Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2687
Творів: 51125
Рецензій: 95824

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 46436, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.211.117.197')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

Місто роботів (Зоряна)

© Tetiana Bila-Vahromeeva, 15-09-2018
Місто роботів (Зоряна)

Я дивлюсь у вікно своєї маленької квартири. Піді мною дев’яносто дев’ять поверхів. Я бачу нічне місто, в якому кожен другий - це робот, а всі інші (майже всі) - давно перестали бути справжніми людьми. Серед більшості людей залишилось мало тих, до кого ще не торкнулася рука хірурга, який перетворює власника тіла на півробота або майже на робота, додаючи мікрочіпи для надможливостей, сталеві частини для більшої сили самого природного організму, замінюючи рідне ДНК на тваринне, роблячи організм власника штучним, несправжнім, надприродним. В цьому місті давно перестали по-справжньому вмирати. А у відкритті нових цвинтарів ніхто не незацікавлений: вистачає тих, що є. Бо… Бо ті, у кого є гроші ховають… Ні… це вже не так виходить… Не той зміст набувають такі дії… Краще так висловитися: залишають своїх рідних та коханих в кріокамерах для майбутнього їх воскресіння. Саме чим потім і займаються лікарі: роблять цих мерців напівроботів, роботів з центральним керуванням з людського мозку, розміщеному в кожному такому роботі, чи істот, зшитих з кількох людей, саме з тих частин, які залишилися цілі після якоїсь дурної смерті. Як, наприклад, авто чи авіакатастрофи, чи після активного катання на мотоциклі, при якому у водія повністю не залишилося голови чи вона настільки вже зруйнована, що нічого з тим не поробиш. І тоді це майже непошкоджене, майже ціле тіло без цілої голови використовується для відтворення іншої людини, у якої, наприклад, залишилася ціла чи здорова лише голова, яку і пришивають до цього тіла нерозумного чи того, якому не поталанило,  власника… вибачте, колишнього власника цього тіла.
А коли лишився лише мозок, тоді для нього роблять робота, в який вживлюють цей мозок. І людина продовжує жити вже в цьому роботі. Не лякайтесь: такий робот на перший, навіть на другий погляд нічим не відрізняється від вигляду людини, навіть точно схожий на ту людину, якою був власник цього мозку, лише має ідеальні форми та виглядає ідеально.
Не відтворювати ж півсотні жиру, які були у власника мозку, чи його скручену поставу, якщо можна зробити все так, як треба. Ось і отримує власник мозку своє нове штучне тіло, яке набагато краще оригінального, природного.
Головне, вчасно замінювати стволові клітини, щоб відтворювати цей мозок.
Що стосується тих, у кого грошей мало, то їм залишається лише спалювати своїх рідних, тому що місце на цвинтарях, які залишились, багато коштує із зв’язком з тим, що населення постійно збільшується, а місця живим і так не вистачає, щоб ще відкривати бюджетні цвинтарі для малозабезпечених родин. Для них існують спеціальні будинки поховань, де залишають у прозорих вазах попіл померлих та спалених, у прозорих ящиках з ключем. За таке місце, саме за кожний такий ящик потрібно платити лише при купівлі цього місця.
Таке життя, такі правила сьогодення.
Коротко це так про основне цього дивовижного чи дивного міста.
Знайомтесь: це…
Це - місто роботів.

