Кожен вважає, що він правий. І не має значення, чого це стосується: маленької суперечки звичайної побутової розмови чи конфлікту галактичного рівня, коли розумні раси не можуть поділити між собою цілі галактики. Коли хтось хоче володіти усім, не підозрюючи, що саме на його територію вже зазіхають, бажаючи лишити усього, навіть того мінімуму, на який кожен має право. Поки хтось готує план до вторгнення на чужу територію, робить перші кроки та тільки починає свою агресію, хтось інший вже його реалізує, від чого агресори стають потерпілими від дій більш розвиненої та могутнішої цивілізації, від більш сильнішого агресора. Тоді треба миритися кривдникам зі своїми скривдженими, щоб усіма разом побороти більш небезпечного ворога, який загрожує всьому, до чого ти звик.
1
Мене звуть Уляна. Я живу в цій дешевій квартирі на самій поверхні забрудненої планети, тобто на першому поверсі цього величезного хмарочоса, де більш багатші мешканці займають верхні поверхи, маючи свою стоянку для власних електроавіамобілів. А на самих дахах хмарочосів розміщені штучні ліси, бо природних лісів давно вже не існує на нашій старенькій планеті Жур. Скрізь ліси розводять багаті люди у себе на дахах власних будинків заради задоволення та допомоги природі та власники будинків, які хочуть заощадити, тому заради знижки в оплаті за комунальні послуги розміщують зелені насадження на цих хмарочосах, квартири в яких дають в оренду. Ще є такі, як я, яким постійно не вистачає грошей, тому я і такі, як я, саджають дерева у себе в орендованій квартирі на балконі, щоб менше платити за житло.
Ще є державні організації та заводи, які роблять це за власний рахунок без очікування на знижку чи без мотивів альтруїста, бо інакше Організація охорони навколишнього середовища планети Жур випише великі штрафи, через які прийдеться закрити свій бізнес.
Всі ці заходи з приводу штучних лісів запровадили заради кисню, яркого так мало залишилось в атмосфері.
Сьогодні перший мій робочий день. С тих пір, як я з двох років пішла у перший клас, як усі мої друзі, закінчила чотирнадцять класів загальноосвітньої школи, як установлено в сучасному суспільстві, у шістнадцять поступила до університету, закінчивши його через вісім років, як того потребує курс навчання за спеціальністю Помічника воєнного керівника по освоєнню нових планет та супутників, тільки тепер (починаючи з дня вручення диплому) я можу дихати вільно та не виконувати дома ніяких домашніх вправ чи завдань.
І саме нещодавно я знайшла роботу, пройшовши безліч шляхів тестів та пояснень, чому мені потрібна саме ця робота і саме в цій організації, продемонструвала усі свої здібності та знання. Насправді, мені потрібна була робота, а де саме, - це було неважливо. Авжеж, я хочу багато чого: найкращу роботу, розумну, розвиваючу, комфортну, але їсти я хочу сильніше. А масове безробіття змушує радіти будь-якій роботі. Батьки намагаються допомагати, вони - моя підтримка. Але їм постійно не вистачає коштів, вони на всьому заощаджують.
Спочатку мені треба для роботи ознайомитись з усією потрібною інформацією, потім збиратися до дальнього польоту, свої речі, які я не зможу забрати з собою, кудись діти (продати, подарувати, відправити батькам поштою в сусіднє місто) та закрити оренду цієї маленької, але затишної квартири.
Я збираюсь виходити на вулицю і щоб зразу не кашляти зовні, заздалегідь надіваю респіратор, бо поверхня планети Жур тепер в самісінькому тумані та в смороді. Нічого не залишилось від тієї гарної планети, якою колись була планета Жур. Навіть озер та річок чистих не лишилось - всі водойми давно забруднені, а їх очищення - дороге задоволення, яке відбувалось на рівні держави, але надовго цього не вистачало: бруд швиденько накопичувався знов і знов, зводячи всі труди нанівець.
Якщо виникає бажання десь поплавати - тоді в нагоді басейни на дахах тих самих хмарочосів, в оточенні тих самих штучних лісів. Але все це за окремі кошти. Так просто насолодитися приємним не вдасться.
Я прямую в сторону, де розташований авіаліфт, який перенесе мене на авіазупинку авіаавтобуса потрібного мені маршруту.
Існують ще орбітальні ліфти, які переносять до орбітальних кілець, на яких розташовані готелі та наукові станції, дорогі помешкання, які можуть собі дозволити лише найбагатші представники нашої цивілізації. До речі, ми себе називаємо Абсолютами. Точніше, ні я з кимсь ще, а саму нашу цивілізацію представники цієї ж цивілізації назвали Цивілізацією Абсолютів, тому що ми, скоріше дехто з нас порахував, що дані розумні індивідууми цивілізованого світу абсолютно в усьому праві.
До найближчого орбітального ліфту мені треба ще доїхати або долетіти на авіавтобусі.
Авіатранспорт може забирати пасажирів з самої поверхні, але маршрути авіавтобусів не проходять через поверхню планети, лише кінцеві зупинки розташовані на самій поверхні планети. Тому спочатку треба дійти до авіаліфту, сісти до авіаавтобуса, долетіти до орбітального ліфту, піднятися вище, на саму штучну орбіту, а потім по орбітальним поїздам добратися до моєї нової, точніше першої в моєму житті роботи, початковий офіс якої розташований на орбітальному кільці.
Я піднімаюсь на авіаліфті. Бачу аеропорт, на якому літаки сідають саме на дахи будівель, на яких розташовані смуги. Ще зі світлин підручника по історії пам’ятаю, як раніше літаки сідали та злітали зі смуг, розташованих на поверхні. Це вже так давно у минулому. Зараз і пасажирів з аеропортів таксі забирають з дахів через такі ж ліфти. Або таксі зупиняються на поверхні, забирають пасажирів і піднімаються у повітря. Але таким способом рідко хто користується. Спуститися на поверхню і чекати там на клієнта - можна лишитися самого клієнта.
Я вже сідаю до аероавтобуса. І ми прямуємо в сторону найближчого орбітального ліфту, по дорозі зупинялись на зупинках, які затверджені даним маршрутом.
