Пролог
- Я розповім про себе… Я живу майже вічність. Але не у прямому змісті цього поняття. Річ у тому, що я зараз сплю. Сплю цілу вічність. Насправді, великий проміжок вічності, такий собі добрий шматок. За допомогою охолодженого сольового розчину температура мого тіла була швидко понижена до кількох градусів вище точки замерзання. Завдяки цьому клітинна активність завмерла, я практично впала в анабіоз. Навіщо мені це? Зараз відповім. Для того, щоб переміститися на велику відстань у пошуках нової планети. Якщо конкретно, то планету знайшли. І навіть не одну. А кілька тисяч потенційно придатних для нас планет. Вони розмістилися насамперед у сонячних системах, які знаходяться між рукавами галактики. Подалі від Чорної діри, молодих зірок, наднових зірок, які вибухають, подалі від гамма-випромінювання. Тому що саме біля Чорної діри сконцентрувалося багато молодих та наднових зірок (а також у самих рукавах галактики безліч молодих і наднових, тому небезпечних зірок), там дуже агресивна радіація, кружляє багато пилу, який іноді загорається через велике тертя, яке завдає нескінченна гравітація Чорної діри. А ще Чорна діра горить, коли вона з’їдає-поглинає більше, аніж може втримати своєю гравітацією. Тоді Чорна діра випускає два протилежних променя аж до кордонів сусідньої галактиці, створюючи її нові зірки, допомагаючи оформитися своїй сусідці у величезний диск. Може і не в диск. А в охайну кулю. Байдуже. А ось моя галактика у формі диска. Гарного. Величезного. Вона створювалась за допомогою інших галактик, менших, які наближувалися і переставали самостійно існувати. Моя галактика їх поглинала, збільшуючи свої кордони. Але це не буде завжди так. До нас наближається така ж величезна галактика, рівна по розмірам і величі. Тоді ніхто не виграє, не буде переможців. Дві галактики перестануть існувати. На їх місці народиться нова галактика, у центрі якої буде нова Чорна діра, утворена об’єднанням двох Чорних дір, одна з яких тримає порядок у моїй галактиці. Але це буде потім. Зараз, що відбувається, так це те, що моя цивілізація потребує нових планет, багато нових планет, щоб розмістити усіх своїх представників. Бо нас стало дуже багато. Після того, як винайшли спосіб бути безсмертними, вимикаючи гени, які відповідають за старіння та смерть, більше ніхто не старів. І більше ніхто не вмирав своєю смертю. Звісно, це не протрималось довго, уряд видав закон, який забороняв проводити процедуру безсмертя. Але вже стільки людей встигло це зробити. А про самий метод дізналося багато вчених, деякі з них продовжили проводити процедуру безсмертя, незважаючи на заборону, отримуючи великі кошти, міняючи своє ім’я та продовжуючи жити на супутниках нашої сонячної системи, які погано контролюються самим урядом. Тому уряд вирішив колонізувати нові планети, які так само розташовані між рукавами галактики, як і наша сонячна система, щоб розмістити на нових планетах усіх зайвих і тих, хто хоче обходити закон. Для цього спочатку треба підготувати знайдену планету, а потім відправляти цілі експедиції з пасажирами на борту. Для цього прибудуть на нові планети та їх супутники перші кораблі з бактеріями та нанороботами з записаними на жорсткий диск геномами людини та дев’яти мільйонів видів, які мешкають на нашій розвиненій планеті. Планета називається Ельза. Це – величезна куля масою приблизно двадцять чотири на десять у двадцять четвертій ступені кілограмів. Ельза – одна серед так званих суперземель, на яких життя існує в найкращих умовах. Ельза обертається навколо зірки красного карлика – найпоширенішого типу зірок в нашій галактиці. Завдяки своїй величезній масі та обертанню навколо своєї осі планета має величезне магнітне поле, яке захищає від смертоносних спалахів зірки, яка знаходиться так близько. Я кожен день насолоджувалася небом, в якому грало на низькій висоті чудове полярне сяйво найрізноманітніших кольорів. Уся поверхня планети покрита діючими вулканами, їхні гази живлять надщільну атмосферу. На моїй планеті завжди стабільний та помірний клімат. Велика гравітація тисне на гірські ланцюги, тому вони низькі. Згладжене дно океану, дрібні моря зі ланцюгами вулканічних островів – це все було мені рідним, воно було моїм. Звісно, діючи вулкани завдавали багато лиха, але розвинена цивілізація навчилася з цим жити. Будинки будувалися на рухомій платформі, які