Мені вже час на роботу.
В свої тридцять три роки я поки ще не встигла ощасливити себе своєю власною родиною, ще не народила дитину, про яку так мріла. Я намагаюся встигнути це все зробити, як більшість бідного населення, яке хоче все встигнути за одне життя, яке єдине, одне. Чого не скажеш про багатіїв, які мають шанс продовжувати своє життя безкінченність, на скільки їм позволить це зробити їх гаманець. Багатії не поспішають одружуватися, народжувати дітей: у них багато часу, їх біологічні роки цокають, але завжди є можливість повернути стрілки назад, навіть не тільки на цілі роки, але і на десятиліття, а то і сотні років, коли можна оживити біологічний матеріал, омолодити, щоб зробити дитину. Деякі просто його залишають в тих же кріокамерах, поки вони молоді та здорові своїм власним здоров’ям, саме не штучним, а потім, коли планують дитину, беруть цей свій біологічний матеріал та запліднюють, даючи нове життя в цьому контрастному місці, де відстань між багатими та бідними кожним разом становиться все ширше та ширше, досягаючи іноді прірви. Середнього класу вже нема. А щоб подолати цю прірву, вже недостатньо добре працювати, маючи відмінну освіту, сталеве прагнення та велику здатність до навчання. Єдиний спосіб подолати цю таку величезну відстань між бідними та багатими в нашому світі - це вийти заміж за багатого (чи женитися на багатій жінці) представника цього елітного прошарку населення. Але таких випадків мало. Да і познайомитися з багатіями вже крайньо важко, тому що живуть вони виключно окремими районами, до яких можна потрапити через спеціальні перепуски. Ну, якщо ви там працюєте, обслуговуєте багатих клієнтів, будуєте їм житло чи ремонтуєте його, прибираєте чи щось інше, одним виразом: маєте там роботу, якої там для таких, як я, багато серед безлічі іншого.
Я працюю в такому багатому районі.
Я виховую п’ятирічну дитину одного багатого чоловіка. Він з дружиною розлучився, вигнавши її на призволяще, залишивши у себе дитину. А потім вона померла. Але так, що нічого з цим вже не поробиш: ніякого шансу на воскресіння в неї не було. Чоловік, колишній чоловік дізнався про це запізно. Я навіть не знаю, захотів би він воскресити мати своєї дитини. Той чоловік більше за все любить саме себе. І трохи менше свого сина. Батьки його померли давно до того, як він розбагатів. Залишилися лише друзі.
А що стосується мене, то я… Я тепер замінюю мати тому хлопчику, який залишився без мати з егоїстичним татом, який увесь свій час витрачає лише на себе та на свою роботу, на свій власний бізнес.