Нас багато. Абсолюти вже давно живуть та працюють на майже всіх планетах та супутниках нашої зоряної системи Таліус. Ми існуємо на космічних тілах, придатних для життя і, навіть, ні.
Якщо планета чи супутник дарують придатні умови для життя - там живуть багатії, тому що купити там територію - дуже-дуже дорого. Нові мешканці так само знищують природу, як знищувала цивілізація Абсолютів на планеті Жур. А ті небесні тіла, на яких життя в принципі існувати не може, але вони багаті на корисні копалини, і за них хтось готов платити, не радують умовами для існування - і абсолюти працюють на цих супутниках та планетах заради житла, їжі, води та дешевого одягу. Вони живуть в штучних містах, працюючих як одна закрита система, в якій переробляються відходи, а брудна вода знову стає чистою, і нетерпляче чекають на космічні кораблі, які привозять ці їжу, воду та одяг.
В космічному просторі багато зоряних вітрил, які накопичують зоряну енергію та передають її на планети та супутники, де живуть чи існують абсолюти.
Ну, все, я майже приїхала. Ось він, орбітальний ліфт.
2
Біля дверей для входу до орбітального ліфту зібралося багато абсолютів. Всі чекали своєї черги. Незабаром підійшов ліфт.
Спочатку треба було пройти регістрацію та доорбітальний огляд.
Я зайняла чергу. Абсолюти, у тому числі я, просувалися повільно.
Нарешті у мене попросили паспорт.
- Вам куди? - Спитала робот-контролер.
- До Міжпланетної компанії Рояджера. - Відповіла я.
- Оплатіть, будь ласка. Ціну ви бачите на моніторі.
Я оплатила карткою.
- Ось вас квиток. Щасливої дороги, Уляно Вілліс.
- Дякую.
Я зайшла до відкритого ліфту. Знайшла своє місце та сіла, поклавши свій багаж поруч в спеціально відведений комод, закривши його на замок, щоб не відкрився через вібрацію.
Прийшлось чекати ще біля двадцяти хвилин, перш ніж прийшов робот-працівник цієї служби орбітального ліфту. Він все перевірив, у тому числі, щоб усі були пристебнутими, авжеж, правильно, комусь допоміг пристебнутися, а потім зачинив двері, залишившись з нами. Він сів біля пульту керування, пристебнувся. Провів своїм металевим пальцем для ідентифікації, ввів код - та перед ним з’явилась полупрозора панель керування, майже перед його обличчям. Вів вибрав потрібні команди - і я почала відчувати, що ми піднімаємося. А через прозорі стінки самого ліфту я дивилась на гарний краєвид, на хмарочоси, які ставали ще меншими, на горизонт, яркий все більш починав нагадувати дугу напівкулі.
Ось воно… ще один вертикальний рух. Вище. Вище. Вгору. Якомога вище. Тепер я бачу більшу частину планети.
Ми прибули. Треба було виходити та шукати свій напрямок.
Двері відчинились. Я вийшла. Я опинилась в прозорій залі, що аж голова пішла кругом. Я бачила під собою через прозору підлогу свою планету. Прозора зала вела до кількох тунелів, на яких біли номери. Тунелі були теж прозорі. А як ще інакше? Не можна закривати зоряне світло від планети. Тому всі орбітальні конструкції прозорі. Навіть квартири, які знаходяться на орбітах, теж прозорі, крім окремих кімнат, як туалетна кімната, душова, спальня, які, звісно залишаються непрозорими, але їх стінки не можна робити темними. Але таких квартир дуже мало, не у кожного вистачить коштів на таке дороге помешкання.
Що стосується космічного бруду, який кружляє на орбіті, то він постійно спалюється роботами-чистильниками. А до знищення відстежується, щоб цей руд не пошкодив ніякої орбітальної конструкції. До речі, усі орбітальні конструкції хоча і здаються прозорими, але усі вони покриті прозорою плівкою з захистом від зоряної радіації. А що стосується метеоритів, які кружляють в нашій зоряній системі чи ще чогось, наприклад, комет, що можуть нашкодити орбітальним будівлям, ліфтам, тунелям, то ці шкідники не підпускаються до орбіти Жур взагалі.
Біля кожного тунелю стояв робот-супроводник.
Я вибрала потрібний мені тунель, на якому номер співпадав з номером на моєму квитку. Робот перевірив мій квиток, просканувавши його штучними очима:
- Проходьте, будь ласка,
Я увійшла та сіла на місце з комодом для багажу з замком. Пристебнулась.
Робот підійшов до мене.
- Покладіть, будь ласка, свій квиток на цю панель. Комп’ютер зчитає ваш маршрут.
Я поклала квиток до полупрозорої панелі, з якої прочитався маршрут. Робот-супроводник відійшов. Мене просканувало якесь червоне світло, а потім почався горизонтальний рух. Я вже відчула на собі цю швидкість. Піді мною проносились кілометри вздовж поверхні планети. Цілі міста не можна було розібрати, а країни за мить залишалися позаду.
Я виїжджала з одного тунелю, заїжджала до іншого. Такі собі хвилясті переміщення.
Останній тунель закінчився. Мій транспорт завернув вліво, ми з моїм транспортом зупинились біля шикарної арки. Я встала зі свого крісла, забравши свій багаж. Я підійшла до цієї арки та подзвонила в двері.
3
Я через прозорі двері бачила, як на той стороні працюють багато людей та роботів. А ще далі, як би на горизонті, хтось обслуговує космічний корабель, який зістикувався з цією Міжпланетною компанією Рояджера. Космічний корабель з’єднався з цією станцією даної компанії нижньою частиною.
Я чекаю.
До мене звернувся приємний жіночий голос, який лунав зверху біля камери:
- Добридень! Що вам потрібно?
- Я - Уляна Вілліс. У мене сьогодні перший робочий день.
- Вам повинні були видати пропуск. Скористайтеся ним, будь ласка.
- Зараз пошукаю, сподіваюся, я його не забула.
Я знайшла в своїй сумці пропуск.