рухалися разом зі стрибками тектонічних плит. Споруди витримували сильніші поштовхи, коли з дахів сипався бруд, а самі споруди при цьому залишалися повністю цілими. Мостів майже не будували. Та і не було потреби в них. У кожної добре працюючої родини був хоча б один авіамобіль, який дозволяв прибути до будь-якої точки планети за кілька годин. Звісно, за всім не угледіти, тому частіше такими авіамобілями керували автопілоти, які враховували траєкторії усіх учасників повітряно-дорожнього руху. Та і правил автопілот дотримувався краще за людину, яка іноді забувала цілі розділи цих правил, які розмістилися на тисячі сторінок електронної книги. Саме електронної книги, тому що інші результати видавничого діла, серед яких паперові та каучукові, давно залишилися тільки в музеї. Або в домашніх бібліотеках як реліквії та пам’ятки історії. Що стосується мене, я – звичайна представниця своєї цивілізації. Середній зріст один метр та два сантиметри, червоноока з темним волоссям, зі зеленою шкірою та міцної статури, враховуючи гравітацію нашої рідної планети. Але планета, до якої ми вирушили, у чотири рази менша за масою. Тому прийдеться пройти деякі процедури адаптації заздалегідь, до висадки на обрану планету, щоб адаптували свій організм до інших умов існування. Спочатку до іншої гравітації та атмосфери, а потім, після прибуття, вже видозмінюватися на самої планеті для того, щоб бути схожими на місцевий вид людини, щоб особо не виділятися серед місцевих і не привертати зайвої уваги. Нанороботи з генетичним матеріалом людини та дев’яти мільйонів видів повинні були приземлитися на знайдену планету два с половиною мільярда років назад на космічне тіло, яке до цього моменту мало б півмільярда років уникати руйнуючих подій, та запустити процеси появи життя. Спочатку мікробів, потім багатокліткових, риб, ссавців, а вже наприкінці і самої людини. Термін, за який все це вже відбулося чи ні, залежить від самої планети та агресивного середовища – Космосу, який постійно намагається вбити життя в будь-якій його формі. Процес освоєння планет був запущений ще на початку нашої цивілізації, ще до проблеми перенаселення, як перспективу мандрувати на далекі відстані з можливістю проведення якогось часу на інших планетах, які вже підготовлені для відвідування туристами. Але так сталося, на жаль, що цей проект з підготовленими заздалегідь планетами став ключовим при вирішенні перенаселення нашої рідної планети. Був швидко сконструйований двигун деформації простору, який раніше був лише запатентованим винаходом без самої реалізації в реальних масштабах простору та використаний лише для переміщення у Космосі нанокораблів. Відчутна ж різниця: побудувати двигун деформації простору для нанокораблів чи для тисяч живих пасажирів?! Прийшлось комусь виконати цю нелегку роботу. Але це не єдиний вид двигуна на цьому кораблі. Ще космічне судно використовує термоядерний синтез. Це коли атоми водню стикаються один з одним, звільняючи енергію. З таким двигуном не треба брати з собою увесь запас палива, тому що заправлятися можна прямо в Космосі міжзоряним газом. І це не всі цікаві та важливі дані. Сам корабель, в якому зараз я знаходжусь, будувався в самому Космосі з виростанням корисних копалин з астероїдів та планет-карликів. А щоб пасажири судна не загинули від довготривалої відсутності гравітації, її створює корабель штучно, використовуючи центр обіжну силу, яка виникає при обертанні. Захист від космічного випромінювання нам забезпечую вода. Вона поглинає частки високої енергії, блокує гамма-проміні в достатньому об’ємі. Тому на кораблі дві обшивки. Одна обшивка заповнена водою. А поверх неї – друга обшивка з запасом водню для реактивного двигуна. Дивно, якщо я зараз про це все думаю, навіть говорю сама з собою шепотом, значить, я повільно, непомітно для самої себе, виходжу зі стану сну, майже вічного, як і сама ця подорож… Тривайте! Почекайте! Мені холодно. Мені вже некомфортно! Зараз мені стане погано. Вже нудить. Хтось випустить мене з цієї капсули! Гей, роботу! Випусти мене! Він мене навіть і не чує! Але ж це він мене розбудив. Навіщо? Невже ми прибули до пункту призначення? Невже свобода близько? Мені вже тепло. Затишно, комфортно. Ось так… Добре. А ось і капсула відкрилась. Нарешті… Марсія! – Звернулася сама до себе дівчина. – Ти вільна! Тепер ти можеш починати нове життя.
