У травні поточного року ми з дружиною полетіли у Канаду, де проживає наш син Данило з родиною і мій рідний брат Микола. Мали ми змогу багато побачити і поспілкуватися не лиш з родиною, але з багатьма наших людей, які в минулому їхали там шукати кращого майбутнього для себе, чи родини.
Це була вже наша третя присутність на великій канадській землі.
Там мали ми можливість побачити те, що мінялося останніми роками.
А помінялося на краще багато. Канада, це великий, вільний край, в якому всі люди живуть поруч себе мирно і приязно. На вулицях міст звучать мови усього світу. Люди, яких бачили на вулицях, чи в крамницях, всміхнені, веселі. Торонто і Міссіссаґа, це міста, в яких ми провели більшість свого тритижневого побуту, бо там живуть наші рідні і знайомі. Міста ці з’єднані з собою близькістю. Ніякої відстані між ними немає, лиш дороговкази говорять, що тут кінчається одне місто і починає інше. Це нам нагадувало сілезький простір Польщі, через який їздимо в свої улюблені Карпати.
Там у Канаді в неділі наші люди обов’язково спішать до своїх храмів, щоб взяти участь в НАШИХ Службах Божих. Церков там багато і всі великі і гарні чи вони Греко-католицькі, чи Православні. У неділі там правиться дві і більше Служб Божих. В церквах чудові іконостаси, чудові ікони, а над ними гарні, вишивані українськими, регіональними зразками рушники...
На жаль, щезнуть вони над іконами в багатьох греко-католицьких церквах Польщі...
Там почували ми себе, як в Україні, або на рідних землях Надсяння, чи Лемківщини. Служби Божі в гарній звучній українській мові промовляли до нас і заохочували всіх присутніх мелодіями і співом до щирої молитви. Церковні пісні такі, яких знаємо і чуємо тут в Польщі, де переживаємо викинені з рідних земель в час погано »славетної» Акції Вісла 1947 року. Нам треба знати, що в Канаді більшість наших людей, це українці і їх нащадки, яких доля кинула там після другої світової війни майже з усього Закерзоння, але і з усієї України. Є там багато тих, які в час відлиги, що мала місце після падіння комунізму їхали шукати кращого життя. Але нині там і багато заробітчан з усієї України, а також і з Польщі, які шукають в приязній Канаді кращого завтра для себе і своїх родин.
На площах при церковних багато автомашин, а в їх нутрі бачив гарні, теперішні вишиті рушнички. Невеликі вони, але свої, українські, наші. Бувало, серцем аналізував, з якого регіону наших земель вишивка в тій чи іншій машині...
Ще вертаючи до машин. Чи ви знаєте, що багато з них має на тривало з переду, або ззаду прищеплені герби України - невеликі тризубчики, які в сонці нагадували золото. Так, ми там відчували, що ми наче в УКРАЇНІ.
Одне мене трошки здивувало в тій же приязній і толерантній Канаді. В одну з неділь син завіз нас до церкви на Святу Літургію. Церква нова, ще не все до кінця обладнане. В той час, ще не всі лавки були заповнені. Втішило мене, що на Службу Божу прийшло з батьками багато діточок в різному віці. Багато мало вишиті сорочки. Хор почав співати знані і мені церковні пісні. Так і я почав своїм тихеньким голосом помагати у співі. Здивувало мене, що на переміну Свята Літургія ведена була в українській і англійській мовах. Священик і хористи співали гарно, мелодійно, на нашу церковну мелодію.
Я когось, хто не знаючи англійської, взяв участь лиш в половині Служби Божої. Так я і задумав над тим, що почув, та почав себе питати – кому правлася ця Літургія? Хто не знав української, той розумів лиш половину літургії і той хто не знав англійської, також лиш половину. Двомовним краще б було вслухуватися і вчуватися в співані антифони, тропарі чи кондаки в одній з тих мов.
Але це лиш моя думка.
На вулицях і в крамницях Торонто, чи Міссіссаґа, чується цілу гаму світових мов. Нікого це не разить, нікого не ображає. Кожний, якщо хоче, спілкується зі своїми, своєю рідною.
Це мені дуже сподобалось.
Так я зараз почав міркувати, як прийняли б таке спілкування поляки в Польщі в своїх містах і містечках, де толерантність буває різна?...
А тепер хочу сказати всім Вам, що мав я змогу зачитати для великої громади пенсіонерів в Пенсіоні ім.. Івана Франка у Торонто свої вірші. Це були вірші з останньої моєї збірки «Тільки з Богом» .Зустріч з пенсіонерами зорганізував мій приятель, Володимир Щурко, син українця родом з мого рідного Улюча, що над бистрим Сяном колись проголошував НАШЕ УКРАЇНСТВО, за що у 1946 році польське військо його спалило. Про цю гірку правду не один раз писав я і пригадував читачам українськомовних газет і часописів так в Польщі, як і Канаді, США, чи в Україні.
