Тетяна та її перші пригоди по паралельних світах
Вступ
Казка може існувати разом з технічним прогресом.
Казка може завжди бути поруч, навіть якщо світ живе по законам космічної цивілізації, для якої польоти до сусідньої зірки – звичайна справа, а діти з народження отримують у подарунок живих роботів-трансформерів, які виконують роль янгола-захисника протягом усього життя свого хазяїна.
Світів багато. І серед них загубився один надзвичайний та яскравий. Світ космічної казки…
Розділ 1
- Я не знаю, з ким розділити свою печаль. – Промовила темноволоса дівчина років тринадцяти, торкаючись зображення крилатого єдинорога над своїми грудьми, сидячи на полу у темряві в великій кімнаті. – Може розповісти усе Олександру? Але чи зрозуміє він? Не мовчи, будь ласка, відповіси…
Раптом вся кімната заповнилася світлом, яке йшло з грудей дівчини - з того зображення крилатого єдинорога. Потім це зображення відокремилося від шкіри та застило на де-якій відстані. Єдиноріг поступово вставав об’ємним, поки зовсім не встав цілком реалістичним та вражаюче великим.
- Ти вибрав біо-форму на цей раз. – Прокоментувала побачене дівчинка.
- Тетянко, ти же знаєш, що я полюбляю більше живу, натуральну форму, аніж механічну. – Відповів єдиноріг.
- Ще ти міг предстати переді мною у вигляді маленької ляльки, яка вміє розмовляти. Вона теж жива та натуральна. Відносно. – Добавила Тетяна.
- Але не така зручна. – Промовив єдиноріг. – Ти мене кликала? Навіщо? Ти ж звичайно дуже рідко розмовляєш зі мною. Що трапилось?
- Я дізналася, що мої батьки… не мої батьки. Ні. Не зовсім. Не зовсім мої батьки. – Відповіла Тетяна.
- Що ти маєш на увазі?
- Я спробувала розповісти мамі про те, що бачу її минуле, ще до мого народження, а вона злякалася, замість того, щоб зрадіти моїм здібностям. Це мене здивувало. Я відчула в маминій реакції щось підозріле. І вирішила усе перевірити. Я затаїлася у кабінеті батька, коли мати його покликала на негайну розмову. – Розповіла Тетяна.
- І що ти з’ясувала? – Спитав єдиноріг.
- Я з’ясувала, Свифту, мій янголу-захиснику, що яйцеклітини моєї матері були дефектні. Зі спадковою хворобою мітохондрій. З маминої яйцеклітини витягнули ядерний матеріал і пересадили в здорову яйцеклітину донора (з якої було видалено її власний ядерний матеріал). Але це не все. Деякі відрізки ДНК були замінені на відрізки ДНК інших людей та, навіть, істот. Може, тварин. Лікарі, якщо вже взялися за діло, то хотіли зробити з мене щось особливе. З найкращими рисами. Ось і провели цю заміну. Звісно, зі згоди моїх батьків. А тепер мати боїться, що я успадкувала зі своїх батьків-донорів щось страшне. Ось чому вона не зраділа моїм здібностях, а тільки захвилювалася. – Пояснила Тетяна усе своєму єдинорогу Свифту.
- Але ж вони перевіряли донорів. – Промовив єдиноріг. – Нічого поганого не повинно було бути в ДНК донорів та в ДНК донора яйцеклітини, інакше вони не брали би участь в заміні. Не хвилюйся так. Усе стане на свої місця. Все буде добре.
- Але це не все. – Продовжила Тетяна. – Мій брат Альберт теж з’явився на світ подібним чином. Тільки донор яйцеклітини у нього – інша жінка. Чому це так – я не зрозуміла. Ось і виходить, що серед усіх наших біологічних батьків двоє – це точно наші мама та тато. Що тепер робити? Я все тепер знаю. Мої бачення підтверджуються реальними подіями. Що саме головне: подіями з мого життя. Ось так. Але і це не все. В наших ДНК з братом був використаний матеріал істот з інших планет. Ми з ним – деякого роду інопланетяни.
- Не засмучуйся, Тетяно. – Підбадьорив єдиноріг Свифт. – Важливо те, що ти тепер знаєш, що твої бачення – реальні, що це не ілюзія, не плід уяви, а справжні бачення людини, яку тепер можна назвати ясновидицею.
- Може так і є… - Погодилась Тетяна. – Але я не зовсім людина. І мій брат теж.
Раптом відкрилися двері. Та запалилося світло. Єдиноріг зник з простору і знову опинився над грудьми Тетяни у вигляді зображення, схожого на яскраву різнокольорову татуїровку. В кімнату зайшов хлопчик років п’яти.
- А що ти тут робиш? Та ще у темряві? – Спитав хлопчик. – Я тебе всюди шукаю. Нарешті я тебе знайшов.
- Альбертику, я розмовляла зі своїм захисником. – Відповіла Тетяна. – А навіщо ти мене шукав?
- Мені наснилися бабуся с дідусем. Я знову бачив ту мить, коли вони подарували тобі на твій день народження свій корабель, який дозволяє мандрувати через паралельні світи. Мені знову стало так сумно, що їх немає поруч, що вони покинули нас, скориставшись подібним кораблем, і зараз десь у якомусь паралельному Всесвіті живуть, забувши про нас. – Проговорив Альберт.
- Вони про нас не забули. Може, вони не можуть знайти дороги назад, додому. – Припустила Тетяна.
- Тоді треба їх знайти та повернути. – Запропонував Альберт. – Тільки тебе вони навчили керувати своїм винаходом. Тільки ти зможеш повести цей корабель, який зараз припадає пилом в твоїй майстерні.
- Мені поки-що не дозволять батьки робити такі ризиковані кроки. – Відповіла Тетяна.
- Але ж ніхто не дізнається. – Промовив Альберт.
- Дізнається, якщо я не зможу повернутися або буду відсутня тривалий час. – Підкреслила Тетяна.
- Таню, а чому твій захисник з тобою розмовляє, а мій дракон ще ніколи не виходив на зв’язок зі мною? – Спитав брат у сестри.
- Тому що в тебе ще не виникло ситуації, коли потрібна допомога захисника. Коли тобі буде важко, твій захисник обов’язково з тобою зв’яжеться. – Відповіла Тетяна.
- А тоді що у тебе трапилось таке серйозне, що твій захисник вирішив з тобою поговорити? – Захвилювався Альберт.
- Нічого такого страшного. Я тобі потім усе розкажу. Давай краще я тобі почитаю книжку. Але не в сучасному вигляді. Не з електронної книги, а візьмемо старовинну книгу, надруковану на папері понад тисячу років тому. – Запропонувала Тетяна.
- А як книга, якій понад тисячу років, збереглася настільки, що її можна тримати в руках, щоб читати? – Здивувався Альберт.
- Ще тисячу років тому усі паперові, шкіряні, папірусові та інші книги обробили спеціальними засобами, щоб зберегти якомога найдовше, зробили електронні копії з них та залишили в подібних бібліотеках та кабінетах, як ця. – Пояснила Тетяна своєму молодшому брату. – Нам пощастило, що у батьків є така велика колекція старих книг у майже первісному виді. Вже давно не видають паперових книг. Лише електронні. Час великих бібліотек закінчився. Тільки у деяких є такі бібліотеки. Звісно, в державних установах вони теж залишилися. У більшості випадків заради інтер'єру, декорації чи екзотики. Зараз я щось виберу цікаве. – Тетяна підійшла до великої шафи та дістала якусь велику книгу. - Дивись. Казки… зараз відкрию першу сторінку. І почну.
