Привіт. Знайомтесь: це - дивовижний світ, в якому безліч різноманітних світів. Кожен з них змінюється, коли проходите через арки. Арки - це початок одного світу та кінець іншого.
Дивіться: а ось це світ, в якому живе лише каміння. Воно живе, настільки живе, що само рухається, одружується та народжує дітей, ось таких маленьких камінчиків.
Пройдіть через іншу арку: за нею починається життя води, такої чарівної та об’ємної, що вода сама приймає цікаві форми, які також живі. Так. Вода жива. Вона теж живе своїм живим життям, споруджує будинки, створює сім’ї та виховує своїх діток водичок, таких маленьких та гарненьких.
Ще одна арка - за межами неї починається життя вогню, але доброго, який не руйнує усе на своєму шляху, а робить щось творче, будує цілі вогняні міста, в яких красиво, безпечно, спокійно та яскраво. В цих містах живуть отакі маленькі вогнища зі своїми батьками.
Мабуть вже досить розповідати про світи, про які ми тільки почали свою доповідь. Може вже слід познайомити вас з нашою головною героїнею, яку звуть Ярославою.
Ярослава - дівчина-фея, якій тисяча років. Вона ще росте, їй ще багато рости, щоб стати дорослою.
Дівчинка вчіться магії, щоб стати повноцінною феєю, якою є її мати та бабуся та й інші жінки цього давнього роду.
У вільний час Ярослава полюбляє займатися одним ділом: її найулюбленіше хоббі - це створювати світи, а потім контролювати їх життя, тим самим становлячись для них королевою, яка править цими світами та захищає їх від зовнішньої загрози.
Але ми поки що нічого не розповіли про зовнішність нашої маленької феї.
Ярослава - дуже гарна дівчинка. Її зелене волосся майже досягає її п’яток, коли вона стоїть. А зелені очі випромінюють якусь глибину погляду, вони одночасно сумні та мудрі, інколи помічають усе навкруги, а інколи повністю поглиблюються у внутрішній світ володарки таких чарівних очей.
Тендітна фея, яка прагне тримати усю свою реальність у своїх тонких руках.
Коли Ярослава хоче потрапити до конкретного створеного нею світу, вона не переходить з однієї арки до іншої, а викладає усі свої арки в своїй уяві у вигляді багатоярусного великого кола, а потім вибирає потрібну саме їй арку та входить до цієї арки. Миттєво без жодних перешкод.
Отже, саме зараз Ярослава вибрала багатокольоровий світ, де… ось зараз про все дізнаємось…
- Так. Ось це. Зараз. Ще трошки. - І Ярослава увійшла в арку, яка була трошки прикрашена різнокольоровим листям.
Вона опинилася на величезній поляні, яка доходила майже до горизонту з одного боку, а з іншого - її огортав величезний ліс, повний різних кольорів.
Коли Ярослава підійшла до лісу ближче, вона побачила, що цей веселковий ансабль грає саме листя, яке було різних кольорів, настільки різних, що це дуже-предуже вражало.
Ярослава раптово почула голос:
- Шш-ррр… Йди за мной. - Хтось запропонував.
Ярослава озирнулася в сторону, звідки доносився цей шепіт, але нічого не побачила, крім того ж самого різнобарвного листя.
- Добре, я йду. - Відповіла Ярослава. - Але куди йти?
- Слідуй за листям. Шш-ррр.
Раптом зайнявся вітер та поніс купу листя в одному напрямку.
Ярослава побігла за цим листям. Вона прагнула швидше бігти, щоб встигти, але це виходило в неї тяжко.
Але вона згадала про свою магію, та змахнула рукою. Тоді купи листя, через які стрибала маленька фея, закружляли, об’єдналися - та перетворилися на літак, який підхопив Ярославу та поніс в повітрі цю дівчинку.
- Вище, вище! Швидше, швидше! Ще швидше! - Забажала Ярослава.
Листяний літак устремів в самісіньке небо та поніс швидше звука свою єдину пасажирку.
Все. Добралися. Вітер вже не гнав листя кудись далеко. Він взагалі стих.
Раптово перед Ярославою почав будуватися листя за листям листяний замок.
Ось він вже виріс. Великий, превеликий. Дуже високий.
Перед дівчинкою відкрилася огорожа. А потім знову цей голос:
- Заходь. Будь ласка. Я прошу.
А слідом від огорожі до самого замку зробилася стежка через те, що листя улітало в різні боки.