- Прикладіть пропуск, будь ласка, до панелі, яка перед вами.
Я доклала пропуск до панелі, яка була на рівні моєї правої руки.
Двері відчинилися. Тепер треба було пройти через турнікет. Біля турнікета теж була панель.
- Прикладіть пропуск і на цю панель. - Той же голос запропонував. - І штовхайте перегородку. Від себе. Добре.
Я штовхнула перегородку, вона покрутнулась. Я пройшла.
- Покладіть свої речі на сканер. - Попросив голос зверху.
Я поклала на смугу свої речі, які проїхали в сканер, там зупинились, просканувались, а потім виїхали з іншої сторони сканера.
- А тепер пройдіть останній етап ідентифікації: по райдужній оболонці ока. Пройдіть до сканера очей, будь ласка.
Я пройшла далі - і преді мною була прозора закрита арка з камерою на рівні очей. Я підійшла до цієї камери та зупинилась перед нею.
- Подивіться, будь ласка, в цю камеру. - Все той же приємний голос.
Я дивилась, поки по моєму обличчі проходило червоне світло, яке зупинилося на рівні моїх очей. Потім двері цієї арки в’їхали в стіни.
Я пройшла через цю вже відкриту арку, яка зразу ж зачинилась, як тільки я пройшла.
Тепер я опинилась всередині корпорації Міжнародна компанія Рояджера.
Слідом за мною зайшли ще кілька абсолютів.
- Вибачте, мені потрібен відділ N 2. - Спитала я у тих, хто щойно увійшов.
- Вам потрібно йти в ту сторону. - Показала мені напрямок одна з жінок. - Зверху буде написано: “Відділ N 2”.
- Дякую. - Відповіла я.
Не знаючи, куди йти, я пішла в напрямку, який мені показали, періодично дивлячись вгору.
Неприємно, коли в перший робочий день не знаєш, куди йти. Але я проходила тести та оформлювалася на цю Міжнародну компанію Рояджера в їх офісі, який знаходиться на поверхні планети. Авжеж, на деяких підприємствах, коли оформлюєшся до них на роботу, кілька разів приходиш до свого відділу, щоб у своїх майбутніх керівників підписати безліч паперів, в яких вказано, що такого працівника беруть та беруть на таку посаду в такий відділ з таким окладом. На інших підприємствам спочатку спілкуєшся зі своїм майбутнім керівництвом, тебе запевняють, що саме тебе беруть, а потім проходиш усю комісію, - та лише в кінці оформлення дізнаєшся, який відділ, а потім вже, коли все оформлено, всі перевірки пройдено, - тебе заводять до твого керівника, який сам веде тебе до твого відділу та знайомить з усіма твоїми вже теперішніми співробітниками.
Ось так.
Нарешті...
Нарешті я знайшла його: “Відділ N 2”.
4
Я стояла та дивилась, як усі копошились, заходячи всередину космічного корабля та виходячи з нього через спеціальне пристосування, яке допомагало піднятися вгору, де був сам цей космічний корабель состикований з дахом Міжнародної компанії Рояджера. Біля стінок-меж цього відділу стояли прозорі столи та стільці, а на столах багато сучасної комп’ютерної техніки, ось таких маленьких вузьких коробочок, з яких з’являється віртуальна прозора панель та така ж клавіатура.
Мене ніхто не помічав - усі були зайняти своєю справою чи їм просто було байдуже на мене.
Я набралась сміливості та підійшла до одного хлопця, який був найближче до мене.
- Я новенька. До кого мені підійти? - Спитала я.
- Я поняття не маю. Мені байдуже. - Відповів він.
Тут втрутилась у розмову якась дівчина:
- Тобі треба до керівника. Зараз він у командировці. Скоріше, вона. Керівницю звуть Анастасія Юріївна. А замість неї той хлопець. Підійди до нього, його звуть Віталій Володимирович.
- Дякую. - Подякувала я та попрямувала до Віталія Володимировича.
Я підійшла до Віталія Володимировича.
- Привіт, Уляно! Не дивуйся, що я тебе знаю, хоча ти зі мною не знайома: я дивився твою анкету. Я тобі покажу твоє робоче місце. Воно біля керівника. Пішли - Запропонував Віталій Володимирович піти за ним, щоб показати мені моє робоче місце. - Ось тут сідай. Це твій комп’ютер, його налаштують на доступ для тебе, у нас це називається “закріплять” за тобою. Ти будеш вводити свій пароль кожен раз, коли будеш вмикати свій комп’ютер. Додому його брати не можна. А то на тебе оформлять Акт розкрадання. Взагалі нічого виносити з роботи, крім своїх речей, не можна. На цьому місці сидів один працівник, який звільнився, поки тобі не налаштували комп, можеш зайти через його аккаунт. Ось його пароль… Без введення пароля ти не зможеш користуватися нашою внутрішньою програмою, яка працює як пошта та як велика база даних усієї потрібної тобі інформації. Тобі треба поки що вивчити базову інформацію, яка знаходиться… ось тут. Давай я тобі покажу, де це знаходиться. Входимо в цю папку. Тут вся інформація, яка тобі потрібна. Поки що вибираємо цей документ. І все: вивчай. Тут тобі вистачить на цілий день.
Переді мною відкрився великий віртуальний кольоровий документ к картинками, схемами, визначеннями та опис планет, супутників та їхнім населенням і усього, що мені, виявляється, потрібне.
Я поринула в безліч інформації, яка віртуально оточила мене зі всіх сторін, ніби я потрапила в прозору кулю, в якій безліч яскравих картинок та багато насиченого кольору тексту.
5
Отже, почнемо.
Ми живемо в зоряній системі Таліус, в якій нараховується дванадцять планет. Звичайних планет, не карликових чи тому подібних. Карликових ще більше.
Перша, найближча, планета до зірки Таліус - це планета Аза. Вона розташована занадто близько до зірки, щоб її населяти, тому тільки термічно захищені космічні кораблі можуть підходити так близько до Таліуса та сідати на поверхню Ази. Ці кораблі безпілотні, вони викопують корисні копалини на самій поверхні планети.
Друга планета від зірки Таліус - це Мото. На цій планеті теж дуже спекотно та радіаційно, але абсолюти пристосувалися жити в таких умовах: їх життя відбувається в самісіньких пустелях, але в захисних містах, щоб не перегрітися, захисний шар яких не підпускає спеку та радіацію. Всередині планета не така гаряча, тому абсолюти п’ють з підземних річок, а міста уходять далеко під поверхню, але більша частина міст саме на поверхні, де розташовано багато зоряних панелей, через які отримують зоряну енергію, яка так потрібна для життя та видобування корисних копалин. В цих же містах розводять рослини, подалі від зоряної радіації та нестерпної спеки.
Третя планета від Таліуса - це Жур, моя рідна, але вона вже вичерпала усі свої потенціали. Точніше, це ми все вичерпали з нашої рідної планеті. А інакше не може бути. Мабуть. Населення абсолютів постійно збільшується, потрібно більше території, їжі та енергії. Ми провинні жити в злагоді з природою, тримати природний баланс. Це все теоретично. Це в теорії, а на практиці виходить все по-іншому.
Четверта планета від нашої зірки - планета Ката. Але в даному випадку нас цікавить її супутник Орі, на якому абсолюти живуть хорошим життям. Цей супутник має густі ліси, багато річок та морів. Туди біжать піти від індустріалізації, урбанізації. Цей супутник дуже дорогий: на ньому дуже-дуже, занадто дорогі ділянки землі. Ті, хто зміг собі дозволити купити за таку ціну шматок незайманої території, живуть в злагоді з природою. Орі охороняється як заповідник. Тому будувати житло можна лише з природного пошкодженого матеріалу, наприклад, якщо дерево само впало. Рубати здорові рослини не можна. На Орі місцевих мешканців не знайдено.
Ще є одне диво - це супутник Дека супутника Орі. Дека - невеличке космічне тіло. Але на ньому є, як не дивно, місцеве населення. Місцевих назвали, незалежно від назви, яку вони дали самі собі, Небі. ДНК абсолютів зв’язали з ДНК небів - і отримали АбсоНебі. Що небі, що абсонебі живуть в злагоді з природою та між собою. Абсолюти залишились на Дека, продовжують вивчення та ставлять експерименти. Бувають сутички місцевих з абсолютами.
П’ята планета від зірки Таліус - це планета Зуба. Абсолюти зуміли вплинути на ДНК місцевих, яких назвали Вети, змінили місцевих, тобто ветів, - і отримали з ветів нових мешканців планети Зуба - аветів. Абсолюти залишились на Зубі, виховують аветів по новим правилам, як абсолютів. Ніхто не проти, бо діти народжуються вже аветами, а свою дитину будеш любити такою, яка вона є.
Ще один феномен - це великий супутник Зуби - Требі. Требі та Зуба обертаються навколо загального центру, який десь рівно між ними. На Требі живуть тільки місцеві. З ними не вийшло знайти контакт. ДНК місцевих, яких назвали комі, не змогли зв’язати з ДНК абсолютів. З комі постійні сутички. Місцеві дуже сильні та хоробрі. Абсолюти не змогли утриматись на поверхні. Холодно ззовні, але планета гаряча, товстий шар атмосфери, який утримує тепло самої планети. Погано видно через густе повітря. Місцеві орієнтуються тільки на дотик та на звуки.
Шоста планета від Таліуса - Форі. Місцеве населення - ліні. Абсолюти висадили кораблі. Змінили ДНК місцевих - отримали абсолінів. Життя на Форі в холоді. Абсолюти, ліні та абсоліні живуть в печерах та під поверхнею. Важкі умови, щоб добувати та доставляти корисні копалини.
Природні супутники на орбіті Форі: Мячі та Диби. На цих супутниках живуть рослини та абсолюти.
Сьома планета від Таліуса - Хука. Вона уся вкрита водою. Усі жителі живуть у воді, наче русалки. Абсолюти через зміни в ДНК зробили з отеків (місцевих) абсоотеків, які теж дихають під водою, як отекі. Їжа: водорослі та риба.
Восьма планета від нашої зірки - Хандро. Місцеві - подрі. З них абсолюти зробили абсоподрів. Сама планета - майже пустеля, але але не така гаряча, скоріше тепла, з густою атмосферою. Жителі отримують воду з підземних річок та з кактусів і дерев, які накопичують її з тих же підземних річок.
Дев’ята планета від Таліуса - без ознак присутності мешканців. Її назвали Соста.
Десята планета - Білі.
Одинадцята - Кара.
Дванадцята планета, на самій околиці зоряної системи Таліус, - це планета Рнар.
Є ще інші космічні тіла, які розташовані ще далі і обертаються навколо зірки Таліус, але вони не такі великі, разом більше схожі на астероїдні кільця.
Це основна інформація по нашій зоряній системі. Не вся, але цього мені вже вистачить. Зроблю невелику перерву. Заварю собі чаю.
6
Я підійшла зі своєю чашкою, в яку вже встигла покласти пакетик чорного чаю з бергамотом, до автомату з водою. Тримаючи чашку лівою рукою, піднесла її до виходу гарячої води та натиснула правою рукою на кнопку.
Пішла до свого робочого місця. А там на столі вже лежить з’єднаний скріпкою документ з кількох сторінок, а якому написані різні резолюції з різними прізвищами, підкресленими, останнє прізвище - моє. Під ним написано: “проробити”.
Читаю документ, намагаюсь зрозуміти, що з ним робити. Починаю на комп’ютері набирати чернетковий варіант того, що, мені здається, треба оформити. Запитую номер принтера. Друкую. Відношу до Віталія Володимировича. Він коректирує. Пояснює, що мені треба зробити з цим документом.
- Це зміниш. І віддаш Наташі, яка надрукує на бланку, потім підійдеш до мене з готовим документом. - Проговорив Віталій Володимирович. - У тебе тиждень. Через тиждень ми вирушаємо в командировку на невизначений термін. За цей термін ти поки що пооформлюй такі документи, а між ними повивчай потрібну тобі інформацію. Я тобі зараз скину її на пошту. Сімнадцятого прийдеш сюди вже з речами, які будуть тобі потрібні протягом кількох років. Скільки буде триватиме командировка, нікому ще не відомо, але не менше двох років, це точно. Ну, все, йди, працюй. - Покомандував тимчасовий мій керівник.