Тетяна почала читати. Але Альберт чомусь почував себе не так зручно.
- Тетяно! Мені так нецікаво. Краще давай почитаємо книгу у звичному виді звичним способом. – Попрохав Альберт свою сестру.
- Добре. Але таким чином, як я читала тільки що, читало усе людство протягом кількох тисячоліть. – Тетяна закрила книгу та положила її на полку, з якої брала. Потім вона відійшла до середини кімнати, сіла на пухнастий килим, дістала з карману своєї сукні електронну книгу невеличкого формату, включила її та проговорила. – Я виберу об’ємний режим.
Коли Тетяна це сказала, вона доторкнулася до потрібних прозорих кнопок на самому екрані. Через декілька секунд з екрану полилося світло, яке у просторі оформило щось схоже на майже прозору книгу зі виблискуючими сторінками. Тетяна почала перегортати ці неіснуючі сторінки, які просто висіли у просторі, проникаючи руками в цю книгу. Таня почала читати. Герої зі сторінок казки з’являлися перед дітьми, виконуючи озвучені Тетяною дії. Майже як фільм. Читаєш – і тут же йдуть потрібні живі картинки, такі собі кадри з кіно. Але об’ємні та такі, що огортають глядачів своїм зображенням, проникаючи в них.
- Ось в такому виді мені подобаються книги. – Зробив висновки Альберт. – Я не розумію старих речей.
- Мені теж не подобаються старі речі. – Погодилася Тетяна. – Просто хотіла тобі показати, як воно було. Ознайомити з історією. Прочитаю ще кілько сторінок – а потім спати.
- Добре. – Промовив Альберт.
«- Може мені і справді спробувати політати на кораблі дідуся? – Замислилася Тетяна. – Ніхто ж не дізнається, якщо я повернуся дуже швидко»
Тетяна з Альбертом дочитали казку. Потім Тетяна спитала:
- Помалюєш трошки?
- Так. – Відповів Альберт.
Тетяна провела кілька разів по екрану електронної книги, а потім віддала її Альберту.
- Малюй. – Запропонувала вона.
- Дякую. – Прошепотів Альберт.
- Я себе не можу уявити без цієї електронної книги, яка може бути книгою, аркушем для малювання з різними кольорами олівців та фарб і блокнотом для записів. Але ж раніше цього не було. Просто не існувало. – Поміркувала Тетяна.
- Раніше і нас не було. – Добавив Альберт.
- Тобі ж лише п’ять років! А ти робив такі дорослі висновки! – Захопилася Тетяна своїм братом. – Молодець! В тебе є розум.
- У всіх є розум. Тільки у одних він малий, а в інших великий. А ось с однаковим розумом по об’єму все одно розмірковують по-різному. Мені теж подобається моя електронна книга. Я постійно вмикаю її, коли хочу послухати якусь казку. Але я хочу, щоб мої батьки частіше читали мені самі. – Висловив своє побажання Альберт.
- Батьки дуже заняті. Це дуже важка справа керувати Асоціацією Зоряних Систем. Батьки мало часу можуть присвячувати нам. Зате у мене є електронна книга, за допомогою якої я читаю, малюю та записую свої думки. В будь-якому випадку вона стає мені в нагоді. Я нікому це не розповідала, а тобі скажу. Я мрію стати письменником. Але не таким, як більшість, книжки яких мало хто купує. Я хочу стати таким письменником, якого будуть читати у всьому Всесвіті. – Поділилася своїми думками Тетяна.
- А про що ти будеш писати? – Спитав Альберт.
- Я ще не знаю. Може, щось психологічне. – Відповіла Тетяна.
- А що таке психологічне? – Здивувався Альберт.
- Це… про те, чому людина поступила так, а не інакше. Про хвилювання та емоції. Це спроба пояснити, чому немає у когось щастя у житті. Про те, як треба себе змінити, щоб це щастя прийшло. Це для того, щоб розуміти інших. - Спробувала пояснити Тетяна.
- Це нудно. Пиши краще про світи, яких не існує. – Попросив Альберт свою сестру. – Казки усім подобаються. І дорослим, і дітям.
- Добре. – Погодилася Тетяна. – Казки для дорослих – це фантастика та фентезі. Мабуть, я краще буду писати казки для дітей, тому що сама дитина. Все? Помалював? Підемо лягати спати?
- Так. – Відповів Альберт.
- Ось і добре. Вимикай книгу. – Попрохала Тетяна. – Давай мені.
Тетяна положила свою улюблену річ собі у карман.
- Тепер швиденько спати. – Тетяна взяла брата за руку. – Підемо?
- Підемо, авжеж. – Слухняно Альберт пішов разом зі своєю старшою сестрою довгим коридором.
- Зараз тебе вкладемо у ліжечко. – Проговорила Тетяна, коли вони вже стояли біля дверей кімнати Альберта. – Заходь, будь ласка.
Тетяна відкрила двері, щоб зайшов брат у свою кімнату.
- Можна я посплю з тобою сьогодні? – Спитав Альберт.
- Ні. Спи в своєму затишному ліжку. Я можу побути в твоїй кімнаті, поки ти не заснеш. А потім піду. – Відповіла Тетяна.
- Не йди, будь ласка, коли я засну. Залишися. Я тебе дуже прошу. Я маленький, а ліжечко велике. Помістимося удвох. – Умовляв Альберт.
- Добре. Залишуся. Я посплю на дивані. А ти – у своєму ліжку. Але я буду поруч с тобою. Зроби свої водні процедури, обов’язкові перед сном, тобі допоможе твій робот-няня, а потім в ліжечко спати. – Покомандувала Тетяна. – Я тебе почекаю. А потім, коли ти закінчиш свої справи, я піду до себе, там дещо зроблю та скоро повернуся. Коли я буду відсутня, з тобою побуде та пограє твоя няня.
- Цей робот? – Альберт показав на робота, який стояв поруч та чекав наказів. – З ним нецікаво мені. З тобою у тисячі разів краще.
- Ну, все! Час іде. Давай я тобі допоможу, щоб ти справився швидше. Заходь у ванну кімнату. Ось так. Зроби те, що роблять перед сном, щоб постіль була сухенькою. Почистив зубки? Добре. А тепер у ліжечко. Я на двадцять хвилин відійду та обов’язково повернуся. – Пообіцяла Тетяна і вийшла з кімнати брата.
«- Я спробую. Я політаю. Але не сьогодні. Треба виспатися. Краще робити ризиковані справи бадьорим та несонним. – Подумала Тетяна. – Я відчуваю, що дуже хочу побувати в різних світах. Може там знайду частку себе, яку постійно мені не вистачає. Мене постійно туди щось кличе, але це я зрозуміла тільки зараз»
Розділ 2
- Добридень! – Поздоровався хлопець, який стояв на порозі. – Тетяна дома?