Ярослава пішла слідом цією стежкою. Вона дійшла до воріт. Хотіла постукати, а двері вже відчинялися самі.
Вона далі. Увійшла.
А в середині не було вже так самотньо. Там був бал, на якому танцювали, краще сказати, танцювало… листя. Але не просте, не безформене. Досить добре сформоване. Це були істоти, схожі на нас, але лише формами голови, спини, рук та ніг. А все інше - було листяним. Ну й добре, нехай буде так.
Раптом підійшов якийсь хлопець, скоріше це був хлопець, у вузьких штанцях та з короною на голові та запропонував потанцювати.
Ярослава погодилась - і її довге зелене волосся закружляло в цій високій залі.
Потім вона щось відчула. Мабуть, час вертатися додому.
Ярослава хотіла піти, але її затримав цей хлопець, міцно тримаючи фею за руку.
- Мені треба піти. - Пояснила дівчинка.
- Я не можу тебе просто так відпустити. Ти повернешся? Ти ще повернешся? Ти повернешся до мене? - Розхвилювався листяний хлопець.
Ярослава мовчала.
Хлопець наблизився до неї та… солодко поцілував. На мить Ярославі здалося, що він схожий на людину. Вона навіть побачила його зелено-карі очі.
Отже, хлопець поцілував. А потім… відпустив її руку.
Ярослава відійшла, а потім зникла в просторі, не залишивши після себе нічого.
Ярослава з’явилась у себе дома. Раптом вона почула голос своєї матері, яка звала її снідати.
Поснідавши, Ярослава пішла зі своєю мамою на вулицю: дівчинка поспішала до школи, а її мама - поспрямувала на свою роботу.
Але не все було так просто: тепер з голови не йшов отой листяна хлопець-істота, той парубок, який вплинув на усі думки Ярослави. Вона не могла повірити, що цей світ був не лише її уявою, а чимось більшим, справжнім, в який якимсь дивом вона потрапила, мандруючи своїми вигаданими світами.
- Цього не може бути… як це трапилось? Невже… - Шепотіла Ярослава. - Я потрапила не у свою уяву, а в іншу реальність, в існуючий паралельний світ, який я не повинна чіпати? Все. Досить. Мені час навчатися. Я вже біля школи.
На день Ярослава змогла забути про свою останню пригоду, поглиблюючись в навчання. Але в вільний час спогади не давали покою, постійно нагадуючи про себе.
- Може, йому потрібна допомога? - Думала фея. - Може, й справді допомогти, але чим?
Ярослава розклала перед собою в уяві свої кола арок, намагалася відшукати ту саму останню, через яку вона проходила минулого разу, але ніяк не змогла відшукати. Ця арка кудись ділась.
Але як могло це трапитись?
Це ж її уява. В якій вона повністю господиня.
Посумувавши, Ярослава зайнялась іншими справами, закинувши сумне на потім.
Перед сном фея знову захотіла пригод, тому уявила собі свої арки. На момент вибору дівчинці так хотілось солодкого, що вона створила в своїй уяві нову арку, за якою починався світ солодкого.
Цукерки були повсюди. Шоколадні поля, в яких провалювалися ноги, майже до колін. Карамельні дерева та желейна трава - усе було таке казкове.
Але на цей раз Ярославі було дуже сумно. Вона вже не мандрувала у пошуках пригод. Вона лише шукала його… Може той таємничий хлопець з’явиться і в цьому світі? Де ж він?
Але нічого, крім цукерок, навкруги не було.
Феї це набридло - і вона повернулася додому.
Вдома Ярослава намагалася заснути раніше, але сон кудись подівся. Бо думки заважали відключити розум та віддатися в обійми сну.
Наступного дня Ярослава, будучи в школі, почула таку розмову: “Якийсь хлопець з паралельного класу загубився. Ніхто не мав жодної думки, де він міг би бути”
А потім Ярослава натрапила на розвішане фото того зниклого хлопця.
Дивно, але погляд вона впізнала. І ті самі зелено-карі очі того листяного хлопця так само дивилися на неї, але тепер зі світлини.
Що? Що це?
Це ж він!
Але як таке могло трапитися?
Невже він потрапив в який паралельний світ, відомий лише їй самій?
Треба його рятувати!
Треба повернути цього хлопчика додому.
З повною впевненістю, що це саме він, та з твердою думкою, що саме їй, Ярославі, треба це зробити, дівчинка-фея почала обмірковувати план спасіння свого принца, хоча лише листяного принца чи листяного короля. Байдуже. Але він вже став головним володарем її серця: Ярослава закохалася. І дуже сильно. Хоча розум підказував, що кохання так не починається, що це лише закоханість, швидкоплинне почуття, яке, як миттєво починається, так само швидко і проходить, минає, залишаючи лише рани.
Молоді дівчата рідко слухають розум. Це ж не досвідчені жінки… Молоді дівчата живуть серцем, почуттями, вірою в те, що саме їх ізбранік найкращий, і що це на все життя. Так, дівчата частіше слухають лише серце. Але саме вони набираються досвіду та стають досвідченими жінками, які вже на свій розсуд самі вибирають, до чого прислухатися, до серця чи розуму, чи до обох зразу.
Годі вже мудрості. Чи пустих розмірковувань.
Головне, що...
На цю мить Ярослава закохалася. Без тями. Тепер вона знала, що ця листяна істота з її світу - реальний хлопець, який потребує допомоги.
Він реальний! Що ще треба було знати. Цього досить.
Отже. Час вирушати на допомогу.
Ярослава пройшла за одну наступну ніч усі свої уявлені світи. Але того хлопця не знайшла.
Стоїть сказати, що хлопчика, якого шукала Ярослава, звуть Владислав. Про це вона дізналась з того оголошення, на якому була світлина того зниклого школяра з її паралельного класу.
Ярослава вирішила створити новий світ, зібравшись думками та думаючи лише про Владислава, сконцентрувавшись на його образі та сильному бажанні побачити зниклого хлопця.
І що? Диво відбулося.
Перед Ярославою з’явилась арка дивовижно темно-чорного кольору, яка несподівано стала білою з синіми та блакитними візерунками простими хвилястими лініями.
А в самій арці - повна темрява.
Але Ярослава, не дивлячись на те, що дуже боялася, увійшла у створену нею арку та потрапила у створений нею самою світ, про який нічого не знала.
Бродячи в повній темряві, не знаючи, куди йти, нічого не бачачи та нічого не чуючи, Ярославна запанікувала.
Але згодом зібралася та прислухалася до подиху вітру, бо вона відчувала лише вітер, інші органи почуттів не могли нічого відчувати.
Знову вітер шепотів, але нерозбірливо. Ярослава пішла на джерело звуку.
Вона йшла, нічого не бачачи, лише прислухаючись до шереху, здається листів. Вітер продовжував гомоніти. Йшла. довго йшла.
Нарешті дівчинка дійшла до якоїсь перешкоди, Ярослава перечепилася через щось.
Здається, це хтось лежить та тяжко дихає.
- Хто це? - Спитала Ярослава.
Тиша. Ніхто не відповів.
В темряві фея доторкнулася до цього незнайомця, боячись, що з нею може трапитись біда. А якщо це якийсь звір лежить? Та якщо він ще в змозі вкусити її?
Але якщо це він? Той самий зелено-каро-окий хлопець, який зник?
- Владиславу, це ти? - Спитала Ярослава.
- Я не пам’ятаю, хто я. Може, і Владислав. - Відповів хтось в темряві. - Але твій голос я впізнаю. Ти - та сама дівчинка, з якою я танцював. Я ще так дивно виглядав, весь у листі. А ти все поспішала. Потім ти зникла. І раптом зникло все, що я міг бачити - я опинився в чорнявій темряві. Я досі тут. Я зовсім нічого не бачу.
Ярослава обняла цього нещасного хлопця, притиснула міцно до себе. А потім - ніжно поцілувала.
І все…
Все зникло.
Ярослава вже дома.
Вона все пам’ятає.
Фея хотіла повернутись до нього, але тієї арки вже не було, як не прагнула вона.
Залишалося зробити уроки, лягти спати та піти ранком в школу на навчання.
Наступного дня дівчинка пішла до школи. Сумна.
Біля входу у школу стояв Владислав та когось шукав поглядом.
- Нарешті я тебе відшукав. - Сказав він. - Дякую тобі за те, що ти мене врятувала.
- І тобі дякую, що ти знайшовся. - Відповіла Ярослава.
- Пропоную зустрітися після занять та провести час разом. Ти згодна? - Запропонував хлопець.
- Так. - Відповіла дівчина.
- Ось на цьому місці. Я буду тебе чекати.
- Я теж буду на тебе чекати.
Владислав поцілував Ярославу, узяв її за руку та повів до школи.
Ярослава пішла на свої заняття, а хлопець дочекался, поки дівчина увійшла до своєї аудіторії, а потім пішов на свої заняття.