Я пішла на своє робоче місце. Відкрила свою пошту - і побачила нову папочку з різними файлами. Почала вивчати. Знову навкруги мене з’явились текст, картинки з зображенням планет.
Але раптом мене перервали…
- Уляно! - Мене окликнув Віталій Володимирович. - Плани змінились. - Твоя командировка починається завтра. За сьогодні владнаєш усі справи дома - і завтра чекаю тебе з речами саме тут.
Що ж. Прийдеться попросити батьків подіти кудись мої речі, а квартиру я поверну сама з оренди, з можливістю трохи протримати житло, поки мої батьки не приїдуть і не заберуть мої речі. Отже, оренду закрию з платаю ще десь на два тижні вперед.
- Завтра вийде твоя керівниця. Раніше, ніж планувалося. Ми не очікували, що так вийде. - Продовжив Віталій Володимирович. - Поїдемо, скоріше полетімо, усі разом: я, ти, Анастасія Юріївна та ще дехто. Взагалі, уся команда. Виникли деякі проблеми. Ми летимо в сусідню галактику. Отож поки все, що ти вивчаєш, відклади на потім. Скоро обід. Після обіду закінчиш оформлення того документа. А завтра усе потрібне вивчиш на кораблі до входу в космічний сон та після виходу з нього. Сон не буде тривати довго, тому що ми полетимо вздовж космічних струн.
- Добре. - Погодилась я та пішла до себе. Взяла телефон та подзвонила додому. – Мамо, ви можете забрати мої речі, бо я завтра улітаю?.. В сусідню галактику…
7
Я стою перед космічним кораблем, який состикований з Міжпланетною компанією Рояджера, На корабель поспішно заносять техніку, матеріали, зброю, воду, запаковану їжу. Завантажують тільки необхідне.
Майже. Ще трохи власних речей персоналу.
Через час відлітаємо.
Що на мене чекає, я і сама ще не знаю. Те, що почнеться нове життя в котрий раз, я вже точно не сумніваюсь.
- Уляно, заходь. - Звернулась до мене Анастасія Юріївна.
- Добре, Анастасіє Юріївно.
- Називай мене Настя. На найближчий час ми будемо однією родиною. - Максу! Підожди! Підійди до нас. - Окликнула Настя дуже гарного хлопця, який проходив поруч. У мене аж затримався подих, нікого красивішого за нього не бачила. - Уляно, це Макс, наш металевий помічник. А це - Уляна, моя новенька помічниця.
- Привіт. Приємно познайомитись. - Промовила я. - Що значить “металевий”? Макс працює з металом?
- Це теж, Уляно. Я - робот з частиною живого мозку. - Відповів Макс. - Один працівник Міжпланетної компанії Рояджера майже загинув при виконанні службових обов’язків, але отримав несуміжні з життям пошкодження, тому, поки мозок не помер остаточно, його частину зберегли, розробили мене зі своїм власним мозком та добавили в мене цю збережену частину мозку цього загиблого абсолюта, залишивши мені його пам’ять та досвід.
- Все. Вже час. Збираємось. Скоро буде сигнал посадки. - Попередила Настя.
Ми пройшли всередину великого космічного корабля, кожний в свою каюту. Я перевірила свою шафу. В ній вже стояла коробка з моїми речами, зафіксована ременями. Я закрила шафу та почала оглядати свою каюту. Шафа, стіл, крісло, ліжко. Все закріплено, щоб не зрушило з місця.
Пролунав сигнал посадки:
- Посадка розпочалася. Зайдіть, будь ласка, до космічного корабля, знайдіть свою каюту, сядьте до свого крісла, пристебніться, обов’язково покладіть свою руку на контрольну панель біля правої руки для контролю присутніх та чекайте наступних розпоряджень. – Це Настя (моя керівниця та капітан корабля) почала приготування до зльоту.
Я сіла в своє крісло, пристебнулась, поклала свою праву руку на панель, щоб відобразити свою присутність на космічному кораблі та почала чекати.
- Я просканувала присутніх. Всі на місці. Корабель готовий до старту. Роз’єднуємося. Відходимо на безпечну відстань. Починаємо зліт. - Пролунало звідусіль. - 10, 9, 8, 7, 6, 5, 4, 3, 2, 1, пуск.
8
Ми віддаляємося від рідної планети Жур. Через прозорі стіни корабля бачу, як ми тендітно обходимо всіх учасників космічного руху, які заполонили простір в зоряній системі Таліус.
- Уляно, гравітація увімкнена, можеш покинути своє крісло. Прочитай інформацію, яка тобі прийшла на почту. - Чую голос Насті зі всіх сторін своєї каюти. - Твій комп’ютер находиться в ящику в столі, відчини його. У тебе година перед тим, як ми почнемо входити в космічний сон. Через годину чекаю на тебе в каюті для космічного сну.
Отже, я відстебнулася та стала з крісла. Підійшла до столу, який був овальної форми, щоб в будь-якому випадку відключення гравітації не вдаритися об гострі краї. Подивилась на стіл і побачила нарис “торкніться мене”.
Виходить, сенсорна кнопка на самій поверхні. Я торкнулась напису - і з самого столу піднявся ящик, який був захований всередині стола таким чином, що, не знаючи про те, що в столі є якійсь ящики, навіть і не подумаєш, що в ньому вони існують.
Я взяла свій комп. Увімкнула його та перевірила свою пошту.
Ага… Новий файл. Нова об’ємна інформація обволокла мене зі всіх сторін. Ми, виходить, прямуємо в далеку від нас галактику Семені, в зоряну систему Зезі, де живе якесь войовниче населення, яке нещодавно влаштувало повстання і прогнало нас, тобто абсолютів, а скоріше загарбників, тому що в даному випадку ми такими є, зі своєї території. Але абсолюти не покинули їхню планету, яку, до речі, наші назвали, планетою Дика, тобто дикунів, яких ніяк не можуть скорити. Абсолюти залишились на орбіті, не в змозі утриматись на поверхні. Отже, поверхню покинули, але саму планету абсолюти ще не залишили, які постійно обстрілюють з неба це ні в чому не винне місцеве населення, яке живе на своїй території, яка так сподобалась чужинцям через рідкісні корисні копалини, густі ліси, чисті водойми та чари, які постійно відбуваються на планеті Дика.
Все незвичне. Настільки, якщо прибрати сміливих диких мешканців, що здається, ніби потрапляєш в казку в якій повністю вивертає свідомість навиворіт.
По-перше, сама зірка Зезі - зелена, такою вона в принципі не може бути.
По-друге, біля системи Зезі вибухнуло кілька наднових, які знищили усі інші планети цієї системи, а самій планеті Дика пощасливило на момент вибуху не потрапити під ці промені вибуху. Але через ці вибухи в небі планети Дика постійно горить кілька дуже яскравих зірок. Тому ніч світла, майже така, як день.
По-третє, є на поверхні планети якійсь джерела незрозумілої енергії, що всі, хто потрапляє в них, парять в повітрі, наче птахи. Ці потоки чарівної енергії можна побачити: вони виходять з самої поверхні полупрозорими хвилястими зеленими лініями, які навіть можна відчути, торкнувшись до них. Ось і виходить, що париш наче серед водоростів повітря, яке ніколи тебе не бере у полон своїх ліній.
Через цю красу удари з Космосу абсолюти проводять одиничні, дуже точні, щоб не пошкодити самі ці джерела казкової енергії та саму красу поверхні, її неповторний світ.
Якщо була б потрібна лише поверхня з її корисними копалинами, давно б абсолюти усе б знищили потужним ударом з орбіти, але залишається наказ зберегти усю цю казку непошкодженою.
Яка моя роль в цьому - мені поки що невідомо.
Чим я можу допомогти? Правда, я лінгвіст та психолог. Але є комп’ютерні переводчики, які завжди поруч. Хоча… вони так перекладають. А, якщо хтось вимовляє нечітко, то комп’ютер не завжди розпізнає зміст сказаного. І ще може перекласти не так чітко, як хочеться, донести зовсім іншу думку, до того ж ми більше розуміємося на інтонації, ніж програма.
Сподіваюсь, я буду в нагоді.
9
- Усі в каюту для космічного сну. - Пролунав звідусіль голос Насті.
Ну все. Вже час.
Я вийшла до довгого коридору, з одного боку який ввів до Центру керування, а з іншого були каюти пасажирів та технічні відсіки.
Космічний корабель не був замалим, але зайвого простору теж не було.
Я попрямувала в каюту для космічного сну, як і інші учасники загальної справи.
В цій каюті Макс укладав усіх біологічно живих пасажирів в спеціальні капсули. Йому допомагали інші такі ж самі роботи, але виконані не так ювелірно та майстерно. Дивлячись на інших металевих помічників, можна було зрозуміти, що вони - несправжні абсолюти, металеві, хоча їх шкіра була зроблена зі спеціального силікону, який виглядав майже натуральною шкірою. Але рухи, якійсь відтінки зовнішності видавали цих роботів.
А Макс - це був шедевр.
Я не могла відірвати від нього очі. Я закохалася в нього по самісінькі вуха.
А все через те, що я давно бажала кохання. Пристрасного, несамовитого, щоб задихатися від самого бажання, щоб сходити з розуму від того, що знаходишся поруч. Я хочу до тебе доторкнутися…
Прийшла моя черга. Мені пощастило: особисто Макс буде займатися мною.
Він доторкнувся до мого зап’ястя, щоб зняти мої біологічні показники. Його руки були замість сканувальних приладів, оснащені датчиками, а результати він отримував у себе в голові, а при необхідності він їх відображав на тильній стороні долоні.
- Ти закохана. - Констатував Макс. - У тебе зашкалюють усі показники, які говорять про закоханість. Твій організм ніби кричить про це. І саме коли я дивлюсь тобі в очі, твоє серцебиття різко підсилюється, настільки, що я хвилююсь, щоб у тебе не виникло серцевого нападу. - А потім він додав пошепки. - Це я так на тебе впливаю? Невже ти закохана в мене?
Я ледве помітно схвально похитала головою.
- Уляно! Я - робот. В мене не потрібно закохуватися. Давай ти трохи заспокоїшся. Я тебе покладу в капсулу останньою. Почекай в цьому кріслі. Мені треба перевірити твоє самопочуття.
Макс прийнявся за роботу. Він поступово, без поспіху вкладав кожного до капсули, зачиняв її та вводив до космічного сну.
Приблизно через годину всі абсолюти вже спали своїм космічним сном.
Залишилася я та роботи. І Макс, звісно.
- Я пам’ятаю зі свого попередника, частина мозку якого в мені, що кохати - це добре. А кохатися - це найсильніші відчуття, які можна отримати за все життя. Якщо ти не проти, я хочу спробувати поцілуватися, щоб самому відчути, що це таке.
- Ні, я не проти. - Погодилась я. - Я цього хочу. Дуже хочу.
Макс спробував поцілувати мене. Спочатку у нього це вийшло не дуже уміло. А потім він спробував ще. Я йому відповіла.
Мені дуже сподобалось.
- Дякую тобі. - Промовив Макс.
- І тобі спасибі. - Подякувала я Максу.
- Мабуть, приємно бути живим і жити, відчувати усе те, що відчувають живі. Ну, все. Відволіклись і досить. Навкруги камери відеоспостереження, які усе фіксують. Всі вже давно сплять космічним сном. Зараз я перевірю твої показники, Уляно, і буду підбирати для тебе потрібний режим входу до космічного сну. Все в нормі. Лягай в цю капсулу. Надобраніч, Уляно! Буду чекати твого пробудження. Побачимось через двадцять років...
10
Я прокинулась. Біля мене стояв Макс.
- Я тебе розбудив раніше строку. Усі камери відеоспостереження вимкненні. Я хочу… Ти ж у мене закохана і через це не будеш, мабуть, проти. Я хочу зайнятися з тобою сексом. Спробувати це. Я пам’ятаю, як це робиться і які відчуття при цьому з’являються, але це пам’ять мого попередника, частина мозку якого в моїй голові. Але я хочу це відчути сам, на власному досвіді. Моя конструкція дозволяє це. Я хочу відчути, що відчуваєте ви. Я хочу отримати ті відчуття найвищої насолоди, про які усі так говорять, і про яку збереглась інформація в живій частині мого мозку. Займемося один раз та потім я тебе знову покладу в цю капсулу для входу в космічний сон. Ти не проти зайнятися зі мною сексом?
Я слухала Макса і не могла повірити своїм вухам. Да, я цього хотіла. Більше всього на світі. Да, візьми мене усю!
- Я не проти! Я цього хочу. Але я незаймана. У мене це буде вперше.
- Це не проблема. Я знаю майже все, тому що я робот - і в мене велика пам’ять, в яку занесли все, що хотіли. Я багато читаю, сканую різнобічну інформацію. І ще: я розглядав таку випадковість, тому підготувався. Я зроблю все, як треба, щоб тобі не було так боляче.
- Добре.
Макс протягнув мені руку. Допоміг мені вилізти зі своєї капсули.
- Пішли, зробимо це в моїй каюті. - Запропонував Макс.
Ми пройшли до його каюти. Макс пропустив мене вперед.
Я опинилась в абсолютно порожньому приміщенні, в якому на підлозі лежали рушник та подушка.
- А де ліжко? - Спитала я.
- Я - робот. Мені воно не потрібне.
- А як же ми?.. Будемо?...
- Ми будемо це робити на підлозі. Так краще для отримання більших відчуттів. Не хвилюйся, ось рушник, на якому ти будеш лежати. І ось подушка для твоєї голови. З приводу плям не турбуйся: все легко очиститься. Якщо ти не хочеш на підлозі, можемо піти в твою каюти.
- Ні, краще у тебе на підлозі. - Відповіла я.
- Почнемо. - Підсумував Макс.
Я розгубилася. Макс це помітив.
Він почав діяти.
Я стояла і нічого не робила.
Макс почав мене роздягати, одночасно цілуючи моє тіло.
Потім роздягнувся сам. Не знаючи, що він робот, я б ніколи би не подумала, що такий звичайний гарний хлопець - не справжній абсолют, а зроблений з пластику, силікону та з металу.
Макс взяв мене на руки та поклав на підлогу. Він розсунув мої ноги та, продовжуючи цілувати моє тіло, увійшов усередину мене. Швидко та впевнено. І почав ритмічно рухатися.
- Ай! Боляче! - Крикнула я в момент, коли він увійшов, але з деякою затримкою.
Макс зупинився.
Але тепер я хотіла продовження. Мене переповнило бажання, яке наростало глибоко всередині. І я почала сама ритмічно рухатися.
Макс підхопив мій ритм. І ми продовжили в єдиному ритмі танцювати танець-ритуал кохання.
- Я тебе кохаю! - Скрізь сльози промовила я.
Напруження збудження наростало. Поки не почало щось рефлекторно всередині скорочуватися.
Потім я відчула полегшення.
А Макс продовжував. Його захопив увесь процес.
А потім він прискорився і зупинився.
- Дякую тобі. - Промовив Макс.
- І тобі дякую. - Проговорила я. - Я хочу залишитися з тобою. Я не хочу засинати.
- Ні, тобі треба в капсулу. Інакше, коли всі прокинуться молодими, ти зустрінеш їх постарілою на двадцять років. І ще: нас покарають, особливо мене, що ми відступили він приказу. Мене зовсім через це відсунуть від управління цим кораблем. Давай одягатися. Тобі вже час спати. А мені - залишатися капітаном космічного корабля, поки його капітан в космічному сні. Та вмикати відеоспостереження, підкоректувати цю відсутність запису, як нічого не було. Камери розміщені повсюди. Камер не має лише у вбиральній та над ліжком в ваших каютах. На записах камер відеоспостережень не буде цієї приємної митті. Але я все буду пам’ятати.
Ми одяглися, прийшли до каюти для космічного сну.
Макс все перепровірив та поклав мене спати своїм двадцятирічним космічним сном.
- Я буду чекати твого пробудження, Уляно!
- Я буду чекати зустрічі з тобою, Максу!
11
Я прокинулась. Різко. Не так, як в перший раз. Моя капсула відкрилась. Біля мене відкрились й всі інші капсули.
Роботи швидко допомагали нам вибратися з них. Де капсула не відкрилась, там намагалися її відкрити власноруч. Тоді з таких капсул діставали напівживих абсолютів чи мертвих і приводили їх до тями, роблячи реанімаційні вправи.
Горіло червоне освітлення.
- Ти жива. Це добре. Як почуття? - Підбіг до мене Макс, просканував мене. - Все в нормі. Я до інших, вибач.
- Рада була тебе бачити. - Промовила я вслід.
Я озирнулась навкруги. Вже не так швидко, як зразу після пробудження. Уважним оком я подивилась більш старанно, щоб не впустити ніякої деталі. І… Я замерла від здивування…
Від Віталія Володимировича відійшли роботи, залишивши його в непритомному стані, а Анастасію Юріївну намагалися врятувати.
Через деякий час спроби її повернути до життя припинились.
Їх залишили в своїх капсулах, які зачинили.
До мене підійшов Макс…
- Ти тепер капітан корабля. - Промовив він.
- Але я нічого не знаю. - Відмовила я.
- Ти - помічник керівника, отже капітана корабля, який тільки що помер. Його, точніше, її заступник - мертвий. Залишаєшся ти. Не хвилюйся. Я тобі допоможу. - Пообіцяв Макс.
- А що трапилось? - Спитала я?
- Вибух наднової. Та ще метеоритний дощ, який через цей вибух трохи змінив траєкторію, а саме через ударну хвилю, яка розійшлася з місця вибуху наднової зірки. Я намагався уникнути зіткнення. Але повністю це зробити не вдалося.
- Добре, я капітан. Що мені зараз робити?