Глава 1
- Привіт! Думки в голос? – Спитав хлопець, стоячи в сусідній капсулі, яка тільки що відкрилась. – Мені теж набридло стільки часу мовчати. Хочеться почути хоч яку мову, нехай це буде хоча б власна. Мене звуть Рафаель. Я щось не пригадую, як тебе охолоджували. Я і подумати не міг, що біля мене буде знаходитись така гарна сусідка.
- Спасибі. Приємно отримати комплімент у такий момент. А мене звуть Марсія. – Відповіла дівчина. – А як ти сюди попав. Ну, на цей корабель?
- Я не пам’ятаю. – Проговорив Рафаель. – Я знав, що уряд готує цей проект. Що чекають добровольців. Видно, добровольців не дочекалися. І якимсь чином взяли мене, не спитавши у мене ні згоди, ні моєї думки про все це.
- І мене ніхто не питав. Я знаю про цей проект усе, тому що працювала над ним. Але я не давала згоди. Я лише працювала на державну установу. – Замислилася Марсія. – Як там не було, але нам з тобою жити тепер в новому світі. Сподіваюсь, він буде привітним для мене.
- А я працював математиком. Мені навіть збиралися нагородити премією. Але все скінчено. Премія далеко. Як у просторі, так і у часі. Така іронія долі. – Поскаржився хлопець. Дивись! Все інші теж прокинулись. Пішли знайомитися…
- Пішли.
На кораблі було зібрано кілька тисяч різних спеціалістів. Вони майже всі не розуміли, що ж роблять на цьому космічному судні. Ніхто, як оказалось потім, не давав згоди на присутність на цьому транспорті та на участь в проекті освоєння нових планет. Що ж… В житті буває різне. Іноді приходиться починати усе з білого аркуша, причому в деяких випадках поняття «починати з білого аркуша» буде означати суть буквально. І нічого з цим не подієш. Жити хочеться. Тому миришся з усім. Приймаєш усе, як є.
Глава 2
- Я зібрав вас усіх для того, щоб познайомитись. Я – той, хто буде вас змінювати протягом тривалого часу для того, щоб ви усі змогли нормально адаптуватися до нових умов, які подарує вам усім нова планета. – Почав розмову робот з чотирма руками та трьома ногами. – Я зроблю вас вище, тонше та, головне, міцніше. І це буде початком змін. Планета, до якої ми наближаємося, має вагу меншу за планету Ельза у чотири рази. Магнітне поле тому менше, а отже, захист від своєї зірки має слабший, але це компенсується більш віддаленим розташуванням своєї орбіти навколо зірки. Дві третини поверхні займає вода. Одна третина – це суша. Щоб дізнатися, в якому стані само людство, яке відтворили послані ще мільярди років тому нанороботи, треба підійти ближче, включивши режим невидимки. Та поспостерігати за життям нової цивілізації. Ну все! За роботу!
- А на якому рівні ця цивілізація? Вони розвинені чи ні?
- Цього ніхто не знає. Ми дізнаємося про це, коли підійдемо ближче. – Відповів робот.
- А що ми будемо робити на новій планеті?