На умовлену скоріше годину приїхав я з дружиною і моїм ДРУГОМ Володимиром. Там нас ждали і чекали мого слова. Привітала нас настоятелька Пенсіону, а далі слово взяв Пан Володимир Щурко, який для всіх присутніх сказав декілька слів про мене, наш рідний Улюч і зобразив мою поезію. Далі я взяв мікрофон і сказав всім, які з цікавістю чекали на моє слово, про моє вчора і нині. Так почав один по одному читати свої вірші. Я вибрав їх спонтанно. Це були вірші про любов до усього, що рідне. Про гірке наше минуле і про події в Україні бачені моїм зором з чужини. Громада прийняла кожен мій вірш оплесками. Це дуже радувало мене, що люди, які пережили в боротьбі за краще майбутнє нашої Батьківщини, а тепер зупинившись у Старечому Домі, у Пенсіоні ім.. Івана Франка у Торонто надалі живуть любов’ю до України, якій у час боротьби «За Славу і Волю...» дарували своє молоде життя. Після закінчення презентації своїх віршів було мені подаровано двотомну «Хроніку Пенсіонів Івана Франка у Торонто».
Далі почалася дискусія. Люди, які пережили своє минуле на землях Закерзоння і взагалі на території України тоді окупованої через московську «радянську державу» питали мене, а як є нині в Україні, а як нині живеться УКРАЇНЦЯМ у Польщі? Я в міру свого знання і вписаної в пам’ять історії сказаної батьками говорив їм про дійсність, яка нині обнімає українців, яких було насильно викинуто з рідних земель, тобто Надсяння, Підляшшя, Лемківщини чи Бойківщини. Говорив їм, як нині поляки поводяться з українцями – заробітчанами тут у Польщі. Що є багато позитивів серед польського населення, але є і немало негативів...
Пенсіонери говорили про свої прожиття в час, але і зараз після війни. Говорили про свої любові у там тих днях, про те, як війна забирала з їхнього життя коханих, найдорожчих. Про роки боротьби за ВОЛЮ УКРАЇНИ вони не забули. Є там люди, які щойно переді мною відкрили карти свого життя. Довго мовчали, бо хоч це Канада, боялись голосно говорити про своє гірке минуле. Одна бабуся присіла біля нене і говорила про її шлях до УПА. В неї був задум, щоб боротися за волю України. Говорила багато, а на кінець сказала, щоб про це якщо писати, то не називати її, бо у неї в Україні і в Польщі є родина. Не хоче, щоб її слова пошкодили комусь.
Я приобіцяв, що факти, про які почув від неї не перемовчу, але про її персональні дані писати не буду.
Нині, коли бачу, що діється в Польщі після слів сказаних доктором Григорієм Купріяновичем, головою Об’єднання Українців Підляшшя в Сагрині, над могилами помордованих українців, у присутності Президента України - Петра Порошенка, я точно зрозумів слова бабусі з Пенсіону Івана Франка у Канаді...
Правда в очі коле як вчора, так нині і не лиш тільки в Україні.
Свою книжку про своє минуле і сьогодення подарували мені Панство Оля і Йосиф Мушки. Ця їхня книжка написана англійською під наголовком «Our Memories» (OLA I OSYP MUSHKA), видана у 2017 році. Вони обоє є пенсіонерами згаданого вище Пенсіону.
Багато часу присвятила нам родина і пан Володимир, щоб показати нам найцікавіші місця в Канаді, а особливо в околицях Торонто і Міссіссаґа. Були ми на великому українському цвинтарі, де спочивають біля себе померлі на канадській землі українці так греко-католики, як і православні, яких коріння з усіх українських етнічних земель. Хочу сказати, що майже на кожному нагробному пам’ятнику є місце народження померлого. Там спочивають сини і доньки мого рідного Надсяння і Лемківщини, а також Підляшшя і Волині. Там спочивають сини і доньки Січових Стрільців і Української Повстанської Армії. Є могили воїнів Української Галицької Армії і стрільців – СС Галичина. ВСІ ВОНИ ДІТЬМИ УКРАЇНИ. Слава ЇМ!
На більшості нагробних дощок є наша народна вишиванка, а крім того на багатьох поміщений герб України – ТРИЗУБ.
З сином, братом і дружиною ішли ми з великою громадою українців в ході вишиванок головною вулицею Торонто – Блюром до пам’ятника Лесі Українки в одному з парків міста. У ході ішли українці з майже усіх регіонів України. Кожна група несла табличку з назвою свого міста походження. До одної з таких груп і ми приєднались.
У тій же ході ішли також представники Кримських Татарів. Вони ішли під прапорами України, але з транспарантами - Крим, то Україна.
Біля пам’ятника Лесі Українки були промови від організації, які вклали своє серце, щоб ця хода відбулася. Опісля відбувся гарний концерт. Співали ансамблі УКРАЇНСЬКОЇ КАНАДИ. На закінчення концерту організатори приготовили для всі присутніх гарячу каву і чай, а крім того кожному по кусочку солодкого тіста, а також гарячі ковбаски. Просто, було дуже мило.
