні, на який вік вона виглядала. Десь на років тринадцять.
Насправді, дівчина була більш дорослою за свій вигляд. Тому що…
Вона, ця дівчинка, була дочкою феї. Отже, і сама ця дівчинка була маленькою феєю.
Отже...
Жила колись дівчинка на ім’я Зоя.
Ні. Краще так: була собі маленька фея на ім’я Зоя.
Зоя створювала казки, в яких сама і жила.
Саме в цю мить вона записувала та малювала наступну свою казку кінчиком маленького пальчика на прозорій панелі свого маленького комп’ютера у вигляді лінійки сантиметрів на десять. А прозора панель розкривалася дюймів на сімнадцять.
Зоя дивилася на цю панель перед собою та торкалася полупрозорих літер на цій панелі.
З долоні дівчинки з’являлася нова казка про нові пригоди.
1
В одному лісі жили сновидіння.
І в цей ліс потрапила Зоя.
А точніше: це вона створила такий ліс, в якому оживають сни.
Зоя подивилась навкруги та підібрала місце для створення… замку. Вона своїми думками закрутила вітер навкруги вибраного місця, піднявся стовбур повітря високо в небо, залишаючи під собою основу замку, перші поверхи, потім все вище, вище, у саму височінь до небес. Так, що верхівку замку можна побачити, якщо піднятися високо в небо.
Зоя підійшла до воріт свого замку, торкнулася їх, щоб відкрити, але її долонь пройшла скрізь цю поверхню, ніби ніякої стіни і не було, затрималася, а потім Зоя подивилася на долонь скрізь сконцентроване повітря. Ворота видно, але вони як хмари, які легкі та прозорі, їх не можна відкрити силою.
Зоя зробила жест, ніби вона відштовхує ці двері. І подумки їх відчинила.
Ворота відчинилися. Зоя увійшла. Дівчинка побігла до замку.
Спробувала вступити на сходинки, але нога пройшла повз сходинку. Зоя закрила очі, замислилась, щось уявила собі, а потім побігла на гору по всім цим сходам, вище, вище. На цей раз повітряний замок її утримував. Дівчинка по полупрозорим сходинкам на кожному поверсі піднімалася все вище та віще, поки не дійшла до башти, яка височилась над хмарами.
З такої висоти Зоя бачила все: майже весь чарівний ліс сновидінь та самі сновидіння. Сни кружляли навколо неї. Ось комусь сниться червона машинка, яка мчить на всі сили в якоїсь гонці. А ось ляльки, які влаштували розкішне чаювання.
Зоя вийшла з верхньої башти та ступила на хмару. І хмара понесла дівчину далеко від цього замку. Несла, несла та принесла до великого стрімчака. Зупинилась хмарка та почекала, поки дівчина ступить на тверду поверхню.
2
Пройшовши трохи по стрімчаку, Зоя дійшла до печери. Але печера була дуже темна. Занадто. Але ж це Зоїна казка! Чому повинні бути в ній темні печери та те, про що не продумала Зоя?
Але це було. І дівчина бачила незаплановану в своїй казці печеру та відчувала сильний поштовх повітря, який виходив з цієї печери.
- Але це моя казка! – Проголосила Зоя. – В ній буде так, як я захочу!
Зоя склала долоні, а потім відкрила їх – і з долонею полилося світло. Дуже яскраве, сліпуче, яке навіть свого творця Зою засліпило своєю силою світла.
- Так. Це добре. – Прокоментувала дівчина. – А тепер побачимо, хто без дозволу поселився в моїй казці.
3
Печера освітилася світлом, який виходив з вогняної кулі з долонею Зої.
В самій глибині печери спав та хропів дуже великий-превеликий… дракон.
Від жару та сліпучого світла дракон прокинувся і замість того, щоб напасти на дівчину та з’їсти її, він сього лише здивованого дивився на неї.
А Зоя великими очима дивилась на дракона. Але великими очима не від страху, а від здивування. І не відчуваючи зовсім страху через те, що гнів переповняв розум дівчини, вона грізно спитала у дракона:
- Що ти робиш в моїй казці?
- Сплю. – Відповів дракон та заплющив очі.
- А ти не хочеш поспати в іншому місці? – Запитала Зоя.
- По-перше, це неввічливо так розмовляти. А по-друге, - позіхнув дракон. – Я не можу літати.
- Як це? Ти ж якось потрапив сюди? – Здивувалась фея.
- Якось потрапив. – Погодився дракон.
- І? Так, як сюди потрапив, то так і йди звідси. – Наполягала Зоя.
- Я не знаю, як я сюди потрапив. Ти б мене боялась би… хоча б трохи. Я ось який, а ти…
- Я сильніша за тебе. – Відповіла Зоя. – Я – фея. Я можу все.
- А ти як сюди потрапила? – Запитав дракон.
- Це моя казка. Я її придумала.
- І мене теж?
- Ні, тебе в моїй казці не повинно було бути.
- Виходить, ти не все можеш. – Прокоментував дракон.
- Я зараз приберу тебе зі своєї казки. – Грізно промовила Зоя.
Вона подивилась на дракона і побачила його очі. Зоя затримала погляд на його добрих очах. Дівчина вже тримала руки для здійснення своєї уяви. Але їй стало шкода дракона.
- Ну, гаразд. Давай розберемося спочатку, чому ти не літаєш, а потім ти сам, коли зможеш літати, полетиш з моєї казки. Добре? Згоден? Як ти побачив чи зрозумів, що не літаєш?
- У мене крила не рухаються.
- У мене теж. У мене взагалі не має крил. – Пожартувала Зоя. – Вибач.
- Я взагалі не впевнений, що це моє тіло. Я не пам’ятаю, щоб я був драконом. Я взагалі нічого не пам’ятаю.
- Я своєю магією змушу рухатися крила. Дивись.
Зоя направила пучок енергії на дракона.
Його крила почали рухатись.
- Сідай на мене! Політаємо! – Запропонував дракон.
- Ти спочатку пройди краш-тест. Наскільки ти добре літаєш перевір. А потім запрошуй з тобою.
Зоя подивилась знову в ці добрі очі та знову розтанула в них.
- Добре. Це ж моя казка. Хоча в ній і вийшли деякі відхилення, це ж все-таки моя казка. Я впораюся.
Дракон ліг, щоб Зоя змогла залізти на нього.
- До речі, ти не сказала, як тебе звати?
- Я Зоя.
- А я – Заік.
- І таке ім’я існує? Яке воно дивне.
- Полетіли.
4
Зоя та Заік літали в небі до самого заходу сонця.
А потім Зоя зробила так, що широкий промінь прожектора освітлював їм політ.
- З тобою добре. Але я хочу вже додому. Але боюсь, що, коли я покину цю казку, зникнеш і ти. Тому хочу залишитись ще тут трошки. Я не хочу розлучатися з тобою. – Промовила Зоя.
- Я теж не хочу розлучатись з тобою. – Підтвердив дракон Заік.
- Полетіли зі мною в мій справжній світ. – Запропонувала Зоя. - Хоча я не знаю, як зробити, щоб ти потрапив зі казки в мою реальність. Треба у когось запитати. Але, якщо я вийду з казки, я можу не повернутись назад саме в цю казку. Я не хочу ризикувати.
- Я тебе почекаю тут. Тебе мабуть вже розшукують батьки.
- Добре. Тоді до побачення!
- До побачення!
Зоя відкрила портал та зникла в ньому.
А потім вона опинилась в своїй кімнаті, де вже на неї чекали її батьки.
А дракон Заік залишився сам. Повернувся в свою печеру. Та засумував.
5
- Мамо, тато! Як мені впустити в мій світ істоту з моєї казки?
- Ми за тебе хвилювались. Чому ти так довго гуляла по своїм казкам? – Запитала мати.
- Ще раз так зробиш, якщо знову підеш надовго, ми тебе накажемо… - Промовив батько. – Прогулянками на вихідні. Справжніми прогулянками, не в твоїй фантазії, а в реальному світі.
- Так, добре. Як героя з моєї казки впустити сюди? – Знову запитала Дівчинка.
- Цього не можна робити. – Відповіла мама.
- Категорично не можна. – Відповів тато.
- Ну, будь ласка…
- Ні.
- Ні!
- Добре. Спасибі за поміч. – І Зоя відвернулася від них зі сльозами на обличчі.
6
Зоя повернулась до казки. Вона змогла повернутися саме до неї та до свого дракона.
Він був в печері. Але лежав та не ворушився.
Зоя підбігла до нього та обняла його за шию.
Її сльози почали капати на Заіка. Він ворухнувся. Подивився на дівчинку, а потім… зник.
Зоя продовжувала плакати, але нічого вже не зробиш, тому вона повернулася додому.
А дома біля її дома на неї вже чекав якийсь хлопець.
Зоя подивилась на хлопця і впізнала ті самі добрі очі.
- Привіт! Я - Заік. Я живу напроти. Мої батьки нещодавно переїхали сюди. А потім раптом я загубився. Мене довго не могли знайти. А потім несподівано я опинився дома.
- Привіт. А я – Зоя. Приємно познайомитись. Давай разом погуляємо.
- Давай. Пішли в той парк. Там багато цікавого.
- Пішли.
Зоя взяла хлопця за руку – і вони пішли, тримаючи один одного за руку.