- Просто жити. Пристосовуватися. – Пояснив робот. – А зараз ми почнемо пристосовуватися з процедур перетворення. Слідуйте за мною до лабораторії.
Усі пішли слідом за роботом, щоб почати своє перетворення.
Глава 3
- Ну що? Ви навідали цю планету? Що там? – Спитала у Рафаеля Марсія. – Де ви були? Які там люди? Які вони?
- Зараз вони такі, як ми. Мають такий самий вигляд. – Відповів Рафаель. – А коли ми літали близько над поверхнею у мобільному кораблі, то обов’язково всі дивувалися та знімали на свої камери. Ми для них диво. А для мене диво – це саме вони. А про все інше розповість сам робот. Потім. Він збирав матеріали з поверхні для вивчення. Він проаналізує геологію планети. Історію її виникнення та розвитку. А потім нам усе розкаже та прокоментує. Зараз робот працює над зібраними даними.
- Як цікаво. – Промовила Марсія.
- Цікаво. – Погодився Рафаель. – Але мене зараз цікавить інше. Давай з тобою просто пройдемося по кораблю та прогуляємося. Я хочу тебе запросити на побачення.
- Добре. Пішли. – Погодилася Марсія.
І друзі пішли гуляти просторами корабля, тримаючись за руки.
Глава 4
- Я зібрав вас усіх, щоб розповісти про отримані та опрацьовані мною дані. – Почав розповідь робот. – Планета, яку ви зараз бачите на екрані та в ілюмінаторі, існує чотири цілих п’ятдесят чотири сотих мільярдів років. Життя з’явилося на цій планеті завдяки нашій цивілізації за допомогою нанороботів з генетичним матеріалом людини та дев’яти мільйонів видів, які приземлилися на її поверхні два с половиною мільярдів років тому. Але не все пройшло гладко. Планета пережила кілька льодовикових періодів, гамма-випромінювання та падіння астероїдів. Правда, саме падіння астероїда шістдесят п’ять мільйонів років назад було невипадковим. Наша цивілізація відстежує своїх підопічних планет та контролює увесь процес. Через червоточини роботи-розвідники прибувають до дочірніх планет та повертаються назад в одну мить. Червоточини – ризикований спосіб переміщення у просторі та у часі, тому для цього способу використовують саме роботів. Мої володарі були незацікавлені в тому, щоб планетою правив інший вид, ніж людський, тому, коли динозаври почали господарювати на планеті, причому досить довго, прийшлось застосувати такий страшний спосіб ліквідації.
- Але це жорстоко!
- А до нас теж будуть застосовані такі методи, якщо ми чимось не сподобаємось?
- Я не можу нічого гарантувати. – Відповів робот. – У мене завдання привести пасажирів на цю планету, підготувати їх. Я свою роботу виконую. У мене не має запитань до хазяїв. І не повинно бути. Я лише робот.
Глава 5
- Привіт! Ти бачив гостей на нашому кораблі? – Спитала Марсія у Рафаеля.
- Ні. А про яких гостей ти говориш? – Здивувався Рафаель.
- Робот з поверхні взяв кілька представників різних видів, у тому числі двох людей, чоловіка та жінку. Зараз вони у лабораторії. Робот їх вивчає.
- Він не зашкодить їм?
- Думаю, ні. Повивчає та відпустить. – Відповіла Марсія.
- Але ж вони пам’ятатимуть, що з ними було? – Уточнив Рафаель.
- Звісно, що ні. Робот зітре у них пам’ять. – Пояснила Марсія.
- Усю?
- Не знаю. Може тільки частку. Ту, де зараз залишаються спогади про цю подію. Усе залежить від побажання робота. – Промовила Марсія.
Глава 6
- Марсію та Рафаелю! – Звернувся до них робот. - Ви зараз спуститеся на поверхню планети та проживете кілька днів там. Я для вас вибрав країну та місто. Бажаю успіхів!
- А як? – Захвилювалась Марсія. – Ось та? Без нічого? А що ми будемо їсти? Де будемо жити?
- А якщо з нами щось трапиться? – Запитав Рафаель.