Я вже прийшла. Великий роботізований маєток з вертолітним майданчиком на даху та смугою зльоту біля майстерні, де власник всього цього проводить багато часу, поруч ангар з різними літаками бізнескласу. Цей маєток - будинок з прозорим дахом та прозорими стінами, зі сонячними панелями на даху, в самих стінах по ребрам та периметру, з автоматизованими жалюзями, щоб закрити своє життя від сторонніх, та великою площадкою біля будинку з величезною кількістю сонячних батарей.
Я пройшла контроль роботизованих воріт.
Підходжу до входу до будинку. Великий електромобіль шефа вже покинув свій гараж. Його старанно миють роботи.
Я заходжу у будинок. Нікого не має в гостинній. Чую шум лише на роботизованій кухні, на якій робот Майкл щось готує.
- Привіт, Майкл. Сергія ще не бачив сьогодні? Він ще спить? - Питаю я у робота.
- Мабуть. Не можу точно відповісти. Але те, що хлопчик ще не снідав, це знаю точно. - Відповів Майкл.
На годиннику сім ранку. Я зазвичай приходжу до семи. І зразу йду будити хлопчика.
Будити хлопчика, допомагати їсти, відводити у школу, а потім на різні курси спроможні численні роботи, які є в цьому будинку. Тільки вони це і робили відтоді, як батько розлучився з мамою свого хлопчика. Зразу після зникнення мами з будинку цього багатого власника хлопчик закрився у собі і нічого взагалі не хотів в своєму житті, окрім своєї мами. Але коли батько хлопчика це зрозумів і хотів повернути жінку заради свого сина, було вже запізно, її вже не можна було повернути. Якась випадковість зашкоджила повернутися матері до сина. Вона назавжди зникла з його життя не за власним бажанням, а через свою нікчемну смерть, коли на то помешкання, де жінка знімала житло, несподівано впав пошкоджений супутник. І з її тіла нічого не залишилось. А потім ще і втрачений час, за який можна було б знайти вцілілий біологічний матеріал, з якого можна було би відтворити цю жінку за допомогою клонування.
Був зроблений робот, дуже схожий на цю загиблу жінку, але дитина впізнала заміну і не признала цього робота.
Тому батько дитини, до речі, його звуть Михайлом, оголосив конкурс на роботу, де треба було замінити Сергію маму.
Спочатку було багато вимог до претенденток, обов’язково педагогічна освіта, така, сяка, те повинно бути і те. А потім, коли хлопчик нікого не признавав, почали брати на конкурс вже всіх охочих.
Я спочатку прийшла. Зі мною поспілкувався охоронник, перевірив мене, прощупав кишені, а також, чи не схована зброя у мене під шкірою у м’язах, потім  мені прямо на місці медперсонал зробив обстеження, особливо голови, взяли аналізи крові. Все перевірили, зі мною поспілкувався психолог, а потім… лише потім провели до ігрової кімнати, де знаходився хлопчик.
Звісно, нас не залишали на одинці.
Я спробувала з них погратися, але він не звертав на мене увагу.
А потім я почала гратися сама з собою. Я будувала дім з середнього за величиною пластикового конструктора.
І хлопчик почав за мною спостерігати, а потім і сам включився у цю гру, допомагаючи мені та даючи мені потрібні запчастини.
Виріс величезний будинок, більше схожий на замок зі входом та вікнами, а також з цікавим дахом, який звужується посередині все вище та вище.
Нам було весело.
У Сергія було все, крім любові живої людини та уваги когось близького.
Я йому це дала.
Він був тим, кого мені завжди не вистачало.
А мені завжди не вистачало своєї дитини.
Сергій наповнив мою порожнечу.
Я змогла когось постійно обіймати, цілувати. І він мене любив лише за те, що я люблю його і що я поруч, за те, що я про нього дбаю.
Ось в чому полягала моя робота: любити маленького хлопчика, бути поруч і дбати про нього, допомагаючи йому жити в цьому його маленькому житті.
Я пройшла мимо кімнати Михайла, який, мабуть, все досі спить (він лягав під ранок, а прокидався після обіду), а може він все ще працював в своєму кабінеті, який був поруч, попрямувала до спальні Сергія, яка починалася спочатку з великої ігрової кімнати, а потім переходила у дитячу спальню.
Відкрила двері. Усі іграшки були прибрані: робот, який стояв поруч, про це подбав.
- Привіт, Сеймі. Сергій ще спить? - Спитала я.
- Так, пані.
Я пішла до хлопчика у його спальню. Він спав міцно та красиво.
В кутку спальні стояв ще один робот.
- Привіт, Джорж. - Прошепотіла я.
- Доброго ранку. - Відповів Джорж.
Я підійшла до ліжка та присіла з краю. Поцілувала Сергія та почала гладити його по голові.
- Вставай, Сергію. Пора вставати.
- Зоряно! - Вигукнув хлопчик і зразу ж обняв мене. - Я по тобі скучив.
- Тепер я з тобою буду постійно, а не лише на шість днів кожної неділі. Так розпорядився твій батько. Але! - Я подивилась в очі Сергію. - У мене є багато вихідних, які я можу брати тоді, коли мені це знадобиться, так що намагайся на мене не ображатися, коли я буду виїжджати звідси по своїм справам.
- Я хочу з тобой. Бери мене з собою. - Попросив Сергій.
- Навіть на мою зустріч з друзями?
- Так.
- І по магазинам, які потрібні лише мені?
- Так. Може там ти щось мені купиш. - Запропонував хлопчик.
- Я не знаю. Я краще сама. Але ми ж можемо з тобою піти по іграшковим магазинам. Тільки спочатку ти поїси, а потім я візьму гроші у твого батька на покупки і спитаю у нього дозвіл з тобою поїхати по магазинах. А там можемо поснідати піцею в піцерії, сходити у цирк чи на академічний оркестр, а може в театр. Але спочатку давай, вставай, вмивайся, снідай. Там Майкл щось смачне готує. А потім треба зібратися та попросити підготувати твою машину, на якій тебе возить Івана, цей мовчазний робот.