- Привіт, Олександру. – Відповіла гарна жінка. – Тетяна в своїй кімнаті, вона чекає на тебе. А… ось і Тетяна.
Таня швиденько спускалася по сходам.
- Мамо, я погуляю с Олександром. Я на вечерю не прийду. – Промовила Тетяна. – Ми поїмо в моїй майстерні. Я куплю піцу в найближчому магазині.
- Ну… домашня їжа краще. Не зловживай піцою. – Повчила мати. – Добре. Але в дев’ять щоб була вдома.
Тетяна схватила Олександра за руку та побігла з ним до своєї майстерні.
- Чому ти так поспішаєш? – Спитав Олександр.
- У нас мало часу. – Відповіла Тетяна.
- Для чого? – Здивувався Олександр.
- Для поїздки. Нас чекає неймовірна подорож. – Проговорила Тетяна.
- Куди? – Не розумів нічого хлопець.
- Побачиш. – Відповіла дівчина.
Олександр був однолітком Тетяни. Вони познайомилися ще у дитячому садку. Хоча вони вчилися в різних школах (Олександр був таким собі невизнаним генієм, який полюбляв науку, а Тетяна вчилася в школі з посиленим вивченням мистецтва), але друзі постійно були разом після занять.
Підлітки вже стояли в просторій майстерні.
- Зараз я це включу – і потраплю в інший світ. – Промовила Тетяна, сідая в якусь дивну машину.
- Тобі ж не можна. Тобі не дозволяли поки що керувати цією машиною. – Захвилювався Олександр.
- Ти зі мною? Чи зараз побіжиш усе розказувати моїм батькам? – Спитала Тетяна. Олександр стояв і мовчав. – Я на п’ять хвилин. Тільки туди і назад. Я можу і сама, якщо ти не хочеш. Ми не будемо нікуди іти. Тільки постоїмо на місці. Та подивимося. На усе. На інший світ.
- Ну, добре. Але на п’ять хвилин. – Погодився Олександр.
- Ось і добре. Сідай. – Запропонувала Тетяна. – Зараз усе настрою. Треба вибрати місце. Бачиш цю карту зоряного неба? Зеленим виділені екзо-планети, на яких безпечно знаходитись. З точки зору умов перебування. А що нас чекає з точки зору доброзичливості та гостинності істот, які живуть на цих планетах, - це побачимо на власні очі та відчуємо на собі. Як говорять, перевіримо методом тику. Я хочу на цю планету. – Тетяна показала пальцем на великій прозорій панелі, яка розташовувалась прямо перед їх очима. – Це перша планета, на якій був мій дідусь. Одна її сторона постійно знаходиться у темряві, бо якимсь дивним чином обертається навколо зірки з системи з трьох зірок, тому на цій темній стороні сніг, лід. Завдяки цьому темрява не така темна, бо сніг відбиває світло з іншої сторони планети, яка постійно знаходиться під прямими променями своєї зірки, та отримує далеке світло двох інших зірок. Отже на іншій стороні – пустеля. Сядемо на умовній границі темряви з льодом та яскравої пустелі.
- Добре. Тільки машина буде герметично закрита на будь-який випадок? – Захвилювався Олександр.
- Не хвилюйся. Машина нас захистить від будь-яких перепадів температури, тиску та від радіації. – Заспокоїла Тетяна. – Я готова. Герметично закриваю усі шлюзи. І – полетіли!
Розділ 3
- Не можу повірити… - Прошепотів Олександр. – Це неймовірно. Це фантастика.
- А я знала, що так буде. Там пекуча пустеля. А ось тут освітлена темрява. – Прокоментувала Тетяна. – Дивись у небо! Як це гарно, коли в небі аж три зірки, виконуючих роль сонця.
- Гарно, але не практично. – Поправив Олександр Тетяну.
- Чому? – Спитала Тетяна.
- Тому що траєкторія планети не постійна, не гармонічна. Дві інші зірки постійно порушують, коливають орбіту планети навколо іі зірки, так називаємого Сонця. Це жити, як на вулкані, - не знаєш, коли вибухне. – Пояснив Олександр.
- Та годі тобі. Все одно гарно. – Образилась Тетяна.
- Коли ми будемо повертатися? Думаю, п’ять хвилин все вийшли. – Помітив Олександр.
- Вийшли. Зараз повернемося на свою планету. – З досадою відповіла Тетяна.
Через кілька хвилин Тетяна з Олександром дивились на стіни майстерні.
- Я можу встигнути на вечерю. – Промовила Тетяна.
- Побудь зі мною ще деякий час. – Попрохав Олександр.
Тетяна подивилась на Олександра. Усміхнулася. А потім раптом несподівано поцілувала Олександра.
- Ти що робиш? – Здивувався Олександр.
Тетяна почервоніла. А потім спробувала пояснити.
- Ти ж сам мене зараз це дуже сильно просив зробити. Аж в голові досі чутно твій голос, який прохає: поцілуй мене, поцілуй. – Здивувалась Тетяна. – Що я зробила не так?
- Ні. Ти зробила все так, як треба. – Відповів Олександр. – Але я тебе цього не просив. Вголос не просив… лише у думках. Ти прочитала мої думки…
- Ось воно що… - Тетяна замислилася.
- Що? – Спитав Олександр.
- Ні. Нічого. – Відповіла Тетяна. – Ось і телепатія проявилася.
- Що? Ти про що? – Здивувався Олександр.
- Ні про що. Ти нікому не розповідай, що в мене є здібності телепатії. – Попросила Тетяна. А потім добавила. – Я і не знала, що ти в мене закоханий. Я думала – ми хороші… дуже хороші друзі. А воно ось що… Не хвилюйся, я нікому не розповім твою таємницю. Я про твоє велике та єдине кохання на все життя. А ти не розповідай про мої здібності.
Олександр не міг поворушитися віз здивування.
- Розслабся та не хвилюйся. І перестань мене соромитися. Адже смішно соромитися своєї майбутньої дружини. Стій. Не смій непритомніти. Я ж не говорю, що весілля буде зараз. Коли нам буде по двадцять років, ось тоді, може, і одружимося. Я бачу, що раніше цього не буде. Ми ще дуже молоді, щоб сім’ю свою заводити саме зараз. – Наговорила стільки всього Тетяна, що Олександр все таки втратив на мить розум, впавши в обійми своєї майбутньої дружини. – Тобі вже краще?
- Так. Краще. Щось трохи запаморочилося в голові. – Відповів Олександр. – А чому ти думаєш, що ми з тобою одружимося? Я ще тобі не пропонував одружитися… Але якщо ти хочеш, можемо і одружитися. Хоч зараз. Тільки нам цього поки не дозволять. Зарано ще.
- Я це бачу. Бачу майбутнє. Тільки це ще одна таємниця. Домовилися? – Тетяна подивилася на Олександра. – Ти тепер знаєш і зберігаєш дві мої таємниці. Домовилися?
- Домовилися. – Погодився Олександр.