- Я буду відстежувати ваше переміщення та слідкувати за вами. – Відповів робот. – Якщо ви потрапите у біду, я прийду на допомогу.
- Добре. Так краще. – Заспокоїлася Марсія.
Глава 7
- Робот для нас вибрав країну Україну та місто Запоріжжя. – Прокоментувала Марсія.
- Пішли. Посидимо у кафе. – Запропонував Рафаель.
- Але у нас нема грошей? – Проговорила Марсія.
- Робот дав нам грошей. На поїсти та переночувати десь нам вистачить. – Відповів Рафаель. – Дивись: у цьому кафе є телевізор. Можна подивитися місцеві новини.
- Добре. Пішли.
Глава 7
- Чому ти не казав, що людство готується до війни? Причому до світової війни? – Запитала у робота Марсія, коли вони з Рафаелем вже були на космічному кораблі.
- Це не було потрібно розповідати. – Відповів робот.
- А що відбувається? Чому ви допускаєте, щоб почалася світова війна? – Спитав Рафаель.
- Тому що планета перенаселена людьми. Це тільки один вид. Усі інші види зникають. – Пояснив робот.
- Так це ви? Це ви робите? – Здивувалась Марсія.
- Що робимо? Війну? Ні. Наша цивілізація всього лише дозволила прийти до влади хворому на психіку лідеру, який бажає за усе на світі відновити колись могутню державу, нехтуючи кордонами своїх сусідів. точніше, поглинаючи своїх сусідів, повертаючи бувалі колись кордони. Цей лідер наддержави сам виконує всю роботу. Хазяїни майже не втручаються.
- Вмирають же невинні люди? Більша країна ж знищую свого меншого сусіда! – Розізлилася Марсія. – Може так трапитись, що Україна програє і не буде більше існувати! Як можна дозволити росіянам знищувати український народ? Росіяни ж вбивають двохлітніх дітей, молодих мам з їх немовлятами та літніх людей, називаючи їх фашистами та безжалісно розстрілюючи з важкої техніки! Як це можна допустити?
- У мене завдання. Я його виконую. – Відповів робот. Я повинен був вас привести на цю планету, підготувавши, - я це і роблю.
- Ми вже це чули. – Прокоментував Рафаель.
Глава 8
- Ти розібрався, як цим пристроєм по відтворенню червоточини працювати? – Спитала Марсія.
- Майже. – Відповів Рафаель. – Де будемо зупинятися?
- Кремль.
- Добре. За хвилину будемо там. – Промовив Рафаель.
- Тільки би він був там. – Прошепотіла Марсія.
- Сподіваюсь.
Через кілька секунд вони опинилися в іншому місці. Перед ними стояв чоловік невеликого зросту зі світлим волоссям.
- Охрана! – Прокричав він.
- Швидше! Марсія! – Крикнув Рафаель.
Марсія і Рафаель включили лазерні мечі та проткнули цю маленьку людину, яка спричинила стільки лиха.
- Він ще живий. – Прокоментувала Марсія. – Треба ще.
- Так! – Погодився Рафаель. - Не залишимо ні одного живого місця на ньому!
Вони залишили порізане на маленькі шматки тіло, коли двері раптово відчинилися.
Рафаель нажав на кнопку на руці. І Марсія та Рафаель розчинилися у повітрі, бачачи та відчуваючи, як до них наближаються кулі.
Друзі опинилися десь біля ріки, дивлячись на греблю.
- Все, тепер нам неможна повертатися на корабель. – Проговорила Марсія. – Що ж ми тепер будемо робити? Хто ми тепер?
- Біженці з Луганська або Донецька. Потім виберемо. – Відповів Рафаель.
- Нас знайдуть? – Поцікавилась Марсія.
- Ні, я видалив усі маркери, по яким можна було б нас знайти. А по зовнішності ми нічим не відрізняємося від українців. А починати життя спочатку нам не в перший раз. – Пояснив Рафаель.
- З абсолютно чистого білого аркуша. А як хоча б нас тепер звуть?
- Марина та Рома.
- Добре. Мені подобається.
- І мені.