Я прожила місяць в маєтку Михайла без відриву від Сергія. Ми з ним, з Сергієм, засинали разом з книжкою у руці. Коли я прокидалась, я переходила до своєї кмнати (кімната для гостей), яка була поруч з кімнатами Сергія.
А потім щось трапилось…
Михайло зник, нікого не попередивши.
А потім виявилося, що я була з Сергієм єдиними спадкоємцями всього того, що залишив Михайло.
А ще...
Він залишив мені свого сина.
В заповіті Михайла було сказано, що після його смерті опікуном свого сина він доручає бути мені. Тому все, чим володіє Сергій, тимчасово стає моїм, а також і та власність та сума грошей, які залишаться у мене, якщо я відмовлюсь стати опікуном. А якщо я погоджуюсь, то все майно Михайла ділиться порівну між Сергієм та мною.
Але я не залишаюсь сама зі своїм спадком та дитиною на руках. Ще Михайло заповім мені цілу команду перевірених фахівців, які будуть вести справи з його бізнесом, організував оформлення всіх потрібних документів на випадок, якщо мені знадобиться втручання лікарів для продовження мого життя в існуванні в іншому тілі, у тому числі в тілі робота. Про те ж саме і про Сергія подбав його батько.
Якщо все було зроблено заздалегідь, виходить, він навмисне зник. А може це було передчуття. А може Михайло все враховував в своєму житті, перевіряв можливості і підготувався до всього, до кожної випадковості.
Хто знає. Життя непередбачуване.
А я тепер увійшла до світу безсмерних, стала частиною цього міста роботів.
Чи міста безсмертних?
Але історія на цьому не закінчується, звісно.
Авжеж, історія тільки починається.
Тепер стільки можливостей.
Можна вже нікуди не поспішати.
І тепер все моє життя становиться безсмертним.
Але…

Ми прожили п’ять років з Сергієм без його тата.
Наші відносини стали теплішими.
Тепер це була моя дитина.
По відчуттю я відчувала, що він мій. Сергій мені був сином, коли я працювала в Михайла, по всім відчуттям, емоціям, діям. Я відчувала, що він - моя дитина.
А тепер на папері Сергій був офіціально моєю дитиною.
Я була щаслива.
Я займалася вихованням своєї прийомної дитини, а також вчилася розбиратися зі справами Михайла, щоб не втратити його бізнес.
Хоча на мене працювала ціла команда фахівців, я все перевіряла. Я намагалася нічого не впустити повз себе.
І я змогла.
Я тепер сама керую цілими компаніями Михайла. Авжеж, не без помічі тих самих фахівців, але я постійно перевіряю їх дії.
Тому що я нікому не вірю, крім Сергія, і нікому не довіряю.
І ось ще один випадок, що не можна вірити першій думці, яка настільки очевидна.

Він з’явився.
А точніше сказати…
Він повернувся…
Живим.
Неушкожденим.

- Чому ви зникли? - Запитала я в Михайла.
- Мені набридло жити майже двісті років. - Відповів мені Михайло. - Я хотів покінчити з собою. Але не наважувався на ці рішучі дії. Тому я зник з новими документами і спробував жити по-іншому, без можливості відтворити себе. Я давав самому життю вбити мене. Але я жив. Не вмирав. Життя мене не вбивало. Думка покінчити з собою не покидала мене. Я жив одиноким життям. Ні з ким не спілкувався. Пішов працювати звичайним інженером. І побачив заново звичайне життя. Чужі родини, страх перед смертю, за своїх близьких. І я захотів повернутися. Я хочу мати родину. Повноцінну. Я зрозумів, що кохаю тебе. Виходь за мене. І ти народиш мені дітей. Разом з Сергієм та іншими дітьми в нас буде повноцінна родина. Повноцінне життя. Якщо ти відмовишся, ти залишишся з Сергієм. Ти залишишся йому матір’ю. Будемо жити разом, але не як чоловік та дружина. Ти особлива і така звичайна одночасно. Природна. Твоє мислення ще не забруднене тим порожнім життям безсмертних. Але ми можемо разом наповнити цю порожнечу безсмертя. Це порожнє безсмертя ми наповнимо  змістом. Та коханням. Виходь за мене.
- Я згодна. Я теж Вас кохаю.
- Тебе… Називай мене на “ти”. Я кохаю тебе, Зоряно!
- Я кохаю тебе, Михайло.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82149600982666 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …