- Я лечу у першу свою космічну подорож, - промовила дівчинка років восьми, торкаючись маленькими пальчиками великого круглого ілюмінатора, який був майже на всю стіну космічного корабля, - сподіваюсь, мені сподобається. Тату, що ти робиш?
- Я програмую автопілот, щоб саме він керував польотом. Піди, доню, допоможи мамі, якщо тобі набридло дивитися на ці незмінні зображення ззовні.
- Я завжди з великим задоволенням дивлюся на ці зорі. Зараз вони ближче, ніж раніше, на поверхні рідної планети. А матусі я допоможу. Із задоволенням. Мамо, чекай, я теж хочу складати ці речі для подорожі, я допоможу. Із залюбки.
- Дякую тобі, Софіє. – Подякувала мама. – Ти пам’ятаєш, доню, що після подорожі ми тебе відвеземо до Космічної академії, де ти залишишся навчатися на пілота космічного корабля?
- Так, пам’ятаю. Але я не хочу вас залишати. Я буду дуже сумувати за вами. – Відповіла Софія.
- Ми зі твоїм батьком так вирішили. Ми думаємо, що так буде краще для тебе. Принаймні усі канікули ми будемо проводити разом, а іноді будемо тебе навідувати у вихідні та на свята. Уяви, яке у тебе, доню, буде майбутнє з такою освітою. Усі двері будуть перед тобою відчинені.
Софія тільки зітхнула.
Коли Софія допомогла мамі, вона пішла до своєї кімнати. Там вона залишилась мріяти про своє майбутнє.
Через кілька днів космічний корабель, на якому була Софія зі своїми батьками, долетів до планети нової зоряної системи, на якій розмістилась Космічна академія.
Попрощавшись зі Софією та залишивши її у стінах учбового закладу, батьки полетіли додому, до своєї рідної планети.
- Привіт! – Поздоровалась Софія з усіма. – Мої батьки хочуть, щоб я була пілотом. Тому я з вами.