- Евакуювати абсолютів до вцілілих відсіків. Я вже почав це робити. Роботи направляють усіх в безпечне місце. Усі повинні покинути цю територію. Прошу за мною. Швиденько. Хоча цей відсік був найкраще захищений, він отримав найбільший удар. Тут не можна залишатися.
Я швидко послідувала за Максом. Раптом пролунав тріск. Я підняла голову - і побачила, до тріщіна вгорі почала поширюватися занадто швидко, наближуючись до мене.
- Швидше! - Крикнув Макс.
Він пропіхнув мене вперед однією рукою, іншою хапаючи когось поблизу, щоб допомогти нам швидке лишити цей відсік.
Він майже нас тягнув обома руками.
Коли ми увійшли до коридору, Макс повернувся за іншими, допоміг деяким, когось майже ніс на руках.
Тріск ставав голоснішим. Макс майже прибіг до нас з останніми пасажирами, тут же нажав на закриття воріт - і на моїх очах почали розриватися стінки відсіка, в якому ми щойно були.
Через щілину в воротах я відчула тягу. Це наше повітрі виштовхувалося в вакуум.
Все. Ворота нарешті зачинилися. Ми в безпеці. Усе позаду.
12
Ми прокинулись раніше відведеного строку. Тепер нам жити на цьому космічному кораблі в очікуванні прибуття на наше місце призначення. Нам ще летіти шістнадцять років. За цей час ми встигнемо постаріти на шістнадцять років.
Треба щось думати.
Я вивчаю інструкцію щодо будови та функціонування цього космічного корабля. Вчуся ним керувати. Макс мені в цьому допомагає. А ще… Я тепер сама собі керівник. Правда, я ще відповідаю перед Законодавством об’єднання абсолютів і повинна слідувати дисципліни. Але ж нічого поганого в тому, що я зустрічаюся з Максом, таким собі ідеальним роботом.
Він і справді ідеальний. В усьому.
А ми не порушуємо ні дисципліни, ні наказів, тому що робимо це (зустрічаємося) у вільний від справ час. Тоді, коли мене Макс розбудив вперше, ми відійшли від правил, порушили статут, не послухалися наказів, відступили від розпоряджень, а зараз ми нічого не порушуємо. Нам добре вдвох. Ось і добре. Ми можемо дихати вільно та продовжувати свою справу. А саме виконувати те, заради чого ми тут та летимо до зазначеної цілі.
- Уляно! - Радісно привітав мене Макс. - Ти пам’ятаєш, я займаюся експериментами по створенню спрямованих Чорних дірок. У мене все вийшло! Ми нарешті можемо скоротити ці чотирнадцять років та прибути до запланованого місця хоч зараз. Залишається лише отримати твій наказ.
- Ти все перепровірив? Та все працює так, як потрібно? - Запитала я. На що Макс ствердно кивав головою.
- Але як ти перепровірив це? - Здивувалась я. - Це ж важко перевірити.
- Ми перемістилися в просторі та в часі. - Відповів Макс.
- Що?
- Лише трохи…
- Як ти посмів! А якщо б не вийшло! - Розгнівалася я. - Ми б усі загинули!
- Я спочатку сам зникав та з’являвся, до того ж я до цього все перевірив та перерахував багато разів. Теоретично. А перші експерименти були тільки зі мною. Ти навіть не помітила мого зникнення, тому що я повертався в ту саму мить, в яку зникав. А з’являвся та тій траєкторії, яка проходила біля нашого космічного корабля через той відрахований проміжок часу. Ти думала, що я перевіряю корабель, для чого виходжу в космос на своєму мінікораблі, а насправді я створював штучні спрямовані Чорні дірки, якими користувався та повертався знову до тебе у той же час, але вже в іншому просторі. Усе працює. Можеш сама все перевірити. Ходімо. А можеш зразу мені повірити та скористуватися штучно спрямованою Чорної діркою. Та повести корабель через викривлений простір до місця призначення.
- Я повинна тебе наказати. Але не можу. Я тобі вірю. Що ж. Давай до місця призначення саме зараз. Набридло так довго летіти.
13
Наш космічний корабель формує Чорну діру. Ми бачимо викривлення простору та як зображення далеких зірок зміщується, тобто викривляється.
Ми входимо в цю Чорну дірку, нас затягує грубо, витягує корабель та впливає на нас. Ми відчуваємо якесь напруження. Моє тіло хоче розірватися. Мені боляче.
Ми проходимо орбіту неповернення. Напруження зростає. І все.
Абсолютно темно. Біль в усьому тілі. Ні! Досить!
Тиша та голосно одночасно. Вуха заклало.
А потім все. Ми… Скоріше нас виплюнула Біла дірка. І ми опинилися майже там, де планували бути. Все. Все скінчено. Ми на місці.
Але що ми бачимо? Якійсь цілі війська чужих космічних кораблів знаходиться в зоряній системі Зезі та намагаються знищити усе, що є на планетах.
- Хто це? - Запитала я в Макса.
- Не знаю, як вони себе називають, але вони чужинці для нашої галактики. Таких кораблів немає в нашій галактиці. В ній тільки абсолюти досягли такого рівня розвитку, щоб мати можливість подорожувати на далекі відстані в Космосі. Та і взагалі ніхто з підкорених нами народів в нашій галактиці та в сусідніх не зумів ще піднятися в Космос, хоча населених планет з розумними представниками розвинених видів, які могли б цього досягти велика кількість. Та за такі короткі строки вони б не змогли навіть один такий корабель побудувати. Що вже говорити про цілу армію. Треба прибиратися з їх поля зору, поки вони не почали знищувати і нас.
Макс змінив курс космічного корабля якнайдалі від нашого місця призначення.
Отже. Ці чужинці ще більш чужі, ніж ми для своїх завойованих та підкорених народів.
Нам прийдеться домовлятися з підкореними, щоб відстояти свій світ.
І ми домовимося. Ми це зробимо. Ми зможемо. Але. Тільки спільними зусиллями ми переможемо чужинців. Хоча до цього часу чужинцями були саме ми, які завойовували та підкоряли вільних та волелюбних мешканців цього Космосу.