Розділ 4
«- Я хочу перевірити одну планету, про яку мені залишив дідусь дивні розповіді. – Подумала Тетяна. Вона була одна в майстерні. – Дідусь говорив про планету Земля, на якій мене чекає щось неймовірне. Він просив, щоб я на Землю літала сама і виходила з корабля, приймаючи форму невидимки як для машини, так і для себе. Дуже цікаво. Ось координати, які мені залишив дідусь. Він говорив, що я потраплю в країну Україна, в місто Запоріжжя. І там мене чека. Сюрприз. Зараз ми це перевіримо»
Тетяна вже запустила свою машину і опинилася на окраїні міста. Вона вже була в режимі невидимки, тому ніхто не побачив її появи. Ані машини, а ні самої дівчини не було видно.
Тетяна швиденько вийшла з машини та направилась по заданим координатам. Її тіло було прозорим. А думки переповнювали увесь розум.
Ось Тетяна підійшла до дев’ятиповерхового будинку, побудованому більше тридцяти років тому, та завмерла на місці. Біля будинку гуляла вона, але на вигляд тридцяти років, з дитиною. Ні! Це ж її брат, Альберт. Але йому трохи більше року. Цього не може бути!
Тетяна трохи послідкувала за своєю копією та дізналась, що її теж зовуть Тетяна, а хлопчика – теж зовуть Альберт.
«- Це ж треба… В якомусь паралельному світі живе моя копія, яка мене трохи старше. І з нею копія мого брата, який в цьому світі мені не брат, а рідний син. – Поміркувала Тетяна. – Дійсно, дивно… Мені пора додому. Там мене чекає мій Альберт. Мій рідний братику Альберт. Як я хочу тебе обняти, як ця жінка обнімає свого сина. Мені раптом стало тебе не вистачати»
Розділ 5
Коли Тетяна повернулася, вона що сили побігла додому та попрямувала до кімнати брата. Відкривши двері в дитячу кімнату, вона підійшла до брата, який щось конструював, та міцно його обняла.
- Я тебе люблю, братику. – Прошепотіла Тетяна.
- Я теж тебе люблю. – Проговорив Альберт.
Розділ 6
- Пам’ятаєш, Альбертику, ти говорив, що я можу пошукати дідуся с бабусею. Ти пропонував зараз користуватися машиною, яку мені подарував дідусь. – Почала розмову Тетяна. – Так ось. Я мандрую. Я подорожую у просторі. Поки тільки у просторі. Я можу тебе взяти з собою в одну таку подорож. Хочеш?
- Звичайно хочу! – Вигукнув Альберт. – А куди?
- Спочатку я тобі покажу планету Земля. – Відповіла Тетяна своєму брату. – А потім й інші світи. Ну, що? Готовий? Тоді пішли. Тільки батькам не розповідай.
Тетяна повела брата до своєї майстерні.
- Ти дуже маленький, я зараз буду відповідати за твою безпеку. Тому ми почнемо подорож з безпечної планети, а інші мандрівки залишимо на потім, коли ти підростеш. А беру тебе з умовою, що ти усю подорож, коли ми прибудемо на іншу планету, будеш увесь час мовчати, щоб нас не видати. Я зроблю нас невидимками. Тому нас ніхто бачити не буде. І цю машину ніхто не побачить. Я зможу її тільки відчути, коли натисну на свій пульт-браслет. Я буду тримати тебе за руку чи держати на руках, щоб я тебе не втратила в цьому режимі. Хоча оцей браслет, - Тетяна одягла брату щось на руку, - допоможе тебе відчути та знайти. На крайній випадок я зроблю тебе видимим – і легко тебе відшукаю. Готовий до подорожі?
- Так. – Відповів Альберт.
- Тоді – тримайся!
Через мить вони були на місці. Тетяна повела брата, тримаючи його за руку, на дитячий майданчик, на якому вже гралися жінка з дитиною. Але вони зупинилися трохи подалі від самого майданчика.
- Це ж… - Почав було говорити Альберт.
- Ти ж обіцяв мовчати, тцс… - Зупинила Тетяна Альберта. – Якщо хочеш щось сказати, говори шепотом.
- Це ж ми з тобою. – Прошепотів Альберт. – Тільки віку іншого. Як це таке буває?
- Це паралельний світ. Виходить, що в одному з паралельних світів ми теж існуємо, навіть з нашими з тобою іменами. Але не як брат і сестра, а як мати та її синочок. Тому ця жінка набагато старше хлопчика. Ти ж бачиш, різниця більша, ніж у нас з тобою. – Пояснила шепотом Тетяна. – Трохи тут побудемо – і додому на вечерю.
- Вони нас зовсім не бачать? – Спитав Альберт.
- В даному режимі не бачать. Але чути можуть. Тому веди себе тихесенько. – Попросила Тетяна брата.
Тетяна з Альбертом простояли десь хвилин п’ятнадцять, а потім попрямували до своєї чарівної машини, яка увесь цей час була на режимі невидимки. Тетяна за допомогою свого пульта-браслета відшукала цю машину, на дотик знайшла двері та разом з Альбертом, якого увесь цей час тримала за руку, сіла у машину. Закрила двері, поставила їх на блокування – і діти вирушили додому на вечерю.
Альберт з Тетяною знову опинилися в майстерні. Але їх вже чекали.
- Олександр… - Здивовано проговорила Тетяна.
- Я прийшов у гості до своєї нареченої. – Промовив Олександр. – Виявилося, що її не було там, де мені сказали шукати.
- Тетяно, до якої нареченої? Олександр одружується? З ким? – Спитав Альберт.
- Зі мною. Але це жартома. – Пояснила Тетяна Альберту. – Ми з Олександром грали в цю гру.
- А якщо вас будуть шукати батьки, що ви їм скажете? Де були? – Запитав Олександр.
- Я не можу відповісти на це. Доведеться тобі нас прикривати. – Відповіла Тетяна.
- Ладно. Подивимося. – Погодився Олександр. – Але тільки тоді, коли дам згоду на це божевілля.
- Ось і домовились. Пішли, повечеряємо разом. – Запропонувала Тетяна.
- Дякую, але я вже повечеряв. Я тебе почекаю в твоїй майстерні. – Сказав Олександр.
- Тільки не чіпай машину. – Попередила Тетяна.
- Нічого зі мною не станеться. Не хвилюйся. Нічого чіпати не збираюсь. – Заспокоїв Олександр Тетяну.
Альберт з Тетяною пішли, а Олександр сів в саму машину, відкинув голову та задрімав. Через деякий час хлопець уві сні змінив положення і випадково зачепив кілька важелів. Машина раптом закрилася. Олександр від такого шуму одразу прокинувся. Але було вже пізно. Зображення поплило, перетворившись на білі хвилясті смуги.
Розділ 7
А потім все. Тиша. Бездіяльність, спокій.
І раптом якесь чудовисько вкусило машину, зробивши в ній велику дірку, та дістало Олександра. Він навіть не встиг зрозуміти, у чому справа.
- Захиснику, прийди до мене. – Заблагав Олександр.
- Я не можу. – Відповіло зображення собаки над грудями Олександра. – Мене не пускає те, що чудовисько тримає тебе за груди в тому місці, де я знаходжусь. Треба почекати.
Чудовисько принесло Олександра на якійсь смітник та кинуло його у величезну яму. Поки він летів, зображення з грудей Олександра перетворилося на величезного робота-трансформера, який кинув сітку, щоб спіймати падаючого у бездну хлопця.
- Дякую, Ричарду! – Крикнув Олександр трансформеру. – Віднеси мене до тієї машини, з якої мене викрав цей звір.
- Слухаюсь, хазяїне. – Промовив трансформер-пес на ім’я Ричард. І в ту ж мить вдарив чудовисько, яке намагалося несподівано напасти на нього.
Чудовисько відлетіло дуже далеко від місця подій.
Робот-пес швиденько перетворився на літак, в затишному кріслі якого сидів пілот-новачок Олександр.
Літак тримав курс на пошук машини, через яку мандрівники опинилися в цьому дивному місці.
До речі, про дивне місце, в якому застрягли ці двоє…
Навкруги усе було синім. Блискучим синім. Гарно, але не дружньо. Зі всіх сторін лунав рев.
Коли Ричард та Олексій прибули до місця, де була та доленосна машина, там вже копошилися інші такі ж монстрі, як той, що викрав Олександра.
- Я не вмію керувати тією машиною. – Прокоментував Олександр. – Зараз марно в її сідати, при тому, що ці чудовиська можуть мене вбити. Почекаємо поки в небі над цим місцем.
- Добре, хазяїне. – Відповів трансформер-собака.
- Дивись, Ричарде, у них зірка голубого кольору. Через це все здається більш синім. А все таки з точки зору художника тут гарно. Можна й картини писати. Особливо з тих невеликих пагорбків. – Замислився Олександр. – А як же нас знайде Тетяна? Невже ми тут опинилися навіки?
- Я можу тебе, хазяїне, відвести сам додому через Космос по прямій траєкторії. Але це займе тридцять років. При максимальній швидкості. Але в мене не має запасу їжі для вас. Енергію я можу брати з зірок. А ось їжу я ніде не знайду для тебе, хазяїне. – Відповів Ричард.
- Застрягли. – Підсумував Олександр. – Нічого. Ми почекаємо і щось придумаємо. Ці ж істоти щось їдять. Може і мені підійде.
А тим часом в небі зірка покинула свій пост, а замість неї з’явилось два великих природніх супутника. Настала ніч.
Розділ 8
- Олександру, де ти? – Гукала Тетяна. – Так… моя машина в активній фазі. Що ж ти накоїв, друже? Так, подивимось на траєкторію. Ясно. Ну ти і вибрав місце для мандрівок.
Тетяна сіла в машину та рушила в дорогу.
Розділ 9
- Дивись, машина світиться. – Проговорив Олександр.
Через мить в неї сиділа Тетяна.
Чудовиська намагалися прокусити скло та інші поверхні, але раптом їх стало кидати від машини, ніби їх вдарило струмом. Потім машина уся оновилася – і від пошкоджень не залишилося й сліду.
Чудовиська з вереском побігли хто куди, подалі від машини.
Ричард приземлився на поверхню. Тетяна відкрила машину. Олександр вискочив з літака-трансформера та сів у машину. Трансформер знову перетворився на зображення над грудями Олександра.
Машина зачинилася. І зникла з поля зору.
Розділ 10
- Як ти мене злякав. – Промовила Тетяна. – Ти не уявляєш, як я за тебе злякалася.
- Ти не уявляєш, як я злякався! Просто жак. – Прокоментував Олександр. – Я тобі зараз усе розповім.
І Олександр усе розповів з самого початку.
- Може, ще одну подорож? – Запропонувала Тетяна. – Але вибираю я. Ти вже вибрав якесь пекельне місце.
- Може іншим разом. – Відповів Олександр.
- Ладно. Згодна. Відпочивай. Поки що.
Тетяна та її ранні подорожі по паралельних світах
Пролог
«- Яйцеклітини моєї матері були дефектні. Зі спадковою хворобою мітохондрій. З маминої яйцеклітини витягнули ядерний матеріал і пересадили в здорову яйцеклітину донора (з якої було видалено її власний ядерний матеріал). Деякі відрізки ДНК були замінені на відрізки ДНК інших людей та, навіть, істот. Може, тварин. Звісно, зі згоди моїх батьків.
Мій брат Альберт теж з’явився на світ подібним чином. Тільки донор яйцеклітини у нього – інша жінка. В наших ДНК з братом був використаний матеріал істот з інших планет. Ми з ним – деякого роду інопланетяни.
Казка може завжди бути поруч, навіть якщо світ живе по законам космічної цивілізації, для якої польоти до сусідньої зірки – звичайна справа, а діти з народження отримують у подарунок живих роботів-трансформерів, які виконують роль янгола-захисника протягом усього життя свого хазяїна. Вони можуть приймати три форми: біо-форму, бути маленькою лялькою та будь-якою машиною.
Мого трансформера зовуть Свифт. Він – єдиноріг.
Трансформер мого найкращого друга Олександра – пес, такий собі собака на ім’я Ричард.
Трансформер мого братика Альберта дракон, який ще не виходив на зв’язок зі своїм хазяїном.
Усі ці янголи-захисники знаходяться у стані спокою над грудями свого господаря у вигляді мальовничої татуїровки та чекають свого часу, коли їх покличуть на допомогу. І в будь-яку мить вони готові захистити свого хазяїна, навіть якщо він не попросить цього сам»
Розділ 1
- З чотирнадцятирічним днем народження тебе! – Промовив Олександр, віддаючи Тетяні в руки свій подарунок. – Тримай, це тобі.
- А що це? – Спитала Тетяна.
- Відкрий. - Запропонував хлопець.
Тетяна відкрила коробка та дістала браслет з вигравіруваними словами: «повертайся, я завжди буду тебе чекати»
- Це для того, щоб ти знала, що на тебе чекають в цьому світі, що не треба затримуватися в інших світах. І щоб у тебе не виникало бажання залишитись десь у гостях назавжди. – Пояснив Олександр.
- Спасибі! Зараз ж його одягну. – І в одну мить браслет вже красувався на руці Тетяни. – Давай зараз відсвяткуємо мій день народження з усіма, а потім я покажу тобі свій сюрприз. – Пояснила Тетяна. – Я тобі покажу таке казкове місце. Я про нього, про це казкове місце, дізналася з щоденників дідуся. І хочу все на власні очі сама подивитись.
- Добре. – Відповів Олександр.
Розділ 2
Тетяна з Олександр вже сиділи в загадковій машині Тетяни.
Дівчина щось настроювала, потім машина закрилась, заблокувалась і відправила мандрівників на зустріч новим пригодам.
Все… тиша. Небо затягнуте густим, але прозорим туманом з рожевим відтінком. Через нього було трохи видно великий шар зірки, що займала близько половини цього дивного неба.
А в самому небі літали єдинороги.
В річках текла чорна маса, ґрунт був зеленим.
- Свифту, давай політаємо з іншими єдинорогами? – Запропонувала Тетяна.
Але Свифт мовчав.
- Тетяно, ти же знаєш, що захисник виходить на зв’язок тільки, коли потрібна допомога. - Роз’яснив Олександр. – Пішли, погуляємо вздовж тих водоспадів.
- Пішли…
Вони гуляли, розмовляли, переходили через дивні мотузкові мости.
Було добре вдвох.
Але раптом з тієї чорної маси з річки вистрибнула біла змія під кілометр у довжину.
- Свифту!
- Ричарду!
Закричали діти, щоб покликати своїх захисників.
