- Мені усе набридло. Хочеться піти з цього життя. Зникнути. Непомітно. Просто зникнути - і все. Я - повна невдаха. І я не хочу цього життя. Я ненавиджу все, що мене стосується. Я ненавиджу все, що роблю. Я хочу заснути та… Та не прокинутися. Я хочу заснути назавжди.
Моніка відкрила очі: її розбудив дуже гучний звук.
За вікном все навкруги здригалося та руйнувалося, стіни її квартири почали тріскатися та нахилятися у різні боки.
Моніка зіскочила з ліжка та кинулася до отвору дверей.
Тільки-но вона це зробила, як будинок, в якому вона жила, миттєво провалився, залишивши лише тримальні стіни.
Від здивування Моніка не могла поворухнутися.
Хтось їй крикнув:
- Чого стоїш, дурепо?!! В укриття біжи!
- А де воно? - Запитала Моніка.
- Там. В підвалі. Було десь тут…
Від будинка майже нічого не залишилось. А вхід до підвала було повністю завалено.
- Що трапилось? - Моніка запитала у того чоловіка, що стояв поруч.
- Не знаю, але я бачив літаки, які скидали бомби. Я йшов з нічної зміни і нічого не пропустив з цього видовища. Бачу, тебе підняли з ліжка.
- Мене звуть Моніка. Почекай, десь тут була моя шафа. Ось. Ця сукня вціліла. Ось ці туфлі теж цілі. Зараз одягнуся. Гарний стілець! Ну, як я тобі?
- А я - Ігор. В білизні мені подобалось більше. А в туфлях буде незручно. Як хочеш. Пішли, пошукаємо живих та спочатку вийдемо з руїн міста. А потім будемо йти на захід. Добре, що ми живемо на краю міста, біла полей. Мабуть, це нас і врятувало. Думаю, більшість ударів припало на центр міста. Гадаю, іншим дісталося більше.
- Підожди. Будь ласка. Я переодягнусь. Я кажусь тобі дурепою, але нам казна скільки іти, я надягну улюблену сукню, пошукаю свої документи та гроші та візьму свою клатч-сумку. А ось мій телефон. Ці речі дивом вціліли. Це - все, що в мене залишилось. Я не можу додзвонитися до батьків. Ніякого сигналу. Може, вся інфраструктура зруйнована. Шкода, що ми не чуємо жодного голосу живої людини. Я готова. Я подобаюсь тобі? Я навіть спробую посміхнутися. Ти мовчиш… Не хочеш мені відповідати... Добре… Тобі не до мене... Я все зрозуміла: тобі не подобається моя поведінка. Годі базікати. Ну, все, я йду на зустріч невідомому. Веди нас, мовчану.
Через годину чоловік та жінка вийшли на краєвид з горами, які торкалися моря. Їх цілувало ранкове світло.
Біженці пройшлися по верхівці однієї невеличкої гори.
А потім перед ними з’явився чудовий вид на річку.
Мимо них пробіг кінь, якого чоловік та жінка намагалися зловити, щоб більше не йти пішки. Але всі зусилля були марні.
Ще дві години - Ігор та Моніка опинилися в пекучій пустелі, через яку треба було пройти.
- Я вважала, що моє заплановане звільнення з посади водія таксі через масове використання роботів-мобілей, - це найгірше, що зі мною трапилось. Виявляється, моє безробіття - не така біда. - Підсумувала Моніка.
Коли вони вийшли з пустелі, то побачили ще одне зруйноване місто.
А біля нього спокійний берег річки.
- Давай зупинимося, поїмо те, що змогли знайти по дорозі в зруйнованих магазинах та у лісі. Відпочинемо та підемо далі.
- Обійми мене, будь ласка, мені дуже погано. Поцілуй мене. Я хочу відчути захист. Я хочу заспокоїтися. - Благала Моніка зі сльозами на очах.
Ігор обійняв Моніку. Вони почали цілуватись. А потім роздягати один одного. Через мить вони вже лежали голі на узбіччі та дарили один одному найвижчу насолоду.
Через двадцять хвилин молоді люди вже обідали тим, що знайшли.
Раптом над ними знову пролетів літак, потім він розвернувся у повітрі, а через мить на горизонті почав підніматися великий гриб вибуху.
- Зараз від нас залишаться лише тіні. - Промовив Ігор.
Але несподівано Моніка та Ігор опинилися у сфері краплеподібної форми, яка швидко піднімала їх над поверхнею планети, а потім віддаляла їх від рідного небесного тіла.
Вони потрапили на космічний корабель. А потім у цьому космічному кораблі досягли світлової швидкості та пройшли скрізь Чорну діру.
Коли корабель вилетів через Білу діру по іншу сторону, опинившись в новій галактиці, Моніці та Ігорю звернулася істота через думки, не використовуючи жодної знайомої їм мови:
- Ви - єдині, хто вижив з вашої планети. Інші знищили самі себе. Також знищили свою ж планету. Ми продовжимо ваш рід через ваше існування, але вже на новій планеті. Ми залишимо вас на планеті, де є всі умови для життя. Ми будемо допомагати, якщо це знадобиться.