Через мить захисники були літаючими машинами, якими керували Тетяна та Олександр відповідно.
Змія намагалася вкусити Ричарда, але тільки вона його схопила за хвіст, як пролунав скрегіт - і змія з писком відпустила собаку-трансформера та повернулась у свої води. Але залишилася на тому ж місці, з якого вистрибнула, і чекала слушної нагоди для нападу.
- У дідуся це місце позначене саме як рай. – Промовила Тетяна
- Ось тобі і рай. – Висловив свою думку Олександр.
Коли трансформери пролітали вздовж цієї дивної ріки, то у воді бачили багато таких дивних змій білого кольору, які намагалися вкусити літаки, вистрибуючи достатньо високо у небо.
- Ладно… повертаємось додому. – Відзвітувала Тетяна.
Літаки повернули дітей до того місця, де була машина.
Підлітки сіли до неї. Трансформери прийняли вид татуїровок. І всі попрямували додому.
- Я дам ім’я моїй машині – машина подорожей. Або авто для мандрівок по паралельних світах. - Проговорила Тетяна, коли машина вже стояла в її майстерні.
Розділ 3
- Таню! Я хочу з тобою в мандрівку! Візьми мене з собою! В якийсь дивний світ, де живуть дракони, лицарі! Дуже хочу. – Попросив брат свою сестру.
- Це небезпечно. З тобою щось може трапитись. – Відповіла Тетяна.
Але Альберт був з наполегливих хлопців. Він увесь день ходив за Тетяною та прохав. Нарешті Тетяна погодилась та вибрала серед записів дідуся саме той паралельний світ, де досі живуть рицарі, літають драконі, які видихають вогонь.
- Але ми поїдемо не самі. Я візьму с собою Олександра. – Попередила Тетяна. – Коли він прийде, ми будемо вирушати у подорож.
- Спасибі, сестричко! Ти найкраща! – Зрадів Альберт.
- Головне, щоб з тобою нічого не трапилось. – Добавила Тетяна.
Через годину Олександр був в гостях у Тетяни.
Через десять хвилин троє дітей вже чекали ту саму мить, коли машина подорожей перемістить всіх в старий світ лицарів та принцес.
- Ось, Альбертику, ми вже на місці. Дивись, там стародавній замок. – Показала Тетяна рукою.
- І повно бруду. – Добавив Олександр.
- Треба переодягтись. – Запропонувала Тетяна. – Тримай, Олександру, це твої обладунки. Вони з пластику, а виглядять, як металеві. А я надягну довге плаття. А ось і тобі наряд. Тримай, братику. зіллємося з натовпом та погуляємо трохи.
- Добре. – Відповів Олександр.
- Як чудово! Ми потрапили в казку! – Радів Альберт.
- Пішли. – Проговорила Тетяна.
Вони гуляли по полям, розглядали величезні замки.
Пройшло десь кілька годин. Але додому нікому не хотілось повертатись.
Аж раптом полетіли стріли, великі камені.
Захисники в одну мить з маленьких татуїровок перетворились на роботів, які схопили своїх хазяїнів-дітлахів та полетіли подалі від цього місця.
- Ось твій захисник, братику, і нагадав про себе. – Підкреслила Тетяна.
- Так… Спасибі тобі, Тому! – Подякував Альберт своєму захисникові. – Приємно з тобою познайомитись!
- Мені теж, хазяїне. – Відповів робот-трансформер Том.
- Що? Вже додому? – Спитала Тетяна.
- А більше нічого не залишається. – Відповів Олександр. – На цій землі війна. – Нам нічого тут робити.
Роботи перевезли дітлахів до машини подорожей – всі помандрували додому.
Розділ 4
- Сподіваюсь, нас не шукали. – Промовила Тетяна, коли всі повернулися в її майстерню. Ласкаво просимо додому. Альбертику! Батькам ні слова!
- Добре! Я побіг! – Відповів Альберт.
- Погуляємо тут? – Спитав Олександр. – На нашій планеті?
- А може політаємо? Наввипередки? Мені батьки подарували авіамобіль. Можемо з кимось домовитись з друзів та політати над стадіоном? – Запропонувала Тетяна. - Я якраз отримала права на керування авіамобілем. Спробуємо мою нову машинку?
- Згода! Показуй її. – Погодився Олександр.
- Вона стоїть в гаражі. Пішли!
І увесь вечір підлітки ганяли над стадіоном авіамобілі. А потім усіх покликали батьки лягати спати.
Розділ 5
- Не можна ж постійно кудись мандрувати в невідомі тобі світи! – Обурювався Олександр. – У тебе залежність від постійних пригод. Тобі треба закінчувати цю справу. Зламай свою машину подорожей або просто не підходь до неї. А інакше закінчиш, як твої бабуся з дідусем, яких ніхто не може знайти.
- Мені це подобається. – Відповіла Тетяна. – Давай зі мною.
- Ні!
- Будь ласка…
- Добре…
Олександр з Тетяною знову сіли в машину подорожей та відправились до нового невідомого їм світу.
Як тільки вони до нього прибули, як машину схопив величезний робот.
Захисники в цю ж мить спробували допомогти, але їх теж схопили набагато більші роботи.
- Ось, догралися. – Прокоментував Олександр.
Потім один з роботів витяг Олександра та почав його стискати.
- Ні! Не треба! – Закричала Тетяна та стрибнула на руку робота, щоб врятувати Олександра та витягти його.
Це трохи відволікло цього робота і він спробував зловити Тетяна. Дівчинка скочила вище. І раптом відчула, що стрибки їй даються дуже легко.
Тетяна в одному зі стрибків, коли трохи не розрахувала, зрозуміла, що може літати. Сама. Без свого захисника. Вона покружляла над цим роботом, а він крутився, щоб спіймати дівчинку, та впав. Коли він падав, Тетяна спробувала зловити Олександра. І їй це вдалося.
- Я так хочу, щоб вони відпустили наших захисників. – Проговорила Тетяна.
Тут раптом Сфифт закричав до Тетяни:
- Тетяно, спробуй силою думки. Ти ж пам’ятаєш про те, що в твоїх генах гени різних істот, інопланетян та провидиці. Спробуй. Може вийде.
Тетяна подумала, настроїлась та замислилась.
Через мить роботи, які схопили захисників, розтиснули свої металеві руки, завдяки чому захисники змогли звільнитися.
Ричард полетів до свого хазяїна.
А Свифт повернувся до Тетяни і залишився на її шкірі у вигляді татуїровки.
Тетяна полетіла без чиєї допомоги до машини подорожей.
- Олександру, давай сюди! Їдемо додому! – Крикнула вона.
Через хвилину машина подорожей зникла з тієї незрозумілої планети.
- Що це було? – Спитав Олександр, коли вони повернулись додому.
- Ти про що? Про дивних роботів? Я про них не знала. – Відповіла Тетяна.
- Ні. Я про твої польоти та стрибки. Як це ти зробила? – Олександр чекав на відповідь.
- Це зробили зі мною мої батьки. Вони хотіли з мене щось особливе.
- Що?
- Яйцеклітини моєї матері були дефектні. Зі спадковою хворобою мітохондрій. З маминої яйцеклітини витягнули ядерний матеріал і пересадили в здорову яйцеклітину донора (з якої було видалено її власний ядерний матеріал). Деякі відрізки ДНК були замінені на відрізки ДНК інших людей та, навіть, істот. Може, тварин. – Пояснила Тетяна. – Це все відбулося без моєї згоди. Я тут ні при чому.
- Дивно. Я ж тебе так давно знаю. Я і не міг подумати, що з тобою щось не те. – Промовив Олександр. – Я краще піду… Ти за весь час мені не могла про це розповісти… Коли ти дізналася?
- Кілька тижнів тому, може, кілька місяців. – Відповіла Тетяна.
- Ти ж могла мені усе розповісти…
- А навіщо? Щоб ти мене боявся?
- Я тебе не боюсь. Я тепер думаю, навіщо я тобі, якщо ти все можеш сама.
- Ось, бачиш. І треба було тобі розповідати раніше, щоб ти ще тоді перестав зі мною спілкуватися?
- Я не знаю. Потім поговоримо…
І Олександр пішов, залишивши Тетяну одну в своїй майстерні.
- Нічого… У мене є такий чудовий брат, батьки та машина подорожей. Якось переживу усі знегоди. – Прошепотіла Тетяна.
Розділ 6
Тетяна сиділа в своїй майстерні, коли туди зайшов Олександр.
Тетяна мовчала та чекала.
- Дякую, що врятувала мене, коли мене стискав робот. – Сказав Олександр. – Чудово мати такі здібності, як у тебе. Ти завжди можеш себе захистити. Навіть без допомоги свого захисника.
- Чаю будеш? – Спитала Тетяна.
- Так.
- Велику чашку?
- Так. Я теж, як і ти, полюбляю велику чашку чаю, коли чаю багато. – Відповів Олександр.
- Хочеш подивитись на мою останню художню роботу на папері? – Запропонувала Тетяна.
- Так. Показуй.
І Тетяна провела Олександра до свого мольберта, щоб показати свій малюнок. На ньому були нарисовані хлопець з дівчинкою в поцілунку, які сиділи на хмаринці, узявшись за руки. А за спинами обох підлітків були великі крила.
- Гарно. – Прокоментував Олександр. – Дуже гарно.
- Спасибі. – Подякувала Тетяна.
Розділ 7
- А на цей раз що ти вибереш? – Спитав Олександр. – Який світ чекає на нас на цей раз?
- Світ гігантських квітів. В ньому ми будемо менші за мурах. – Відповіла Тетяна. – Готовий?
- Так.
- Починаємо…
Тетяна з Олександром опинилися в великому квітковому саду. Було гарно. Але постійно смерділо. І з кожного стебла щось підтікало. Густе та зловонне.
- Мої датчики показують, що це кислота капає. – Повідомила Тетяна. – А ось і калюжі цієї гидоти. Знову не те. Полетіли додому.
- Згоден, що час повертатися. – Погодився Олександр.
Через кілька хвилин підлітки сиділи в машині подорожей та настроювали своє авто для польоту. Ще мить – і вони вже в просторовій майстерні Тетяни.
Розділ 8
- А чому ти не шукаєш своїх дідуся з бабусею? – Спитав Олександр.
- Я не знаю, в якому з світів вони загубилися. – Відповіла Тетяна.
- А ти дивилась у журналі записи останньої траєкторії? – Поцікавився хлопець.
- Дивилась. Але нічого не зрозуміла. – Пояснила Тетяна. – Може вони не тільки у просторі перемістилися, але й у часі. Ось чому, мабуть, важко їх знайти. Ми можемо вибрати вірне місце у просторі. А ось з часом якщо помилитися – тоді не зустрінемо моїх загублених родичів.
- А ти повернись в їх майстерню, але у той день, коли вони загубилися. – Запропонував Олександр.
- Можна спробувати. – Погодилась Тетяна. – Зараз подивимось. Ось… почали…
Розділ 9
- Ми повернулись в той день, коли дідусь з бабусею зникли. Але їх немає в їх майстерні. Може треба спробувати переміститися на день раніше? Ще до їх зникнення? – Спитала Тетяна.
- Давай трохи зачекаємо. Може щось проясниться. Погуляємо по майстерні твого дідуся. Оглянемося… може щось знайдемо. – Запропонував Олександр.
- Хороша думка. Давай.
Підлітки почали оглядати речі, предмети в пошуках якийсь зачіпок.
Так пройшла ціла година.
- Знайшов щось? – Поцікавилась Тетяна.
- Поки що нічого.
- І в мене нічого. – Підтвердила дівчина.
- Підожди… а це що? – Спитав Олександр.
- Що?
- Це квиток до «райського місця» в зоряній системі «Каракуа». Може це і була їхня остання подорож? – Замислився Олександр. – А всі думають, що вони зникли через свої подорожі до паралельних світів…
- Оце так… - Здивувалась Тетяна. – Дійсно… Треба полетіти до цього «райського місця» і все перевірити. Але так, щоб з нами нічого не трапилось. Тобто таємно від організаторів цього відпочинку.
- Давай полетімо. А коли? – Поцікавився Олександр.
- Не знаю. Спочатку треба зібрати данні про цей відпочинок «до райського місця», а потім вже планувати саму подорож. Та, звісно, розповісти про цей квиток батькам. Ось з ними можна й полетіти. Таємно чи ні. Єдина проблема: адже цей квиток не був знайдений моїми батьками, коли вони оглядали цю майстерню після зникнення дідуся з бабусею. А й взяти з собою його теж не можна. Прийдеться щось вигадати, звідкіля ми знаємо про цей квиток і чому не розповіли раніше. – Пояснила Тетяна.
- Щось придумаємо. – Погодився Олександр. – Я хочу вже повернутися до нашого часу.
- Зараз повернемося. Дійсно. Вже пора додому. – Промовила Тетяна.
І підлітки повернулись у свій час.
Розділ 10
- Я розповіла батькам, що пригадала те, що якось бачила квиток до «райського місця» на відпочинок у дідуся або чула про це, що точно не пам’ятаю. І вони обіцяли це перевірити. Те місце батьки навідають разом зі своєю армією. І зроблять це несподівано, щоб застати зненацька. – Повідомила Тетяна Олександра. – Тепер чекаю результатів. Може, щось проясниться. Я так хвилююсь.
- Обов’язково. Обов’язково проясниться. – Заспокоїв Олександр. – А поки що погуляємо по вечірніх вулицях?
- Так…
Вони пішли довгою вулицею. Так як дім батьків Тетяни був на окраїні міста, то авіамобілів було небагато в проїзних рівнях простору. Лише рідко хтось пролітав на своєму авіамобілі та з великим здивуванням дивився на пішоходів, які реально йшли пішки вздовж проїзного першого рівня, тобто по самісінькій поверхні планети, а не по мостам, споруджених вздовж авіа-доріг інших рівнів проїзного простору чи полотна.
- Ми на самому дні. Усі інші гуляють над нами. Вони з цікавістю на нас дивляться, як на чудаків. – Прокоментувала побачене Тетяна.
- Усі прагнуть бути ближче до неба. – Пояснив Олександр.
- А давай і ми будемо ближче до неба. Тільки не так, як ці люди, які на нас дивляться. Побігли до орбітального ліфту. В одну мить перемістимося на орбіту планети. – Запропонувала Тетяна.
- Побігли!
Через годину підлітки вже сиділи в орбітальному ліфті та стрімко піднімалися подалі від поверхні до орбіти планети, на якій були построєні обручі розважального атракціону. Уся планета, як на долоні. Дуже гарно. Серце завмирає, дихання перехоплює. Червона планета з синіми водами захоплювала своєю красою.
- Дивись. У нас багато пустель. І ніхто їх не перетворив в оазиси життя. – Висловила свою думку Тетяна.
- А навіщо, коли поруч стільки родючих планет? – Промовив Олександр.
- Всі забувають про свої коріння. Свій дім залишають напризволяще, живуть неохайно в гостях та прагнуть до далеких зірок. – Відповіла Тетяна.
Олександр промовчав.
Підлітки залишилися насолоджуватися видами з орбіти планети.
Розділ 11
- Привіт, Тетянко! – Промовив чоловік, коли зайшов в майстерню, де була Тетяна.
- Дівчинко моя… - Прошепотіла жінка, яка зайшла слідом за чоловіком.
- Дідусю! Бабусю! Я так рада вас бачити! Як це добре, що ви зі мною! – Прокричала Тетяна.
- Я так розумію, що ти помандрувала у просторі на машині, яку я тобі подарував. – Проговорив дідусь.
- Ти про що?.. – Хотіла скрити свої таємниці Тетяна.
- Ти ж тільки недавно згадало про той квиток. А я тобі про нього не розповідав. Отже, ти його побачила. А як ти могла першою побачити квиток, якщо мою майстерню спочатку оглядати твої батьки, а не ти? – Спитав дідусь. – Невже інші погано шукали?
- Та годі тобі. – Перервала розмову бабуся. – Почни зустріч з приємного.
- Добре… Тетянко. Отже, якщо ти вже сама мандруєш у часі, то ти дуже хороша учениця. Помандруємо до моєї молодості. Я хочу показати тобі, як я жив, як познайомився з цією красунею, яке у нас було пишне весілля. Та інші радості. Дай, сідай в цю машинку. Зараз полетімо. Люба, ти теж. Я без тебе нікуди не полечу. – Промовив дідусь.
Бабуся сіла – і всі відправились в чергову подорож.
Розділ 12
- Уявляєш, я бачили їх свадьбу, я бачила, як дідусь залицявся до бабусі. Я навіть побачила їх перший поцілунок. – Розповідала Тетяна Олександру.
- І що? – Здивувався Олександр.
- Та нічого… мало в тобі романтики. Ладно. Я вибрала ще одне цікаве місце і хочу туди помандрувати. Давай зі мною. – Запропонувала Тетяна.
- Як хочеш. Помандрую з тобою. – Відповів Олександр.
Через кілька хвилин підлітки були на великій хмарині. А навкруги в повітрі застигли схожі хмари, на яких були розташовані хатинки, ліса та дитячі майданчики. Поруч з ними розмістилися космічні кораблі, малі та великі. Одні виконували роль транспорту. Інші були як цілі місця зі своєю інфраструктурою.
Чому життя проходило в небі, тому що сама поверхня планети була непридатною для будь-яких справ: незрозуміла маса речовини вирувала, кипіла, температура поверхні була величезною.
- Дійсно, цікаве місце, але воно мені не подобається. – Прокоментував Олександр.
- Що? Додому? – Спитала Тетяна.
- Так. Додому. – Відповів Олександр.
- І підлітки повернулися на свою рідну планету.
Розділ 13
- Я хочу взяти з собою брата Альберта. Я знайшла світ справжньої казки і хочу йому її покази. – Повідомила Тетяна Олександра, який тільки що зайшов до її майстерні. – Пішли у гості до мого брата.
Коли Тетяна з Олександром увійшли в кімнату Альберта, він грався зі своїм авіа-поїздом.
- Ту-ту! Ту-ту-у! Чух-чух-чух. – Промовляв Альберт.
- Привіт, братуку! – Поздоровалась Тетяна зі своїм братом.
- Привіт, друже! – Привітав Олександр хлопчика.
- Привіт, Таню! Привіт, Олександру! Я так радий вас бачити! Пограємось разом? – Запитав Альберт.
- Пішли з нами. Ми пограємось в іншу гру. – Відповіла Тетяна. – Я тобі покажу один казковий світ. Пішли…
Через кілька хвилин діти сиділи в машині подорожей та чекали, коли опиняться в іншому світі.
Через мить вони вже розглядали рожеве небо, в якому літали маленькі ельфи, які потім сідали на великі квіти, занурюючись в пелюстки. А потім знову злітали та танцювали в неймовірному танці.
Діти вийшли з машини та пішли по стежині, оглядаючи усе навкруги.
Там пробігла миша, розповідаючи про щось.
Нам ними пролетіла чайка, співаючи пісню зі зрозумілими словами.
Гноми будували іграшковий замок.
Принцеса з короною на голові постійно дивилась у дзеркало, торкаючись до свого волосся, яке було завдовжки її зросту втроє.
Ведмеді грали з левами у м’яч.
Здалека було чутно спів канарки.
- Оце казка. – Здивувався Олександр.
Тетяна кивнула головою. А Альберт тим часом зачаровано розглядав все навкруги.
- Дивіться! Там бджілки у кошики збирають пилок, а в посуд нектар. – Вигукнув Альберт. – На нашій планеті бджоли ведуть себе інакше, не використовують такі предмети.
- Так. Дивовижне місце. – Підкреслив Олександр.
- О… а там водоспад навпаки, як фонтан… вода ллється не згори донизу, а знизу нагору. Дивовижно… - Дивувалась Тетяна.
- Тетяно, залишимося тут назавжди? – Спитав Альберт.
- А як же тато з мамою? Твої іграшки, роботи? Твої друзі? – Спитала Тетяна.
- Я не знаю. – Відповів Альберт.
- Пішли. Ще щось нове та дивне пошукаємо. – Покликав Олександр.
І діти продовжили свою прогулянку по стежинам казки.
Через годину Альберт пожав скаржитися:
- Я хочу їсти. Дуже хочу.
- Можеш скуштувати чарівного нектару, тільки попроси його у бджіл. – Пожартувала Тетяна.
- Ні. Я хочу справжньої їжі, а не казкової. – Попросив Альберт.
- Вона дома. – Пояснила Тетяна.
- Тоді я хочу додому. – Підкреслив Альберт.
- Тоді пішли до нашої чарівної машини подорожей. Вона нас перенесе додому. Повертаємось. Пішли. – Покликала Тетяна.
Діти повернулись до машини подорожей, сіли та відправились додому на вечерю.
Епілог
У кожного своє хобі. Хтось запускає іграшкові літаки, хтось малює, пише вірші або прозові твори, хтось постійно дбає про свою зовнішність, а хтось полюбляє мандрувати.
Подорожі бувають різні. Можна вивчати нові вулиці, нові міста, країни.
Але героїня цієї історії закохалася в подорожі до паралельних світів, в невідомість і загадковість. Це кохання на все життя. Вона ним дихає, ним живе.
Життя тільки починається. Отже і подорож відкриває свою першу сторінку путівника.
